Попередній Зміст Наступний |
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 26 |
РАШЕЛЬ: СЮРПРИЗИ Й ВIДКРИТТЯ
26
Вiдколи батько й Анн-Марi пiшли, ми з Олегом ще годину просидiли на диванi у вiтальнi, базiкаючи про те про се. Хоч убийте, не пам’ятаю, про що саме, верзли всiлякi дурницi, перестрибуючи з однiєї теми на iншу. Та попри безцiльнiсть i пустопорожнiсть нашої балаканини, менi було дуже добре. Так само, як iз татом, коли наприкiнцi дня пiсля вечерi ми сидiли поряд, i я, схиливши голову на його плече, розказувала йому про свої справи, а вiн — про свої.
Щоправда, була й рiзниця. З батьком я почувалася тепло, спокiйно й затишно. З Олегом менi було гаряче, нiби всерединi мене палав вогонь. Замiсть спокою я чомусь хвилювалася, а до вiдчуття затишку додавалося легке, приємне збудження... Одне слово, я влипла. Причому капiтально. Але, якщо мiркувати логiчно, це було неминуче, як схiд сонця. Я й так уже дуже спiзнилася, бiльшiсть моїх однолiток пройшли через це ще кiлька рокiв тому, ну а я була надто захоплена пiдготовкою до майбутньої кар’єри, щоб звертати увагу на хлопцiв. I ось тепер минуле наздогнало мене, причому в найневдалiший час, коли я виконувала вiдповiдальне завдання i менi було не до любовних переживань...
Нашу бесiду перервала мелодiйна трель — хтось дзвонив у вхiднi дверi. Я наказала домашньому комп’ютеру вивести картинку з ганку, ввiмкнувся вмонтований у стiну екран, i ми побачили двох несподiваних гостей — струнку дiвчину з коротким волоссям i хлопця, на голову вищого вiд неї, у якого, навпаки, довге волосся було стягнуте на потилицi у хвостик.
— Аня, Сашко... — вражено промовив Олег. — Хай їм чорт! Що вони тут роблять?
I справдi, перед нашим будинком стояли Аня Корейко й Сашко Кисельов. Обличчя в обох були схвильованi, губи нервово тремтiли. Раз за разом вони обмiнювалися швидкими, нетерплячими поглядами.
— Ну ж бо! — почувся з динамiка напружений голос Анi. — Їх що, немає вдома? Паскудно...
I вона знову натисла кнопку дзвiнка.
— Щось трапилося, — сказала я, встаючи з дивана. — Боюсь, якiсь серйознi проблеми.
— Тодi чому вони не зв’язалися з нами як звичайно? — задумливо мовив Олег, пiдводячись слiдом за мною. — Чи не могли?.. Невже щось з Вейдером?
— Зараз з’ясуємо.
Ми пройшли з вiтальнi в передпокiй, i я вiдчинила вхiднi дверi.
— Рейчел, Олеже! — полегшено вигукнула Аня. — Добре, що ви тут. Нам треба негайно поговорити.
Вони швидко пройшли досередини. Я зачинила за ними дверi, а коли обернулася, то побачила в Анi пiстолет, що виник у її руцi немов з повiтря. Вiн був спрямований на мене, а її палець уже приготувався натиснути на гашетку.
Проте Аня припустилася помилки. Вона поквапилася, їй слiд було спочатку вiдiйти вiд мене i тiльки тодi дiставати зброю. А так ми стояли майже впритул, i я, швидше iнстинктивно, нiж усвiдомлено, кинулась убiк i вибила з її рук пiстолет.
Наступної митi я рiзко викинула ногу й ударила Сашка Кисельова в пах. Поки вiн корчився вiд нестерпного болю, я ребром долонi врiзала Анi пiд потилицю — точно в потрiбне мiсце i з необхiдною силою, щоб вона вiдключилася. Потiм знову обернулася до Сашка, який тимчасово втратив боєздатнiсть, обхопила його шию й натисла на сонну артерiю. Один, два, три, чотири, п’ять — усе, вiн знепритомнiв i повалився бiля моїх нiг.
Я вiдступила на крок, пiдняла пiстолет i, переконавшись, що це паралiзатор, а не променевик, вистрiлила в Аню, яка вже почала приходити до тями. Потiм пригостила розрядом Кисельова й перевiрила в обох пульс. Вiн був у нормi — повiльний, розмiрений, як у людей, що мiцно сплять.
Дiставши з правої кишенi Сашкової куртки його зброю, я випросталась i глянула на Олега, який стояв непорушно, мов статуя, i з роззявленим ротом дивився на мене.
— Йолоп! — спересердя сказала я. — Тебе що, зацiпило? Чому не допомiг? Теж менi, чоловiк!
— Я... це... — Вiн розгублено знизав плечима. — Нiчого не розумiю! Це ж Аня й Сашко, друзi...
— Якi хотiли мене пiдстрелити. — Я коротко вилаялася. Нi, не грубо, а так, як висловилася б звичайна дiвчина, потрапивши в халепу. Але фраза була побудована особливим чином, щоб спрацював аварiйний передавач у моїй сережцi. — До речi, я також твiй друг. Твоя подруга. Менi погрожували зброєю. На чиєму ти боцi?
— Заради бога, Рейчел! Ну, звiсно ж, на твоєму. Просто я... вибач, я розгубився. Я досi нiчого не розумiю. Ти була як блискавка, а я...
— Гаразд, замнемо. Краще допоможи вiдтягти їх у вiтальню.
Спочатку ми перенесли Сашка Кисельова i вклали його на диван, а потiм так само вчинили i з Анею. Поки ми цим займалися, я розмiрковувала над останнiми Олеговими словами. „Як блискавка”, — сказав вiн. А й справдi, надто вже швидко я зреагувала. До непристойностi швидко. Певна рiч, я вивчала прийоми рукопашного бою, хорошому солдатовi без цього нiяк. Але теорiя — одне, а зовсiм iнше — практика. Я дiяла автоматично, не роздумуючи, наче досвiдчений боєць, i всi мої рухи були точно прорахованi. Як це могло бути? Звiдки я набралася такого досвiду? Пiд гiпнозом, коли вивчала мову? Чи коли менi ставили психоблок?.. А якщо так, то що ж iще вони вклали менi в голову?
Нi, пiсля останнiх подiй я не ображалася на командування. Проте з їхнього боку було б чеснiше спочатку запитати моєї згоди. Адже саме так мають чинити вихованi й цивiлiзованi люди...
— Рейчел, — жалiсливо озвався Олег, коли ми вклали Аню поруч iз Кисельовим, — ти можеш пояснити, що вiдбувається?
Я зам’ялася.
— Не зовсiм. Є деякi припущення, але... Зачекай трохи. Дай менi подумати.
— Гаразд, — кивнув Олег. — Думай.
Аж раптом мене охопила тривога. Ще кiлька хвилин тому я надiслала сигнал SOS, але вiдповiдi на нього — легкого пощипування мочки вуха, мовляв чекайте, йдемо на допомогу, — не було. Чи, може, я не звернула на це уваги? Навряд...
Про всяк випадок я виразно повторила кодову фразу. Олег запитливо глянув на мене, проте змовчав.
Нi за хвилину, нi за двi вiдповiдi не отримала. Моя тривога почала переростати в панiку. Я схопила телефон i набрала батькiв номер. Пiсля короткої паузи на дисплеї висвiтилося: „Абонент недоступний”. Я повторила спробу ще раз, i ще — результат був незмiнний. Я подзвонила Анн-Марi — те ж саме.
О боже, боже, боже!..
Панiка перейшла в жах. Я у вiдчаї заходила туди-сюди по кiмнатi. До Олега нарештi дiйшло, що я зовсiм не збираюся з думками, а швидше роблю щось протилежне. Вiн рiшуче пiдступив до мене й мiцно вхопив за плечi.
— Що з тобою, Рейчел? Ти вся тремтиш. Заспокойся, не панiкуй. Ти дзвонила батьковi й матерi?
— Так. Вони не вiдповiдають. Їхнi телефони мовчать. Я не знаю, що... — Тут мене осяяло. — Придумала! Зараз...
Я знову схопила телефон i набрала номер. На моє величезне полегшення, зв’язок був. Незабаром Валько вiдповiв:
— Так?
— Це я. Впiзнав?
— Ти?! — здивувався вiн. — Господи, як ти могла...
— Припини, зараз не до цього. Приїжджай до мене. Негайно.
— До тебе додому? — уточнив Валько.
— Так, просто сюди.
— Гаразд, їду. — З мого голосу вiн зрозумiв, що сталося щось надзвичайне. — Буду хвилин за двадцять.
— Поквапся, будь ласка, — заблагала я.
— Уже помчав.
Скiнчивши розмову, я вiдчула певне полегшення. Невдовзi тут буде Валько, вiн у всьому розбереться. Обов’язково розбереться. I знайде спосiб зв’язатися з батьком...
— Кому ти дзвонила? — запитав Олег.
— Одному друговi. Вiн нам допоможе.
— Хто вiн?
— Його звати Валько.
— Це прiзвище чи скорочення вiд „Валентин”?
— Узагалi прiзвище, але тут вiн має iм’я Валентин.
— Тут? Як це розумiти?
Я обiйняла Олега й поклала голову йому на плече.
— Зараз поясню, — сказала я, геть-чисто iгноруючи застережне нашiптування психоблоку. — Усе поясню. Передовсiм мене звати не Рейчел, а Рашель...
Попередній Зміст Наступний |
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 26 |