35

Пiсля пiвторагодинного спiлкування по нуль-зв’язку з центральним комп’ютером станцiї Валько визнав свою часткову поразку.

— Не вдається цiлком пiдпорядкувати його, — скрушно повiдомив вiн. — Не те щоб у нього був дуже крутий захист, зовсiм нi. З паролем вiн визнає мене своїм господарем i слухається моїх наказiв. Але в ядро системи закладено масу iнструкцiй i алгоритмiв, якi мiй iмплант не розумiє. Тут, на кораблi, вони чiтко дотримуються наших стандартiв, але станцiйний комп’ютер не повнiстю їм вiдповiдає. Щоб розiбратися в усьому, потрiбно багато часу.

— Отже, ми поки не можемо висадитися на станцiю? — запитала я.

— Загалом можемо. Але обережно.

— Звучить не надто обнадiйливо. Тодi краще не ризикувати.

— Та нi, ти неправильно зрозумiла. Жодного ризику. Просто... можуть бути сюрпризи.

— От-т, — кивнула я. — Ми ризикуємо нарватися на сюрпризи. Необов’язково приємнi. — Я задумалася. — Гаразд, зробимо так. Пристикуємося до станцiї... Це ж безпечно?

— Цiлком. Корабель для станцiї свiй.

— От i гаразд. Ми з Олегом вирушимо на її борт i заберемо звiдти Аню, поки вона не прокинулася, а ти залишишся тут i будеш нас прикривати. Простежиш, щоб комп’ютер не шльопнув нас.

— Щоб забрати Аню, не треба нiкуди йти. Я наказав доправити її до шлюзу. Ми просто пристикуємось i заберемо.

— Чудово, — сказала я, розпочинаючи маневри по зближенню зi станцiєю. — Сподiваюся, ти подбав про те, щоб така iсторiя не повторилася? Наступного разу нам може й не пощастити.

— Не турбуйся, я все владнав. Розпорядився заблокувати iнформацiю про колишнiх господарiв станцiї. Тепер комп’ютер вважатиме їх стороннiми й не дозволить телепортуватися.

— А як щодо планети? Там теж повиннi бути нуль-портали.

— Так, є. Але всi трансляцiї здiйснюються через станцiйний портал. Отож не переймайся — шлях для Аниних товаришiв вiдрiзаний. До речi, їхнє нове пришестя очiкується не скоро.

— Чому ти такий упевнений?

— Бо вони чекатимуть на повернення Анi з Сашком. А я тут запитав станцiйний комп’ютер, i виявилося, що вiн добре поiнформований про релятивiстськi ефекти при проходженнi каналiв. Хейна рухається... Мiж iншим, я дiзнався, що означає слово „хейна”. З мови тiєї стародавньої цивiлiзацiї воно перекладається як „зоря”.

— Дуже корисна iнформацiя, дякуємо, — кивнула я. — Але ти хотiв щось сказати про релятивiстськi ефекти.

— Вiдносно нашої Галактики Хейна рухається зi швидкiстю, що дорiвнює майже половинi вiд свiтлової. Як не дивно на перший погляд, але це призводить до того, що об’єктивний час гiперпереходу збiльшується. Насправдi ми провели в затяжному стрибку не вiсiмнадцять з половиною годин, а мало не три доби. Отже, Аню з Сашком чекатимуть iще як мiнiмум три днi, а може, й усi чотири. I лише потiм надiшлють наступний корабель — якщо взагалi надiшлють. Судячи з даних станцiйного комп’ютера, Вейдерова команда нечисленна — дев’ятнадцять хлопцiв i стiльки ж дiвчат, усi приблизно нашого вiку. Тому вони нiкого не залишили охороняти свою головну базу — у них кожна людина на рахунку.

— А ти не з’ясував, що сталося з iншими?

— На жаль, жодної конкретної iнформацiї. Просто чотири роки тому списки доступу до всiх систем було змiнено, точнiше скорочено, — з трьох сотень людей до тридцяти восьми. I бiльше нiчого. Але суть подiй зрозумiла: група клонiв-пiдлiткiв учинили заколот i встановили контроль над системою Хейни.

— А потiм вирiшили захопити владу на Новоросiї, — додав Олег. — I схоже, їм це вдалося...

Стиковка зi станцiєю пройшла без проблем. Залишивши Валька в штурманськiй рубцi, щоб вiн нас страхував, ми з Олегом вирушили до люка й прийняли на борт гравiплатформу з паралiзованою Анею Корейко. На нiй була така ж синя форма, як на менi, тiльки iз зiрками в петлицях.

— Контр-адмiрал ВКФ Новоросiї, — проказав Олег без тiнi iронiї. — I все це цiлком серйозно. Флот справдi iснує, i тепер ми знаємо, звiдки вiн узявся. А я, сам того не пiдозрюючи, служив у ньому на посадi командира крила й мав звання капiтана другого рангу. Вейдерова вiртуальнiсть не була грою — ми тренувалися керувати справжнiми кораблями.

— Боюся, твоє iм’я вже викреслено зi спискiв особового складу, — зазначила я. — Шкодуєш, що так сталося?

— Я б покривив душею, якби сказав, що нi. Але я нi в чому не каюся. Ми правильно вчинили. Знання й технологiї стародавньої цивiлiзацiї не можуть бути монополiєю жменьки обраних, вони мають належати всiм людям. Якби Вейдер i його соратники вiдразу вступили в контакт з керiвництвом Спiвдружностi, то Новоросiя й iншi людськi планети були б уже вiльнi.

— Отже, ти не згоден з доктором Шепардом?

— Щось у його словах є. Можливо, для своєї епохи вiн був беззаперечно правий. Але зараз ситуацiя змiнилася. — Олег на секунду замислився. — Знаєш, буде вкрай несправедливо, якщо Хейною заволодiють Терра-Галлiя i Земля. Доступ до неї повиннi мати всi людськi планети, без їхнього подiлу на сильних i слабких.

— Ну, щодо цього не переживай, — вiдповiла я. — Як ти думаєш, хто тут справжнiй господар становища?

— Звiсно, Валько.

— Ото ж бо. А вiн не галiєць i не землянин, вiн — славонець. Тож про це не турбуйся.

Ми вирiшили не приводити Аню до тями, а просто замкнули її в однiй iз житлових кают у кормовiй частинi третього ярусу.

— Нехай поспить, — сказала я, коли ми йшли назад по коридору. — А згодом побалакаємо начистоту. Витрусимо з неї, де вони тримають батька й Анн-Марi. Напевно, там, де й своїх старших товаришiв.

Несподiвано Олег зупинився.

— Не думаю, що твiй батько з ними. Здається, я все зрозумiв.

— Що зрозумiв?

Вiдповiсти вiн не встиг, оскiльки з найближчого iнтеркому пролунав Вальковий голос:

— Рашель! Зараз ти мене лаятимеш.

— У чому рiч? — запитала я.

— Маленька необережнiсть. Я тут продовжував спiлкуватися зi станцiйним комп’ютером i випадково вiддав йому команду перекрити подачу енергiї до двох iз трьох стазис-кластерiв... Ну, я маю на увазi тi сферичнi згустки стазис-поля. I тепер не знаю, що робити, — вiдновлювати дiю поля чи нi.

— От халепа! — вигукнула я й побiгла нагору сходами. — Там же можуть бути кораблi чужинцiв.

— Не думаю, — заперечив Олег, що припустив слiдом. — Якщо я правильно здогадався, то нiяких чужинцiв немає.

Коли ми увiрвалися в рубку, Валько вказав на екран бiчного огляду. Тепер там виднiлася лише одна бiляста куля, а на мiсцi двох iнших висiли у просторi два великi металевi цилiндри зi стикувальними гнiздами на торцях. За своєю конструкцiєю вони нагадували аварiйнi ря тувальнi капсули з великих пасажирських кораблiв.

— Здається, цi штуковини не становлять для нас загрози, — сказав Валько. — Тому я взяв на себе смiливiсть не повертати їх у стазис, поки не пораджуся з вами.

— Усе ясно, — мовила я, вiдчуваючи, як у менi закипає гнiв. — Нiякої помилки ти не припускався, еге ж? Ти зробив це свiдомо. За моєї вiдсутностi вирiшив подивитися, що там. Так?

Валько iз вдаваним каяттям кивнув.

— Винен, командире. Я заслуговую на покарання.

— Ти заслуговуєш доброї прочуханки! Не маєш анiнайменшого уявлення про дисциплiну.

— Хай так. Зате я позбавив нас довгих i безплiдних дискусiй, вiдкривати стазис-кластери чи нi. Все одно ми вирiшили б їх вiдкрити.

Олег розчаровано зiтхнув.

— А я думав, що першим здогадався...

Я запитливо глянула на нього.

— Про що?

— Про те, що в системi Хейни не було випадкових вiдвiдувачiв. Руку дам на вiдсiч, що в однiй iз цих капсул перебувають члени команди „Експлорера”, а в iншiй — старшi товаришi Вейдера, Анi й усiєї їхньої компанiї.

— Саме так, — пiдтвердив Валько. — Причому першi — нашi союзники. А що стосується других, то ми з ними якось упораємося. Сила зараз на нашому боцi... До речi, одна з капсул почала потроху рухатися. Вона оснащена малопотужним гравiтацiйним рушiєм.

— Чорт! Що це означає?

— Думаю, нашi друзяки пiдстрахувалися на випадок своєї загибелi. Вони не хотiли, щоб їхнi товаришi назавжди залишилися в стазисi, — програма комп’ютера передбачала вимкнення поля через сто рокiв i вiдновлення прав доступу для всiх полонених. Ну а рушiй дозволяє їм пiдiйти до станцiї й зiстикуватися з нею. Але переживати нiчого — права доступу не вiдновлено, тож їх перестрiляють бортовi паралiзатори. Зачекаємо?

— Нi, чекати не будемо, — рiшуче заявила я. — Якщо в капсули є рушiй, то має бути й система зв’язку. Надiшли їм попередження, щоб вони зупинилися, iнакше ми вiдкриємо вогонь на знищення.

Валько сперечатися не став.

— Слухаюсь, командире! Надсилаю радiограму на всiх доступних частотах.

Через пiвхвилини капсула почала пригальмовувати.

— Отримано запит на встановлення аудiовiзуального зв’язку, — доповiв Валько.

— Встановити зв’язок, — вiддала я розпорядження, продовжуючи стояти посеред рубки. — Зображення — на головний екран. Камери — на капiтана.

— Слухаюсь, мем! Зв’язок встановлено.

На великому екранi з’явилося обличчя Дж. Ф. Шепарда — але в дещо молодшiй версiї. На вигляд йому було рокiв шiстдесят, не бiльше.

Шепард-клон змiряв мене пильним поглядом, потiм подивився трохи вбiк — Олег також потрапив у об’єктив вiдеокамери.

— Хто ви? — пролунав уже знайомий нам звучний голос. — Дiти наших бунтiвних братiв i сестер?

— Нi, сер, — вiдповiла я. — Вашi брати та сестри лише нашi однолiтки. А ми прийшли повiдомити вам, що ваша мiсiя в системi Хейни закiнчилася. Вiдтепер тi знання, якi ви охороняли понад тисячу рокiв, є надбанням цiлого людства.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 35