Роздiл 7

Вислухавши Колiна, архiєпископ повiльно похитав головою:

— На жаль, государю, я мало що можу додати до ваших слiв. Покiйний король утаємничив мене в усi тонкощi обряду, але з фактичною стороною цього дивовижного явища я нiтрохи не знайомий. Ваш дядько побiжно згадував про Ворота, Джерело та Хазяйку, i з його слiв у мене склалося враження, що йдеться про цiлком реальне мiсце, куди ви маєте потрапити в момент коронування. Але як саме це станеться i яким чином нiхто не помiтить вашої вiдсутностi — цього не знаю.

— А що вам вiдомо про Хазяйку? — запитав Колiн.

Архiєпископ уже вкотре поправив червону оксамитну шапочку на своїй головi. Вiн нервував, розумiючи, яка величезна вiдповiдальнiсть лежить на його плечах. Зазвичай король Логрiсу, передчуваючи смерть, запрошував до себе наступника престолу й розповiдав йому, що слiд робити. Архiєпископовi ж залишалося провести сам обряд з точним затриманням усiх приписiв ритуалу. Проте зараз, коли король Брiан умер, не встигнувши нiчого пояснити Колiновi, дуже багато залежало вiд монсеньйора Коруна МакКона — архiєпископа Авалонського, верховного кардинала Захiдної Курiї, намiсника патрiарха Єрусалимського в Новому Свiтi.

— Менi вiдомо лише, — заговорив вiн, — що Хазяйка є охоронницею Джерела, яке мiстить у собi Споконвiчну Силу. Вона зустрiне вас, коли ви ввiйдете в Ворота, проведе до Джерела i дозволить випити з нього води. Таким чином ви отримаєте Силу.

— А якщо я занурюся в Джерело?

— Цього в жодному разi не можна робити, государю. Адже король Брiан попереджав вас перед смертю. Та й менi вiн казав, що Хазяйка Джерела забороняє тiснiше прилучатися до Сили.

— Проте, — зауважив Колiн, — саме так, мабуть, i був прилучений до Сили король Артур.

— I, може, через те вiн загинув, — стурбовано озвалася Дана, гарненька дiвчина з кучерявим вогненно-рудим волоссям. Її смарагдовi очi, такi схожi на Дейдринi, подивилися на Кевiна в пошуках пiдтримки. — Може, Вiв’єна була не проста вiдьма, а якраз Хазяйка Джерела; i вона вбила Артура, бо вiн порушив заборону.

— Цiлком можливо, — погодився Колiн. — I я не кажу, що вже пiслязавтра спробую зануритись у Джерело. Обряд можна повторити i згодом. Та це не значить, що я чекатиму настання кращих часiв, як радив дядько Брiан, бо їх можна чекати до самої смертi. Я дуже пiдозрюю, що всi мої предки тiльки те й робили, що чекали: закiнчення вiйни, потiм — наступної, потiм — ще однiєї, потiм — миру та злагоди у країнi, потiм — народження сина, потiм — коли вiн виросте... Так вони старiли й помирали, не дочекавшись цих найкращих часiв.

— Але ж... — почала була Дана, але Колiн урвав її:

— Все, годi. Поговоримо про це iншим разом. Я вже сказав, що не збираюся ризикувати пiд час коронування. А далi видно буде. — Вiн повернувся до архiєпископа. — Ознайомте нас з обрядом, святий отче. Як я розумiю, це вже ваша парафiя.

— Так, — кивнув архiєпископ i знову поправив свою шапочку. — Насамперед, государю, раджу вам зняти ваш Вогнезор. Його сусiдство зi Знаком Сили небажане.

— Я вже це вiдчув, — сказав Колiн, знiмаючи з шиї ланцюжок зi своїм чаклунським каменем. — Вони заважають одне одному. А Знак Сили має всi властивостi Вогнезора, тож я нiчого не втрачу.

— Тодi краще знищити старий камiнь, — порадила Дана. — Вiн настроєний на тебе, i ним можна скористатися, щоб заподiяти тобi шкоду. Ну, ти й сам розумiєш.

— Розумiю. — Колiн з ваганням подивився на Вогнезор у своїй руцi. — Але я звик до нього за чотирнадцять рокiв... Це нiби позбутися частки себе. Невеличкої частки, та все ж... — Вiн поклав камiнь до верхньої шухляди стола i замкнув її на ключ. — Отже, повернiмося до коронування. Прошу, святий отче, продовжуйте.

*

По закiнченнi розмови Кевiн i монсеньйор Корун МакКон разом залишили кабiнет Колiна. Їх супроводжував слуга iз запаленим лiхтарем, а в коридорi до них приєдналися два охоронцi з почту архiєпископа.

Якийсь час їм було по дорозi; вони йшли мовчки. Наблизившись до розвилки коридорiв, де їхнi шляхи розходилися, Кевiн уже збирався попрощатися з архiєпископом, аж раптом той зупинився i сказав:

— У вас дивне походження, сину мiй.

— Так, святий отче, — без особливого ентузiазму погодився Кевiн. — Я найда.

— Ви не звичайний найда, — зауважив прелат. — Обставини вашої появи у нашому свiтi гiднi найпильнiшої уваги.

— У нашому свiтi? — здивовано перепитав Кевiн.

— Атож, сину мiй, — незворушно кивнув монсеньйор Корун МакКонн. — Я певен, що крiм цього свiту iснує безлiч iнших свiтiв, схожих на наш i дуже вiдмiнних. На моє переконання, стверджувати, що Господь у всiй мудростi своїй безмежнiй створив лише один свiт з неймовiрної кiлькостi можливих варiантiв, значить принижувати Його велич.

— I ви гадаєте, що я з якогось iншого свiту?

— Я переконаний у цьому. Побачивши вас, я зразу це вiдчув.

— То ви чаклун? — обережно запитав Кевiн.

На лице архiєпископа набiгла швидка тiнь.

— Я напiвкровка, — стримано вiдповiв вiн. — Моя мати була вiдьма, а батько — необдарований. Ви тут людина нова i ще почуєте цю iсторiю... вiд плiткарiв.

— Перепрошую, святий отче, — пробурмотiв збентежений Кевiн.

— Вам нiчого вибачатися, сину мiй. Ваша цiкавiсть до мене така сама природна, як i моя — до вас. Менi грiх скаржитися на долю, я в жоднiм разi не вважаю себе обдiленим. Господь Бог у великiй добротi своїй дарував менi здатнiсть бачити й вiдчувати те, що недосяжне для iнших, навiть для наймогутнiших чаклунiв.

— I це ваше чуття каже вам, що я з iншого свiту? — запитав Кевiн.

— З цiлковитою певнiстю. Вчорашнiй день був великим днем для мене... — Архiєпископ на секунду замовк. — Хай простить мене Бог, адже вчора вмер король... Однак саме вчора я вперше побачив вас i остаточно переконався, що iншi свiти iснують насправдi, а не лише в моїй уявi.

Кевiн промовчав, бо не знав, що сказати. У словах прелата про множиннiсть свiтiв було щось щемливо-знайоме, мов тихi звуки колискової, що її в дитинствi спiвала йому мати — гарна темноволоса жiнка з ясними карими очима. Її звали...

Що за дурницi! Як вiн може пам’ятати свою матiр?! Вiн бо ж був немовлям, коли... Зненацька Кевiнове серце закалатало в грудях, у скронях запульсувала кров, а голова неначе розкололася вiд гострого, пронизливого болю. Вiн мало не закричав...

Бiль зник так само несподiвано, як i прийшов. Кевiн сторожко поглянув на архiєпископа. Той дивився на нього пильно i проникливо.

— Вам ще належить збагнути себе, сину мiй, — лагiдно мовив вiн. — Колись це неодмiнно станеться.

Архiєпископ благословив його на прощання й пiшов далi. Кевiн продовжував стояти на перехрестi коридорiв, заглиблений у свої думки. Тiєї митi, коли вiн вiдчув бiль, на нього зiйшло раптове осяяння, немов спалах блискавки посеред ночi. На якусь частку секунди Кевiн побачив те, що ховалося вiд нього в непрогляднiй пiтьмi, але все сталося надто швидко, щоб побачене закарбувалося в його пам’ятi. Натомiсть лишилося бентежне вiдчуття чогось надзвичайно знайомого, що вiн насправдi нiколи не забував, просто зараз не мiг пригадати...

Врештi Кевiн повернув у бiчний коридор, що вiв до захiдного крила палацу, i сходами пiднявся на другий поверх, де були розташованi особистi апартаменти найзнатнiших вельмож королiвства, зокрема i його. Ввiйшовши до свого помешкання, вiн проминув темний передпокiй i опинився у вiтальнi, яку заливало примарне свiтло повного мiсяця. Дверi до невеликої лоджiї були розчиненi, i крiзь тонку фiранку проглядалася кремезна постать.

Кевiн поклав руку на ефес шпаги й тихо прокрався до дверей. Чоловiк, що спокiйно стояв до нього спиною, був одного з ним зросту, навiть трохи вищий, i значно ширший у плечах. Його волосся кольору розплавленої мiдi срiблилося в мiсячнiм сяйвi.

— А, це ти, Моргане! — полегшено мовив Кевiн, упiзнавши незваного гостя. — Як ти ввiйшов?

Морган Фергюсон неквапно повернувся; на його вустах грала впевнена усмiшка. Очевидно, Кевiнова поява не стала для нього несподiванкою.

— Я ж чаклун, i звичайнi замки для мене дрiбницi. Звiсно, я перепрошую, що ввiйшов без дозволу, просто не хотiв чекати в коридорi.

— Все гаразд, — сказав Кевiн. — Просто я думав, що це чужий.

Морган Фергюсон жартiвливо вклонився йому:

— Радий, що ти не вважаєш мене чужим. Ми Колiновi друзi й маємо жити у злагодi. Мiж iншим, я нiтрохи не ображаюся, що Колiн обрав тебе Провiдником.

— Я знаю.

— Це було правильне рiшення, — вiв далi Морган. — Обравши мене, вiн завдав би смертельної образи Маелгоновi й МакКормаку. А якби зупинив свiй вибiр на котромусь iз них, iнший би скаженiв вiд заздрощiв. А так їхня досада невдовзi мине.

— Ерiк Маелгон i зараз нормально до мене ставиться, — зауважив Кевiн.

— Це тобi так здається. Вiн флегмат i зовнi не виказує своїх почуттiв. А насправдi вiн дуже злий. Я кажу це не для того, щоб налаштувати тебе проти Ерiка. Просто ти маєш знати правду.

— Дякую, Моргане. — Кевiн трохи помовчав, потiм нерiшуче запитав: — Як ти думаєш, чому Колiн так довiряє менi? Ми ж iз ним ледве знайомi.

Фергюсон стиха мугикнув.

— Ти вже чув його коронну фразу: „Дейдринi друзi — мої друзi”?

— Так. А що?

— У тiм-то й рiч. Це не просто красивi слова. Як ти, напевно, помiтив, Колiн не схожий на iнших закоханих, вiн зовсiм не ревнує Дейдру. Я пiдозрюю, що вiн не любить її у звичайному розумiннi цього слова, а радше поклоняється їй. I загалом приязно ставився до всiх її хлопцiв... гм... хоч i не заважав Скаженому бароновi вбивати їх. Але ти в особливiй ситуацiї. Ти врятував Дейдру з полону, i тепер Колiн вважає тебе мало не за брата. Це цiлком серйозно.

Дещо збентежений згадкою про Дейдрин порятунок, Кевiн поклав руки на портик лоджiї й задивився на двiрський майдан, по якому парами проходили вартовi. Морган стояв поруч, закинувши голову i спрямувавши погляд у зоряне небо.

— У своїх стосунках з жiнками Колiн взагалi великий дивак, — продовжив вiн за хвилю. — Взяти хоча б Дану. Надзвичайно чарiвна дiвчина. Дуже гарненька, така юна й невинна. — Морган мимоволi облизнув губи. — Вона давно закохана в Колiна, а вiн вперто не вiрить у це, вважає її почуття дитячою примхою. Через Дейдру вiн узяв собi в голову, що не може сподобатися жоднiй жiнцi... От телепень!

Кевiн тихо розсмiявся:

— Так ти кажеш про свого короля?

— Передовсiм, Колiн мiй друг. I наша дружба дає менi право критикувати його. Вiн дурний, що комплексує через свою зовнiшнiсть. Дейдра вiдмовлялася стати його дружиною не тому, що вiн негарний. Просто вона завжди цуралася нашого брата чаклуна й вiддавала перевагу необдарованим... доки не з’явився ти. Вона не змiнила свого ставлення до тебе, навiть коли Колiн виявив твiй Дар. Дехто, примiром МакКормак, пояснює це вдячнiстю за порятунок, але я так не вважаю. Дейдра не з тих дiвчат, що...

— Моргане, прошу, — урвав його вкрай знiяковiлий Кевiн, — не будьмо про це.

— Гаразд, — сказав Фергюсон i негайно змiнив тему розмови. Як i Колiна, його дуже зацiкавила Кевiнова шпага. I так само, як Колiн, Морган зазнав з нею невдачi. Чари, що скрiплювали клинок, збили з пантелику навiть наймайстернiшого чаклуна Логрiсу.

Скрушно зiтхнувши, Морган повернув Кевiну шпагу, а на перстень i дивитися не став — очевидячки, щоб не завдавати собi нових прикрощiв. Потiм вони ще з пiвгодини розмовляли на рiзнi нейтральнi теми. Виявивши у свого спiврозмовника схильнiсть до плiток, Кевiн запитав про архiєпископа i почув у вiдповiдь сумну iсторiю кохання молодої вiдьми-аристократки до збiднiлого провiнцiйного дворянина. Нарештi Морган сказав:

— Ну, що ж, менi час iти. Iнакше дружина подумає, що я швендяюся по дiвках.

— А вона має пiдстави так думати? — поцiкавився Кевiн.

Морган розв’язно осмiхнувся:

— Атож, має. Та я не люблю, коли мене звинувачують у грiхах, яких не чинив. На добранiч, Кевiне МакШон. Приємно було побалакати з тобою.

— Стривай, Моргане, — зупинив його Кевiн пiсля деяких вагань. — Що ти можеш сказати про Бронвен?

— А в чiм рiч?

— Ну... Сьогоднi в абатствi вона весь час зиркала на мене. У неї був якийсь дивний вигляд... наче я щось їй зробив, чимось її скривдив. А я ж навiть не розмовляв з нею.

Морган нараз спохмурнiв:

— Остерiгайся її, Кевiне. З Бронвен краще не заводитися. Якщо вона незлюбить тебе — кепськi твої справи. Всi вважають її ще дитиною, легковажним i безтурботним дiвчиськом, та насправдi за цiєю маскою ховається дуже розумна, хитра й пiдступна вiдьма. Я навчав її чарам i знаю, на що вона здатна. До того ж у неї паскудний характер. — Фергюсон похитав головою. — Менi шкода того небораку, який вiзьме її за дружину. Лiпше одразу вбити його, щоб довго не страждав.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 7