27

Як завжди, Валько був сама розсудливiсть.

— А ти не здогадалася зателефонувати Ковальову? — запитав вiн, вислухавши мою плутану розповiдь.

— Здогадалася. Але я не знаю його номера.

— Дурепа! А довiдковi навiщо iснують? — Вiн пiдiйшов до побутового термiналу й викликав об’єднану базу даних усiх мережевих компанiй Новоросiї. — Ковальов зараз — наша єдина ниточка. До твого вiдома, мiй аварiйний передавач теж мовчить... Упс!

— Що таке?

— Тут вказано лише номер домашнього вiдеофону. З його дружиною те саме.

— У нас половина населення не реєструє свої персональнi телефони, — вставив своє слiвце Олег, який досi сидiв тихо, як мишка. Моя iсторiя подiяла на нього ще приголомшливiше, нiж iнцидент з Анею Корейко й Сашком Кисельовим. А остаточно його вбила звiстка, що менi дев’ятнадцять рокiв i я офiцер космiчного флоту — Це вiд побоювання, що розмови можуть пiдслуховувати. — Вiн пирхнув: — Яка наївнiсть! Якщо охранцi знадобиться, вона вирахує будь-який телефон, зареєстрований чи нi.

— Дуже кепсько... — Валько почухав потилицю. — Було б непогано зв’язатися з його донькою, але в пам’ятi вiдеофону її номера немає. I записи всiх розмов стертi. Вони автоматично видаляються щодня, о третiй ночi. Звичайна практика. А пошукати в базi даних... Як звати доньку Ковальова?

— Олена. А її прiзвища я не знаю. Навряд чи вона живе пiд своїм дiвочим, на Новоросiї для замiжнiх жiнок це не прийнято.

— Тодi глухий номер, — резюмував Валько. — У Верхньому Новгородi мешкає близько двадцяти мiльйонiв людей, i серед них багацько Олен Русланiвних. Надто розповсюдженi iмена. — Вiн вiдiйшов вiд термiналу. — Я так розумiю, що в Естер мають бути резервнi канали зв’язку з нашою розвiдкою. Спробую викликати допомогу через неї. Але менi потрiбен професiйний комп’ютер.

— Нагорi, в моїй кiмнатi, — сказала я. — Ходiмо.

— Нi, ти залишишся тут. Наглядай за полоненими.

— Так, маєш рацiю. Тодi пiднiмайся сходами, другi дверi лiворуч. Тiльки не здумай порпатися в моїй бiлизнi.

Уже бiля дверей Валько посмiхнувся

— До тебе повертається почуття гумору. Це гарний знак.

Вiн був вiдсутнiй не бiльше п’яти хвилин. За цей час нi Олег, нi я не зронили нi слова й уникали зустрiчатися поглядами. Ми обидва почувалися нiяково — менi було соромно, що я цiлий мiсяць водила його за носа, хоча й не з власної волi, а вiн, схоже, тепер побоювався мене.

Нарештi з передпокою долинув швидкий тупiт нiг, i до вiтальнi увiрвався Валько — блiдий, як небiжчик, а його очi гарячково виблискували.

— У чому рiч? — наполохалася я. — Що сталося? Ти зв’язався з Естер?

— Нi. Зараз це... небажано. Її краще не втягувати. Я дещо знайшов. Таке...

— Ну, що ж?

— Я пiдключився через твiй термiнал до комп’ютера твого батька i подивився, чим вiн займався перед тим, як пiти. Тепер я все зрозумiв.

Вiд нетерпiння я схопила його за комiр i добряче струсонула.

— То що ти зрозумiв?!

— Цi товаришi, — Валько вказав на мирно сплячих поряд Аню й Сашка, — нiякi не доморощенi пiдпiльники. Твiй батько проаналiзував досьє усiх п’яти — Корейко, Кисельова, Iванова, Компактова та Ворушинського — i виявив у їхнiх бiографiях одну загальну рису. Коротше кажучи, вони зовнiшнi агенти й прибули на Новоросiю десь три роки тому.

Олег вражено ахнув. А я чомусь одразу заспокоїлася. Вiд цiєї новини ситуацiя не полiпшилася, але в усякому разi прояснилася.

— Вони не п’ятдесятники, — сказала я.

— Певна рiч, нi. Вони люди. Iнше питання — звiдки, кого представляють i що мають на метi.

— Зараз ми це з’ясуємо. Зараз ми все з’ясуємо. Зачекайте хвильку.

Я вибiгла з кiмнати, швидко пiднялася на другий поверх, увiйшла до батькiвської спальнi, а звiдти — до ванної. Попорпавшись в аптечцi, знайшла упаковку iн’єкцiйних ампул з написом: „Диметилатропiну гiдрохлорид”. Не найкращий препарат, зате вельми ефективний, який геть позбавляє людину волi й здатностi чинити опiр. Я не помилилася в Анн-Марi — вона виявилась досить передбачливою i про всяк випадок припасла засiб для „розв’язування язика”. Ще я прихопила з аптечки синергiн i повернулася до вiтальнi.

Там Валько з Олеговою допомогою дiловито обшукував наших полонених. На журнальному столику бiля дивана вже лежали сережки й каблучка Анi, двiйко наручних годинникiв — витонченi жiночi й масивнi чоловiчi, телефони, медальйон iз золотим ланцюжком i кiлька пластикових карток.

— Якщо вони агенти, — пояснив менi Валько, не припиняючи обшуку, — то можуть мати штучки на кшталт наших аварiйних передавачiв... Ага! Оце вже цiкаво.

Вiн видобув iз задньої кишенi Аниних штанiв якийсь невеликий плаский прилад з трьома сенсорними кнопками та крихiтним дисплеєм, на якому висвiчувало: „Активно: П Л Т”. Тими ж лiтерами — П, Л i Т, — були маркованi й кнопки.

— Так-так, — задумливо мовив Валько. — Що б це означало?

— Що б не означало, краще не чiпай, — порадила я.

— Загалом ти маєш рацiю. Проте пристрiй активний, i це менi не подобається. Дуже не подобається.

— Менi також, але...

— Послухайте! — несмiливо втрутився Олег. — А П i Л не може означати „паралiзатори” i „лазерна зброя”.

Я запитливо глянула на нього.

— У якому сенсi?

Вiн знiяковiв.

— Ну... У Вейдера є своя секретна вiртуальнiсть. Навiть кiлька вiртуальностей. В однiй iз них гравцi мають захопити вiйськову базу чужинцiв. I в кожного є генератор спецiального захисного поля — в радiусi тридцяти метрiв навколо нього ворожi паралiзатори i променевики не дiють. А наша зброя, звичайно, в повному порядку.

Валько пирхнув.

— Ха! Можна не сумнiватися, що з такою перевагою ви щоразу задаєте волохатикам жару. У нас теж не бракує iгор, де хорошi хлопцi володiють всiлякою суперзброєю, за допомогою якої мочать чужинцiв штабелями. Такi iгри шкiдливi, вони розслабляють людину, на пiдсвiдомому рiвнi вселяють їй помилкове вiдчуття невразливостi. Тому всiм нашим вiйськовослужбовцям суворо заборонено брати в них участь. Що ж стосується зброї масового знищення, то тут ми на двi голови вищi за всi Чужi раси. Проте старi добрi паралiзатори й усiлякi променевики як у нас, так i у чужинцiв абсолютно однаковi, в їхнiй конструкцiї нiщо принципово не мiнялося вже рокiв п’ятсот, вони надiйнi й безвiдмовнi.

На пiдтвердження своїх слiв вiн дiстав з кишенi паралiзатор, замаскований пiд звичайний лiхтарик, спрямував його в стiну й натиснув на спуск.

Нiчого не сталося. Спантеличено гмикнувши, Валько повторив спробу. Результат був той самий.

Тим часом Олег узяв пiстолет Сашка Кисельова й вистрiлив у стiну. Пролунав характерний трiск розряду, блиснув синьо-бiлий спалах.

— Ось бачиш, працює.

Валько притис палець до сенсорної кнопки П приладу. Текст на дисплеї змiнився: „Активно: Л Т”. Пiсля цього випробував свiй паралiзатор — вiн працював справно.

— Отакої!..

Знову активувавши П, вiн переконався, що його зброя знову заклинила.

— Круто! Нiчого сказати... А Л, означає, „лазерна зброя”? Тодi й справдi можна мочити чужинцiв, як мух. Треба лише уникати пострiлiв здалеку... — Вiн повернувся до Олега. — А що таке Т?

Той знизав плечима:

— Не знаю. У тiй грi ми мали захист лише проти паралiзаторiв i променевикiв.

Валько задумливо почухав нiс.

— Гм-м. Танки? Торпеди? Термоядерна зброя?.. Нi, безглуздо.

— Тесаки, томагавки, — злорадно припустив Олег.

— Припини! Зараз не час для жартiв.

— Саме так, — втрутилася я. — Не час. Нi для жартiв, нi для експериментiв. Насамперед мусимо з’ясувати, що трапилося з батьком i Анн-Марi.

— Так, справдi, — погодився Валько. Вiн по черзi натиснув усi три кнопки — П, Л i Т. Дисплей висвiтив: „Неактивно”. — От так краще. Ну, i кого допитуватимемо — Корейко чи Кисельова?

— Краще Аню, — запропонував Олег. — З них двох вона явно вища за рангом. До того ж Сашко менi бiльше подобається.

— Гаразд, — кивнула я i вказала на конфiскованi у полонених дрiбнички. — Але спершу треба прибрати їх подалi... Нi, стривайте. Цього мало. Жучки можуть бути i в одязi.

— Ти що, пропонуєш роздягти її? — збентежено запитав Олег.

— Так, повнiстю. I не червонiй, як невинна панночка. Можна подумати, ти нiколи не бачив голих дiвчат... Ну, гаразд. Збiгай до моєї кiмнати, принеси халат. Зглянемося над твоєю сором’язливiстю.

Поки Олег повернувся, я зняла з Анi весь одяг, включно з бiлизною. Прикривши наготу дiвчини коротким халатиком, попросила винести всi речi в передпокiй, а пiсля деяких роздумiв звелiла хлопцям вiдтягти туди й непритомного Сашка Кисельова. Хтозна, може, схованi в його одязi жучки спрацюють i вiд Аниного голосу.

Щiльно зачинивши дверi вiтальнi, ми зручно всадовили Аню на диван. Валько й Олег всiлися справа й злiва, притримуючи її за руки.

— Ноги теж тримаєте, — розпорядилась я. — Нижче колiн, щоб вона не брикалася, коли прокинеться.

— Сподiваюся, ти знаєш, що робиш, — сказав Валько. — Особисто я зовсiм не розумiюся на „наркотиках правди”.

— Зате я трохи розумiюся, — вiдповiла я, дiстаючи з упаковки ампули. — Не досконало, але цiлком достатньо, щоб не зашкодити її здоров’ю.

Схиливши Анину голову набiк, я зробила їй у шию iн’єкцiю синергiну, щоб нейтралiзувати дiю паралiзатора. Зачекавши, поки вона почне приходити до тями, вколола їй диметилатропiн.

За пiвхвилини Аня пiдвела голову, розплющила очi й вп’ялася в мене тьмяним поглядом. Зiницi її очей були розширенi, дихання глибоке, прискорене — усе це явно свiдчило, що наркотик подiяв.

Вона рiзко сiпнулася, проте Валько з Олегом надiйно тримали її. Аня тихенько заскiмлила, з кутика її рота потекла слина.

— Мовчати! — владним тоном наказала я. — Сидiти сумирно. Вiдповiдати на мої запитання. Ти зрозумiла?

— Так.

— Хто ти? Звiдки? Розкажи про себе.

— Корейко Анна. Народилася в мiстi Артемiвську, Петропавловський повiт, Христовоздвиженська губернiя, двадцять шостого серпня три тисячi п’ятсот...

— Нi! — перервала її. — Казати правду. I лише правду. Назви своє справжнє iм’я.

— Я... не можу сказати.

— Ти мусиш. Вiдповiдай!

Вона мляво хитнула головою.

— Менi не можна.

— Чому?

— Заборонено.

— Ким?

— Мною.

— Я знiмаю заборону, — сказала я. — Дозволяю вiдповiдати.

— Ти не можеш дозволити. Менi не можна про це говорити.

— Чорт! — озвався Валько. — Вона що, зомбi?

— Ти психокодована? — запитала я.

— Так, — була коротка вiдповiдь.

Овва! Нiколи б не подумала. Аня не справляла враження людини безiнiцiативної, з притупленою iнтуїцiєю, позбавленої кмiтливостi та творчої уяви. Якраз навпаки...

— Психокодування пригнiчує твої розумовi здiбностi?

— Нi.

— Чому?

— Воно спрацьовує лише тодi, коли потрiбно.

— А саме?

— Не можу сказати.

Валько впiвголоса прокоментував:

— Якийсь новий спосiб кодування. Не всеосяжний, а тонкий, ситуативний. За звичайних обставин вiн не активний, а починає дiяти лише за певних умов. Наприклад, пiсля прийому наркотикiв, при сильному алкогольному сп’янiннi або тривалому больовому впливовi.

— Схоже на те, — погодилася я. — I схоже, що вiн не такий ефективний, як глибинне психокодування. На деякi питання вона все ж вiдповiдає. Отже, ми можемо дещо з’ясувати.

Аня знову почала сiпатися. Я прикрикнула на неї:

— Сиди сумирно! Пiдкоряйся менi! Вiдповiдай: що з моїм батьком i Анн-Марi?

— Не можу сказати.

— Проте ти знаєш, що з ними сталося?

— Так.

— Вони... — мiй голос зiрвався вiд хвилювання. — Вони живi?

— Так.

— Вони захопленi в полон?

— Не можу сказати.

— Їх полонили твої товаришi?

— Не можу сказати.

— Їхньому життю загрожує небезпека?

Мовчання. В Аниних очах промайнуло щось схоже на розгубленiсть. Очевидно, питання прозвучало дуже розпливчато. Я спробувала уточнити:

— Чи є можливiсть, що вони загинуть?

— Кожен може померти. Всi ми ходимо пiд Богом.

— Ач ти, фiлософ драний! — вилаялась я. — Їх можуть убити твої товаришi?

Категоричне:

— Нi.

— Що ви збираєтеся з ними робити?

Знову мовчання. Я конкретизувала:

— Ви маєте намiр вiдпустити їх на свободу?

— Так.

— Коли?

— Не можу сказати.

— Їх полон продовжиться довго?

— Залежить вiд обставин.

— Вiд яких?

— Не можу сказати.

Тут я не витримала й схопила Аню за горло.

— Тепер слухай мене уважно, сучко. Ти маєш якесь тонке, ситуативне психокодування. Отже, в тебе залишилося почуття самозбереження. Зараз ти менi скажеш, де ви тримаєте батька. Якщо не можеш сказати прямо, то натякни. Iнакше, присягаюся, я задушу тебе. Ти зрозумiла?

— Так.

Я мiцнiше стисла її горлянку.

— Кажи! Наказую тобi!

— Рожевi слоники... — прохрипiла вона. — Зеленi кролики...

Думка про те, що Аня почала марити, не встигла сформуватися в моїй головi. Наступної митi перед моїми очима потемнiло, пiдлога пiд ногами розверзалась, i я полетiла в безодню. Гучно щось ляснуло, i менi задзвенiло у вухах...

Я висiла в пустцi, не вiдчуваючи свого тiла... Хоча нi, тiло я вiдчувала ,але не вiдчувала його ваги. У вухах продовжувало настирливо дзвенiти. Моя рука торкнулася до чогось м’якого, теплого... Нарештi я здогадалася розплющити очi й побачила перед собою Аню. Судячи з виразу її обличчя, вона перебувала в наркотичнiй дрiмотi. Поруч iз нею зависли Валько й Олег.

Саме зависли. Всi ми висiли в невагомостi, а навкруги нас оберталася невелика кiмната без жодних меблiв, без вiкон i дверей, з голими стiнами та стелею, що випромiнювала рiвне бiле свiтло. Тобто це ми оберталися посеред кiмнати, але, як встановив ще у давнi часи Ейнштейн, будь-який рух у природi вiдносний.

Також разом iз нами пливли в невагомостi кiлька дивних предметiв. Один iз них, найбiльший, дуже скидався на шматок дивана з вiтальнi Ковальова. Того самого дивана, на якому ще недавно сидiли Валько, Олег i Аня. Iншi предмети, трохи меншi, були клаптями килимового покриття i, мабуть, шматками будiвельного металопластику.

Нашi з Вальком погляди зустрiлися. Вiн щось сказав, проте через дзвiн у вухах я нiчого не розiбрала. Олег незграбно задригав руками й ногами, мало не вцiливши лiктем менi в обличчя. Я вхопила його за плечi, притягала до себе й прокричала на вухо:

— Припини брикатися!

Вiн розчув i послухався. Блiдiсть його обличчя свiдчила про те, що вiд невагомостi його трохи нудить. А може, й не трохи.

Виникла слабка сила тяжiння. Ми поволi опустилися на пiдлогу, припинивши обертання. Гравiтацiя поступово зростала. Я сiла i, судомно глитнувши кiлька разiв, домоглася того, що дзвiн у вухах зазвучав тихiше. А Валько вдався до бiльш дiєвого засобу — всунув пальцi у вуха й енергiйно подлубався в них.

— Хай йому бiс! — вигукнув вiн. — Це ж телепортацiя!

— Ти так думаєш? — запитала я.

— А що ще думати? Я точно не втрачав свiдомостi. Навiть очей не заплющував. На секунду промайнула темрява — i ми опинилися тут. А телепортацiя, за визначенням, є миттєве перемiщення матерiальних об’єктiв у просторi.

— Я теж не втрачав свiдомостi, — промовив Олег, насилу пiдiймаючись з пiдлоги. — Менi стало зле... менi й зараз недобре, але я не вiдключався.

— А весь цей непотрiб, — Валько вказав на шматок дивана й iншi предмети навкруги нас, — ми прихопили з собою при телепортацiї.

Я пiдвелася й обiйшла кiмнату по периметру в пошуках виходу. Анi натяку на дверi. Швидше за все, вiдсувалася цiла стiна, але, на жаль, нiяких кнопок для цього я не знайшла.

Я присiла навпочiпки над Анею Корейко, дала їй кiлька легеньких ляпасiв, щоб вивести її з дрiмоти, а потiм допомогла сiсти на те, що залишилося вiд дивана.

— Де ми знаходимося?

— Не можу сказати.

— Як ми сюди потрапили?

— Не можу сказати.

Тут Валько зупинив мене:

— Стривай, так ти нiчого не доб’єшся. Дай я спробую. — I вiн звернувся до Анi: — Говорити менi лише правду, ясно?

— Так.

— Нас хтось принiс сюди увi снi?

— Нi.

— Ми приїхали на метро?

— Нi.

— Ми здiйснили гiперперехiд?

— Нi.

— Ми телепортувалися?

— Не можу сказати.

Ха, супер! У контекстi попереднiх питань, її останнє не „можу сказати” прозвучало як однозначне „так”.

Валько дiстав з кишенi штанiв злощасний прилад з кнопками П, Л i Т.

— Ми телепортувалися за допомогою цього пристрою?

— Нi.

— А для чого вiн призначений?

— Не можу сказати.

— I все-таки, вiн якось пов’язаний з телепортацiєю?

— Не можу сказати.

— До дiдька! — вилаялася я. — Як ти мiг, Валько? Я ж цiлком зрозумiло наказала тобi вiднести все в передпокiй.

— Вибач, Рашель. — Вiн покаянно опустив голову. — Я з неуважностi сунув його до кишенi. I забув.

— Брешеш! Ти нiчого не робиш з неуважностi. I нi про що не забуваєш. А зараз з твоєї вини ми втрапили в цю пастку.

— Аня сказала, що прилад тут нi до чого.

— Але не заперечувала зв’язок мiж ним i телепортацiєю. Фактично вона пiдтвердила його.

— Не поспiшай з висновками. Зараз ми все з’ясуємо... Аню, кнопка Т блокує роботу паралiзаторiв?

— Нi.

— Блокує роботу лазерної зброї?

— Нi.

— Запобiгає можливостi телепортацiї?

— Не можу сказати.

Валько глянув на мене.

— Ось тобi й увесь зв’язок. Цей прилад призначений, щоб завадити тобi скористатися зброєю або телепортером.

— Але я не маю телепортера.

— А вони думали iнакше. В усякому разi, припускали таку можливiсть. Тому разом iз П i Л було активне Т.

— А ти деактивував його!

— Тут я винен, — не заперечував Валько. — Та хiба я мiг це передбачити? Адже ми зняли з неї все, що можна... Гм-м. Саме так: усе, що можна. — Вiн знову перевiв погляд на Аню. — Як ти здiйснила телепортацiю?

— Не можу сказати.

— Це бiологiчна властивiсть твого органiзму?

— Нi.

— Телепортацiя здiйснюється за допомогою спецiального пристрою?

— Не можу сказати.

— Вiн знаходиться у твоєму мозку?

— Нi.

Знадобилося ще чимало запитань, поки ми нарештi з’ясували, що пристрiй вмонтовано в її лiву гомiлкову кiстку, а спрацював вiн вiд згадки про рожевих слоникiв i зелених кроликiв.

Валько резюмував:

— Отже, ти винна не менше за мене, Рашель. Ти зажадала вiд Анi натяку, де твiй батько з Анн-Марi. От вона й натякнула. Невдовзi ми зустрiнемося з ними, але, на жаль, у полонi.

— Мiж iншим, за нами щось нiхто не поспiшає, — озвався Олег, який, прислухаючись до нашої розмови, тим часом ретельно обстежував стiни. — Схоже, наша поява минула непомiченою. А отже, ми ще маємо шанс... Аню, як нам звiдси вибратися?

— Не можу сказати.

— I не треба нiчого говорити. Просто вийди з цiєї кiмнати. Зараз же!

Вона зробила спробу встати й мовила.

— Сезам, вiдчинися.

Стiна, бiля якої стояв Олег, вiдiйшла вбiк, вiдкривши прохiд у неширокий коридор, вистелений темно-синiм килимовим покриттям.

— Круто! — захоплено озвався Валько. — Ну, хлопче, ти молоток!

Олег трохи сором’язливо всмiхнувся й обережно визирнув назовнi. Негайно завила сирена, блиснув спалах паралiзатора, i вiн, як пiдкошений, звалився долiлиць на пiдлогу.

— Олеже! — злякано вискнула я й кинулася до нього.

— Стiй, Рашель! — гукнув менi вслiд Валько. — Та стiй ти, дурненька!

Я не послухалася i, звiсно, теж потрапила пiд промiнь паралiзатора. Але так i не помiтила, хто в мене стрiляв.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 27