Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 29

 

29

Прокинувшись, я ще кiлька хвилин лежала iз заплющеними очима, думаючи про те, що могло б статися цiєї ночi, але так i не сталося. Напередоднi Олег не виявив достатньої наполегливостi, i в результатi ми розiйшлися спати в рiзнi каюти. А шкода. Було б так приємно прокинутися в його обiймах, i...

Я рiшуче вiдiгнала залишки сну i встала з лiжка. Вгамуйся, дiвчинко, щось ти надто розiйшлася. Свербить в одному мiсцi, га? Ну то потерпи. Трофейний крейсер, що мчить на всiх парах до напханої ворожими кораблями дром-зони, — не найкраще мiсце для любовних пригод.

Настiнний хронометр показував 9:17 ранку за бортовим часом, який точнiсiнько спiвпадав з нiколайбурзьким. До початку прориву в дром-зону залишалося трохи бiльше десяти годин. Екран мого термiналу був порожнiй, жодних повiдомлень не надходило. Отже, все гаразд. Якби щось трапилося, мене б розбудила тривога.

Проте для власного спокою я пiдключилася до штурманської рубки. Картинка на екранi свiдчила, що на кораблi справдi все гаразд — у капiтанському крiслi привiльно розвалився Валько, а Олег сидiв на мiсцi другого пiлота. Хлопцi спокiйно розмовляли, i якраз iшлося про мене. Оскiльки я була командиром корабля, моє пiдключення залишилося непомiченим.

— ...Мила й чарiвна, — говорив Валько. — Справжнє золотко. Але не мiй тип.

— Радий чути, що ми не суперники, — сказав Олег. — Та все ж цiкаво: що тебе в нiй не влаштовує?

— Я не сказав, що вона мене чимось не влаштовує. Просто не мiй тип. Менi потрiбна не валькiрiя, а звичайна дiвчина. А от Рашель звичайною нiяк не назвеш.

— Авжеж, вона надзвичайна, — з мрiйливою усмiшкою погодився Олег. Раптово усмiшка його зiв’яла. — Вона майже на два роки старша вiд мене.

— Ну, це найменша з твоїх проблем. Куди бiльше тебе має турбувати її сексуальна iнфантильнiсть. У цьому планi вона ще дитина.

— Хочеш сказати, що в неї ще нiкого не було?

— Напевно стверджувати не стану, але схоже, що так. Проте не виключаю, що вона з кимось раз-другий переспала. Чи, може, бавилася з подружками, хоча це й не рахується. Але найголовнiше, що вона...

Я перервала зв’язок з рубкою i попрямувала до ванної, на ходу стягуючи з себе позичену в Аниному гардеробi нiчну сорочку. Обличчя моє паленiло вiд сорому, а всерединi все кипiло вiд лютi. Ну, Валько, стривай! Я ще пригадаю тобi i „сексуальну iнфантильнiсть”, i твої гидкi припущення щодо подружок. Ти в мене матимеш...

За чверть години, прийнявши крижаний душ, я охолола й дiйшла висновку, що сама винна. Не слiд було пiдслуховувати чужi розмови. Нiчого вульгарного й образливого Валько про мене не сказав, вiн просто дiлився з Олегом своїми думками. Звичайна розмова двох хлопцiв, якi вiдверто обговорювали знайому дiвчину. А те, що я пiдслухала їх, уже моє особисте горе.

Висушивши волосся i вклавши його в нехитру зачiску, я почала порпатися в одежнiй шафi серед Аниних i Сашкових мундирiв, пiдшуковуючи собi щось вiдповiдне до мого зросту. Це виявилося проблематичним, оскiльки Аня була набагато нижча вiд мене, а Сашко — значно ширшим у плечах i талiї. Нарештi в глибинах шафи я знайшла польову форму — сорочку й штани синього кольору, якi майже пiдiйшли менi за розмiром. З чималим жалем я зняла з комiра адмiральськi зiрки, а натомiсть почепити було нiчого — у капiтанськiй каютi не знайшлося рангових вiдзнак для земних мiчманiв.

Потiм я поснiдала сандвiчами з харчового автомата, випила фiлiжанку гарячої кави й лише тодi пiднялася на верхнiй ярус. Коли я увiйшла до штурманської рубки, Олег зустрiв мене захопленою усмiшкою

— Доброго ранку, Рашель. Маєш чудовий вигляд.

— Привiт, Олеже, — вiдповiла я. — Привiт, Валько. Як справи?

Валько звiльнив капiтанське крiсло, зобразив якусь подобу стiйки струнко i недбало козирнув.

— Лейтенанте-командоре, мем! Доповiдаю: усi бортовi системи функцiонують нормально, полiт проходить вiдповiдно до графiку.

— Годi блазнювати, — сказала я трохи роздратовано. — Нiякий я тобi не лейтенант-командор, а мiчман.

Валько поморщився.

— Дурепа ти, а не мiчман. Я аж зi шкiри пнувся, так хотiв вразити тебе знаннями правил вашого флоту, а виявляється, що ти сама їх не пам’ятаєш.

Нарештi я збагнула й ляснула себе долонею по лобi.

— Хай менi чорт! Я справдi дурепа.

— А в чому рiч? — поцiкавився Олег.

— У ВКС Землi, — пояснив йому Валько, — всi посади чiтко розписанi за званнями, i жодних виняткiв, навiть для форсмажорних обставин, не допускається. Наприклад, командувати кораблем такого класу, як „Нахiмов”, може лише офiцер не нижчий вiд лейтенанта-командора — тобто по-нашому капiтана третього рангу. Тому в них iснує система подвiйних звань — постiйних i тимчасових. Так, якщо молодший офiцер за якихось обставин займає старшу офiцерську посаду, то на цей час вiн автоматично пiдвищується в чинi. Я думав, що Рашель це знає...

— Знаю, — запевнила я. — Просто... просто не зорiєнтувалася.

— А я зорiєнтувався. I знаючи, як серйозно ти ставишся до таких дрiбниць, навiть змайстрував для тебе цi брязкiтки. — Вiн вiдiйшов до задньої стiни рубки, порився в однiй iз вмонтованих у неї шаф i вручив менi пару позолочених лейткомiвських значкiв у формi дубового листя, погони з двома широкими i однiєю вузькою нашивками, а також iменну планку з написом „LCDR R. Le Blanc”. — Носи на здоров’я.

— Отакої! — вражено вигукнула я. — Ну просто як справжнi... Велике тобi спасибi!

Я вдячно чмокнула його в щоку, потiм прикрiпила на комiр значки йi почепила справа на груди планку, а погони просто поклала на приладову панель поряд iз консоллю — у земному флотi їх носили лише разом iз бiлою, вихiдною або парадною формою.

— Чим би дитя не тiшилося, — поблажливо пробурмотiв Валько, проте видно було, що вiн задоволений моєю реакцiєю. — Радий, що змiг зробити тобi послугу... А зараз, мем, — продовжив вiн уже офiцiйним тоном, — дозвольте залишити вас. Я маю вiдпочити перед початком прориву.

— Ви вiльнi, лейтенанте, — вiдповiла я. — До речi, мiг пiти й ранiше, коли прокинувся Олег.

— Власне, так. Але ми розговорилися про те, про се... Гаразд, iду спатоньки. А ви тут поводьтеся пристойно, без пустощiв.

Змовницьки пiдморгнувши Олеговi, Валько вiдсалютував менi й вийшов з рубки.

Я сiла в капiтанське крiсло i взялася до стандартної перевiрки бортових систем. Корабель уже наблизився до площини еклiптики й за двi години мав розпочати гальмування на гравiтацiйних рушiях. Це, певна рiч, не так ефективно, як iз застосуванням термоядерних двигунiв, зате ми не ризикували бути виявленими за довгим плазмовим шлейфом.

— Ти пропустила нуль-зв’язок, — через кiлька хвилин озвався Олег.

Я вiдiрвала погляд вiд тактичного дисплея i запитливо глянула на нього.

— Що-що?

— Ну, систему нуль-зв’язку... — вiн раптом замовк i розгублено посмiхнувся. — Вибач, спрацював умовний рефлекс. Це з Вейдерової вiртуальностi.

— То ви там не лише мочили чужинцiв, а й лiтали на кораблях?

— Ага. Лiтали на кораблях i мочили чужинцiв. А зв’язок здiйснювали за допомогою нуль-хвиль, що миттєво розповсюджувались на будь-якi вiдстанi. Дурницi, звiсно... Хоча чому дурницi? Адже телепортацiя, схоже, вiдбувається миттєво.

— Гм-м... — промугикала я, знову повернулася до дисплея i зажадала вiд бортового комп’ютера iнформацiю про стан нуль-зв’язку.

Вiдповiдь з’явилася негайно:

„Система нуль-зв’язку не функцiонує, оскiльки деактивовано нуль-портал. Розпочати активацiю нуль-порталу?”

Я вiдповiла „нi”, припинила перевiрку систем i проказала задумливо:

— Власне, це було очевидно. Ми не знаємо, як проходить телепортацiя, але вже по сутi своїй це явище передбачає миттєвий зв’язок, незалежно вiд вiдстанi. Коли Аня покликала своїх рожевих слоникiв i зелених кроликiв, їй не довелося чекати двi години, поки сигнал пролетить п’ятнадцять астроодиниць до корабля. Ми перемiстились негайно. Атож, це ясно як день. А я не додумалася.

— Я теж, — сказав Олег. — I Валько.

Я похитала головою.

— Вiн якраз додумався.

— Тодi чому нам не сказав?

— Бо для нього це елементарно i саме собою зрозумiло. Мабуть, вiн i в гадцi не мав, що ми можемо бути такими недотепами. I знаєш, давай не розчаровувати його. Зробимо вигляд, що вiдразу здогадалися.

— Гаразд.

Я вже збиралася продовжити перевiрку, аж тут менi сяйнула одна слушна думка.

— А у Вейдеровiй вiртуальностi кораблi схожi на цей?

— Не зовсiм. Меншi за габаритами, швидше корвети, нiж легкi крейсери, але дуже навороченi. За ходовими властивостями вони не набагато поступаються „Нахiмову” i також озброєнi електромагнiтними гарматами.

— Це було всерйоз? Маю на увазi саму постановку гри.

— Так, цiлком. Вейдер жартiв не любить. Жодних поблажок, як у звичайних iграх, нiчого схожого на deus ex machine*. Все як у реальностi... звiсна рiч, за винятком надмiрної крутизни наших кораблiв. Але „Нахiмов” справдi крутий корабель, i навiть нуль-зв’язок є.


* Deus ex machine — буквально „бог з машини” (лат.). Пiд цим висловом зазвичай мається на увазi неоочiкуваний поворот подiй, який дає змогу героям вибратися з безвихiдних ситуацiй. Щось на кшталт палочки-виручалочки.


— У тiм-то й рiч, — зiтхнула я. — Вiд усього цього у мене голова йде обертом... А ти ким був у ваших, так би мовити, iграх?

— Капiтаном другого рангу. Командиром крила з чотирнадцяти бойових одиниць.

— Ну i як ви дiяли? Успiшно?

— Попервах паскудно. Навiть з нашим озброєнням i потужним захистом нам добряче дiставалося вiд альвiв. Але за два роки ми добре натренувалися.

— А хто входив до складу твого крила?

— Усi мої хлопцi й дiвчата. Командири кораблiв, другi пiлоти й артилеристи. Решта членiв екiпажiв, включно з бортiнженерами, були вiртуальними.

— Та-ак... От що, Олеже, продовжуй перевiрку систем за мене.

— Слухаюсь, мем! — серйозно вiдповiв вiн i тут-таки взявся до справи.

З процедурою Олег був знайомий досконало. Вiн справився швидше, нiж зробила б це я, — почасти через вiдсутнiсть мовного бар’єру, а почасти тому, що впродовж двох рокiв мав справу з вiртуальними моделями кораблiв такого типу й добре знав специфiку їхньої конструкцiї.

Потiм ми викликали карту тутешньої дром-зони i взялися разом розраховувати можливi траєкторiї, якi проходили б через найбiльше число каналiв другого роду. Таких маршрутiв треба було прокласти близько десятка, щоб при пiдльотi до дром-зони, з огляду на розташування ворожих сил, обрати найбезпечнiший.

На це ми витратили решту часу до початку гальмування. У результатi отримали дюжину бiльш-менш оптимальних маршрутiв прориву, якi перетинали вiд п’ятнадцяти до двадцяти дiлянок входу-виходу каналiв другого роду. У зв’язку з цим наш курс вимагав незначної корекцiї, здiйснити яку я довiрила Олеговi.

Вiн дiяв чiтко i безпомилково, нiби цiлiсiньке життя провiв у пiлотському крiслi. Я спостерiгала за його роботою iз захопленням, до якого дедалi бiльше додавалася якась негарна, iррацiональна досада. Коли Олег закiнчив i з задоволеною усмiшкою повернувся до мене, ця досада так виразно вiдбивалася на моєму обличчi, що вiн миттю перестав усмiхатися.

— Я щось не так зробив, Рашель?

— Нi, все правильно. Просто... — Тут я не витримала. — Хай тобi чорт, це несправедливо! Менi дев’ятнадцять, я на два роки старша вiд тебе, я все життя вчилася, я тiльки цим i займалася, у мене бiльше не залишалося часу нi на що, хiба на музику, а ти... Ти собi розважався, упадав за дiвчатами, грав у футбол, керував пiдпiльною групою, а мiж iншим займався на вiртуальних тренажерах — i керуєш кораблем не гiрше вiд мене.

Зо хвилю Олег розгублено дивився на мене, потiм встав, пiдiйшов до мене й узяв мої руки у свої.

— Ну що ти, люба, я... я ж зовсiм не такий гарний пiлот, як тобi здається. Знаю все лише в теорiї, не маю жодного практичного досвiду. Це був перший маневр, який я провiв у справжньому космосi, на справжнiсiнькому кораблi.

Зненацька менi стало соромно. Дуже соромно.

— Ох, вибач, будь ласка. Я мала привiтати тебе, а натомiсть... Я така свиня!

— Ти просто дурненька, — лагiдно заперечив вiн. — Треба ж таке вбити собi в голову. Гаразд, я непогано керую кораблем. Я вмiю визначити оптимальний курс. Але це, по сутi, все. Бiльше нi в чому я не розбираюся. Якщо на кораблi вiдмовить якийсь механiзм, я не зможу його полагодити — чи то кавоварку, чи то систему подачi дейтерiю в реактор. А ти ж зможеш?

— Мабуть, зможу. Не так, як дипломований бортiнженер, але зможу.

— Ото ж бо. I з комп’ютером ти порозумiєшся, якщо у нього щось там заскочить. I впораєшся з озброєнням. I надаси медичну допомогу хворим або пораненим. А я можу лише пiлотувати. Ну, i ще приготувати бiльш-менш пристойний обiд... До речi, цим я зараз i займуся.

Поцiлувавши мене, вiн вийшов у камбуз. А я, залишившись одна в рубцi, останнiми словами кляла себе за дурiсть, егоїзм i безсердечнiсть. Нi, треба ж бути такою дитиною!..

За пiвгодини Олег прикотив вiзок зi свiжим обiдом. Як виявилося, готував вiн не просто пристойно, а пречудово, i я поїла з неабияким апетитом, хоча й не почувалася голодною. Я навiть пожартувала, що за нього небезпечно виходити замiж — з такими кулiнарними здiбностями вiн швидко вiдгодує свою дружину до розмiрiв пузатого поросятка. У вiдповiдь Олег цiлком серйозно заявив, що надалi намагатиметься готувати не так смачно.

Пiсля обiду я вирiшила бодай трохи компенсувати свою недавню нетактовнiсть i на весь перiод гальмування передала командування Олеговi, а сама пiшла оглядати корабель. Пiд час цього огляду знайшла комiрчину, де зберiгалося обмундирування, i змогла нарештi пiдiбрати собi форму, яка цiлком вiдповiдала моєму зростовi й розмiрам.

Переодягнувшись, я вже збиралася продовжити обхiд, коли задзвонив настiнний iнтерком. Ввiмкнувши його, я побачила на невеликому екранi обличчя Олега.

— Паскудний хлопчисько! Щойно пiдглядав за мною?

— А от i нi, — вiдповiв вiн. — Навiть не знаю, де ти. Просто я попросив комп’ютер викликати тебе.

Тiльки зараз я помiтила, що вiн дуже схвильований.

— Щось сталося?

— Так. Але не з кораблем. На планетi. Я тут проглянув записи отриманих радiосигналiв з Новоросiї. Якiсть поганюча, багато перешкод i спотворень, але цiлком можна розiбрати, що вже другу годину по всiх каналах транслюють „Лебедине озеро”.

— Що-що? — розгублено перепитала я. — Балет Чайковського?

— Так. У класичнiй постановцi.

— I що це значить?

— Ах, вибач. Зовсiм забув, що тобi це нi про що не говорить. У нас, коли помирає цар, цiлiсiнький день усюди крутять „Лебедине озеро”. Така традицiя, що виникла ще в давнi часи. На зразок вашого „Le roi est mort, vive le roi!”* — Нiякої скорботи в його голосi не вчувалося. — Отож Вейдер i компанiя почали дiяти. I дiяти рiшуче. Як то кажуть, вiдразу взяли бика за роги.


* „Король помер, хай живе король!” (фр.)


Першi альвiйськi патрулi запеленгували нас за десять мiльйонiв кiлометрiв вiд краю дром-зони. Це було дуже непогано, з огляду на те, як ретельно чужинцi охороняли навколишнiй простiр. Ми мчали вперед з божевiльною швидкiстю в чотирнадцять тисяч кiлометрiв на секунду, що становило мало не п’ять вiдсоткiв вiд свiтлової, i до найближчого каналу другого роду нам залишалося всього дванадцять хвилин польоту.

Тiльки не подумайте, що я ставила перед собою непосильне завдання встановити рекорд швидкiсного прориву. Просто в своїх розрахунках виходила з технiчних можливостей „Нахiмова”, якi були набагато вищими, нiж у стандартних розвiдникiв класу „Зорi Свободи”. Наш трофейний крейсер мiг розвивати прискорення до восьмисот одиниць (для порiвняння, „Зоря Свободи” — близько сотнi), а отже, мав майже втричi кращу маневренiсть. До того ж його випромiнювач резонансних iмпульсiв був далекобiйнiшим — згiдно зi специфiкацiєю, вiн мiг вiдкривати гiперканали на вiдстанi до пiвтора мiльйона кiлометрiв. Це давало нам добрих двi хвилини на те, щоб пiдкоригувати курс корабля i спрямувати його точно в горловину каналу. В сумi цi складовi значно полегшували нашу задачу, а висока швидкiсть дозволяла прослизнути буквально пiд самим носом у ворога, уникнувши вогневого контакту з ним.

Та в крайньому разi ми були готовi й до бою. З’єднаний через свiй iмплант з бортовим комп’ютером, Валько одночасно тримав пiд контролем ходову частину корабля, захиснi системи й усю артилерiю, включно з електромагнiтними гарматами. А Олег, окрiм того, що страхував мене як другий пiлот, уважно стежив за ефiром, прослуховуючи перемовини чужинцiв. Частина з них велася вiдкритим текстом, частина була зашифрована, але, як виявилося, пам’ять бортового комп’ютера мiстила бiльшiсть шифрiв, якими користувалися альви. Розмовляли вони здебiльшого росiйською та англiйською, тому Олеговi лише зрiдка доводилося вдаватися до комп’ютерного перекладу, щоб зрозумiти значення реплiк португальською та японською мовами.

— Усе йде до того, що альви мають намiр пропустити нас без перешкод, — сказав вiн. — Вважають, що ми звичайнi розвiдники й поспiшаємо сповiстити своє керiвництво про загибель царя.

— Тим краще, — пролунав з динамiкiв голос Валька. Сам вiн сидiв у крiслi офiцера зв’язку iз заплющеними очима й вiдстороненим виразом обличчя, а його розум блукав десь у надрах комп’ютера. — Хоча насправдi звiстку вже давно вiдправлено.

— Нуль-зв’язком? — запитала я, не вiдводячи погляду вiд тактичного дисплея.

— Авжеж.

— Гадаєш, вiн дiє так далеко?

— Через всю Галактику навряд. Але судячи з того, що я тут розкопав, — пiд „тут” вiн явно мав на увазi пам’ять комп’ютера, — десяток парсекiв цiлком пробивна вiдстань. Особисто я не сумнiваюся, що в однiй iз сусiднiх систем постiйно чергують нашi кораблi. I щонайменше в одного з них є нуль-приймач.

— Мабуть, так, — погодилася я. — Шкода, що ми не знаємо, де вони.

— Не хитруй, Рашель. Тобi зовсiм не шкода.

— Чому це?

— Бо тодi ти вже за кiлька годин мусила б скласти з себе капiтанськi повноваження й попрощатися з цими цяцьками на твоєму комiрi. А ти хочеш гордо провести корабель з одного кiнця Галактики в другий i з помпою вручити ключi вiд нього самому адмiралу Дюбарi. Вiн похвалить тебе за вiдвагу й кмiтливiсть, а може, додатково поклопоче перед земним Генштабом про твоє пiдвищення. Мовляв, якось незручно пiсля лейткомiвських значкiв знову надягати мiчманськi, а ось лейтенантськi ще куди не йшло.

Знiяковiвши, я проiгнорувала його випад i рiвним голосом проказала:

— Вiсiм хвилин до найближчого каналу. Шiсть з половиною хвилин до запуску iмпульсного випромiнювача. П’ять хвилин до ввiмкнення генератора.

— Готовнiсть усiх ходових систем пiдтверджую, — озвався Валько. — Почато трьохсотсекундний вiдлiк... До речi, Олеже, ти впевнений, що Вейдер у цiй компанiї за головного?

— Менi завжди так здавалося. А що?

— Та я все сушу собi голову, вбили вони вашого царя чи тiльки викрали. Ми з Вейдером цiлий мiсяць спiлкувались у вiртуальностi, вiн справив на мене враження хлопця рiшучого, жорсткого, але не жорстокого. У всякому разi, не бездумно жорстокого.

— Я теж не помiчав за ним такої риси. Вейдер рацiоналiст. У всiх своїх вчинках вiн насамперед керується вигодою й доцiльнiстю.

— А смерть царя йому невигiдна, оскiльки це створить проблеми у його стосунках з Павлом. Вiрно?

— Думаю, так. А якщо вiдверто, мене мало переймає, живий найяснiший государ Олександр Михалич чи нi. Не вважай мене бездушним, просто менi на нього начхати. Головне, щоб вiн нiколи не повернувся на трон. Я сiмнадцять рокiв прожив пiд його владою, з мене досить.

Двi години тому, слухаючи перемовини мiж альвiйськими кораблями, ми нарештi дiзналися, що цар Новоросiї Олександр IX сьогоднi вранцi загинув в авiакатастрофi, коли, як завжди по понедiлках, наодинцi здiйснював прогулянковий полiт на своєму невеликому реактивному лiтаку. Певна рiч, його супроводжував ескорт озброєних винищувачiв, а з землi пiдстраховували досвiдченi диспетчери, готовi будь-якої митi взяти керування на себе, але всi вони виявилися безсилими, коли лiтак вибухнув у повiтрi, а його уламки попадали в море з двадцятикiлометрової висоти. Спочатку не виникало сумнiвiв, що це терористичний акт, але, за останнiми даними, в царських покоях було знайдено прощальну записку, i вона начебто була справжньою. Особисто для мене ця записка була переконливим свiдченням того, що цар Олександр не вбитий, а викрадений...

— Шiсть хвилин до каналу. Три хвилини до ввiмкнення генератора.

Пiдтверджуючи Олегове припущення, чужинцi не намагалися перехопити нас. Утiм, з розрахункiв комп’ютера випливало, що, попри значну концентрацiю альвiйських сил у дром-зонi, жоден iз кораблiв не встигав пiдiйти до нас на вiдстань, достатню для ведення прицiльного вогню. Все-таки в тiй скаженiй швидкостi, з якою ми рухалися, була своя перевага. От коли б кораблi могли так само швидко вилiтати з каналу, завдання проникнення в систему значно полегшилося б. Але пiсля гiперпереходу будь-який матерiальний об’єкт опиняється в станi спокою вiдносно центрального свiтила. Виняток становлять лише електромагнiтнi хвилi, якi в будь-якiй системi вiдлiку поширюються iз швидкiстю свiтла.

— Чотири хвилини до каналу. Шiстдесят секунд до ввiмкнення генератора.

За сiм мiльйонiв кiлометрiв попереду за нашим курсом один з важких крейсерiв випустив нам навперейми з десяток позитронних ракет. Траєкторiї семи з них точно перетиналися з нашою. Але це не проблема: кiлька поштовхiв ходового двигуна з прискоренням 500 g — i ракети пролетять далеко за нашою кормою. Їхня система самонаведення просто не встигне зреагувати.

Утiм, до ракет було ще далеко, а до першого з каналiв залишалося всього три мiльйони кiлометрiв.

— Ввiмкнення генератора, — скомандувала я.

— Є ввiмкнення, мем! — вiдрапортував Валько. — Генератор працює в холостому режимi. Розрахункова потужнiсть при входi в канал — пiвтора теравата. Рекомендую пiдвищити до двох.

— Рекомендацiя приймається. Повна готовнiсть до запуску iмпульсного випромiнювача.

— Випромiнювач до роботи готовий.

За один мiльйон двiстi тисяч кiлометрiв вiд першого каналу я послала вперед резонансний iмпульс. Через шiсть секунд прямо за курсом спалахнула блакитна зiрочка. Комп’ютерний розрахунок свiдчив, що жодних маневрiв робити не потрiбно — корабель має пройти точно по центру щойно вiдкритої горловини.

— Оце так здорово! — не втримавшись, вигукнула я. — Нам просто казково пощастило.

— У Вейдерової вiртуальностi, — зауважив Олег, — канали завжди вiдкривалися в точцi iнтерференцiї.

— Ну, це дурницi, — сказала я. — А ти ще казав: нiяких поблажок, усе як у реальностi...

— Рашель! — сердито прикрикнув на мене Валько. — Годi базiкати, глянь на екран, роззяво!

Я знов зосередилася на тактичному дисплеї. До входу в канал залишалося сiмдесят секунд. Далi йшли його астрофiзичнi характеристики — довжина (ого! майже одинадцять кiлопарсекiв) i координати точки виходу. А також попередження: „Увага, система вiдсутня в Унiверсальному Каталозi. Мiсце розташування — зовнiшнiй обiд Галактичного Ядра. Небезпека четвертого ступеня”.

— Прокляття! — вилаялася я.

Четвертий ступiнь небезпеки не обiцяв особливих неприємностей, але я вирiшила не ризикувати й коротким поштовхом бiчних двигунiв трохи вiдхилила корабель вiд курсу, щоб оминути цей канал.

— От халепа! А все так вдало складалося...

Я надiслала вперед черговий iмпульс до наступного каналу. I знову блакитне сяйво виникло прямо за курсом.

— Двi випадковостi — уже закономiрнiсть, — приголомшено промимрила я. — Схоже, твiй Вейдер нiчого не спрощував.

— А я що казав! — вагомо озвався Олег.

— Ну-ну! З таким випромiнювачем прорив крiзь блоковану дром-зону стає справою не пiлотської майстерностi, а лише потужностi двигунiв — що швидше, то краще...

Цього разу параметри каналу були нормальнi: довжина — трохи бiльше тисячi шестисот парсекiв, мiсце виходу — подвiйна зоря USCG 253-317846-581, недослiджена, ймовiрно, без планет, власна назва вiдсутня.

— П’ятдесят п’ять секунд до входу в канал, — мовила я.

— Генератор працює нормально, — вiдповiв Валько. Потiм суворо додав: — Рашель, де були твої очi, коли ти прокладала курс? Якого бiса тебе понесло до Ядра?

— Четвертий ступiнь — це не страшно, — виправдовувалася я. — Лише високий рiвень радiацiї... I взагалi, я нiчого не розумiю. На картi дром-зони той канал був позначений як недослiджений. Цей, до речi, також.

— Ти впевнена?

— Абсолютно. Я ж не слiпа. Ось, сам подивися... — Я почала було проводити манiпуляцiї на консолi, але зупинилася. — Нi, потiм. Десять секунд до входу в канал... П’ять секунд... Є!

За передньою стiною рубки всiма барвами веселки запалав гiперпростiр. Валько доповiв:

— Резонансний генератор вийшов на робочу потужнiсть двi цiлих i сiм сотих теравати. Розрахунковий час гiперпереходу за об’єктивним галактичним часом — двi години сорок три хвилини i тридцять одна секунда. За власним бортовим — стандартний пiвторадобовий iнтервал... А тепер зачекай трохи. Зараз я дещо перевiрю.

Олег сидiв, вiдкинувшись на спинку крiсла, i не вiдривав погляду вiд оглядової стiни. Вiн насолоджувався першими хвилинами першого в своєму життi польоту крiзь гiперпростiр.

Я не стала вiдволiкати його й вивела на екран потрiбну дiлянку карти дром-зони. Так, справдi — обидва канали були позначенi на нiй як недослiдженi. А комп’ютер видав повiдомлення: „Додано два дослiдженi канали. Обновити схему?”

Хай менi чорт! Невже?..

Злiва, у крiслi зв’язкiвця, заворушився Валько. Розплющивши очi, вiн вiд’єднав вiд свого iмпланта роз’єм i повернувся до мене. Його погляд був розгублений i винуватий.

— Я дурень, Рашель. Тупак. Це ж треба, не додумався перевiрити детектор каналiв...

— А вiн, — пiдхопила я, — вдосконаленої конструкцiї. Сканує канали не лише першого, а й другого роду.

— Угу. Вже багато столiть вважалося безсумнiвним фактом, що апрiорi неможливо визначити, куди вони ведуть. А тут на тобi — виявляється, що можливо. Тепер ясно, звiдки з’явилося так багато нових дослiджених каналiв, до того ж дуже зручно розташованих. Проте нашим завжди вистачало обережностi не афiшувати це вiдкриття. Наприклад, ми летiли на Новоросiю шiсть iз гаком дiб за бортовим часом, хоча могли потрапити туди за допомогою одного-єдиного затяжного стрибка... I ще. Ти уявляєш, що це означає? Таким чином ми можемо подорожувати до сусiднiх галактик, перестрибуючи вiд однiєї блукаючої у мiжгалактичному просторi зорi до iншої.

„Чистiсiнька правда, — подумала я. — Так i є. Для цього не потрiбнi нiякi канали третього роду...”

 

Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 29


Спасибо партнёрам: