Розділ XXIV

Божевілля Рікарда Іверо

Того літа віконтові Іверо йшов двадцять перший рік. Він був троюрідним племінником короля Наварри, сином та спадкоємцем наймогутнішого після короля наваррського вельможі — дона Клавдія, ґрафа Іверо, а по лінії матері, Діани Юлії, він доводився двоюрідним братом нині правлячому імператорові Авґусту XII. Був він високий на зріст, стрункий, світловолосий і вродливий, як античний бог, щоправда, на відміну від богів, він не відзначався фізичною силою та витривалістю — і це, мабуть, була єдина його вада. Рікард, здавалося, мав усе, що потрібно для повного щастя, — молодість, красу, здоров’я, знатність та багатство, — проте щасливим себе не почував. У чотирнадцять років його сподобило без пам’яті закохатися в свою троюрідну сестру Марґариту, і відтоді все його життя було підпорядковане одній меті — добитися від неї взаємності.

Минали роки. Рікард дорослішав, разом з ним дорослішала Марґарита, і дедалі довшою ставала шеренга її коханців, на яких він поглядав звіддалік, мало не божеволіючи від ревнощів та відчаю. Марґарита ставилася до нього лише як до брата, навідріз відмовляючись бачити в ньому мужчину. А тим часом його рідна сестра Гелена була нестямно закохана в нього, і навряд чи її зупинив би страх перед гріхом кровозмішення, якби не впертість Рікарда, для якого на світі не було іншої жінки, крім Марґарити. А на довершення всього, ще одна троюрідна сестра Рікарда, Жоанна Біскайська, віднедавна загорілася бажанням стати його дружиною і з цією метою прагнула налаштувати проти нього Марґариту, щоб та випадково не надумалася відповісти взаємністю на його кохання. А оскільки Жоанна не відзначалася особливим розумом і в своїх інтриґах була надто прямолінійна, то невдовзі про її підступи дізнався Рікард і всіма фібрами душі зненавидів її.

Коли ж, нарешті, його мрія здійснилась, і Марґарита (почасти на зло Жоанні) подарувала йому свою любов, Рікард остаточно втратив голову. Якщо раніше він просто кохав Марґариту, то після першої близькості з нею він став обожнювати її, і з кожною наступною ніччю чимраз несамовитіше. Втім, і Марґарита згодом почала відчувати до Рікарда значно глибше почуття, ніж те, що вона звикла називати коханням. Дедалі частіше Марґарита з’являлася на людях в Рікардовім товаристві, а з кінця червня вони проводили разом не лише нічні години, а й більшу частину дня, мов законне подружжя. Багато хто в Наваррі вже почав говорити, що врешті їхня наслідна принцеса постатечнішала, знайшла собі майбутнього чоловіка, і тепер слід чекати оголошення про весілля.

Однак сама Марґарита про одруження не думала. До Різдва, коли вона обіцяла батькові вийти заміж, було ще далеко, квапитися з цим вона не хотіла, і всі розмови на цю тему, що їх раз по раз заводив з нею Рікард, неодмінно закінчувалися бурхливими сварками. Зазвичай це траплялося вранці, а ввечері вони вже мирилися, і як відступну Рікард дарував Марґариті якусь вельми коштовну дрібничку, все глибше грузнучи у трясовині боргів.

Того липневого вечора, про який ми збираємося розповісти, він подарував їй на знак їх чергового примирення після чергової ранкової сварки дивовижної краси перлове намисто, за яке виклав шалені гроші.

Майже годину витратила наваррська принцеса, разом з Бланкою та Матільдою вивчаючи Рікардів подарунок, розглядаючи його в різних ракурсах та за різного освітлення і приміряючи його одна на одній. З цією метою Марґарита тричі, а Матільда двічі міняли сукні. Бланка не перевдягалася лише тому, що її покої розташовувалися в іншому крилі палацу, а всі сукні наваррської принцеси були на неї задовгими.

Рікард увесь сяяв. Він знову був у ладах з Марґаритою, критичне сприйняття дійсності, що загострювалося в нього зранку, надвечір, як звичайно, притупилося, всі тривоги, побоювання та погані передчуття були забуті, майбутнє бачилося йому в рожевих тонах, а зараз він був по-справжньому щасливий.

Досхочу намилувавшись собою та своєю новою прикрасою, Марґарита дзвінко поцілувала Рікарда в губи.

— Це завдаток, — пообіцяла вона. — Далебі, Рікарде, ти чудо! Таких чарівних подарунків я не отримувала ще ні від кого, навіть від батька... Між іншим, сьогодні й татусь мені дещо подарував. Ось, каже, донечко, поглянь. Може, тебе зацікавить.

— А що за подарунок? — спитала Бланка.

— Зараз покажу.

Марґарита вийшла з кімнати, а за хвилину повернулася, тримаючи в руках невеликий, розмірами з книгу, портрет.

— Ну як, кузино, впізнаєш?

Невідь чому (а якщо гарненько подумати, то з цілком зрозумілих причин) Бланка почервоніла.

— Це Філіп Аквітанський...

— Атож, він. Чудова робота. Тільки, по-моєму, художник перестарався.

— В якому сенсі?

— Надто вже вродливий твій Філіп на портреті. Навряд чи він такий у житті.

— А от і помиляєшся, — напрочуд жваво заперечила Бланка. — На мій погляд, цей портрет дуже вдалий, і художник нітрохи не полестив Філіпові.

— Он як! — промовила Марґарита, облизнувши губи. — Виходить, не даремно його прозвали Красунчиком.

— А ще більше, — уїдливо зауважив Рікард, дивлячись на портрет з відвертою ворожістю, — йому пасувало б прізвисько Красуня.

Бланка докірливо поглянула на Рікарда, а Марґарита всміхнулася:

— І справді, він дуже схожий на дівчину. Якби не очі і не одяг... Гм. Він, певно, не лише жінкам, а й чоловікам подобається. Правда, кузино?

Бланка зніяковіла. Її коробило від таких розмов, і вона охоче ухилилася б від відповіді, проте побоювалася, що в такому разі Марґарита знову почне глузувати з її „непристойної сором’язливості”.

— Ну... словом... Був один, дон Педро де Хара, прости Господи його грішну душу.

— Він що, помер?

— Так. Філіп убив його на дуелі.

— За що?

— Дон Педро спробував... цього... залицятися до Філіпа. А він викликав його на дуель.

— За ці самі залицяння?

— Так, за них.

— Яка жорстокість! — озвався Рікард. — Мало того, що дон Педро страждав через свої погані схильності, так він ще й поплатився за це життям.

Бланка кинула на Рікарда спопеляючий погляд.

— Припиніть, кузене! — жорстко промовила вона. — Передусім, Філіп уявлення не мав про погані схильності дона Педро, а його... його залицяння він розцінив як насмішку над своєю зовнішністю. Це по-перше. А по-друге, вас анітрохи не займає гірка доля бідолашного дона Педро де Хари. Ви переслідуєте цілком певну мету — очорнити кузена Аквітанського в Марґаритиних очах.

— Гаразд, облишимо це, — примирливо сказала наваррська принцеса. — А ти, Рікарде, будь обережніший, коли йдеться про Бланчиного кумира...

— Кузино!... — збентежено промовила Бланка.

— А ти, любонько, не вдавай з себе ображену невинність, — відмахнулася Марґарита. — Не намагайся переконати мене в тому, що Красунчик тобі вже не подобається... Гм. І він подобається не лише тобі. Матільдо, що ти скажеш?

Дівчина насилу відірвала погляд від портрета і в розгубленості закліпала очима.

— Прошу, пані? Про що я маю сказати?

— Про Філіпа Аквітанського. Як він тобі?

— Він дуже гарний, пані.

За цими простими й наївними словами Марґарита завважила ту сором’язливу ніжність, той особливий, неповторний солодко-тривожний щем у серці, що їх відчуває невинна дівчина, вперше усвідомивши себе жінкою.

— Ти теж вважаєш, що він схожий на дівча?

— Аж ніяк, пані. Він схожий на Трістана.

— На Трістана? — розсміялася Марґарита. — Чим же він схожий на Трістана?

— Ну... Він вродливий, добрий, мужній...

— Мужній? — скептично перепитала наваррська принцеса.

— Атож. Пані Бланка якось казала, що дон Філіп Аквітанський вважається одним з найкращих рицарів Кастілії.

— А дивлячись на його портрет, цього не скажеш.

— Проте це так, — зауважила Бланка. — Філіп часто перемагав на турнірах, що їх улаштовував мій батько.

— І найчастіше тоді, — усміхнулася Марґарита, — коли королевою любові та краси на турнірі була ти... До речі, ти знаєш, що мій татусь запросив його бути одним з призвідників турніру з нагоди дня мого народження?

— Щось таке я чула.

— І це симптоматично. Схоже, батько збирається перетворити святковий турнір на змагання претендентів на мою руку. Вже напевно відомо, що як мінімум чотири призвідники з семи будуть мої женихи.

— Аж чотири?

— Так. П’ятим, мабуть, стане кузен Біскайський — адже він перший принц крові. А ще два місця татусь, очевидячки, зарезервував для Рікарда та кузена Араґонського, якщо вони раптом виявлять бажання переломити списи на мою честь... Гм, в чому я дуже сумніваюся.

Рікард почервонів. Він ніколи не брав участі в турнірах, бо від природи був фізично слабкий — що, однак, ніскілечки не заважало йому бути палким коханцем.

— Один з тих чотирьох, як я розумію, Філіп Аквітанський, — прийшла йому на допомогу Бланка. — Другий ґраф Оска. А ще двоє?

— Уяви собі, — сказала Марґарита. — Буде Ерік Датський.

— Той самий бродячий принц?

— Так, той самий..

— Перепрошую, пані, — втрутилася в їхню розмову Матільда. — Але чому його називають бродячим принцом?

— Бо він постійно бродить, цебто мандрує. Мандрує й воює. Кузен Ерік шостий син датського короля, на батьківщині йому нічого не світить, от він і вештається по всьому світові в пошуках якої-небудь корони. Недавно його погнали втришия з Балкан, отож тепер він вирішив спробувати щастя на Піренеях.

— А четвертий хто? — спитала Бланка. — Часом, не Тібальд де Труа?

Марґарита усміхнулася:

— Він-він. Моє безнадійне кохання.

— Чом це безнадійне? Він же любить тебе.

— Це я й мала на увазі. Він любить мене — а я не даю йому жодних надій.

— В такому разі, ти неправильно висловилася, — зауважила Бланка. — Це ти його безнадійне кохання.

Марґарита знизала плечима.

— Яка різниця! — сказала вона. — І взагалі, не чіпляйся до слів. Ти сама не дуже добре розмовляєш ґалльською.

— Зате правильно.

— А ви знаєте, пані, — знову втрутилася Матільда, звертаючись до Бланки. — Минулого року пані Марґарита надіслала панові ґрафу Шампанському...

— Замовкни! — різко перебила її Марґарита; щоки її вмить почервоніли. — Що надіслала, те надіслала. Він сам напросився.

— А в чому, власне, річ? — поцікавилася Бланка.

— Та ні в чому. Просто Тібальд де Труа — настирливий тип. Чотири роки тому він здійснював паломництво до мощів Святого Якова Компостельського, щоб помолитися за одужання своєї дружини, і, природно, проїздом побував у Памплоні. Саме тоді ми з ним і познайомилися. І уяви лишень: наступного ж дня він освідчився мені в коханні — а тим часом його дружина була при смерті. Він, напевно, дуже зрадів, коли повернувся додому і дізнався, що вона померла.

— Не суди необачно, кузино. Звідки ти знаєш, що він зрадів?

— А звідти! За два місяці по тому він попросив у батька моєї руки. Коли ж я відмовила йому, він заповзявся тероризувати мене довжелезними листами у віршах. Їх уже стільки назбиралося, що я не знаю, де їх подіти.

— Накажи переплести в томи, — порадила Бланка. — Це зробить честь твоїй бібліотеці. Тібальд де Труа, попри всі його недоліки, видатний поет.

— Можливо, можливо, — не стала заперечувати Марґарита. — Правда, ваш Руїс де Монтіхо ні в грош його не цінить.

Бланка зневажливо пирхнула:

— Теж мені, авторитет знайшла! Його просто гризе заздрість до таланта дона Тібальда. Як на мене, Руїс де Монтіхо — несерйозний поет.

— А ґраф Шампанський, по-твоєму, серйозний? Та легковажнішої за нього людини я ще не зустрічала!

— З ним особисто я не знайома, — відповіла Бланка, — тому не беруся судити, що він за людина. Але поет він серйозний, навіть ґеніальний. Хоч я не вважаю себе великим знавцем поезії, все ж насмілюся припустити, що нащадки поставлять Тібальда де Труа на одну дошку з такими видними фіґурами в літературі, як Верґілій, Гомер та Петрарка.

Слова „дошка” та „фіґури” викликали у Марґарити дивний ланцюжок асоціацій. На відміну від Бланки, пристрасної шанувальниці шахів, наваррська принцеса терпіти не могла цю гру — за шахівницею вона відверто нудьгувала, і її хилило на сон. Услід за словом „сон” у її голові завертілося слово „постіль”, що викликало приємні думки про те, чим люди займаються в ліжку, окрім того, що сплять.

Марґарита млосно поглянула на Рікарда й солодко позіхнула.

— Ну все, друзі, — заявила вона. — Наша вечірка скінчилася. Пізно вже, час лягати спатоньки. Рікарде, проведи кузину до її покоїв. Пан де Монтіні, либонь, заждався від неї звістки.

Бланчине лице обдало жаром, і, щоб приховати збентеження, вона квапливо попрямувала до виходу. Виконуючи прохання Марґарити, Рікард подався за нею.

Весь шлях вони пройшли мовчки, думаючи кожен про своє. Біля своїх дверей Бланка затримала Рікарда.

— Кузене, — сказала вона. — Я дуже вболіваю за вас. Боюсь, це може зле скінчитися.

— Про що ви кажете?

— Про ваші стосунки з Марґаритою. Вона просто грає з вами в кохання. А ви тішете себе марними сподіваннями.

Рікард похмуро всміхнувся:

— Я не сліпий, кузино. Я все бачу, все знаю. Проте боротимуся до кінця.

— А коли...

— Прошу вас, кузино, не треба. Я навіть не уявляю, що буду робити, „а коли”.

— Ну, зрозумійте ж нарешті, що на одній Марґариті світ клином ще не зійшовся.

— Для мене зійшовся.

— Невже в усьому світі немає іншої жінки, гідної вашого кохання?

— Чому ж, є, — відповів Рікард. — Навіть дві. Та, на жаль, обидві не для мене — ви вже заміжня, а Гелена моя рідна сестра.

Бланка скрушно похитала головою:

— Далебі, ви божевільний, Рікарде!..

Коли Рікард повернувся, Марґарита вже роздяглася й чекала його в ліжку. А поруч, на невисокому столику стояв, притулений до стіни, портрет Філіпа.

— Навіщо це? — досадливо промовив Рікард, вказуючи на портрет. — Щоб зайвий раз познущатися з мене?

— А яка тобі, власне, справа? — Марґарита піднялася з подушок і сіла в ліжку, підібгавши під себе ноги. — Нехай побуде тут, поки його не заступить ориґінал.

— Марґарито! — розпачливо простогнав Рікард. — Ти розриваєш моє серце!

— Ах, які гучні слова! Яка безкрай відчаю! — Вона простягла до нього руки. — Ну, ходи до мене, мій маленький. Я миттю твоє серденько вилікую.

Рікард скинув з ніг черевики, забрався на ліжко і пригорнув її до себе.

— Марґаритко моя, Марґаритко, — прошепотів він, зариваючись лицем у її запашному волоссі. — Квіточко ти мій ненаглядна. Як я житиму без тебе?..

— А навіщо тобі жити без мене? — спитала Марґарита. — Живімо разом. Ти такий милий, такий хороший, я так тебе кохаю.

— Поки, — додав Рікард.

— Що „поки”?

— Поки що ти кохаєш мене. А потім...

— Не думай, що буде потім. Живи сьогоднішнім днем, вірніше, сьогоднішньою ніччю, і все владнається само собою.

— Якби ж то так... Ти, до речі, знаєш, чому моя мати не схвалює наших стосунків? Не тільки тому, що вважає їх гріховними.

— А чому ж іще?

— Виявляється, багато років тому вона склала на нас з тобою гороскоп.

— Ну й що?

— Зірки з цілковитою певністю сказали їй, що ми принесемо одно одному нещастя.

— І ти віриш у це?

— Боюся, що вірю.

— Так навіщо ти кохаєш мене? Чому не порвеш зі мною?

Рікард важко зітхнув:

— Та хоч би тому, що я не в змозі відмовитися від тебе. Ти така прекрасна, ти просто божественна...

— Я божественна! — розсміялася Марґарита. — Помиляєшся, любий! Я лише вкрай розбещене, розпусне дівча.

— Так, ти розбещена, ти розпусниця, — погодився Рікард.— Але я люблю і твою розбещеність, і твою розпусність, я люблю в тобі все — і достоїнства, і вади.

— Навіть вади?

— Їх особливо. Якби їх не було, ти була б зовсім іншою жінкою. А я люблю тебе таку, саме таку, до останньої часточки таку, яка ти є. Іншої мені не треба.

— Я є така, яка я є, — задумливо промовила Марґарита. — Тоді не гаси свічки, Рікарде. Шила в мішку не сховаєш.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 24