30

З каналом, який я вибрала для втечi, нам не надто пощастило. Вiн вiв у пустельний, невивчений регiон на зовнiшньому вигинi Рукава Стрiльця. Тут не було жодної зорi, що вiдповiдала критерiєвi Лопеса Слуцького, отже, не було придатних до життя планет, також тут не знайшлося жодних цiкавих для астрофiзики аномалiй, тому протягом усiєї iсторiї освоєння Галактики цю дiлянку оминали своєю увагою як науковi експедицiї, так i пошуковi групи.

Згiдно з картами, що були в пам’ятi бортового комп’ютера, найближчий дослiджений канал другого роду знаходився за тисячу з гаком парсекiв, i найкоротший шлях до нього пролягав через дев’яносто три системи. Навiть якщо ми з Олегом керуватимемо кораблем у двi змiни, по дванадцять годин на добу, то все одно ранiше нiж за дев’ять днiв до каналу не дiстанемося.

Але й на цьому все не закiнчувалося. Той канал вiв у середину Рукава Лебедя i виходив за вiсiмдесят парсекiв вiд iншого дослiдженого каналу, через який можна було потрапити в Кластер Дачжао, а вже звiдти — до основи Шпори Орiона, найвивченiшого з усiх регiонiв Галактики. Там був досить багатий вибiр подальших маршрутiв, але в будь-якому разi нам довелося б витратити на полiт до Терри-Галлiї не менше двох тижнiв об’єктивного часу.

Якби ми мали у своєму розпорядженнi звичайний корабель, у нас не залишалося б iншого вибору, як скористатися цим шляхом. Проте крейсер „Нахiмов” був оснащений удосконаленим детектором каналiв, i це дозволяло нам набагато швидше дiстатися до мети — Терри-Галлiї.

Пiсля виходу з затяжного стрибка ми, маневруючи виключно на гравiтацiйному рушiї, який не залишав за кораблем iонного слiду, здiйснили кiлька хаотичних стрибкiв до сусiднiх зiрок, щоб остаточно убезпечити себе вiд можливого переслiдування. Бiля безiменного блакитного гiганта з десятком планет, позбавлених найменших ознак життя, ми припинили втечу й запустили програму сканування дром-зони.

Детектор „Нахiмова” сканував канали досить швидко — майже пiвтори сотнi на секунду, але з урахуванням загальної кiлькостi каналiв другого роду виходило, що для дослiдження всiєї дром-зони знадобиться аж двадцять чотири роки. Ще на самому початку стрибка вирахувавши цю цифру, я засмутилася й вирiшила, що з нашого задуму нiчого не вийде. Проте Валько швидко мене заспокоїв:

— Поворуши своїми звивинами, Рашель. Ти розумна дiвчина, але тобi явно бракує системностi мислення. Ти пiддалася магiї великих чисел, вони приголомшили тебе, i ти втратила здатнiсть до елементарного аналiзу. Нам же не потрiбнi координати всiх каналiв, правда? Нам навiть не потрiбен якийсь конкретний канал. Усе, що ми шукаємо, це бодай один канал, що виходить неподалiк Дельти Октанта. Скажiмо, у радiусi двохсот парсекiв. Годиться? Тодi порахуємо, що з цього приводу каже статистика. А каже вона наступне: у середньому одна з мiльйона дев’ятисот двадцяти тисяч взятих навмання зiрок має знаходитися в позначеному нами районi. Ну а скiльки часу знадобиться детектору, щоб просканувати цi два мiльйони каналiв? Якiсь там три години сорок хвилин. Дрiбницi, погодься. А якщо взяти всi зорi Сектору Один, то взагалi жодних проблем — детектор знаходитиме канали в середньому через кожнi пiвтори хвилини.

I справдi, вже на другiй хвилинi сканування серед кошмарних каталожних найменувань з’явилося щось прийнятне — 513-та Стрiльця, вiдома також як Зоря Коррадi. Цей нiчим не примiтний жовтий карлик був у семистах парсеках вiд Дельти Октанта й приблизно на такiй же вiдстанi вiд Сонця.

— Оце вже щось, — сказав Валько. — Не супер, звичайно, але все ще попереду. Бачиш, якими оманливими бувають великi числа, Рашель?

— Так, тепер бачу, — погодилася я.

За пiвгодини назбиралося вже два десятки каналiв, що вели в Сектор Один — район Галактики в радiусi тисячi парсекiв навколо Сонця. Я вже остаточно заспокоїлася. Маючи в своєму розпорядженнi прямий шлях до цього сектору, ми могли почуватися як удома.

— Гаразд, — пiдсумувала я, ледве стримуючи позiхання. — Нехай детектор працює, а я пiду вiдпочину. Олеже, ти лишаєшся за головного. Коли з’явиться канал, що виходить ближче нiж за двiстi парсекiв вiд Терри-Галлiї, розбудиш мене.

— Слухаюся, мем! — чiтко, по-вiйському козирнув вiн.

Я почвалала у свою каюту, лягла в лiжко й солодко проспала аж вiсiм годин.

Увесь цей час мене нiхто не турбував, а прокинувшись, я побачила на екранi термiналу повiдомлення вiд Олега:

„Вибач, що не розбудив. Але так було треба — ти сама зрозумiєш. А на борту все гаразд. Цiлую тебе, зiронько”.

Через цю „зiроньку” я не змогла по-справжньому розсердитися на нього. Мене ще нiхто так не називав. Для батька я була сонечком, а для Олега стала зiронькою. Це було приємно, менi подобалося бути його зорею...

Тут мiй погляд упав на спецiальне цифрове табло, розташоване над дверима каюти. Такi прилади були майже у всiх примiщеннях корабля — вони вели вiдлiк часу кожного гiперпереходу. Зараз табло було ввiмкнене, i цифри на ньому свiдчили, що вже четверту годину ми перебуваємо в затяжному стрибку. А я, командир корабля, навiть не пiдозрювала про це!

Квапливо натягнувши штани i взувшись, я вибiгла з каюти й кинулася до штурманської рубки, застiбаючи на ходу сорочку. Що за неподобство?! Валько з Олегом геть знахабнiли, вже зовсiм перестали зважати на мене...

У рубцi я застала одного лише Олега. Вiн сидiв у капiтанському крiслi, проглядаючи щось на тактичному дисплеї, а перед ним, за передньою оглядовою стiною, вигравав барвами гiперпростiр.

— Ну i що це значить? — суворо почала я, коли Олег, з винуватим виглядом обернувся до мене. — Бунт на кораблi?

Тихо й коротко, нiби в нерiшучостi, завила сирена. Бортовий комп’ютер, зачувши магiчнi слова „бунт на кораблi”, прийшов у стан боєготовностi, щоб захистити мене вiд будь-який зазiхань потенцiйних бунтiвникiв.

— Чому ж бунт? — несмiливо заперечив Олег. — Ти ж передала менi командування без жодних обмежень.

— Ага, — кивнула я, поступово заспокоюючись. Ситуацiя пояснювалася: це був не бунт, а звичайнiсiньке хлоп’яцтво. — I ти скористався цим, щоб самостiйно здiйснити перехiд. Валько, мабуть, теж спить?

— Пiшов години чотири тому.

— Ну а ти не змiг утриматися вiд спокуси, — пiдсумувала я. — Хлопчисько неслухняний... Що, знайшовся гарний канал?

— Не просто гарний, а майже iдеальний. Гамма Апуса, сорок парсекiв вiд твоєї рiдної Дельти Октанта. Майже поруч.

— Так, справдi, — погодилася я. — Буквально шапкою докинути.

Я сiла в капiтанське крiсло, яке звiльнив для мене Олег, i кинула погляд на покази приладiв. Резонансний генератор працював на максимумi своєї номiнальної потужностi, що гарантувало дуже швидке проходження каналу за об’єктивним галактичним часом. Украй неекономно, але з нашими запасами дейтерiю ми могли собi це дозволити.

— Ви довго сканували дром-зону?

— Чотири години дванадцять хвилин. Коли з’явилася Гамма Апуса, ми з Вальком вирiшили, що кращого варiанта вже не дочекаємося.

— А ще було щось цiкаве?

— Сто шiстдесят сiм зiрок з Сектору Один. У цiлковитiй вiдповiдностi до статистики. Також десяток каналiв, що виходять недалеко вiд систем чужинцiв. А ще... Як тобi подобається таке: зоря з власною назвою, але вiдсутня в Унiверсальному Каталозi?

— Маячня! Незареєстрованих зiрок, звичайно, вистачає — це i блукаючi оддалiк Галактичної Спiралi, i розташованi в безпосереднiй близькостi вiд Ядра. Але якщо зоря не вказана в Каталозi, то звiдки в неї може взятися власна назва?

— Саме це нас i спантеличило. Майже вiдразу пiсля того, як ти пiшла, Валько розпорядився, щоб комп’ютер заносив в окремий список зорi без каталожних номерiв. Сказав, чи то жартома, чи всерйоз, що подамо заявку на їх вiдкриття. Таких зiрок набралося близько двох сотень — однi координати i бiльше нiчого. Але серед них була одна, у якої є iм’я — Хейна. Це блукаюча зоря на вiдстанi ста тринадцяти кiлопарсекiв вiд центру Галактики. Нахил — мiнус сiмдесят два з хвостиком градуси, азимут — двiстi двадцять шiсть, також з хвостиком. Шляхом звичайних астрономiчних спостережень знайти її неможливо.

— Гм... Якась iнформацiя про цю зорю є? Треба зробити запит комп’ютеровi.

— Ми вже зробили й отримали вiдповiдь, що жодних додаткових даних немає. Лише iм’я й координати. Але Валько не повiрив, пiдключився до комп’ютера i знайшов у його пам’ятi посилання на файл iз назвою „Хейна”. Проте сам файл був видалений, а всi його слiди ретельно витертi. Уявляєш: корабель пхом напханий надсекретним устаткуванням, а його господарi переймаються тим, як би хтось не пронюхав про якусь блукаючу в мiжгалактичному просторi зорю. Ти здогадуєшся, що це означає?

— Здається, здогадуюся, — поволi мовила я. — Можливо, там знаходиться їхня база. I... Так! Можливо, вони вiдправили туди батька з Анн-Марi.

— Цiлком можливо.

Я на хвилину задумалася.

— Мабуть, сама згадка про Хейну була залишена випадково, з неуважностi.

— Валько теж так думає. Я з ним згоден.

— А знаєш, яка ймовiрнiсть...

— Знаю. Одна тисячна вiдсотка. Валько торкнувся й цього питання. Ми могли сканувати дром-зону протягом рокiв, а до Хейни черга так i не дiйшла б. Але вона трапилася нам серед перших пiвтора мiльйона зiрок. Дурням, дiтям i п’яницям щастить. Ми, певна рiч, не п’яницi, зате дуру в наших головах вистачає, а частково ми ще дiти. Нам просто пощастило.

Я знову помовчала, збираючись з думками.

— Найiмовiрнiше, дром-зона Хейни заблокована.

— Можливо, — не став заперечувати Олег.

— А може, й нi. Адже в цiєї системи вiдсутнi близькi сусiди, до неї не можна дiстатися по каналах першого роду, тож її мешканцi мають почуватися безпечно.

— Також правильно.

— Але скоро вони похопляться, — мiркувала я. — Рано чи пiзно їм спаде на думку, що в пам’ятi захопленого нами корабля могла залишитися згадка про їхню секретну базу. Тодi вони точно закупорять усi канали, i до них уже нiяк не доберешся. Згоден?

— Так, — кивнув Олег.

— Ми долетимо до Гамми Апуса. Об’єктивно це займе небагато часу. При такiй потужностi генератора — години чотири, не бiльше. Потiм п’ять або шiсть стрибкiв до однiєї з сусiднiх з Дельтою зiрок. Там завжди є нашi патрулi. Вони доправлять нас у локальний простiр Терри-Галлiї. Ми зустрiнемося з Дюбарi й усе йому розповiмо. Вiн збере екстрену нараду. Швидко збере, проте це займе певний час. А враховуючи важливiсть питання, можливо, знадобляться консультацiї з керiвниками урядiв. Врештi-решт вони направлять до Хейни ескадру. Або навiть цiлий експедицiйний корпус. Але буде вже пiзно.

— Думаєш, нам слiд було летiти просто туди?

— Мабуть. Не знаю. Але менi здається, що ми мали бiльше шансiв бодай про щось довiдатися. А там, чого доброго, завдяки раптовiй появi нам вдалося б звiльнити батька з Анн-Марi. У гiршому ж випадку нас просто зрикошетило б вiд закритого каналу. Ми втратили б... Скiльки часу зайняв би полiт до Хейни, ти не рахував?

— Приблизно вiсiмнадцять з половиною годин на максимальнiй потужностi.

— Ну, втратили б пiвтори доби. Це вже нiчого не вирiшує.

Примружившись, Олег пильно подивився на мене.

— Хочеш сказати, що, якби я вчасно розбудив тебе, ти б обрала Хейну?

Подумавши трохи, я заперечно похитала головою.

— Нi. Я полетiла б до Терри-Галлiї. Мiй обов’язок як вiйськового — не кидатися стрiмголов у авантюру, а негайно зв’язатися з командуванням i повiдомити про все. Заволодiвши такою цiнною iнформацiєю, я не маю права ризикувати нi собою, нi вами, нi кораблем.

— Отже, я вчинив правильно, — пiдсумував Олег.

— Так, — iз зiтханням погодилася я. — Правильно.

— Правильно, що не розбудив тебе, — уточнив вiн. — Бо iнакше ти заборонила б летiти до Хейни.

Вiд несподiванки я мало не пiдскочила в крiслi й здивовано втупилася в нього.

— Що?!

— Ото! — незворушно вiдповiв Олег. — Протри свої заспанi очi, мiй любий командире, й подивися на наш курс.

Нарештi я звернула увагу на тактичний дисплей.

— Отуди к бiсу! Та це ж злiсне порушення... — Я осiклася.

— Ну? — запитав вiн мене. — Порушення чого? На вiдмiну вiд тебе й Валька, я не вiйськовослужбовець. I взагалi неповнолiтнiй. Що з мене взяти?

— Це точно... А Валько знав про твiй задум?

— Я запропонував йому свiй план, але вiн сказав, щоб я навiть не думав про це. Потiм перевiрив стан ходової частини й пiшов спати.

— Просто пiшов?

— Так.

— Пiсля того, як ти запропонував летiти до Хейни?

— Так.

Я уявила собi цю сцену. „Навiть не думай про це, — каже Валько. I зразу за цим: — Так-с, що там у нас з двигунами i генератором?.. Схоже, повний порядок. Тодi гаразд, я пiшов спати...”

— Ну, хлопцi, ви даєте! — скрушно мовила я. — Один нахабно узурпує командування кораблем, а iнший вiдверто закриває на це очi... I що накажеш з тобою робити, Олеже? Навiть не знаю — чи то вiдлупцювати тебе, чи то розцiлувати.

У вiдповiдь вiн блиснув усмiшкою.

— Можна i те й iнше, кохана. Тiльки по черзi — спершу побої, а вже потiм поцiлунки.

Махнувши рукою на всi чортовi правила, я зiскочила з капiтанського крiсла й усiлася на колiна до Олега. Через пульти це було не дуже зручно, зате з бiса приємно.

Нiжно поцiлувавши його в губи, я сказала:

— З побоями, мабуть, зачекаємо. А щодо iншого... Знаєш, коли Валько прокинеться, ми передамо йому вахту, а самi пiдемо до мене. Серед Аниних ганчiрок я знайшла кльову нiчну сорочку. Дуже-дуже тонку й зовсiм-зовсiм прозору. Думаю, вона тобi сподобається.

Олег мiцно стиснув мене у своїх обiймах.

— А я думаю, менi бiльше сподобається те, що буде видно крiзь цю сорочку.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 30