Розділ XXXVI

Переможець турніру та його королева^*

* При написанні цього розділу, за відсутності достовірніших джерел, була використана інформація з роману Вальтера Скотта „Айвенґо”. Автор сам не впевнений, що він, власне, хотів написати і що у нього, в результаті, вийшло — наслідування чи пародія.

День 5 вересня видався ясним, погідним і, на загальну радість учасників змагань та глядачів, зовсім не спекотним. Марні були побоювання, висловлені деким напередодні, що у важких турнірних латах рицарі ризикують засмажитися живцем під пекучими променями безжалісного сонця. Ніби навмисне з цієї нагоди природа трохи вгамувала нестерпну спеку, що стояла впродовж двох попередніх тижнів.

Поки герольди виголошували імена високих гостей та їхні численні титули, Філіп, як і решта призвідників, сидів на стільці під навісом біля входу до свого шатра й обводив уважним поглядом сусідні пагорби, де на квапливо споруджених дерев’яних трибунах зібралося близько двадцяти тисяч глядачів.

Праворуч від Філіпа, лише через одне шатро, яке займав ґраф Біскайський, тягнувся вздовж ристалища прибраний шовком та оксамитом почесний поміст для могутніх і знатних вельмож, дам та шляхетних дівиць. У самому центрі помосту, між ложами наваррського короля, наслідного принца Франції та римського імператора з одного боку і королів Кастілії, Ґаллії й Араґону — з іншої, знаходилася невеличка, а проте надзвичайно розкішна ложа, уквітчана білими та рожевими трояндами і прибрана знаменами, на яких замість традиційних геральдичних символів були зображені купідони, пронизані золотими стрілами серця та інші емблеми. Ця ложа поки була порожня — вона призначалася для майбутньої королеви любові та краси і її почту.

Праворуч від центру помосту, ближче до шатер призвідників, розташувалися ґасконці. Філіп завважив, що в батька вже з’явився гість — глава візантійської делеґації Андронік Метохіт. Вони з герцоґом жваво щось обговорювали; в їхній бесіді також брали участь кілька високопоставлених ґалльських та італійських урядовців.

Судячи з усього, справа з давно обіцяним папою Павлом VII хрестовим походом проти турків нарешті зрушила з мертвої точки. Проте Філіп, всупереч своїм початковим намірам, не брав діяльної участі в батькових переговорах з візантійцями. Цьому завадила чергова переоцінка цінностей, що почалась у нього вже наступного дня після приїзду до Памплони й остаточно завершилася лише незадовго до турніру.

Йшлося про найкращу жінку в усьому світі. Філіп болісно усвідомлював свою помилку піврічної давнини, коли зопалу скинув з цього п’єдесталу Бланку, і тепер йому довелося знову проробити весь шлях, підносячи її на вершину свого Олімпу. Шлях цей був важкий і тернистий — не те що попереднього разу, коли Бланка була вільна, ще невинна, і Філіп знав, що рано чи пізно він заволодіє нею — якщо не як коханкою, то як дружиною.

Слід сказати, що Бланка і в гадці не мала полегшувати Філіпові задачу. Незважаючи на всі його відчайдушні залицяння, вона не поспішала поступатись йому і зберігала вірність Монтіні, якого Філіп незабаром зненавидів всіма фібрами душі. Зрештою йому довелося знову визнати Бланку найкращою з жінок сущих, як і перше, не маючи ані найменшого уявлення про те, яка вона в ліжку.

Якщо вдень Філіп наполегливо домагався кохання у Бланки, то вночі він з не меншим завзяттям любився з Марґаритою. За два тижні, що минули з моменту їхнього знайомства, наваррська принцеса дуже змінилася — і, на превеликий Філіпів жаль, аж ніяк не в кращий бік. Справжнє кохання виявилося для неї непосильною ношею. Вона надто звикла до легкого флірту, звикла до загального поклоніння і, сповідуючи рівність у ліжку, в житті, одначе, завжди стояла над чоловіками й дивилася на них зверху вниз. Та ось, закохавшись насправді (чи вважаючи, що закохалася насправді), горда та незалежна Марґарита Наваррська не витримала випробування рівністю. Не змогла вона й піднестися над об’єктом своєї раптової пристрасті; їй здавалося блюзнірської навіть думка про те, щоб намагатися панувати над тим, кого вона обожнювала. У неї залишалося два шляхи — або вирвати Філіпа зі свого серця, або цілком підкоритися йому, — і вона вибрала друге.

Марґарита почувала себе зацькованим звіром. Вранці, коли Філіп йшов від неї, Марґарита гірко ридала на самоті, люто лупцювала кулаками подушки і розкидала їх по всій кімнаті, проклинаючи себе за свою раптову, нездоланну любов, проклинаючи Філіпа, якого вона так палко кохала і так люто ненавиділа за ту незбагненну владу, що її він здобув над нею. Вона шматувала постільну білизну та свої прозорі нічні сорочки і, заливаючись сльозами, твердила собі, що її жорстоко обдурили всі оті поети та менестрелі, що кохання — зовсім не радісне одкровення, не свято душі й тіла, а найбільше лихо, яке тільки може спіткати людину. Їй несподівано спало на думку, що все це — кара за її пиху, зарозумілість, свавільність та еґоїзм, за сотні й тисячі дрібних її прогріхів, що їх вона скоювала, навіть не помічаючи того, гадаючи, що раз вона принцеса, то їй дозволено все. Разом з Марґаритою невимовно страждав і монсеньйор Франциско де ла Пенья, вкрай змучений її щоденними виснажливо довгими і гранично відвертими сповідями, після яких у бідного єпископа йшла обертом голова і йому бракувало сил навіть для доброчесних настанов...

Урочисте відкриття турніру врешті добігло свого кінця. Всі високі гості були названі й належним чином протитуловані; відтак герольди оголосили імена призвідників сьогоднішніх змагань. Публіка на пагорбах вітала їх вельми бурхливо — чоловіки викрикували „слава!”, жінки плескали в долоні й голосно вищали.

Філіп звернув увагу, що при представленні Александра Біскайського не був згаданий його титул ґрафа Нарбоннського, яким він був завдяки шлюбові з Бланкою; а трохи раніше, коли оголошували імена присутніх на турнірі вельмож і дам, Бланку назвали сестрою й дочкою королів Кастілії та Леону, ґрафинею Нарбоннською, але не ґрафинею Біскайською.

„Що ж це таке? — дивувався Філіп. — Не спить з ним, та ще й усіляко відмежовується від нього. Я буду не я, якщо не з’ясую, в чім річ. Треба якось розпитати Марґариту в ліжку...”

Коли стали зачитувати остаточний список рицарів, що виявили бажання битися з призвідниками і, за правом першості чи волею жеребу, були допущені до першого дня змагань, Філіп нашорошив вуха. Учора ввечері, коли він вкладався спати, до нього зайшов Шатоф’єр і розповів, що якийсь невідомий звернувся через свого слугу до трьох перших рицарів у другій сімці з проханням поступитися йому правом виклику Філіпа Аквітанського й отримав від них згоду. Звісна річ, Філіпові було цікаво, хто ж так прагне битися з ним.

Одинадцятим у списку значився Серхіо де Авіла-і-Сан-Хосе. Філіп знав цього кастільського кабальєро і недолюблював його за відверту симпатію до єзуїтів, до того ж той належав до партії ґрафа Саламанки, номінальним вождем якої був Фернандо де Уельва, — та разом з тим, ніяких конфліктів особистого характеру між ними досі не виникало.

— Дивно, — промимрив Філіп. — Дуже дивно... До речі, Ґабріелю, тебе не дивує, що першим виявився Хайме де Барейро?

Ґабріель, що виконував на турнірі обов’язки його головного зброєносця, заперечно похитав головою:

— Анітрохи не дивує. Це все Інморте начаклував.

Філіп криво всміхнувся. Він скептично ставився до вигадок про чаклунські здібності ґросмейстера єзуїтів. І вже тим більше не вірив, що Інморте міг начаклувати, перебуваючи за сотні миль від Памплони.

Закінчивши зі списком рицарів, що мали змагатися з призвідниками, головний герольд виголосив пишномовну і вкрай банальну сентенцію про рицарську доблесть, немеркнучу славу ратних подвигів, любов прекрасних дам і все таке інше. Король Наварри дав знак рукою, маршал-розпорядник турніру повторив його жест, заграли сурми, заглушивши останні слова герольда, і на арену виїхали сім перших рицарів.

— Могутній та грізний сеньйор Хайме, ґраф де Барейро, — оголосив герольд і зробив виразну паузу.

Вершник у чорних, як ніч, латах повагом наблизився до першого від помосту шатра і торкнувся списом щита.

— Викликає на поєдинок могутнього та грізного сеньйора Александра, ґрафа Біскайського.

Обличчя ґрафа помітно зблідло і видовжилося від подиву. Філіп помилково вирішив, що він злякався, і зневажливо пирхнув.

Коли останній з першої сімки рицарів, віконт де ла Марш, викликав останнього призвідника — а ним якраз виявився Філіп, всі сім пар супротивників зайняли свої місця з протилежних кінців арени.

Запрошення маршала-розпорядника, недоречні одкровення герольдів, кличне завивання сурм — і, виставивши вперед списи, Александр Біскайський та Хайме де Барейро щодуху помчали назустріч один одному.

Противники зітнулися, списи в обох зламалися, але при цьому ґраф Біскайський втратив рівновагу, і лише останньої миті йому вдалося вхопитися за шию свого здибленого коня й уникнути падіння. Маршали одностайно визнали його переможеними.

Головний герольд ніби знічев’я зронив:

— Слава переможцеві, могутньому та грізному сеньйорові Хайме де Барейро.

З незворушним виглядом ґраф де Барейро попрямував до шатра, що раніше належало ґрафові Біскайському. За правилами турніру, призвідник, що зазнав поразки, вибував з подальших змагань, поступаючись місцем своєму переможцеві.

Тим часом на трибунах, де глядачами були переважно простолюд, маломаєтне та безмаєтне дворянство, зчинилася бійка. Противники єзуїтів, украй обурені веселощами симпатиків останніх, пересвідчившись у своїй чисельній перевазі, вирішили провчити нахаб. Невдовзі окремі сутички переросли в загальне побоїще, у зв’язку з чим виникла незапланована перерва, і поки вартові та королівські ґвардійці вгамовували бешкетників, високі гості щиро тішилися цим видовищем.

Врешті-решт пристрасті вщухли і турнір поновився. Філіп без особливих зусиль вибив з сідла віконта де ла Марша, а повертаючись назад, побачив, що над шатром Александра Біскайського вже майорить червоно-чорний прапор ордену єзуїтів-мечоносців, під яким виступав ґраф де Барейро. Він не був посвяченим єзуїтом, але обіймав посаду ґубернатора провінції Садо Лузітанської області ордену Серця Ісусового, що прирівнювалося до звання командора.

У п’яти інших поєдинках першого кола впевнену перемогу отримали призвідники. Особливо хвацько подолали своїх супротивників Тібальд де Труа та Гуґо фон Кліпенштейн.

Коли на арену виїхала друга сімка рицарів, Філіп чекав виклику від Серхіо де Авіли-і-Сан-Хосе, проте згаданий кабальєро зупинив свій вибір на ґрафові Осці. Зате наступний...

— Могутній та грізний сеньйор Хуан Родріґес, — оголосив герольд.

„Родріґес... Родріґес... — гарячково перебирав у пам’яті Філіп, тим часом як закутий у блискучі лати вершник з опущеним на обличчя забралом і чорним щитом без герба та девізу наближався до його шатра. — Є щось знайоме — але що?..”

— Викликає на поєдинок могутнього та грізного сеньйора Філіпа Аквітанського...

До Філіпа підбіг один з молодших герольдів:

— Монсеньйоре, рицар, що викликав вас, відмовився назвати своє справжнє ім’я, посилаючись на свою обітницю протягом п’яти років здійснювати ратні подвиги інкоґніто.

— Так он воно що! — сказав Філіп. — Отже, Родріґес — вигадане ім’я?

— Так, монсеньйоре. І в нас немає ніякої певності, що цей пан насправді посвячений рицар і має право змагатися з вами. Отож ви можете...

— Правила мені відомі, — перебив герольда Філіп. — Раз цей рицар склав обітницю, я не наполягатиму, щоб він порушив її, привселюдно назвавши своє ім’я. Я згоден переговорити з ним віч-на-віч.

Коли всі семеро рицарів вибрали собі супротивників, маршал-розпорядник звелів трохи почекати з початком поєдинків, а головний герольд пишномовно пояснив публіці, в чому причина затримки. Філіп і „Хуан Родріґес” з’їхалися в центрі арени.

— Пане рицарю, — сказав Філіп. — Мене цілком задовольнить, якщо ви повідомите своє справжнє ім’я і якого ви роду. Даю слово честі, що нікому не розкрию вашого інкоґніто без вашої на те згоди.

У відповідь на ці традиційні слова „Хуан Родріґес” мовчки підняв забрало.

— Овва! — не стримав враженого вигуку Філіп. — Родріґо де Ортеґаль! Виходить, гріш ціна запевненням вашого наступника, що ви перебуваєте під вартою, чекаючи на суд.

— Він не збрехав, — сухо відповів колишній прецептор. — Чотири дні тому я втік з-під арешту.

— Щоб узяти реванш?

— Так! — Його очі засяяли ненавистю. — Я вимагаю смертного поєдинку.

Філіп заперечно похитав головою:

— Я відмовляю вам, пане єзуїте. Ми будемо битися турнірною зброєю.

— Отже, ви злякалися?

Філіп кинув на Родріґо де Ортеґаля зневажливий погляд.

— Ви прагнете розсердити мене, сподіваючись, що в гніві я погоджуся на смертний поєдинок. Марні надії, пане, мені начхати на ваші образи. Я не дозволю вам зіпсувати свято кривавим побоїщем.

— Це ваше остаточне рішення? — спитав єзуїт.

— Так, остаточне.

— Ну що ж. Тоді мені не залишається нічого іншого, як привселюдно назвати вас боягузом.

Філіп зблід від гніву.

— В такому разі, я буду змушений повідомити маршалів, що не вважаю вас гідним битися зі мною. І тоді, якщо ви не скажете їм своє ім’я, вас з ганьбою проженуть з ристалища, а назветеся — заарештують як злочинця.

Зітхнувши, колишній прецептор опустив забрало на обличчя.

— Наразі ваша взяла, монсеньйоре. Та стережіться, — в його голосі забриніли лиховісні нотки, — і міцніше тримаєтеся в сідлі. Якщо я зіб’ю вас, на пощаду не сподівайтеся. І нехай тоді мене арештовують, маґістрат ордену подбає про моє звільнення.

— Гаразд, пане єзуїте, я візьму ваше попередження до відома.

З цими словами Філіп приострожив коня й повернувся до свого шатра.

Він міцно тримався в сідлі. При першому ж зіткненні Родріґо де Ортеґаль звалився з коня.

— Ми ще зустрінемося, монсеньйоре, — простогнав єзуїт, коли Філіп проїздив повз нього.

— Надія вмирає останньою, — зверхньо посміхнувся Філіп.

У другому колі вибув зі змагань Педро Оска, а його місце зайняв Серхіо де Авіла-і-Сан-Хосе. Проте ненадовго — після наступного кола над п’ятим від помосту шатром замайорів прапор Монтальбанів.

Ернан де Шатоф’єр довів свою перевагу над Річардом Гамільтоном, і зробив це досить переконливо: його супротивник з такою силою гепнувся додолу, що не зміг самостійно підвестися, і його винесли з ристалища слуги.

Після третього кола була оголошена годинна перерва. Поки рицарі відпочивали в своїх шатрах, публіку розважали акробати й танцівниці, а в ложах на почесному помості були влаштовані невеличкі бенкети.

По закінченні перерви змагання продовжилися. У четвертому колі зазнав поразки Ерік Датський — під час зіткнення він втратив стремено. Ернан у чудовому стилі подолав свого другого супротивника, який у красивому падінні зламав пару ребер та звихнув руку. Філіп запросто розправився з Анжерраном де ла Тур, небожем покійного ґрафа Байоннського і колишнім нареченим його дочки. Гуґо фон Кліпенштейн, як і в трьох попередніх сутичках, віртуозно вибив з сідла чергового претендента на лаври переможця Грози Сарацинів. Ґраф Шампанський отримав ратну перемогу над своїм головним суперником на поетичній ниві Руїсом де Монтіхо. А шатро, що належало раніше ґрафові Осці, виявилося злощасним — ось уже втретє воно змінило господаря.

На початок п’ятого, останнього кола, явно визначилася трійка найсильніших — Гуґо фон Кліпенштейн, Тібальд де Труа та Філіп Аквітанський. За право продовжити боротьбу змагалися також ґраф де Барейро і Шатоф’єр, причому якщо перший отримав чотири невиразні перемоги, то Ернан мав на своєму рахунку лише дві — зате блискучі.

Коли на арену виїхали останні семеро рицарів, Філіп не зміг стримати єхидної усмішки, побачивши серед них д’Альбре. Ґастон мав можливість записатися заздалегідь, але не скористався цим привілеєм. Спочатку він боявся, що отриманий у бою з єзуїтами вивих руки не дозволить йому взяти участь у турнірі, а потім, коли біль минув, все ж вирішив дочекатися жеребкування, сподіваючись потрапити в першу чи, принаймні, в другу сімку. В результаті Ґастон виявився останнім — тридцять п’ятим...

Ось тобі! Незабутній Дієґо де Сан-Хуан! В списку він був двадцять дев’ятим, цебто першим в останній сімці, і коли маршал-розпорядник дав знак розпочинати виклики, впевнено попрямував до Філіпового шатра. Щоб ти був здоровий, Дієґо, — згадав, бач, образу, завдану честі своєї сім’ї! П’ять років минуло ж бо, твоя сестра вже давно одружена, має дітей, а ти все гостриш зуби на її „кривдника”. Он Альфонсо підхопився з крісла, сміється, щось вигукує, пояснює щось своєму оточенню. Либонь розповідає, як дев’ятеро братів де Сан-Хуан на чолі з найстаршим, Дієґо, переслідували вночі беззбройного шістнадцятирічного Філіпа, зігнавши його з ліжка своєї сестри Терези, — бевзі такі безсердечні...

А в Ґастона ніякого вибору в нього не було, і він з приреченим виглядом під’їхав до шатра єдиного ще не викликаного призвідника — Гуґо фон Кліпенштейна.

„Ось, маєш!” — зловтішався Філіп.

Сам він без проблем розібрався з Дієґо де Сан-Хуаном, а потім зробив театральний жест: під’їхав до переможеного супротивника, спішився й допоміг йому підвестися. Спитав, чи нічого не ушкоджено, й великодушно поплескав його по плечу, чим викликав новий напад сміху в оточенні Альфонсо Кастільського.

Останнє коло принесло лише одну несподіванку, проте дуже прикру. Під час сутички Кліпенштейнів кінь несподівано спіткнувся, його господар не втримався в сідлі, і чи не задарма Ґастон д’Альбре зажив слави переможця леґендарного воїна та неперевершеного турнірного бійця.

„Господи! — вжахнувся Філіп. — Тепер хвастощів буде!.. Краще вже зразу вдавитися”.

Вирок маршалів, схвалений королями, був такий швидкий, як і очевидний: найсильнішими рицарями першого дня змагань визнавалися Філіп Аквітанський, Тібальд де Труа, Ернан де Шатоф’єр і Хайме де Барейро. Жереб визначив, що спочатку Філіп має битися з Шатоф’єром, а потім ґраф де Барейро поміряється силами з ґрафом Шампанським.

Тричі сходилися Філіп та Ернан в центрі арени і тричі, зламавши списи, розходилися ні з чим. Нарешті Філіп збагнув, що друг відверто піддається йому, і так розсердився, що в четвертій сутичці здобув над ним упевнену перемогу.

Хайме де Барейро без особливих зусиль вибив притомленого ґрафа Шампанського з сідла. Як і підозрював Філіп, єзуїтський покруч беріг свої сили для вирішальних сутичок.

А Тібальд де Труа, підводячись за допомогою зброєносця на ноги, скрушно промовив:

— Безбожникам сам чорт у поміч.

— Атож, монсеньйоре, — притакнув зброєносець.

— Якби я мав такого гарного коня, — правив своєї ґраф, — то й чорт йому б не зарадив.

— Атож, монсеньйоре.

— А в поетичному поєдинку ні кінь, ні чорт не зарадили б йому.

— Атож, монсеньйоре.

— Цей невіглас, мабуть, і двох рядків не стулить як годиться, — утішав себе Тібальд. — Де ж пак! Він, певно, і читати не вміє.

— Атож, монсеньйоре.

— Ні, ти тільки поглянь, що за ідіотська усмішка! Це ж треба бути таким бовдуром... От дідько! По-моєму, я здорово забився. Клятий покруч!..

Надійшов кульмінаційний момент змагань — в очному поєдинку Філіп та Хайме де Барейро мали визначити, хто з них стане переможцем першого дня змагань.

Філіп зайняв своє місце в кінці арени і зосередився. Заграли сурми, герольди почали верзти якусь нісенітницю про прекрасні очі, що буцімто з надією та нетерпінням дивляться на доблесних рицарів. Нарешті маршал-розпорядник дав сигнал на початок сутички, і супротивники чимдуж помчали назустріч один одному.

За якусь мить до зіткнення час для Філіпа немов сповільнився. Він рвучко підвівся на стременах і викинув уперед руку зі списом, цілячи ґрафові де Барейро прямісінько в забрало. Раптова зміна напрямку удару і ризикований, але бездоганно здійснений маневр на випередження зробили свою справу: вістря списа супротивника лише слабко чигиркнуло по Філіповім щиті, а сам Хайме де Барейро, втративши рівновагу, вилетів із сідла. А що одна його нога заплуталась у стремені, то він, непритомний, ще зо два десятки метрів проволікся по землі, перекидаючись з боку на бік, аж поки не зупинили його коня. Як потім з’ясувалося, в результаті падіння ґраф де Барейро отримав струс мозку і зламав праву ключицю.

Глядачі, від простолюдинів до вельмож, неначе збожеволіли. Навіть найзнатніші панове, забувши про своє високе положення, посхоплювалися з місць, несамовито аплодували і гучними вигуками вітали переможця, а захоплені дами зривали зі свого одягу прикраси і надсилали ці зворушливі подарунки Філіпові.

Головний герольд розпочав був щось говорити, та слова його потонули в загальному ґвалті. Тоді він глибше вдихнув повітря і, побуряковівши від натуги, заволав:

— Слава переможцеві, могутньому та грізному сеньйорові Філіпу Аквітанському!

На трибунах єзуїтофоби знов заповзялися лупцювати єзуїтофілів — цього разу вже від надлишку радощів.

Тим часом до Філіпа наблизилися маршали й зброєносці, допомогли йому спішитися, зняли з нього шолом, панцир та рукавиці і, під нескінченні здравиці та пишномовні вихваляння герольдів, провели його на поміст до наваррського короля. Дон Александр обняв Філіпа, розцілував в обидві щоки й урочисто промовив:

— Ви виказали неабияку доблесть та спритність, мій принце. Тепер покажіть, який у вас смак — виберіть королеву наших свят.

Сурми знов завили, і головний герольд, попередньо кинувши в натовп кілька пишномовних фраз, нарешті зволив повідомити, що зараз переможець турніру має обрати королеву любові та краси.

Поруч Філіпа з’явився юний паж, що тримав у руках червону оксамитову подушку з тонким золотим обручем, прикрашеним зубцями у вигляді сердець та наконечників стріл.

Філіп трохи розгублено роззирнувся довкола — прекрасних дам та дівиць було вдосталь. Ще напередодні він вирішив у разі своєї перемоги не обирати Марґариту. Її слід було розворушити, примусити її розсердитися, згадати, що вона принцеса, дочка короля, наступниця престолу; щоб почуття образи та приниження розбудило в ній колишню Марґариту, яка так подобалася Філіпові. Бувши велелюбним, він, проте, дуже серйозно ставився до шлюбу й хотів бачити в своїй дружині вірну подругу, однодумницю та соратницю — а не покірну рабиню, що беззаперечно виконує всі його забаганки. Він узагалі любив примхливих і незалежних жінок.

„Кого ж вибрати?” — напружено розмірковував Філіп. Бланку? Хотілося б, та не можна. Його вибір має бути позбавлений сексуального підтексту, інакше удар не досягне своєї мети. Тоді буде уражене не самолюбство Марґарити, а її любов; а ревнощі, як відомо, поганий порадник.

Ізабелла Араґонська? Золоте волосся, зелені очі, сніжно-біла шкіра, витончені руки, стрункі ніжки, бездоганна фіґура — словом, писана красуня. Якраз такій і місце на троні королеви любові та краси. Якби вибір залежав від Еріка Датського... Одначе переможцем був Філіп, і він відразу ж відкинув кандидатуру Ізабелли. Вона була дружиною наслідного принца Франції, країни, з якою він віднедавна перебував у стані неоголошеної війни, спершу відібравши Байонну, а тепер накидаючи оком на Сент і Анґулем. Та й той самий сексуальний підтекст аж ніяк не виключався: сто проти одного, що злі язики не забаряться витягти на світ Божий історію про те, як вісім років тому герцоґ Аквітанський відмовився стати тестем старшої дочки араґонського короля.

Що ж, вирішив Філіп, доведеться зупинити свій вибір або на Констанці Орсіні, дружині Альфонсо, або на королеві Ґаллії Марії Фарнезе... Але на кому? Обидві молоді, привабливі, зрештою обидві італійки.

А втім! На думку йому спала одна чудова ідея, як з честю вийти зі скрути, в яку він сам себе поставив. Він не надасть переваги жодній з королев, але й не образить при тому інших принцес (крім Марґарити, зрозуміло), запропонувавши корону доньці найпочеснішого з високих гостей, першого серед рівних, чиї предки в минулі часи завоювали півсвіту.

У супроводі пажа з вінцем та двох розцяцькованих герольдів Філіп упевнено пройшов повз Марґариту й зупинився перед сусідньою ложею, прибраною знаменами з зображенням чорного орла на білому полі. Він узяв з подушки золотий вінець і, вклякнувши на одне коліно, простягнув його молоденькій світловолосій дівчині чотирнадцяти років. Та недовірливо поглянула на нього своїми великими карими очима, в яких застигло німе запитання, і в деякій розгубленості заморгала довгими віями. Філіп усміхнувся їй у відповідь і ствердно кивнув.

Найметикуватіша з матрон, що оточували дівчину, прийняла з Філіпових рук вінець і поклала його на біляву головку обраниці.

Головний герольд нарешті схаменувся і, силкуючись перекричати гучні здравиці та шквал оплесків, хрипко заволав:

— Слава Анні Юлії Римській, королеві любові та краси!

Цим завершився перший день святкового турніру.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 36