Чортiв я згадую часто. З-помiж численного загалу беззмiстовних виразiв, що ними я висловлюю свої почуття, вiд скрухи до захвату, є один найуживанiший мною — «чорти б мене взяли». Упродовж багатьох рокiв свого земного життя я по кiлька разiв на день ритуально закликав чортiв узяти мене, проте нiчого особливого зi мною начебто не траплялося. Та я й не бажав, аби щось сталося, просто розряджав свої емоцiї, i квит. Як i всi iншi люди, до речi. Так тривало до певного часу i, здавалося, триватиме так довiку. Одначе...
Був спекотний, задушливий лiтнiй день. Я поставив останню крапку на останнiй сторiнцi мого роману, потiм, пiсля недовгих, але гiрких роздумiв, додав до неї ще двi, вiдтак перевiв курсор на наступний рядок i натиснув ще шiсть клавiш. На екранi комп’ютера з’явилося найжаданiше i найненависнiше для всiх письменникiв слово: КIНЕЦЬ.
Пiдперши голову руками, я тупо дивився на нього, вiдчуваючи, як на мене накочується дев’ятий вал вiдчаю та безнадiї. Зi мною завжди так буває, коли я закiнчую роботу над своїм черговим опусом, i, мабуть, тому я дуже неохоче берусь писати короткi оповiдання, вiддаючи перевагу повiстям та романам, — щоб поменше у моєму життi було таких моментiв, схожих на гострi приступи похмiлля пiсля тривалого запою.
Я вимкнув комп’ютер, встав з-за столу й розлiгся на канапi. У мене почалася жорстока депресiя. Менi було тоскно, було тужно, було сумно. Гiрше бути не могло. Я почувався геть самотнiм, покинутим своїми героями, до яких встиг прив’язатися, всiм серцем полюбити, як близьких родичiв, найлiпших друзiв, коханок... I коли я сказав спересердя: «Чорти б мене взяли!» — то мав на увазi лиш те, що на душi в мене гидко, i я знати не знаю, де подiтися зi своїм кепським настроєм. Викликати чортiв я не збирався. Чесне слово!
А проте один з них з’явився. Справжнiсiнький чорт: хвостатий, рогатий, волохатий, iз свинячим рильцем i ратицями. Вiн стояв посеред кiмнати, грацiозно махаючи з боку в бiк хвостом i прискiпливо оглядав мене з голови до нiг.
За iнших обставин, можливо, я прореагував би на чортову появу вельми бурхливо — нерви в мене нiкуди не годящi; але в тодiшньому станi глибокої апатiї, байдужостi до геть усього на свiтi, я був неспроможний будь-чому дивуватися. Тому я не зомлiв, не забився в iстерицi, ба навiть не дотямив ущипнути себе за руку, аби пересвiдчитися, що не марю. Що ж до того, чи не з’їхав я часом з глузду, то в мене анi на мить не виникало такої божевiльної думки.
Одно слово, я сприйняв це, аж нiяк не буденне явище, з олiмпiйським спокоєм, нiби мало не щодня менi доводилося стикатися з нечистою силою. Я лише трохи пiдвiв голову i спроквола промовив:
— Ти чорт?
Рогато-хвостатий мiй гiсть у вiдповiдь виструнчився, хвацько цокнув правою ратицею об пiдлогу, хльоснув хвостом, мов батогом, i вiдрекомендувався:
— Альфред фон Бурбурмуло, диявол-спокусник восьмої категорiї.
У нiздрi менi вдарив рiзкий запах сiрчаних випарiв. Я вiдкинувся на подушку й заплющив очi.
«Атож, звiсно, — подумав я з гiркотою. — Восьмої категорiї, iнакше й бути не може... А хто я, власне, такий, щоб до мене надсилали чортiв першої, другої чи, принаймнi, третьої категорiй? Та нiхто!»
Я скрушно зiтхнув, вiдчайдушним зусиллям волi змусив себе розплющити очi й уважнiше придивився до чорта. Поза будь-яким сумнiвом, моєму гостевi далеко було до вихiдця з пекельної елiти — жалюгiдний на вигляд був дiдько. А сморiд який, просто жах!
— Якщо не заперечуєш, — сказав чорт, — я присяду.
Я не заперечував. Чорт, пiдiбгавши хвоста, влаштувався на стiльцi неподалiк вiд канапи, де я лежав. Сiрчаний сморiд ставав чимдалi нестерпнiшим.
— Гм, — несмiливо почав я. — Чи не можна... цього... без сiрки?
— Певна рiч, — вiдповiв чорт. — Можна й без сiрки. Просто це наш традицiйний, так би мовити, iмiдж. Думаєш, менi воно приємно?
Я мляво похитав головою:
— Нiчого я не думаю.
— Коли так, — сказав чорт, — то обiйдемося без сiрчаних випарiв.
Тiєї ж митi сморiд нагло зник, мов його й не було. Повiтря в кiмнатi стало чисте i свiже, сповнене приємного квiткового аромату, а на журнальному столику з’явилася красива кришталева ваза з букетом рожевих троянд.
Я значно пожвавiшав i з цiкавiстю поглянув на вазу. Як це не парадоксально, та мушу зiзнатися, що поява вази з трояндою викликала в мене значно бiльший подив, нiж поява чорта.
Чорт завважив моє зацiкавлення вазою i сказав:
— Це в загальний рахунок не йде. Вважай її просто за невеличкий презент вiд фiрми перед нашою оборудкою.
Я здивовано пiдвiв бови:
— Перед якою ще оборудкою?
Чорт прибрав дiлового вигляду.
— Людино! — врочисто мовив вiн. — Що ти хочеш в обмiн за свою душу?
Усьому на свiтi є своя межа, моїй апатiї — також. Цi слова чорта пробудили в менi критичнiсть свiтосприйняття, я нарештi збагнув iрреальнiсть того, що вiдбувалося зi мною, i, мов пiдкинутий пружиною, схопився на ноги.
— Га?! — вигукнув я, ошелешено дивлячись на мого гостя. — За мою душу?
Видно було, що чорт збентежився.
— Ну, так, — розгублено промимрив вiн. — За твою душу. Адже ж ти викликав мене, щоб укласти кабальну угоду.
— Що за дурницi?! Я нiкого не викликав, ти помилився! — Тут менi спала на думку одна iдея, якою я не забарився скористатися. — Згинь, дияволе! — моторошним голосом проказав я i осiнив чорта хрестом.
Знамення на нього не подiяло — принаймнi одразу. Вiн пошкрiб довгими пазурами волохатого лоба мiж рогами, якось винувато мовив:
— Мабуть, у канцелярiї щось наплутали, — i лиш тодi згинув.
Десь зо хвилину я простояв посеред кiмнати, прикипiвши поглядом до порожнього стiльця, потiм протер очi й подивився на вазу з трояндами, що стояла на журнальному столику, вочевидь, i не думаючи зникати.
— Ага! — пригадав я. — Чорт бо ж казав, що це презент.
Я пiдiйшов ближче й огледiв презент з усiх бокiв. Ваза була дуже красива i, напевно, дорога. Квiти в нiй були свiжi, щойно зрiзанi, з краплями роси на нiжних рожевих пелюстках.
— Гарний презент, — сказав я сам до себе. — Вони там у пеклi справдi щось наплутали, а менi через їхню помилку дiстався такий чудовий подарунок.
Раптом за моєю спиною почулося тихе зiтхання, а вiдтак — знайомий вже голос.
— Нiякої помилки.
Я рвучко озирнувся. Чорт (той самий Альфред фон Бурбурмуло) знову сидiв на стiльцi, поклавши ногу на ногу, i жалiсно дивився на мене.
— Ти ж сказав «чорти б мене взяли», — пояснив вiн. — I ось я до твоїх послуг. Ми, дияволи-спокусники, страшеннi iндивiдуалiсти, працюємо виключно одноосiбно, тож даруй, що на твiй виклик з’явився я один.
Я повернувся до канапи, присiв i запалив сигарету.
— Атож, я так i сказав, — не став заперечувати я. — Але просто так сказав. Спересердя.
— Знаю, знаю, — закивав чорт рогатою головою. — Проте в канцелярiї це зареєстрували як виклик. Сталася не помилка, а прикре непорозумiння, таке вряди-годи трапляється. I нiчого вже не вдiєш: виклик є, i вiн рахується за мною... Ось такий я невдаха!
— Ба! — сказав я. — Я теж невдаха. Що ж нам тепер робити?
— Iнструкцiя вимагає, щоб я спокушував тебе, — вiдповiв чорт.
— Що-що?!
— Спокушував. Тепер я мушу рiзними диявольськими спокусами домогтися вiд тебе добровiльного пiдписання угоди про заклад душi.
— Ага... — Я поклав сигарету на край попiльнички i неквапно пройшовся вздовж кiмнати. За час, що минув вiд першої появи чорта, я вже розторсався i тепер почував себе вельми незатишно в його товариствi, по спинi знай пробiгали мурашки, а вiд останньої його пропозицiї менi взагалi стало моторошно. Проте я намагався й надалi тримати марку, лишаючись зовнi незворушним. — Отже, закласти душу?
— Авжеж, авжеж, — ствердив чорт зi слабкою надiєю. — На вiдповiдний до бажання термiн. Можна зовсiм ненадовго, скажiмо, на тисячу рокiв.
Осмiлiвши, я взяв запалену сигарету i помахав нею перед свинячим рилом чорта.
— Е, нi, друже мiй лукавий, не сподiвайся! Я нiзащо не пiддамся на твої диявольськi спокуси.
— А я й не сподiваюсь, — приречено мовив чорт. — Не буду я тебе спокушати, не буду, не турбуйся.
— Гм-м... — Мене здивувала й насторожила така поступливiсть. — Дозволь запитати: чому?
— Бо не можу, — щиро зiзнався вiн. — Не вмiю.
— Отакої! — Я був приголомшений. — Не вмiєш? Але ж ти диявол-спокусник...
— Восьмої категорiї, — уточнив чорт. — У царинi спокуси я виявився цiлковитим невдахою — надто вже я чесний та чулий, зовсiм не пристосований до суворих реалiй пекельного життя. — Вiн важко зiтхнув i весь знiтився.
За ним зiтхнув i я, бо й сам був невдахою в земному життi й нiяк не мiг пристосуватися до нього. Мимоволi я вiдчув якусь душевну спорiдненнiсть з цим бiдолашним сином потойбiччя.
— А колись я вважався найздiбнiшим серед ровесникiв, — продовжував бiдкатися чорт. — З вiдзнакою закiнчив навчання, на вiдмiнно пройшов практику, в буквальному розумiннi цього слова зiрки з неба хапав, був нагороджений почесною грамотою Його Сатанинської Високостi — а це, знаєш, неабияка честь. Мiй татусь, царство йому пiдземне, так пишався мною, так пишався, все мрiяв колись побачити мене Темним Ангелом... Добре, що вiн не дожив до моєї ганьби.
— А що з тобою трапилося? — спiвчутливо поцiкавився я.
— Сам бачиш, що! По закiнченнi вищого пекельного унiварситету iменi Велiала я був призначений дияволом-спокусником другої категорiї... I ось, скотився аж до восьмої.
— Яким чином?
— Вiдповiдно до Статуту, — пояснив чорт, — за три невдалi спроби спокушення поспiль диявола-невдаху автоматично переводять на щабель нижче. Так я й потрапив до восьмої категорiї.
— Зрозумiло, — сказав я i загасив недопалок у попiльничцi. Наступної митi мiж моїми пальцями з’явилася нова сигарета, на кiнцi якої жеврiв вогник. Я вдячно поглянув на чорта:
— О! Спасибi!
— Пусте! — чорт мляво махнув рукою. — Люблю робити людям маленькi послуги, причому задарма. — Вiн зiтхнув. — Отакий я чудернацький, сказати б, нетрадицiйний диявол. — I з виразом процитував Фауста: — «То хто ж ти є?» — «Частина тої сили, що вiчно прагне зла i вiчно творить благо». — Начитаний виявився дiдько!
— Виходить, ти вже примудрився не спокусити щонайменше вiсiмнадцять душ? — спитав я, подумки зробивши вiдповiднi пiдрахунки.
— Двадцять, — похмуро пiдправив мене чорт. — Ти будеш двадцять перший.
— Невже так часто трапляються у вас такi непорозумiння, як от зi мною?
— Та нi, ти в моїй практицi перший. Всi iншi викликали мене свiдомо, спецiальними заклинаннями, вони самi прагнули закласти свої душi.
— I в чiм же була заковика?
— Вони бажали нездiйсненного.
— Що? — здивовано перепитав я.
— А що ти думав! — Чорт стенув плечима. — Я ж не всемогутнiй. I немає на свiтi нiкого всесильного i всемогутнього, бо такий може бути лише один-єдиний, а тiльки нас, дияволiв-спокусникiв, кiлькасот тисяч. А ще є Бородань зi своєю бандою розбiйникiв...
— Який бородань?
— Та Бог, хто ж iще.
— Так-так-так, зрозумiло, — сказав я i бiльше нiчого додати не змiг.
— От, примiром, — вiв далi чорт, — викликає мене дев’ятинiг з шiстдесят четвертої Лебедя, лiкар за фахом, i каже: бери мою душу на вiки-вiчнi, бери мене всього з тельбухами, тiльки зроби, щоб усi люди... тобто дев’ятиноги не хворiли нi на якi хвороби.
— Шляхетне прохання, — прокоментував я.
— Проте нездiйсненне. Бо ж iншi дев’ятиноги, знай, вимагають вiд iнших моїх колег наслати на своїх недругiв рiзного штибу болячки.
— Паскудна рiч — життя, — зi скрухою констатував я.
— I не кажи! — Чорт форкнув, як кiнь. — Паскуднiше бути не може... Я б радо вилiкував усiх хворих дев’ятиногiв з шiстдесят четвертої Лебедя, але це потягло б за собою численнi порушення iнших кабальних угод, що неприпустимо. Тому, згiдно з iнструкцiєю, я мусив спокусити того шляхетного лiкаря чимось здiйсненним — багатством, славою, владою, жiнками... цебто дев’ятинiжками... — Вiн уже вкотре зiтхнув. — Але не можу я, не можу! Це понад мої сили — губити добрi душi.
— Ти справдi дивовижний чорт, — сказав я.
Мiй спiврозмовник мляво кивнув i похнюпився.
— Отже, ти, — знову заговорив я, — не спокусивши мене, перейдеш до дев’ятої категорiї?
— Гiрше, — сумовито вiдповiв чорт. — Значно гiрше. Дев’ятої категорiї дияволiв-спокусникiв не iснує, восьма найнижча. Я стану дияволом-слугою при якiйсь iз вiдьом... Бр-р! — Вiн здригнувся всiм тiлом. — Це жах! Брудне чаклування, приворотнi й вiдворотнi зiлля, кривавi шабашi, таке iнше. Але що найгiрше, що найгидкiше... — Чорт змовк i затулив морду пазурястими руками. Моє серце розривалося вiд жалю до нього.
— То що ж найгидкiше? — за хвилю спитав я.
— Розумiєш, — став пояснювати чорт, опанувавши себе, — геть усi вiдьми збоченницi. Вони... — I вiн почав розповiдати менi такi бридкi, огиднi, паскуднi речi про сексуальнi уподобання вiдьом, що мiй шлунок ледве не вчинив заколот проти недавно з’їденого обiду.
— Який жах! — з почуттям сказав я, урвавши чортову розповiдь на найогиднiших подробицях. — Тобi не позаздриш.
— Авжеж, авжеж...
— Менi дуже шкода тебе, — квапливо додав я. — Али нiчим, повiр, зарадити твоєму лиховi я не можу. Не продавати ж тобi свою душу! Зрозумiй мене правильно...
— Та розумiю, — сказав чорт. — Чудово розумiю... — Раптом у його очах спалахнули вогники надiї. — А знаєш, людино...
— Називай мене Олегом, — великодушно дозволив я.
— Гаразд, Олеже. А ти можеш називат мене просто Альфредом.
Я згiдно кивнув, i чорт продовжив:
— Так от, Олеже, ти все-таки можеш допомогти менi, не гублячи при тiм свою душу.
— I як?
Певний час чорт набирався рiшучостi.
— Та є одна хитрiсть, — сказав вiн нарештi. — I нiякого ризику, повiр менi на слово.
— Ну?
— Ми представимо все так, буцiмто ти викликав мене на магiчний поєдинок, укладемо стандартну кабальну угоду, зареєструємо її...
— Нi! — жорстко промовив я, як вiдрубав. — Тiльки не це!
Чорт похнюпився в безнадiї.
— Ну, от! Ти навiть не вислухав мене, а вже заперечуєш.
Я зручнiше влаштувався на канапi, трохи заспокоївся i сказав:
— Гаразд, вислухаю тебе. Але неперед нiчого не обiцяю.
I я таки вислухав Альфреда. Вислухав i погодився!
Навiть зараз, пишучи цi рядки, я вiдчуваю, як усерединi мене проймає крижаним холодом жах — адже ж чорт мiг залюбки обдурити мене, обвести круг пальця. Вiдверто скажу: я й досi не в змозi переконливо обгрунтувати це своє рiшення. Я просто повiрив чортовi, повiрив у його чеснiсть, в його поряднiсть! Повiрив, що йому осточортiло пекло, що вiн (як сам сказав) вiдчортькуватий. Певно, повiрив я тому, що й сам почувався чужим серед людей, був вiдлюдькуватий, некомунiкабельний. I ще одне. Я пожалiв Альфреда, вiн до слiз розчулив мене детальними описами побуту дияволiв на службi у вiдьом.
Отож ми уклали угоду, i на дванадцять годин я вiддав себе пiд чортове чесне слово. Коли всi формальностi були залагодженi, Альфред сказав:
— А тепер нам слiд обмити угоду. Та й випити за успiх не завадило б.
I посеред кiмнати виник стiл, рясно заставлений рiзними наїдками та напоями, декотрi з яких менi навiть не снилися. Ми влаштувалися на м’яких стiльцях i випили за успiх.
— Слухай-но, Альфреде, — звернувся я до нього, коли алкоголь вдарив менi в голову. — Чи не мiг би ти перекинутися на когось iншого. А то вигляд у тебе трохи... е-е... непрезентабельний.
— Це статутний вигляд диявола-спокусника восьмої категорiї, — пояснив чорт. — Так належить за Сатутом. Але оскiльки я зараз працюю за угодою... Ким би ти хотiв мене бачити?
Я замислено почухав потилицю, i погляд мiй впав на томик Булгакова, що стояв на книжковiй полицi.
— Котом!
За мить навпроти мене сидiв моторошних розмiрiв, чорний, мов сажа, котисько, достоту такий, яким я уявляв Бегемота, i попивав якусь темну рiдину з величенького кришталевого келиха.
— Це я, Альфред, — сказав кiт, тикаючи собi в груди лiвою лапою. — А це, — вказав на келиха, — валер’янка. Влаштовує?
Мене це цiлком влаштовувало. Наш маленький бенкет тривав.
*
Наступного дня я прокинувся надзвичайно рано, о сьомiй ранку, i не вилежувався за своїм звичаєм, а вiдразу ж сiв у лiжку, протираючи заспанi очi. У кiмнатi я був не сам — передi мною стояло троє чортiв. Аж троє!
Один з них був мiй учорашнiй знайомий Альфред фон Бурбурмуло, обабiч його тримали за лiктi двоє колег. О! То були справдi респектабельнi чорти — здоровеннi, по-бiсiвськи красивi, величнi та гордовитi. Як вони вiдрекомендувалися, дияволи найвищої категорiї, Темнi Ангели Потойбiччя, радники Великого Кола Нечистого. Безперечно, подумав я, це представники пекельної елiти. На їхньому тлi Альфред мав ще жалюгiднiший вигляд, нiж учора, а проте, як вiн не ховав вiд мене свiй погляд, я все ж завважив у його очах трiумфальний блиск.
— Людино! — заговорив один з дияволiв-радникiв. — У чесному поєдинку ти здолав колишнього диявола-спокусника восьмої категорiї Афреда фон Бурбурмуло. Згiдно з укладеною мiж вами угодою, затвердженою канцелярiєю Його Сатанинської Високостi, згаданий вже Афред фон Бурбурмуло надається тобi в якостi диявола-слуги в довiчне користування з правом передачi у спадок.
Темнi Ангели турнули Альфреда в спину, i вiн розтягнувся на пiдлозi бiля моїх нiг.
«Вдалося таки!» — промайнула в моїй головi радiсна думка.
— А також, — пiдхопив другий респектабельний чорт, — на вiдзнаку за продемонстрованi тобою чаклунськi здiбностi Його Сатанинська Високiсть князь Пiтьми присвоює тобi вчений ступiнь доктора чорної магiї. — I вiн передав менi грамоту з цупкого сiрого паперу.
Я машинально взяв її в руки i так i прикипiв очманiлим поглядом до кривавого кольору готичних лiтер, а надто ж до розгонистого пiдпису в кiнцi тексту «Altissimus Satanas», що навiть не зразу помiтив зникнення обох дияволiв-радникiв.
До дiйсностi мене повернув Альфред. Вiн знову перекинувся на кота Бегемота i голосно нявкнув, запрошуючи мене до уваги.
— Отже, все вдалося! — констатував я очевидний факт.
— А ти сумнiвався! — самовдоволено мовив мiй диявол-слуга. — Недарма ж я закiнчив навчання з вiдзнакою. — Вiн настовбурчив свого здоровенного пухнастого хвоста i повагом пройшовся по кiмнатi. — Шкода, що ти не мiг бачити цiєї космiчної вистави... ба навiть не вистави — це був шедевр, це було неповторне видовище. Альфред фон Бурбурмуло змагається сам з собою, перемагає сам себе i пошиває геть усiх у дурнi. — Чорт сардонiчно зареготав. — Чого вартий був один тiльки Бородань, що, знай, з’являвся на зоряному тлi й благословляв мене в твоїй подобi. А Сатана... — Раптом вiн замовк, ураз зменшився до розмiрiв звичайного кота i шмигнув пiд канапу.
— Що це ще таке? — здивувався я.
Вiдповiдь не забарилася: передi мною виник стрункий здоровань у довгiй до п’ят свiтло-лазуревiй з золотим шитвом тунiцi, оперезаний широким блискучим пасом. Голова його, безрога, мало не торкалася стелi, а за плечима ворушилися схожi на лебединi бiлi крила.
— Слава Iсусу Христу! — урочисто виголосив вiн.
— Воiстину слава! — з гiднiстю вiдповiв я. На той час уже нiщо не могло вивести мене з рiвноваги.
Здоровань вiдрекомендувався: Ангел Небесний четвертого ступеню досконалостi. Я запевнив його, що вiн зробив менi велику честь одним тiльки фактом вiдвiдин моєї скромної оселi. Пiсля обмiну пишними вiтальними промовами Ангел перейшов до сутi справи:
— Людино, створiння Боже! Господь на всемогутнiй, владика i творець усього сущого на Землi i поза нею, вiтає твою звитягу над дияволом, як один з крокiв до повного й цiлковитого торжества Дiла i Слова Христових у свiтi.
Я вiдповiв, що просто вбитий виявом такої високої уваги до моєї нiкчемної персони, та насамкiнець все ж визнав, що маю деякi, хай i мiзернi, заслуги перед Небесами.
— На вiдзнаку за твою доблесть у боговгоднiй справi, — сказав Ангел, — i непохитну твердiсть у вiрi, без якої ти не здолав би брудного слугу ворога роду людського, Господь наш присвоює тобi почесне звання звитяжця нечистої сили i надає тобi вчений ступiнь доктора бiлої магiї, а також дарує вiдпущення усiх грiхiв на тисячу рокiв уперед.
У своїй прощальнiй промовi я перевершив самого себе. Ангел був зворушений, навiть зронив кiлька скупих сльозин i запевнив, що Небеса не забудуть мого подвигу.
Коли вiн нарештi щез, я оглянув залишену ним грамоту небесного кольору з золотими письменами на нiй i вже без особливих емоцiй прореагував на акуратний пiдпис: «Dominus Deus».
Тим часом Альфред вибрався з-пiд канапи i, вигнувшись дугою, промовив:
— Не думав я, що ти такий лицемiр, друже. Мов соловей заливався.
— Я теж не думав, — сказав я. — Життя змусило.
— Та й Бородань гарний овоч. Скупердяй! Нi на що матерiальнiше за вiдпущення грiхiв не спромiгся.
— Не бiда, i вiдпущення не завадить. Тим паче, аж на тисячу рокiв.
— Отже, почнемо грiшити? — спитав чорт.
— Що ж, почнемо.
— З чого саме?
Я на хвилю замислився. Тепер, коли я мiг зажадати i негайно ж отримати практично все — i багатство, i славу, i почестi, i владу, i таке iнше (особливо, таке iнше), — було вiд чого розгубитися.
— Щонайперше давай снiданок i каву з сигаретами, — сказав я. — А далi видно буде. Над таким питанням слiд грунтовно подумати.
— Гаразд, — мовив чорт, i я отримав снiданок, каву та сигарети. — Попоїж, а я тим часом подбаю про речi першої необхiдностi. — З цими словами вiн зник.
Щойно я впорався iз снiданком i викурив двi дуже дорогi сигарети, попиваючи смачну каву, як повернувся мiй чорт з купою якихось паперiв.
— Що це? — спитав я.
— Речi першої необхiдностi.
«Спокiйно!» — сказав я собi й заходився переглядати цi «речi першої необхiдностi».
Господи, чого там лишень не було! I документи на володiння розкiшними помешканнями в усiх великих мiстах Землi, i замiськi вiлли, справжнi палаци, i автомашини, i яхти, i лiтаки, i мiльйоннi банкiвськi рахунки, i кiлькадесят паспортiв громадянина рiзних країн на рiзнi iмена, але всi з моєю фiзiєю на фото...
— Ух! — сказав я, потираючи лоба. — I це ти називаєш першою необхiднiстю?
— Так, — кивнув чорт. — А що далi, то вже на твiй розсуд. Резиденцiї на iнших планетах, мiжзорянi яхти тощо. Та, сподiваюсь, ти дотримуватимешся нашої домовленостi?
— Авжеж, безумовно... Стоп! А це що таке? — Я взяв до рук товстий альбом i перегорнув кiлька сторiнок: там були великоформатнi фотографiї (нi, нi, цiлком пристойнi). — О, Боже!
— Це дiвчата, — пояснив Альфред.
— Сам бачу, що не крокодили.
— Гарнi дiвчата, правда? Визнай, що в мене непоганий смак.
— Визнаю.
Дiвчата в альбомi були гарнi й рiзнi. Блондинки, брюнетки, шатенки, русявi, рудi, чорно-, синьо-, каро-, сiро-, зеленоокi — i всi надзвичайно вродливi.
— Я подумав, — озвався Альфред, — що такiй поважнiй людинi, як ти, зовсiм не годиться бути неодруженим. Обирай, хто тобi до вподоби, а я миттю представлю детальнi бiографiї та характеристики. Гадаю, що для початку чотирьох дружин буде досить. Як казав колись Магомет...
— Магомет менi не указ, — урвав його я, хитаючи головою. — Я християнин.
— Та невже? — осмiхнувся чорт.
Я почервонiв.
— Ну, в кожнiм разi, я прихильник моногамiї. Один чоловiк — одна жiнка.
Альфред знизав плечима:
— Що ж, тодi обирай одну.
Я ще трохи помилувався гарненькими личками в альбомi, потiм з зiтханням закрив його i рiшуче вiдклав убiк.
— Невже не сподобалися? — стривожився чорт. — А я ж бо так намагався догодити тобi.
— Та нi, все гаразд. Твоєї вини тут немає, ти добре попрацював, але...
— Але? — пожвавiшав чорт. — Маєш на оцi дiвчину, проте вона нехтує тобою?
Я на мить завагався.
— Ну, не зовсiм так, а... От якби десь на свiтi iснувала дiвчина, схожа на ту, яку я собi уявляю...
— Все, що ти тiльки можеш собi уявити, десь та iснує, — авторитетно запевнив Альфред. — I дiвчата не становлять винятку.
— В такому разi... — Все ще вагаючись, я пiдiйшов до комп’ютера, ввiмкнув його i вiдкрив файл лише вчора дописаного роману. — Ось, почитай, i ти все зрозумiєш.
Чорт улаштувався в крiслi перед комп’ютером i швидко став читати, мало не щосекунди натискаючи клавiшу «PageDown». З такими темпами вiн закiнчив його, коли я допивав третю чашку кави i допалював шосту сигарету поспiль.
— Ну як? — з хвилюванням запитав я.
— Буває й гiрше, — втiшив мене чорт. — I нiчого, друкують.
— Я не про те, — шарiючись, мовив я. — Вона... Така, як вона, iснує?
— Ще б пак! Звiсно, iснує. Я вже казав тобi, що...
— То розшукай її. I якнайшвидше.
Чорт загадково всмiхнувся, пiдморгнув менi — i тiєї ж митi настирливо задзеленчав дзвiнок у дверi моєї квартири.
Я невдоволено поморщився:
— Кого це там чорт принiс?! У такий вiдповiдальний момент. — I, зiтхнувши, пiшов вiдчиняти.
Я не помилився — гостя справдi чорт принiс. Мiй чорт. I не гостя, а гостю. Я її зразу впiзнав. Не мiг не впiзнати...
*
Отак ми й живемо — я, мiй чорт i Вона — дiвчина моєї мрiї, моя єдина дружина. Я щасливий з Нею, а Вона — зi мною. Вона твердить, що не була щаслива, поки не зустрiла мене, i я охоче вiрю Їй, бо й сам не був щасливий без Неї. Зате зераз нашому щастю немає меж.
Мiй чорт теж щасливий. Ми не надто докучаємо йому своїми бажаннями (часом вiн навiть дорiкає нам, що ми нехтуємо його товариством), i Альфред фон Бурбурмуло, диявол-слуга доктора чорної та бiлої магiї, звитяжця нечистої сили, фактично став сам собi господарем, вiльним митцем у царинi чаклунства. Чого тiльки вiн не виробляє — i все собi на втiху, для душi, яка в нього, безумовно, є, i дуже добра, хох сам вiн це заперечує. Зрiдка й ми приєднуємося до його розваг, побешкетуємо трохи, розвiємося, одно слово, не нудьгуємо.
Наприклад, наступної весни збираємося завiтати в Москву — i не просто так, а по-булгакiвськи. Одного травневого вочора на Патрiарших вiдбудеться дуже цiкава iсторiя! Щоправда, Берлiоза, Бездомного, Лiходєєва та iнших у Москвi немає, та Альфред запевняє, що це невелика бiда. Подiбнi до них завжди знайдуться — треба лише пошукати.
Серпень 1991 р.