Розділ XLVI

у якому Філіп стає боржником, а Ернан тим часом пиячить

Коли Філіп, побувавши в своїх покоях, повернувся до бенкетного залу, там не стихали веселощі. Хоч лави бенкетуючих і поріділи, однак більше половини гостей ще продовжували вечірку. Музики вже не грали, пісень чути не було, а принцесин блазень самотньо й понуро сидів у кутку, облишивши всі намагання привернути до себе увагу — присутні іґнорували всі його бездарні вибрики. Молоді люди розділилися на дві майже рівні ґрупи, однією з яких, чисто чоловічою, заправляв Ернан де Шатоф’єр. Добре знаючи звички свого друга, Філіп здогадався, що він улаштував поєдинок пияків, вже встиг обпоїти всіх своїх суперників до зелених чортиків, і їх беззастережна капітуляція була лише питанням часу.

Душею другої компанії була Марґарита. Вона безжально знущалася з Тібальда де Труа та ґрафа Оски і нацьковувала їх один на одного, демонструючи при тому неабияку дотепність, витончену підступність і майже цілковиту безсердечність, а кілька її кузин та кузенів від душі забавлялися цією виставою.

Філіпову появу присутні сприйняли з відвертим зачудуванням. На мить у залі запала напружена тиша; двадцять пар осоловілих очей запитливо втупились у нього.

— Оце так! — вигукнув Фернандо де Уельва. — Швидко ж ви впорали мою сестрицю!

Така груба вульґарність з боку кастільського принца не була наслідком сп’яніння. Він і в тверезому стані не надто добирав слова, коли йшлося про старшу з його сестер, яку він ненавидів так само люто, як ніжно любив її Альфонсо. А Бланка, в свою чергу, відповідала обом братам взаємністю, люблячи старшого і зневажаючи меншого. У цій сімейній ворожнечі Філіп щоразу ставав на бік Бланки, чим зажив собі глибоку ненависть Фернандо, і той ніколи не втрачав нагоди досадити йому.

Грубий дотеп Фернандо припав до смаку більшості бенкетуючих, і зал просто задвигтів від гомеричного реготу, з-поміж якого особливо вирізнялися соковитий баритон Шатоф’єра та густий бас Пуатьє. Філіп підійшов ближче до Марґаритиної компанії і спрямував на кастільського принца пронизливий погляд.

— Кожен думає в міру своєї розпусності, кузене де Уельва, — відповів він, коли регіт трохи вщух. — Що ж до мене, то я лише провів кузину Бланку до її покоїв.

— Одначе довго ви її проводжали, — правив своєї Фернандо. — Майже цілу годину... Ага, зрозуміло! Все гаразд, панове. Виявляється, моя сестра поселилася не тут, а десь в іншому місці, і кузенові Аквітанському довелося відвозити її.

— А до вашого відома, — вставила слівце Марґарита, — найближче людське поселення, чоловічий монастир авґустинців, знаходиться в двох милях звідси. Тож нашому любому принцові довелося поспішати, щоб укластися в одну годину... Ви, часом, коня не загнали, кузене?

Присутні так і покотилися зі сміху. Філіп не на жарт розізлився, але ніякої гідної відповіді насмішникам, крім брудної лайки, не спадало йому на думку.

— Та хіба це вперше, — знизав плечима Фернандо. — У Толедо він мав звичай призначати по кілька побачень на одну ніч.

— І як? — мляво поцікавився Педро Араґонський. — Устигав?

— Певна річ. Він же всюдисущий і невтомний.

— Я таки слушно вчинив, що залишив свою сестру в Шалоні, — з серйозною міною констатував Тібальд де Труа. — Так я відчуваю себе більш-менш спокійно. А проте, скажу чесно, коли я довго не бачу кузена Аквітанського, мене починають мучити погані передчуття.

Знову регіт.

— Сподіваюся, — озвалась Марґарита, — з кузиною Бланкою по дорозі нічого не скоїлося?

— А що з нею могло скоїтися? — з цинічним осміхом мовив Філіп. Дійнятий до живого Бланчиною відсіччю, він потребував небагато, щоб втратити терпець і зважитись на відверту грубість. — Хто-хто, а ви, Марґарито, мусите знати, що нічого особливого. З вами ж було все гаразд, ви навіть не завагітніли.

Смішки в залі нагло змовкли. Від несподіванки Марґарита остовпіла. Королева Констанца Орсіні, Жоанна Наваррська, Ізабелла та Марія Араґонські сором’язливо потупили очі, а Тібальд де Труа і Педро Оска схопилися зі своїх місць і, стиснувши кулаки, повільно рушили на Філіпа. Він чекав їхнього наближення з олімпійським спокоєм, склавши на грудях руки. Синь його очей, зазвичай чиста і глибока, як весняне небо над Піренеями, потьмяніла і стала нагадувати скуте зимовою кригою озеро.

Ернан також встав.

— Зараз буде бійка! — голосно повідомив він. — Двоє проти одного. Ну, нічого, невелика біда. Тримайтеся, государю, я йду на підмогу. Разом ми їх нараз укоськаємо... — І він кинувся до Філіпа.

Першою схаменулася Ізабелла Араґонська. Вона квапливо підвелася з крісла, швидкими кроками випередила Тібальда та Педро Оску і стала між ними й Філіпом.

— Вгамуйтеся, панове! — карбуючи кожне слово, промовила вона до Філіпових супротивників. — Ваше щире обурення трохи запізнилося. Вам належало б раніше стати на захист честі та гідності дами — коли дон Фернандо та Марґарита ображали відсутню тут Бланку. Кузина Наваррська сама напросилася, і не варто звинувачувати в усьому дона Філіпа. Зрештою, це його особиста справа, де він був і з ким він був. А ви, доне Фернандо... Я просто не розумію вас, відмовляюся розуміти. Бланка ваша рідна сестра, і хоч як би ви до неї не ставилися, вона все одно залишається вашою сестрою. Своїми вульґарними дотепами на її адресу ви передусім ображаєте всю свою сім’ю, а отже, і самого себе. Мені соромно, що в моєї сестри такий чоловік.

Марґарита й Фернандо зніяковіли під осудливими поглядами інших дам та сеньйорів, які поквапилися перекласти на них і свою частку провини за цей неприємний інцидент.

Філіп мимоволі замилувався Ізабеллою.

„Яка вона красуня! — розчулено подумав він, а поглянувши скоса на п’яного в дим ґрафа де Пуатьє, скрушно зітхнув: — І дісталася такому телепневі...”

— Доне Педро, — знов заговорила Ізабелла, владно дивлячись на ґрафа Оску. — Я старша дочка вашого короля. — Потім вона перевела погляд на ґрафа Шампанського: — Я ваша наслідна принцеса, доне Тібальде. І я наказую вам обом повернутися на свої місця. — Вона тупнула ніжкою. — Ну!

Тібальд де Труа і Педро Оска неохоче скорилися, всім своїм виглядом показуючи, що чинять так усупереч своїй волі і лише з поваги до жінки та принцеси.

Ернан де Шатоф’єр теж сів і плеснув по плечу віконта Іверо, що сидів поруч нього.

— Алярм відміняється, приятелю. Продовжимо наше змагання.

П’яно косячи очима, Рікард уважно пригледівся до Ернана і розгублено закліпав очима, видимо не второпавши, про що йдеться, та потім все ж невпевнено кивнув.

— От і добренько, — сказав Шатоф’єр і підняв черговий келих вина.

Тим часом Ізабелла підійшла до Філіпа і взяла його за руку.

— Кузене, ви не відмовите мені в одній маленькій послузі?

— Завжди радий вам служити, моя принцесо.

— В такому разі, побудьте моїм кавалером до кінця цього вечора. Сьогодні мій чоловік не в змозі подбати про мене.

— Вважатиму за честь, кузино, — ввічливо вклонився їй Філіп.

Ґраф де Пуатьє незадоволено завовтузився в своєму кріслі, але заперечувати не став, лише зажадав собі ще вина.

Філіп та Ізабелла відійшли в протилежний куток залу, подалі від обох компаній, і влаштувалися в м’яких кріслах біля невисокого столика. На якусь мить їхні ноги зустрілися, і Ізабелла з такою квапливістю відсунулася, ніби боляче обпеклась. На її щоках проступив рум’янець збентеження, а в красивих смарагдових очах спалахнули млосні вогники.

— Я дуже вдячний вам за допомогу, кузино, — першим озвався Філіп. — Якби ви не втрутилися, сьогоднішня вечірка могла б закінчитися бійкою.

— Тому я і втрутилася, що не хотіла цього, — відповіла Ізабелла. — Не варто мені дякувати, я вчинила так для себе — щоб не бути свідком мордобою між принцами королівської крові.

— І все ж дозвольте мені вважати себе вашим боржником.

Вона лукаво всміхнулася:

— А ви не дуже образитеся, якщо я не дозволю?

— Чому? — здивувався Філіп.

— Чесно кажучи, я боюся бути вашим кредитором, любий кузене. Наскільки мені відомо, у досить своєрідне розуміння боргу перед дамою, до того ж ви, як і Господь Бог, звикли повертати сторицею. Тому я відразу списую ваш борг і спалюю всі ваші векселі.

Філіп тихо розсміявся.

„По-моєму, я закохуюся, — вирішив він, прагнучи помститися Бланці за її непоступливість. — Яка чарівна дитина!.. Гм, нівроку собі дитина — майже на три роки старша за мене”.

Він ніжно поцілував її руку і тієї ж миті відчув на собі похмурий погляд свого тезки, ґрафа де Пуатьє.

— Ну ось, — сумно констатувала Ізабелла. — Так у нас з чоловіком завжди: коли він сміється — я невесела, мені весело — він супиться.

— Щиро вам співчуваю, — сказав Філіп. — Боюся, ви ставите себе під удар, продовжуючи залишатися в моєму товаристві.

Ізабелла мило труснула своєю білявою голівкою:

— Ваші побоювання марні, кузене.

— Хіба?

— Саме так. Я вже поставила себе під удар, коли втрутилась у вашу сварку з кузенами Тібальдом та Педро. Гірше не буде. Тепер не має принципового значення, скільки часу я пробуду з вами віч-на-віч — чверть години чи чотири години.

— Чи всю ніч? — вкрадливо поцікавився Філіп.

— Чи всю ніч, — повторила вона зі ствердною інтонацією. — Це нічого не змінить. Все одно завтра мене чекає бурхлива сцена ревнощів.

— Гм... І на якій підставі?

— Та ні на якій. Просто мало не з першого дня нашого перебування в Памплоні мій чоловік узяв собі в голову, що ми з вами потай, як він висловлюється, крутимо шури-мури.

— Он як! Отже, у нас роман? А я й не знав.

— Зате мій чоловік в цьому впевнений... Був упевнений.

— Був?

— Так, був. Після того, як у сварці я стала на ваш бік, його впевненість переросла в переконання.

— Ну, коли так, — промовив Філіп, спрямувавши на неї ніжний погляд, — то що заважає нам виправдати його сподівання... чи то пак, підозри? Адже, за вашим власним твердженням, гірше все одно не буде. Га?

Ізабеллині щоки знову зашарілися. Вона потупила очі і в розгубленості стала перебирати пальцями оборки своєї сукні.

— Це слід розуміти так, що ви мене знаджуєте?

— На Бога, кузино, зовсім ні! Це ви мене знаджуєте.

— Я?!

— А хто ж іще? Нашу розмову вели ви, а я лише пасивно утримував її в заданому вами руслі. І саме ви спровокували мене на цю пропозицію.

Ізабелла ще більше розгубилася.

— Повірте, кузене, я й у гадці цього не мала.

Філіп пильно подивився їй в очі:

— Так-так. Ви й справді не лукавите.

— Я ж кажу, що ви помиляєтеся.

— Ні, кузино, все не так просто. Може, свідомо ви не збиралися провокувати мене, але десь у глибині душі вам дуже хотілося, щоб я запропонував вам своє кохання.

— Кохання, кажете? — мовила вкрай збентежена Ізабелла. — А вам не здається, що ви надто широко трактуєте це слово? Коханням не можна розкидатися направо й наліво. Але ви, схоже, освідчуєтеся в коханні всім жінкам, яких хочете звабити.

— Та ви, бачу, змовилися з Бланкою! — з невдоволеним зітханням зауважив Філіп.

Ізабелла всміхнулася:

— Тепер зрозуміло, чому ви так образилися на кпини Марґарити й Фернандо. У мене відразу виникла підозра, що ви спіймали у Бланки облизня.

Тепер надійшла черга червоніти Філіпові. Проте він швидко опанував себе і парирував:

— Раз ви такі проникливі, принцесо, то чи не скажете мені, чому ваш двоюрідний брат Ерік^* дивиться на мене так, ніби зараз я зваблюю його дружину. Здається, він безнадійно закоханий в одну відому нам даму, яка зовсім не поспішає відповідати йому взаємністю.

* Мати Ізабелли Араґонської, Ізабелла Брабантська, була рідною сестрою Марії Брабантської, матері Еріка Датського.

— Вона заміжня, — заперечила Ізабелла, проте в її голосі чулася невпевненість.

— А то біда! Це ж не заважає їй загравати з Гамільтоном.

Ізабелла здивовано глянула на нього:

— Про що ви кажете, кузене?

Її подив був такий щирий, що Філіп навіть розгубився.

— Невже я щось наплутав? Чомусь я був певен, що це на ваше прохання кузен Ерік виклопотав для барона запрошення до Кастель-Бланко.

— Так, на моє. Але я тут ні до чого. Про цю послугу мене попросила кузина Іверо. Зараз вона не в ладах з Марґаритою, недавно вони посварилися...

— Я знаю, — кивнув Філіп. — Через її брата.

— Атож. Тому Гелена не хотіла сама звертатися до Марґарити і попросила про цю послугу мене. Ну, а я переадресувала її прохання кузенові Еріку, який добре знає Гамільтона ще з балканської кампанії.

— Зрозуміло, — сказав Філіп, а після короткої паузи додав: — І все ж дивно.

— Що?

— Мені здавалося, що кузина Гелена всерйоз захоплена Ґастоном д’Альбре.

Ізабелла зневажливо пирхнула:

— Ой, облиште! Якщо Гелена кимсь і захоплена, то це своїм братом. А що стосується Ґастона д’Альбре, то хіба можна сприймати його всерйоз, коли він сам несерйозний? Ви вже даруйте мені за прямоту, та в мене склалася вельми неприваблива думка про вашого друга. Він грубий, украй вульґарний, настирний, до того ж хтивий і любострасний, як березневий кіт.

— В самісіньке яблучко, — посміхнувся Філіп. — Такий наш Ґастон. Швидко ж ви його розкусили!

— До речі, — сказала Ізабелла, трохи повернувши голову. — Ще про одного вашого друга. Здається, пан де Шатоф’єр переміг.

Філіп насилу відвів очі від її гарної шиї, що плавно переходила в округлу лінію оголених плечей, і поглянув у тому ж напрямку, куди дивилася Ізабелла. Останній з пияків — противників Ернана щойно відключився, і тепер Шатоф’єр приймав привітання від Марґаритиної компанії. Він стояв, гордо розпроставши плечі й випнувши груди, і, відчутно похитуючись, тримався за спинку свого крісла.

— Матір Божа! — вражено мовив Філіп. — Таж він п’яний!

— Певна річ, — сказала Ізабелла. — Хіба він може бути тверезим після такої хвацької пиятики?

— Е ні, принцесо. Ви просто не знаєте Шатоф’єра. Ні з того ні з сього він ніколи не п’яніє. Якщо він п’яний, то має на це вагомі підстави.

— Ви не жартуєте?

— Аж ніяк.

Тим часом Ернан взяв в обидві руки два наповнені вином келихи і непевною ходою рушив через весь зал до Філіпа.

— Могутній та грізний сеньйор Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсірський, — загорлав він, досить вдало копіюючи головного герольда турніру, — викликає на поєдинок могутнього та грізного сеньйора Філіпа Аквітанського, принца Беарнського, верховного сюзерена Мальорки і Мінорки... е-е... ґрафа Кантабрії та Андор-р-ри! — Це останнє розкотисте ґасконське „р-р-р”, що аж пророкотіло під стелею зали, викликало в присутніх черговий напад гомеричного реготу.

— Невже він грає? — з сумнівом промовила Ізабелла. — Надто вже природна його поведінка, жодного натяку на гру.

— Я думаю, — припустив Філіп, — що в разі потреби він просто дозволяє хмелю вдарити собі в голову. Але скільки б він ні випив, ні краплі здорового глузду не втрачає — за це я ручаюся.

Підійшовши до них, Ернан поставив обидва келихи на стіл і гепнувся в сусіднє крісло.

— Ну то що, государю, позмагаємося?

— Не заперечую, — відповів Філіп, відчувши нагальну потребу дозаправитися. Він узяв до рук один з принесених Ернаном келихів, зробив невеликий ковток і запитав: — Що скоїлося, друже? Чому ти п’яний?

Шатоф’єр кинув швидкий погляд на Ізабеллу і, зберігаючи п’яний вираз обличчя, але цілком тверезим голосом заговорив:

— Слухай мене уважно, Філіпе... І пий, пий, не дивись на мене так... І ви, пані, також — зробіть вигляд, що я верзу вам якусь дурницю... Так от, Філіпе, зараз я відключуся, а ти за годину-півтори повертайся до себе. Нам треба поговорити. Зрозумів?

— Так. Але що...

— Про це пізніше. Одне скажу: справа серйозна... Гм, гаразд. Щойно мені стало відомо, що твій брат Робер плете проти тебе змову. Але не турбуйся — я тримаю ситуацію під контролем... І ще раз повторюю: за годину, щонайбільше за півтори, я чекаю тебе в твоїх покоях. — Він знову поглянув на Ізабеллу. — Ну, гаразд. Крайній термін — друга попівночі. Якщо за чверть на третю тебе не буде, я тобі голову відірву. Второпав?

— Так.

— А вас, пані, — звернувся він до Ізабелли, — переконливо прошу тримати все почуте вами в таємниці.

— Безумовно, ґрафе, — кивнула вона.

— От і добренько! — Ернан одним духом осушив свій келих і п’яно заволав: — Де вино, хай йому біс? Де поділися слуги? Гей ви, свині ліниві, несіть ще вина.

З цими словами він пожбурив келиха в найближчого лакея, важко відкинувся на спинку крісла, умиротворено заплющив очі, і за кілька секунд з його горлянки вирвалося потужне хропіння, яке збурило новий сплеск веселощів в оточенні Марґарити.

— Віднесіть пана ґрафа до його покоїв, — звелів Філіп двом лакеям, що прибігли на зчинений Ернаном ґвалт. — Ні-ні, покличте третього — удвох ви його впустите... А для певності візьміть ще й четвертого.

Коли чотири лакеї винесли непритомного Шатоф’єра з бенкетного залу і сміх товариства вгамувався, Ізабелла запитала у Філіпа:

— Він що, справді заснув?

— Схоже на те. Але за півгодини він прокинеться і буде свіженький, як огірочок.

— Дивний у вас друг!

— Дуже дивний, — погодився Філіп. — І надзвичайно охочий до драматичних ефектів.

— Це ви про його останню витівку?

Філіп мовчки кивнув.

— До речі, — сказала Ізабелла. — Ваш брат Робер справді інтриґує проти вас?

— Сумніваюся. Для цього він занадто простий і прямолінійний. У порівнянні з ним навіть Сімон де Біґор може здатися ґенієм.

— Але ж пан де Шатоф’єр...

— Він не довіряє жінкам, їхній здатності мовчати, тому вирішив пустити вас по хибному сліду — на той випадок, якщо ви захочете з кимсь поділитися почутим.

— Зрозуміло. А ви, значить, довіряєте жінкам?

— Не всім. Але вам — так.

— Я постараюся виправдати вашу довіру, — сказала Ізабелла і підвелася з крісла.

Слідом за нею схопився й Філіп.

— Ви вже залишаєте мене?

— Мабуть, мені час іти. Я не звикла засиджуватися до такої пізньої пори. Дякую за приємну бесіду, кузене... — Вона замовкла в нерішучості; на щоках її заграв слабкий рум’янець збентеження. Нарешті вона зібралася з духом і боязко додала: — Зробіть мені ще одну послугу, проведіть мене до моїх покоїв.

Філіп нагородив її променистою усмішкою:

— З превеликим задоволенням, кузино.

На той час ґраф де Пуатьє ще не спав, але вже нічого не тямив, і Ізабелла навіть не стала прощатися з ним. Їй було добре знайоме це аґресивне безпам’ятство, в яке впадав спадкоємець французького престолу, коли добряче напивався. У такому стані він нікого, крім своєї годувальниці, не впізнавав, а всіх інших, хто намагався заговорити з ним, в тому числі й батьків, посилав у дуже непристойні й вельми віддалені місця.

Коли Філіп та Ізабелла виходили із залу, за їхньою спиною почувся в’їдливий коментар Марґарити:

— Пробачте мене, кузене Фернандо. Я ж була подумала, що ви трохи перебільшили щодо кількох побачень за одну ніч...

Філіп добродушно всміхнувся. Він вже забув про свою сутичку з Марґаритою. Бувши взагалі злопам’ятним, Філіп все ж не міг довго сердитися на гарненьких жінок.

— Боюся, принцесо, — тихо промовив він, — що ґраф, ваш чоловік, сьогодні навряд чи спроможеться відвідати подружнє ложе.

Ізабелла вдала, що не зрозуміла його тонкого натяку, а паж, що супроводжував їх крадькома захихотів.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 46