Розділ LII

Казка від Тібальда де Труа

Повечерявши, вони усамітнилися в одній із спалень. Покої на другому поверсі справді були панські, призначені для відпочинку вельмож, що вибралися на кількаденне полювання, проте перегородки між кімнатами були досить тонкими, і з сусідньої спальні чулися похітливі стогони, які ще більше збудили Тібальда. Він ривком притягнув до себе Марґариту і жадібно поцілував її, але вона одразу ж вивільнилася з його обіймів.

— Зачекай трохи. Передусім, нам треба поговорити.

Принцеса скинула черевики, забралася на широке ліжко й сіла, обхопивши коліна руками. Ґраф улаштувався на невисокому табуреті.

— Тібальде, — серйозно промовила Марґарита. — Ти ще не відмовився від наміру стати моїм чоловіком?

— Зараз я прагну цього ще дужче, ніж раніше, — так само серйозно відповів він. — Чотири роки тому я нестямно закохався в тебе, і з плином часу це почуття лише міцнішало.

— Гм-м. І можна подумати, що всі ці роки ти зберігав мені вірність душею і тілом.

— Душею так, а що стосується тіла... Знаєш, Марґарито... — Тібальд зам’явся. — От що я тобі скажу: краще б ти помовчала про вірність і не смішила людей. Кому-кому, але не тобі попрікати мене за розпусність, ти теж не черниця.

— Та чому ж ти любиш мене?

— Бо ти янгол, — відповів Тібальд.

Марґарита відкинулася на подушки і вибухнула дзвінким сміхом.

— Я — янгол? Безсоромна, розпусна, вертихвістка — і янгол?

— Саме так. Янголи бувають різні. Бувають небесні, бувають прокляті; а ти — земний янгол. Не без гріха, не без вад, та мені однаково — я кохаю тебе і хочу одружитися з тобою. Тепер щодо твоїх почуттів до мене. Питати, чи любиш ти мене, я не буду. Бо певен, що зараз ти мене любиш.

— Справді?

— Справді. Наскільки я тебе знаю, Марґарито, ти велелюбна жінка і кохаєш кожного, з ким лягаєш у ліжко... Пробач, я не зовсім точно висловився. Ти лягаєш у ліжко лише з тими чоловіками, до яких маєш певні почуття, що звикла називати коханням.

— Ти так гадаєш?

— А хіба ні? Скажи відверто, сама собі скажи — мені можеш не казати.

Марґарита промовчала, задумливо дивлячись на Тібальда.

— Про тебе розповідають усілякі нісенітниці, — тим часом продовжував він. — Але одного пліткарі не заперечують: у тебе ніколи не було кількох коханців одночасно. В певному розумінні ти переконаний однолюб. „Любити” й „кохатися” для тебе синоніми, ти не бачиш ніякої різниці між цими двома словами, а тому тобі невтямки, як це я можу, в душі зберігаючи тобі вірність, шукати втіхи у інших жінок. Інша річ, що ти непостійна, ти часто закохуєшся і міняєш чоловіків, як рукавички. Та якщо ти кимсь захоплюєшся, то залишаєшся вірною йому доти, доки з ним не порвеш... Втім, зараз у тебе, здається, криза. Ти стоїш на роздоріжжі, чого з тобою ще ніколи не було.

— І що ж це за криза така? — збентежено промовила Марґарита. — Просвіти мене, недотепу.

— І не намагайся вдавати з себе святу невинність, любонько. Ти чудово розумієш, про що йдеться. Після розриву з Красунчиком ти кинулася в обійми Анни Юлії лише для того, щоб забутися, і цей, з дозволу сказати, роман я не коментуватиму. Обидва Педро — Оска та кузен Араґонський — викликають у тебе стійку антипатію, тому вони мені не суперники. Далі, ти призначила конкретну дату одруження — а з цього випливає, що ти вийдеш або за мене, або за Рікарда Іверо. Отут і проблема, ти ще не вирішила, кого з нас обрати. Тебе вабить і до мене, і до нього — і тобі це в дивовижу, тебе це збиває з пантелику. Ти запропонувала мені кохатися з тобою, але разом з тим ти закохана в кузена Іверо, тобто зараз ти любиш нас обох.

— Припини! — викрикнула Марґарита з відчаєм у голосі. — Припини негайно!

Вона уткнулася лицем у подушку і гірко заплакала. Тібальд сів на край ліжка і взяв її за руку.

— Поплач, дівчинко, — ніжно сказав він. — Тобі треба поплакати. Ти геть заплуталася, і я розумію, як тобі важко та боляче. Облегши свою душу...

Виплакавши всі сльози, Марґарита підвелася, сіла поруч Тібальда і поклала голову йому на плече. Він з насолодою вдихав аромат її запашного волосся.

— Тібальде, — нарешті озвалася вона. — Ти можеш переконати мене в тому, що я маю вийти заміж саме за тебе?

— Раз усього мого кохання тобі замало...

— Рікард теж кохає мене. Він просто схиблений на мені.

— А я...

— Поки що ти при здоровому глузді.

— Та коли ти відмовиш мені, я збожеволію.

— Тоді ви з Рікордом просто поміняєтеся місцями — до нього повернеться розум, а ти свій втратиш.

— Мало того, — додав Тібальд, — я стану сатаністом.

— Що?!

— Я продам душу дияволу.

— Навіщо?

— Щоб він чимшвидше зробив тебе вдовою, і я зміг би одружитися з тобою.

— Ну... Коли так, Рікард теж ладен продати душу дияволу... чи кузенові Біскайському, що, власне, без різниці. Чує моє серце, він вже дозволив Александрові втягнути себе в якісь брудні інтрижки... — Принцеса зітхнула. — Тож і в цьому відношенні ти з Рікардом на рівних.

— Тоді просто скорися долі, Марґарито.

— А хіба ти знаєш, що мені судилося?

— Здається, знаю.

— І що ж?

— Стати моєю дружиною.

— А з чого ти взяв, що така моя доля?

— Тільки не смійся, Марґарито...

Вона підняла голову і пильно подивилася йому в очі:

— Ти маєш на увазі цього пришелепуватого Ґотьє і ту горезвісну стрілу?

— А чому ти подумала саме про них? — з серйозним виглядом спитався Тібальд.

Марґарита трохи зніяковіла.

— Але ж це була чиста випадковість, — ніби виправдовуючись, сказала вона. — Всього лише збіг обставин.

— А от я вважаю інакше.

— Воля Божа?

— Навіщо так високо мітити? Бери трохи нижче — просто доля.

— Доля? — протяжно повторила Марґарита, немов смакуючи це слово.

— Так, доля. Не більше і не менше. Майже як у казці.

— В якій казці?

— Та оце щойно на думку. Згадав одну слов’янську казку...

— Слов’янську?! Ти знаєш слов’янські казки?

— Знаю. А що?

— І багато?

— Всього нічого. Не більше дюжини.

— Ти просто чудо! — промовила Марґарита, дивлячись на нього з якимсь дитячим захопленням. — Я жодної німецької гаразд не пам’ятаю — а ти знаєш цілу дюжину слов’янських! А які вони, ці казки?

— Казки, як казки. Трохи химерні, незвичні для нас, та загалом...

— А та, що спала тобі на думку, про що вона? І чому, власне, ти її згадав?

— Ну... Краще я коротко перекажу її зміст. Тоді ти сама все зрозумієш. Згодна?

— Певна річ. Я страшенно люблю казки. До десяти років я вимагала від годівниці, щоб вона розповідала мені їх на ніч — і щоразу нові... Гаразд, розкажи мені свою слов’янську казку, перед тим як... як ми ляжемо в ліжечко.

— Отже, — почав Тібальд. — Жив-був на світі король, і було в нього три сини...

— Фе! — скривилася Марґарита. — Старе, як світ.

— Старе, як казка, — уточнив Тібальд. — Мені продовжувати?

— Авжеж, звісно!

— Так от, двоє старших принців для нас особливого інтересу не становлять, але найменший, на ім’я Hansnarr^*...

* Hansnarr — Дурний Ганс, німецький еквівалент Івана-дурника. Тут і далі Тібальд плутає дві різні казки — про Івана-дурника та про Івана-царевича.

— Ха! — перебила його принцеса. — Слов’янська мова така схожа на німецьку?

— Не думаю. Просто цю казку мені розповів один німець, який почув її від якогось мандрівного слов’янського ченця. Він називав найменшого сина короля Hansnarr...

— Чернець так називав?

— Ні, німець. Він говорив мені, як звучить це ім’я в ориґіналі, але, каюся, я забув. Тому нехай буде Hansnarr.

— Ні в якому разі, — заперечила Марґарита. — Ти ж не німець. Називай меншого принца... ну, скажімо, Жоанчик Бовдур. — Вона хихикнула. — Але ж дурне в нього ім’я!

— А в тій казці він і є дурень.

— Гм... Ніхто з відомих мені дурнів не погодився б носити дурне ім’я.

— Не блазнюй, Марґарито! Твого ж батька називають Александром Мудрим, не питаючи в нього дозволу.

— Ага! Тепер зрозуміло. Виходить, Жоанчик став Бовдуром таким же чином, як мій батько Мудрим?

— Загалом так.

— Все! Я второпала. Можеш продовжувати.

— Так от. Коли принци підросли і стали чоловіками, король, їхній батько, вирішив, що надійшов час їм одружитися. Дав він кожному по стрілі...

— Ось! — з удаваним пафосом вигукнула Марґарита. — Ось вони, стріли!

— До чого я й веду, — сказав Тібальд. — Слухай далі, отут і починається зав’язка. Цей король дав своїм синам стріли і звелів їм вийти в чисте поле і вистрілити в різні боки.

— Навіщо?

— Щоб вони знайшли собі наречених.

— Невже він думав, що коли принци бебехнуть стрілами в небо, то звідти їм зваляться наречені?

— Аж ніяк. Королівська воля була така: нехай кожен принц пустить навмання стрілу, і дівчина красна, що підбере її, стане його дружиною.

— Треба ж такий король був! — прокоментувала Марґарита. — І звали його, либонь, Якийсь-там Йолоп. Сини, дізнавшись про його рішення, напевно, подуріли від щастя... Ха! А коли стрілу підбере не дівчина красна, а якийсь чолов’яга?

Тібальд зітхнув:

— Жодну із стріл чоловік не підібрав. Старшому синові дісталася ґрафівна, середульшому — купецька дочка, а найменшому — жаба.

— Тьху! Так я і знала, що нічого путнього з цієї королівської витівки не вийде. Треба сказати, королю ще дуже пощастило, адже всі три стріли могли потрапити до жаб, кіз або овець... І що ж робив той третій, Жоанчик?

— Батько примусив його одружитися з жабою.

— Пречиста Діва Памплонська! Яке самодурство, яка витончена жорстокість! Мало того, що він Бовдур, то йому ще й жабу в жінки підсунули.

— Словом, обвінчались вони... — з останніх сил повів далі Тібальд.

— Хто?

— Жоанчик з жабою.

— Побий мене грім! Як міг грецький патріарх допустити таке святотатство?

Тібальд голосно застогнав:

— Господи Ісусе! Я цього не витримаю!

— Чого?

— Твоїх дурних коментарів.

— Але ж і казка дурна. Я ніяк не збагну, в чому її сенс.

— Та в тому, що принцеса виявилася сущою жабою... То пак, жаба виявилася найсправжнісінькою принцесою.

— На що ти натякаєш? — грізно запитала Марґарита.

— Ні на що! Ні на що я не натякаю! — закричав Тібальд і перекинув її навзнак. — Просто жаба, з якою одружився Бовдур, була зовсім не жабою, а зачарованою красунею-принцесою. В кінці казки Жоанчик звільнив її від злих чар, і зажили вони щасливо, стали народжувати дітей...

— І до чого ти все це ведеш?

Тібальд жадібно поцілував Марґариту в губи.

— А до того, що я не Бовдур. Я не виходив у чисте поле і не пускав стрілу навмання. Але я врятував від розбійників пришелепуватого Ґотьє і дав йому арбалета, з якого він згодом вистрілив прямо у вікно королівського кабінету, чим перешкодив своєму батькові видати тебе заміж — кажуть, за Красунчика. Філіп Аквітанський, звісно, не злий чаклун, та мені все одно, злий він чи добрий, це неістотно. Головне, що я, саме я, опосередковано через Ґотьє, врятував тебе від цього шлюбу.

— Звільнив від злих чар, — задумливо додала Марґарита і раптом здригнулася всім тілом. — Боже милостивий! Боже... Як мені тоді пощастило! — Вона ривком притислася до Тібальда. — Яке щастя, що я не вийшла за Красунчика!.. І все ти, ти! По суті, це ти врятував мене від нього.

— Ти дуже боїшся його? — запитав Тібальд, украй вражений її запалом. — Чому?

— Він страшна людина... Ні, взагалі він гарна людина — та лише як друг. А якби я стала його дружиною... Брр!... Ліпше забудьмо про нього.

— Гаразд, забудьмо. Продовжимо розмову про нас.

— А нам немає про що розмовляти, Тібальде, — сумно промовила Марґарита. — Я вже все вирішила.

Тібальдове серце тьохнуло. З тремтінням в голосі він запитав:

— І який буде твій вирок?

— Твоя дурна казка переконала мене. Я скорюся своїй долі.

— Цебто...

— Незабаром ми одружимося. Сподіваюся, ти готовий до весілля?

Тібальд випустив Марґариту з обіймів і знесилено поклав голову на подушку поруч з її головою.

— Ти серйозно, люба?

— Такими речами я не жартую. Я згодна стати твоєю дружиною.

Кілька довгих, як вічність, секунд вони мовчали. Нарешті Тібальд промовив:

— Ти кажеш це таким тоном, ніби збираєшся поховати себе живцем.

— Можливо, так воно і є, — відчужено відповіла Марґарита. — Цілком імовірно... Певна річ, ти можеш відмовитися від цього шлюбу, зробити шляхетний жест — поступитися мною Рікардові...

Тібальд підвівся і міцно схопив її за плечі.

— Ні, ні і ні! Я нікому тобою не поступлюся. Я не такий шляхетний, як ти думаєш. Я справжній еґоїст і себелюб... і ще тебелюб. Я люблю тебе і зроблю тебе щасливою. Я так люблю тебе, що мого кохання вистачить на нас двох з лихвою. Обіцяю, що ти ніколи не пошкодуєш про свій вибір.

— Хотілося б сподіватися, — мляво промовила принцеса. — Дуже хотілося б... Скажи мені, Тібальде, та твоя „Пісня про Марґариту”...

— Так?

— Вона така гарна, така чарівна... Але я жодного разу не чула, щоб її співали менестрелі. Чому?

Він відпустив плечі Марґарити, взяв її за підборіддя і ласкаво вгледівся в синю безодню її великих очей.

— Невже ти так і не зрозуміла, рідна, що її я написав лише для тебе? Для тебе однієї...

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 52