Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 36

 

СТЕФАН:
НА ЗЕМЛI, В ПОВIТРI, В КОСМОСI...

36

На дев’ятий день нашого ув’язнення, одразу пополуднi, дверi нашої каюти нарештi вiдчинились i на порозi з’явилася постать у бiлому адмiральському мундирi з трьома зiрками на погонах. За звичкою я мало не козирнув, але останньої митi стримався, оскiльки цим тризоряним адмiралом виявився Юрiй Ворушинський.

— А могли б i честь вiддати, — сказав вiн iз нотками незадоволення в голосi. — До вашого вiдома, я ношу цей мундир на цiлком законних пiдставах. Своїм секретним указом государ Павло Олександрович призначив мене головнокомандувачем Вiйськово-Космiчного Флоту Новоросiї.

— I великий у вас флот, адмiрале? — чемно поцiкавилася Анн-Марi.

— У кiлькiсному вимiрi не дуже. Але, повiрте, вiн цiлком боєздатний.

— Вiримо, — кивнув я. — Ми чули про те, як один ваш корабель розгромив альвiйську бригаду... До речi, якого дiдька ви передали альвам странглетнi запали?

Ворушинський скривився.

— Це була самовiльна витiвка Корейко й Кисельова. Авжеж, заварили вони кашу... — Юрiй стиха зiтхнув, а потiм вказав на дверi. — Прошу вас, коммодоре, фрегат-капiтане. Ходiмо зi мною.

Ми вийшли з нашої комфортабельної в’язницi й попрямували широким коридором, уздовж стiн якого вишикувалися дверi кают, судячи з вiдстанi мiж ними — двокiмнатних, як i та, де нас утримували. Це скидалося на житловий вiдсiк для старшого командного складу на лiнкорi або космiчнiй станцiї.

Коли ми наблизилися до лiфтiв, повз нас пробiгли хлопець i дiвчина рокiв шiстнадцяти в робочих комбiнезонах з емблемами iнженерної служби на рукавах. На ходу вони невмiло, але старанно вiдсалютували своєму головнокомандувачевi.

— Нашi рекрути, — пояснив Ворушинський. — Уже понад тиждень викладачi всiх новоросiйських шкiл з технiчним, фiзико-математичним i медичним нахилом стоять на вухах — безслiдно зникли їхнi найкращi учнi-старшокласники. Нам довелося дiяти в авральному порядку — через вас i особливо через вашу доньку, коммодоре. Але ми нi в чому вас не звинувачуємо, ви просто виконували свiй обов’язок. Це все Аня з Сашком, щоб їх покорчило. Вони вiд самого початку були незадоволенi повiльним розвитком подiй, от i вирiшили прискорити їх, пiдсунувши альвам странглетнi запали. Їм навiть на думку не спадало, що у вiдповiдь габбари можуть завдати удару не лише по альвiйських, а й по людських планетах. На щастя, обiйшлося без жертв.

Ми увiйшли до кабiни лiфта, i я, оцiнивши по табло кiлькiсть ярусiв, з повагою промовив:

— О, вражає!

— Лiнкор „Святий Георгiй”, флагман нашого флоту, — сказав Ворушинський, натиснувши кнопку верхнього ярусу. — Гадаю, навiть Терра-Галлiя вiд такого не вiдмовилася б. От тiльки з особовим складом у нас великi проблеми. Нам би не зашкодили кiлька мiсяцiв царювання Павла, протягом яких ми могли б... А втiм, що сталося, те сталося. Добре хоч решта наших кораблiв — легкi крейсери та корвети.

— М-м.. — протягла Анн-Марi. — Якщо ми дивилися телепередачi у прямiй трансляцiї, то цей корабель перебуває в локальному просторi Новоросiї.

— Ваш засновок хибний, капiтане. Пряму трансляцiю ви могли б дивитися i в сусiднiх системах. Але висновок правильний. Зараз ми знаходимося всього за п’ятдесят п’ять астрономiчних одиниць вiд Хорса, в напрямку перпендикулярному до площини еклiптики.

— Але як вам вдалося непомiтно протягти таку махину через контрольовану чужинцями дром-зону? — з подивом запитав я. — Не тут же ви її побудували.

— Не тут, звiсно. Але й через мiсцеву дром-зону теж не протягали. Ми перегнали лiнкор у звичайному просторi вiд Проксими. А разом з ним летiли й усi кораблi Першої ескадри, на яку покладено найважче завдання — атака на чужинцiв з тилу, прорив орбiтальної блокади Новоросiї.

Кажучи про Проксиму, вiн, певна рiч, мав на увазi не зорю iз земного сузiр’я Центавра, а Проксиму Хорса, розташовану на вiдстанi двох з половиною свiтлових рокiв звiдси. У перекладi з латини „проксима” означає „найближча”, тому в Галактицi було кiлькасот зiрок з такою назвою, розташованих поблизу населених систем.

— I скiльки ж часу на це знадобилося?

— Менше трьох рокiв. Точнiше, два роки й одинадцять мiсяцiв.

— Бути цього не може!

Юрiй байдуже знизав плечима:

— Думайте, як вам завгодно. А якщо я скажу, що протягом усього польоту ми дистанцiйно керували кораблями, то ви й поготiв не повiрите. Проте так воно й було.

Я пильно подивився йому в очi.

— Хто ви такi, хай вам чорт? Звiдки ви взялися?

Вiн вiдповiв менi непроникним поглядом.

— Це не має значення, сер. Головне, що ми є.

Вийшовши з лiфта, ми покрокували коридором у напрямку, протилежному до того, куди вказували червонi стрiлки на стiнах з написом „ГОЛОВНА РУБКА, КОМАНДНИЙ ЦЕНТР”. Дорогою нам зустрiлося кiлька хлопцiв в офiцерських мундирах. За iншої ситуацiї я б, напевно, iронiчно посмiхнувся, побачивши сiмнадцятирiчного хлопчака з погонами капiтана другого рангу, але зараз менi було не до смiху. Все це вiдбувалося всерйоз — у Новоросiї була армiя, що цiлком складалася з пiдлiткiв; боєздатна армiя, яка готувалася завдати удару по чужинцях...

Нарештi ми дiсталися до кают-компанiї верхнього ярусу, де перебувало близько двох десяткiв молодих людей. Усi вони, за винятком одного, при нашiй появi вiддали честь, i всi, крiм того ж таки одного, виявилися моїми пiдопiчними, з якими я пiвтора мiсяцi тому прибув на Новоросiю. Змiрявши хлопцiв i дiвчат швидким, але уважним поглядом, я переконався, що серед них вiдсутнi лише Рашель з Вальком, а решта всi, зокрема й Естер, були тут.

Згаданим вище винятком був цар Павло VIII власною персоною. Вiн пiдiйшов до нас i привiтався:

— Добридень, коммодоре Матусевич, капiтане Прентан.

— Здрастуйте, ваша величносте, — вiдповiв я, потискаючи йому руку. Потiм знову глянув на хлопцiв i дiвчат, що й досi стояли, витягшись у струнку: — Вiльно, кадети. Ну що, теж попалися? А де ви загубили своїх командирiв?

— Їхнiм командирам вдалося втекти, — сказав Павло. — I, мiж iншим, вони викрали один iз наших ескадрених флагманiв.

— От молодцi! — схвально вiдгукнулася Анн-Марi.

— Атож, молодцi, — погодився юний цар. — Шкода, що вони не з нами. Їхня допомога нам не завадила б. До речi, про допомогу, коммодоре. Адмiрал Ворушинський хоче звернутися до вас з проханням.

— Я слухаю.

— Це стосовно вашої групи, сер, — узяв слово Юрiй. — Як я вам уже казав, у нас сутужно з кадрами, особливо це стосується командного складу. Пiлоти, iнженери, артилеристи та зв’язкiвцi також важливi, але на Новоросiї не бракує хлопцiв i дiвчат, якi днями просиджують у кiберпросторi, граючи в космiчнi iгри. А от з лiдерами, з командирами ситуацiя склалася майже критична — ми не встигли пiдготувати достатню їх кiлькiсть. I тут нам стали б у пригодi вашi пiдлеглi. Готуючись до вiйськової служби, вони протягом кiлькох рокiв вивчали технiку пiлотування й навiгацiю, займалися на тренажерах, дехто з них навiть здiйснював пробнi польоти на справжнiх кораблях. А останнього тижня вони мали нагоду практикуватися на наших симуляторах i вже цiлком освоїлися з особливостями конструкцiї кораблiв новоросiйського флоту. Та що найголовнiше — вони мають командирську жилку й чiтке уявлення про вiйськову дисциплiну. Ми готовi вiддати пiд їхнє командування кораблi, у нас цього добра вистачає, проте... — Ворушинський зробив паузу. — Усе впирається в ту саму вiйськову дисциплiну. Прямо вони менi цього не кажуть, але я бачу, що сумнiваються — чи не вчиняють вони чогось протизаконного. Гадаю, ваша згода як старшого офiцера знiме з них тягар сумнiвiв.

Очi моїх пiдопiчних аж палали, i я чудово розумiв їхнi почуття. Колись я був такий же молодий i теж мрiяв керувати космiчним кораблем. Менi довелося мрiяти до тридцяти шести рокiв...

— А ви, фрегат-капiтане? — запитав я у Анн-Марi. — Що ви про це думаєте?

— А що тут думати, сер? — питанням на питання вiдповiла вона. — Хiба ви можете їм заборонити?

— Так, певна рiч. — Я повернувся до своїх пiдопiчних. — Панове кадети... ех, чорт, хлопчики й дiвчатка. Робiть так, як вважаєте за потрiбне, а всю вiдповiдальнiсть я беру на себе. Бог вам у помiч.

Їхнi обличчя радiсно засяяли. Ворушинський офiцiйно подякував менi за спiвпрацю, потiм звернувся до своїх нових пiдлеглих:

— Панове офiцери, з вiдома вашого начальства ви тимчасово переведенi в пiдпорядкування Вiйськово-Космiчного Флоту Новоросiї. Накази про присвоєння вам капiтанських звань уже пiдписанi й негайно набувають чинностi. А зараз кроком руш до сьомого порталу для посадки на свої кораблi. Екiпажi вас уже чекають.

Хлопцi та дiвчата мало не галопом помчали до виходу, за ними пiшов i Ворушинський. У каюткомпанiї, крiм нас i Павла, залишилася тiльки Естер, яка несмiливо пiдступила до мене i промовила:

— Сер, я... я мушу подати у вiдставку.

— Так, я розумiю.

— Ви не заперечуєте?

— Не заперечую. Втiм, я не певен, що маю право прийняти твою вiдставку, але... гаразд, це вже мої проблеми. Бажаю тобi щастя, дiвчинко. Менi було приємно працювати з тобою.

— Менi також, сер. Дякую за все. — Естер пiдiйшла до Павла i взяла його за руку. — Ну, менi час... Тiльки не треба знову вiдраджувати. Я мушу.

Павло мовчки обiйняв її. Естер поклала голову на його плече, а вiн нiжно гладив її розкiшне руде волосся. Видовище було таким зворушливим, що менi стало нiяково.

Нарештi Естер вивiльнилася з обiймiв свого царственого нареченого i, пристрасно прошепотiвши: „Я повернуся, обов’язково...” — вибiгла з кают-компанiї. Павло провiв її довгим поглядом i сумно промовив:

— Я не хотiв її вiдпускати, але не мiг не вiдпустити. Вона б нiколи менi цього не пробачила.

— Ваша величносте... — почав було я, але вiн перебив мене:

— Просто Павло.

— Добре, Павле. Я сподiваюся, ви знаєте, що робите.

— Я теж на це сподiваюся, коммодоре. Але в будь-якому разi вибору не маю. Однак не вважайте мене марiонеткою в руках Вейдерової компанiї. Тиждень тому, пiсля викрадення батька, вони вiдкрили менi свої карти, i я вiдразу погодився з ними. Я злий на них, що вони так довго мали мене за дурня. Дуже злий, проте зараз, коли вирiшується доля моєї країни, не час для дрiб’язкових образ.

— Але до чого цi дитячi iгри? — запитала Анн-Марi. — Що за вперте бажання — звiльнити планету силами одних пiдлiткiв?

— А хто ще це зробить? Чотири роки тому ви намагалися, але не змогли. Або не схотiли. Нашi ж дорослi — це люди, якi звикли жити в неволi, серед них багато зрадникiв, узяти хоча б мого дядька. Тi, кому за двадцять, але ще немає тридцяти, загалом годяться. Але вони страшеннi сноби, коли йдеться про їхнiй вiк. Для них ми малолiтки, нездатнi нi на що серйозне. Подумайте самi, що сталося б, якби три роки тому Вейдер почав збирати органiзацiю не зi школярiв, а зi студентiв? Насамперед вони спробували б перехопити лiдерство, вони не змогли б змиритися, що ними керують п’ятнадцятирiчнi пiдлiтки. У результатi все закiнчилося б розколом, заздрiстю, ворожнечею i, як наслiдок, викриттям. Ви згоднi зi мною?

— Ну... мабуть, — вiдповiла Анн-Марi, а я промовчав.

— Вейдер мав план, — продовжував Павло, — останньої митi, оце саме зараз, залучити до справи старшокурсникiв i випускникiв льотних училищ. Але ми вiд нього вiдмовилися. На прикладi уряду та полiцiї переконалися, що з цього нiчого доброго не вийде. Спочатку я призначив на бiльшiсть мiнiстерських посад молодих людей, якi нещодавно отримали унiверситетськi дипломи. Вони лише на кiлька рокiв старшi вiд Вейдера, проте поводилися щодо нього вкрай нахабно й зухвало, дарма що вiн розумнiший вiд усiх них разом узятих. Те ж саме було i в полiцiї, тож позавчора менi довелося помiняти цих вискочок на старих досвiдчених урядовцiв, якi терпимiше ставляться до вiку своїх начальникiв — почасти тому, що визнали їх розум i компетентнiсть, а частково через звичку в усьому коритися государевiй волi. А щодо курсантiв-льотчикiв, то вони, щойно ставши капiтанами, вiдразу уявили б себе бувалими космiчними вовками, найкращими, найдосвiдченiшими бiйцями, неперевершеними стратегами й тактиками, i оспорювали б кожен наказ командирiв — на їхню думку, шмаркачiв. Тому нехай дорослi б’ються на планетi, а в космосi ми обiйдемося без них... До речi, можете не завдавати собi клопоту, пропонуючи Ворушинському допомогу, вiн однаково її не прийме. — Павло замовк i подивився на годинника. — А зараз я мушу повертатися на планету, за сорок хвилин розпочинається засiдання уряду. На решту ваших питань вiдповiсть адмiрал Ворушинський. Ви зможете знайти його або в головнiй рубцi, або в командному центрi.

— Отже, ми вже не полоненi? — запитав я.

— Уже нi. Тепер ви просто гостi. Можете вважати себе спостерiгачами вiд вашого Об’єднаного Комiтету.

Вiн рушив до виходу, але Анн-Марi його зупинила.

— Стривайте, Павле. Ви сказали, що засiдання уряду починається за сорок хвилин. Як же ви встигнете потрапити на планету?

Юний цар посмiхнувся.

— Так, зовсiм забув, що ви не в курсi. Вейдер менi казав, що коммодор Матусевич носив на зап’ястку транслятор, але уявлення не мав про його призначення. Рiч у тiм, панове, що в природi iснує таке явище, як ортогональнi трансляцiї. Вони називаються так тому, що перемiщення в просторi вiдбувається перпендикулярно до осi часу. Тобто миттєво. Iншими словами, це телепортацiя.

 

Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 36


Спасибо партнёрам: