Розділ LVII

Рікард Іверо

Тібальдові якраз снилося, що він силкується надягнути на себе наваррську корону, але величезні гіллясті роги заважають йому це зробити, коли в його віщий сон увірвався гучний стукіт у двері і стривожений дівочий голос, що говорив:

— Прокидайтеся, кузино! Та прокиньтеся ж, нарешті!

Тібальд розплющив очі. У кімнаті панувала непроглядна пітьма — увечері, перш ніж лягти в ліжко, вони зачинили на вікнах віконниці і запнули їх шторами.

— Кузино! — правив своєї ніжний голосок з-за дверей. — Я знаю, що ви тут. Відгукніться ж!

Марґарита, що лежала в Тібальдових обіймах, прибрала голову з його плеча і відкинулася на подушку.

— Е-и, аей? — позіхаючи, промовила вона, що, либонь, мало означати: „Це ви, Адель?” — Що вам треба?.. До речі, котра година?

— По-моєму, початок дванадцятої...

— То якого ж дідька...

— Кузино! — схвильовано перебила її ґрафиня де Монтальбан. — Сталося щось жахливе! Я... О, Господи!.. Це жахливо!

— Що скоїлося?

— Кузен Іверо... Його побили.

— Рікарда?! — Марґарита миттю сіла в ліжку, звісивши ноги на підлогу, і заходилася на дотик шукати свій одяг. — Хто його побив? Як це трапилося?

— Я... я не знаю. Я недавно прокинулася... і не знайшла...

— От дідько! — роздратовано вилаялася Марґарита. — Я також не можу знайти! У вас є світло, кузино?

— Так, свічка.

— Тоді входьте. А ти, Тібальде, сховайся.

Двері прочинилися і до спальні прослизнула поспіхом одягнена ґрафиня де Монтальбан. У руці вона тримала запалену свічку в свічнику. Її розпатлане чорне волосся облямовувало неприродно бліде обличчя, зіниці очей були розширені від жаху, чуттєві губи тремтіли. Адель швидко поглянула на укритого по шию Тібальда, потім поставила на стіл свічку і звернула всю свою увагу на Марґариту.

Принцеса тим часом надягла коротку нижню сорочку і підібрала з підлоги панчохи.

— Розказуйте, кузино. Що ви знаєте?

Ґрафиня сіла на табурет і зітхнула.

— Недавно я прокинулася і не побачила... е-е... Я була не сама...

— Ви не побачили віконта де Біґора. Я знаю, кузино, ви були з ним. Що далі?

— Я трохи почекала, потім одяглася й пішла його шукати. Я розбудила лісника, і той сказав, що десь о десятій вони всі поїхали.

— Хто — вони?

— Панове де Шатоф’єр, д’Альбре і де Біґор.

— То це вони побили Рікарда?

— Я, далебі, не знаю. Але Сі... віконт де Біґор тут ні до чого. Він був зі мною, коли панове де Шатоф’єр і д’Альбре з кузеном Іверо подалися до лісу... Правда, спочатку вони ходили подивитися, як допитують злочинця...

— Якого злочинця?

— Я не знаю. Кажуть, у лісі схопили якогось розбійника і тут-таки, в підвалі, допитували його. З Санґоси спеціально був викликаний секретар міської управи, метр... він представився мені, але я забула його ім'я.

— Гаразд, біс з ними обома — і з тим розбійником, і з метром. Мене цікавить Рікард.

— В тім-то й річ, що цей метр, здається, безпосередньо зв’язаний з тим, що трапилося з кузеном Іверо.

— Нічого не розумію! — сказала Марґарита, натягуючи на себе сукню.

— І я нічого не розумію. — Не чекаючи, коли принцеса сама попросить її про це, Адель стала допомагати їй одягатися. — Коли я вирішила повернутися до кімнати і вже почала підійматися сходами, як раптом почула стогони...

— Це був Рікард?

— Так.

— Де він зараз?

— Там, де я його знайшла. У невеликій кімнаті під сходами.

— Він сильно побитий?

— Дуже сильно. Він був непритомний. За ним доглядав слуга — здається, особистий камердинер кузена Красунчика.

— Оце так!

— Але я не впевнена, там було досить темно. До того ж я розмовляла не з ним, а з метром... ага, пригадала! — з метром Ліворесом.

— І що він вам сказав?

— Нічого конкретного. Я вимагала від нього пояснень — ви ж розумієте, кузино, Рікард мені не чужий, і я вважала своїм обов'язком...

— Так, безперечно. Я розумію вас, Адель. Рікард ваш двоюрідний брат, і ви мали повне право вимагати пояснень.

— Проте метр Ліворес відмовився будь-що пояснювати. Він, бачте, заявив, що це державна таємниця, і без вашого на те дозволу чи дозволу вашого батька, він не має право нікому ні про що розповідати.

— Ти ба! Державна таємниця?

— Атож. Тоді я сказала цьому зухвалому метру, що ви тут, у садибі.

— І що він?

— Він дуже стривожився. Сказав, що справа невідкладна і що пан де Шатоф’єр з паном д’Альбре якраз і поїхали в Кастель-Бланко, щоб попередити вас про змову.

— Про змову?! — вигукнула Марґарита.

— Саме так він і висловився: попередити про змову.

— Де він?

— У вільній кімнаті навпроти. Я розважила, що ви напевно захочете переговорити з ним віч-на-віч, тому веліла йому піднятися разом зі мною.

— Ви правильно вчинили, кузино, — сказала Марґарита. — Дуже правильно... От дідько! Схоже, справджуються найгірші мої побоювання.

— Які побоювання? — подав голос Тібальд, який все ще лежав у ліжку.

— Це з приводу продажу душі Сатані, — відповіла принцеса, розправляючи сукню. — Чи кузенові Біскайському — що, як я вже казала, не має принципової відмінності. Адже, в суті, все одно кому продаватися — господареві чи його слузі... Гаразд, Тібальде, зараз я піду поговорю з цим метром... — Марґарита мимоволі притисла руки до грудей в марній спробі вгамувати болісне щеміння в серці. — А ти поки вдягнися і чекай мене тут. Кузино, — звернулася вона до ґрафині, — пригляньте, будь ласка, за Рікардом. Я скоро прийду.

За чверть години Марґарита в супроводі Тібальда та метра Лівореса спустилася сходами на перший поверх. Її обличчя було біле, мов крейда, і нерухоме, як у статуї. Її рухи були якісь скуті, незграбні, позбавлені звичної ґрації; вона ступала, ледве згинаючи ноги, ніби на ходулях.

Під сходами біля дверей стояв Ґоше. Він вітав принцесу шанобливим поклоном.

— Ваша високосте...

— Як пан віконт? — безбарвним голосом довідалася Марґарита, відчужено дивлячись крізь слугу.

— Його світлість вже отямилися, а коли дізнались, що ваша високість тут, побажали зустрітися з вами.

— Ґрафиня там?

— Так, ваша високосте. Її світлість звеліли мені вийти.

— Добре, — сказала Марґарита. — Ви всі залишайтеся тут. Вас це також стосується, Тібальде.

Вона ввійшла до невеликої кімнати, освітленої тьмяним світлом однієї свічки, що кіптявіла в свічнику на грубо збитому столі. У протилежному кутку кімнати стояло вузьке ліжко, біля якого сиділа на табуреті Адель де Монтальбан. Угледівши принцесу, вона швидко звелася на ноги.

— Мені залишити вас, кузино?

— Так, будь ласка.

Дошки ліжка заскрипіли. Почувся стогін, а потім слабкий голос Рікарда:

— Марґарита... Вона тут?..

Адель мовчки вийшла з кімнати, щільно зачинивши за собою двері. Тоді Марґарита підійшла до ліжка, опустилася на табурет і зміряла Рікарда пильним поглядом.

Він лежав навзнак, одягнений лише в спідню білизну, місцями забруднену кров'ю; на шиї у нього на тонкому золотому ланцюжку висів медальйон. Обтерте вологою ганчіркою обличчя було все в саднах та синяках, обидві брови були розбиті, а з носа й потрісканих губ сочилася кров. Очі його скорботно й винувато дивилися на Марґариту.

— Що ти накоїв, Рікарде? — з невимовним болем у голосі промовила вона. — Що ж ти накоїв?!

— Збирався допомогти кузенові Біскайському вбити його сестру.

— Це я знаю. Але навіщо?

— Він сказав...

— Мене не цікавлять його мотиви. Тим більше, що я здогадуюся, чим йому заважає Жоанна. Але ти, ти...

— Це не борги, Марґарито, ні. Хоч...

— Хоч що?

— Александр скупив усі мої векселі. Не знаю, де він взяв стільки грошей, а проте він їх скупив. Він думав, що міцно тримає мене в шорах, але...

— І він таки тримав. Він втягнув тебе в цю брудну, мерзенну, огидну авантюру. І ти погодився, ти піддався спокусі одним махом залагодити свої справи, а ще дужче ти хотів завдати мені болю. Адже ти знаєш, як я люблю Жоанну, хоч і трохи ревную до неї батька.

— Помиляєшся, Марґарито. Я ні про що таке не думав. Коли ти розлюбила мене, мені стало все байдуже, я просто плив за течією, я не задумувався ні над чим, не усвідомлював того, що беру участь у злочині. А потім...

— Потім ти вирішив продати свого спільника в обмін на мою згоду вийти за тебе заміж. Та оборудка не вигоріла, і ти... О, негіднику! Ти ще насмілився читати мені мораль! Ти назвав мене чудовиськом!

Рікард кволо всміхнувся, а наступної миті його обличчя перекосилося від болю.

— Ми обидва чудовиська, люба. Ми з тобою обоє рябоє, шкода, що ми не одружимося. Ти надто ідеалізувала мене в нашій останній розмові.

— Швидше, я переоцінила твій здоровий глузд. Ти геть збожеволів.

— Аж ніяк. Весь останній тиждень я був при ясному розумі.

— При ясному розумі?!

— Так. Я все ретельно продумав і прорахував. Я вирішив померти...

— Ну, то повісився б, хай тобі чорт! — люто вигукнула принцеса. — Навіщо ж убивати Жоанну?

— Жоанну мав був убити Александр... чи хтось інший — але не я.

— Однак ти його спільник, а значить, також злочинець.

— Так. Я злочинець і заслуговую на страту. Якраз цього я й прагнув.

— Чого?

— Смерті. Щоб мене стратили. Я слабка, малодушна людина, Марґарито, я неспроможний убити когось власноруч, навіть себе; проте я виявився здатним на співучасть у злочині. Я хотів признатися в усьому наступного ранку, та, на жаль, мене викрили ще до того, як я встиг зробити для своєї сім'ї добру справу — забрати в Александра мої боргові розписки і спалити їх.

— Добру справу!!! — вигукнула Марґарита. — Господи! Добру справу!... Божевільний! Таж ти зовсім не думав про свою сім'ю — про своїх батьків, про своїх сестер. Який це буде для них удар!.. Особливо для Гелени. Мені навіть страшно подумати, що з нею буде, коли вона дізнається про все. Адже вона так любить, вона просто обожнює тебе. Вона звеличує тебе до небес — а ти... ти... Зрештою, ти міг би знайти якийсь інший спосіб піти з життя, коли жити стало несила. Але ради нещасних вісімдесяти тисяч прирікати на смерть милу, лагідну Жоанну...

У Рікардових очах промайнули блискавки.

— А от милу й лагідну Жоанну мені ніскілечки не було жаль. Коли вже я й ненавидів когось, то це її. Вона постійно інтриґувала, знай втручалася в наші з тобою стосунки, докладала всіх зусилля, щоб налаштувати тебе проти мене, нашіптувала тобі всяку гидоту про мене. Це її заслуга, що наш шлюб не відбувся. З якої речі я мав жаліти її? Навпаки, мені шкода, що я так швидко здався, не протримався до першої... ну, хоча б до півночі — адже Шатоф’єр вимагав від мене зізнання, що я збираюся вбити тебе... Шкода, що Александра схоплять раніше, ніж він уб'є її...

— Схаменися, Рікарде! Жоанна ніколи не зичила тобі зла. Ти їй дуже подобався, вона хотіла вийти за тебе заміж і, природно, ревнувала...

— А тим часом спала зі своїм братом, — злобно додав Рікард. — От стерво! Змія підколодна!

Марґарита важко зітхнула:

— Вправно ж кузен Біськайський заарканив тебе! Нічого сказати, дуже вправно.

У кімнаті запанувала гнітюча тиша. Принцеса нервово смикала шнурок, що стягував комір її прогулянкової сукні.

— Марґарито, — нарешті відгукнувся Рікард. — Скажи: що ти про мене думаєш?

— Я думаю, що гороскоп, складений твоєю матір'ю, не збрехав. Зорі мали рацію — ми принесли одно одному нещастя. Ти остаточно з’їхав з глузду, став божевільним негідником, а я... Господи! Якби ж ти задумав убити мене, я б пробачила тобі, а так...

— Я хочу померти, Марґарито, — з несподіваною рішучістю мовив Рікард. — Я більше не можу жити.

— Ти помреш, — холодно пообіцяла вона, але в її очах стояли сльози. — Тебе стратять разом з кузеном Біскайським. Про це я подбаю.

Рікард зі стогоном підвівся на подушці, взяв тремтячими руками свій медальйон, відкрив його віко і видобув зсередини сірого кольору кульку величиною із зерно квасолі.

— Що це? — спитала Марґарита.

— Отрута.

— Де ти її взяв?

— Украв у матері. Не даремно ж її звуть італійською відьмою... Тільки не намагайся відібрати. Я проковтну, щойно ти спробуєш це зробити.

— Я не збираюся заважати тобі, — сказала Марґарита, ось-ось ладна розридатися. — Ковтай.

Рікард секунду позволікав, потім важко зітхнув, застогнав і простягнув кульку їй.

— Візьми.

— Навіщо?

— Візьми!

Обережно, ніби боячись обпектися, вона взяла двома пальцями кульку і оглянула її зблизька. На дотик вона була м'яка і пластична, як щойно замішане тісто.

— І що мені з нею робити?

— Сама вирішуй, — відповів Рікард. — Я вже казав тобі, що я малодушна людина. Я злочинець, я божевільний, але мені бракує мужності взяти на себе ще один гріх, вчинивши самогубство. Тепер моя доля цілком залежить від тебе — або ти прирікаєш мене на суд і страту, або... або я прийму цю отруту з твоїх рук і з твоєї волі. Ти наслідна принцеса, ти маєш право карати й милувати, я віддаюся на твій суд — таким чином, це не буде ні вбивство, ні самогубство.

Марґарита довго мовчала, роздумуючи. Потім спитала:

— Тобі не буде боляче?

— Ні. Я просто засну і більше ніколи не прокинуся.

— Ти певен?

— Так, я прочитав це в книзі моєї матері, де вона записує результати всіх своїх дослідів.

Ще трохи повагавшись, Марґарита підвелася з табурета, відійшла до стола і повернулася назад з кухлем води в руці.

— Тобі, мабуть, потрібно запити, — тремтливим голосом мовила вона, сідаючи на край ліжка.

— Отже, ти вирішила?

— Так, Рікарде. Нас надто багато зв'язує, щоб я дозволила чужій людині позбавити тебе життя.

З цими словами вона поклала йому до рота кульку з отрутою і піднесла до його вуст кухоль.

— Побудь зі мною, люба, — попросив Рікард, випивши воду. — Це займе не більше ніж півгодини.

Марґарита лише кивнула у відповідь, судорожно зчепивши зуби і насилу стримуючи сльози. Вона зручніше вмостилася на ліжку і поклала його голову собі на коліна.

— Я помру щасливим, Марґарито, — вдячно прошептав він. — Останні тижні мого життя були справжнісіньким пеклом на землі, але перше ніж я потраплю до пекла підземного, я проведу кілька хвилин у раю.

Марґарита тихо схлипнула.

— Кохана, — знову озвався Рікард, голос його вже був сонний. — Ти пам'ятаєш ту нашу останню розмову?

— Так, пам'ятаю.

— Тоді ти сказала, що любиш мене...

— Я сказала правду, любий. Ти був єдиний, кого я кохала по-справжньому.

Вона знайшла в собі сили говорити йому ласкаві й ніжні слова, тим часом як серце її розривалося від горя, а до горла раз за разом підкочувався тугий клубок. Хвилини для неї розтяглися в сторіччя, кожне слово давалося їй через силу. Їй здавалося, що вже минула ціла вічність; здавалося, що вона вже постаріла і помре разом з ним, якщо не раніше за нього. Та врешті Рікардове тіло обм'якло, він заснув, дихання його поступово слабшало, а за якийсь час зникло зовсім.

Марґарита встала, поклала його голову на подушку і, опустившись навколішки, притислася вухом до його грудей.

Рікардове серце, що вміло палко кохати і пристрасно ненавидіти, мовчало. Марґарита почула лише тишу, що вибухнула для неї, як сотні гуркотів грому. І гіркі сльози болю, туги та відчаю потекли з її очей.

— Прощавай, Рікарде, — прошептала вона, здригаючись від беззвучного ридання. — Прощавай, моя нездійснене кохання... І пробач мені, пробач... Занадто пізно я зрозуміла, що ми були створені одно для одного...

Коли Марґарита вийшла з кімнати, її обличчя було спокійне, і лише запалені очі свідчили про те, що недавно вона плакала, — та в напівтемряві коридору цього ніхто не помітив.

— Він помер, — незворушно промовила принцеса. — Хай простить його Господь.

Адель де Монтальбан пронизливо скрикнула і поточилася. Вона б так і впала на підлогу непритомна, якби в останній момент Тібальд не встиг підхопити її.

— Ґрафе, — сказала йому Марґарита. — Ви залишитеся тут до ранку і доглянете за кузиною. Зараз вона не в змозі повернутися в замок, тим більше що я їхатиму швидко.

— Але... — почав Тібальд.

— Ніяких „але”! До замку мене супроводжуватимуть Ґоше і метр Ліворес, так я вирішила. Зараз ми допоможемо ґрафині піднятися в її кімнату — здається, вона потроху отямлюється, — укладемо її в ліжко, і ви залишитеся з нею. А ти, Ґоше, поки приготуй коней до від’їзду.

— Буде зроблено, ваша високосте, — з поклоном відповів Ґоше і негайно попрямував до виходу.

Услід за ним подався й метр Ліворес. Коли вони вийшли у двір, він задумливо промимрив:

— Цікаво, хто цей француз — наш майбутній король чи просто ще один коханець пані?

Ґоше обернувся і з щирим здивуванням поглянув на нього.

— А вам не все одно? — спитав він. — Чи не однаково вам, хто буде вашим королем, коли у вас буде така королева?

Секретар міської управи згідно кивнув.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 57