Епiлог

Я неквапно крокувала коридором крейсера „Нахiмов”, любовно погладжуючи долонею м’яку оббивку стiни. Вже минуло пiвроку вiдтодi, як я вперше ступила на борт цього корабля, але досi була в захватi вiд нього. I досi могла остаточно повiрити, що вiн мiй — всерйоз i надовго.

„Мiй, мiй, мiй, — повторювала я подумки як заклинання. — Ти мiй корабель, а я твiй капiтан, i нiхто нас довiку не розлучить. Амiнь!”

У списках особового складу ВКС Землi я значилася лейтенантом (мається на увазi, повним лейтенантом — а junior grade отримала ще пiсля битви за Новоросiю), i тепер моє постiйне звання було лише на ранг нижче вiд посадового. Максимум п’ять рокiв, i ця рiзниця зникне, але я сподiвалася, що так довго чекати не доведеться. Я взагалi не збиралася засиджуватися в лейткомах i мала на те вагомi пiдстави: по-перше, мiй корабель цiлком годився на роль бригадного лiдера, а по-друге, сама я не меншою мiрою пiдходила на посаду бригадира i обiймала її протягом трьох мiсяцiв, поки ми з „Нахiмовим” перебували в новоросiйському флотi.

Ворушинський дуже неохоче попрощався зi мною, пiд кiнець навiть зробив спробу перекупити, спокушаючи погонами капiтана першого рангу з перспективою швидкого пiдвищення — щойно в їхнiх збройних силах буде запроваджено звання бригадного адмiрала, аналога земного коммодора. Проте я зберегла вiрнiсть матiнцi-Землi i, не без жалю змiнивши срiбнi орли в петлицях на позолочене дубове листя, повернулася в Управлiння Спецiальних Операцiй. А втiм, я не дуже засмутилася, оскiльки розумiла, що на Новоросiї була б однiєю з багатьох молодих та раннiх, зате в земному флотi виявилася наймолодшим капiтаном крейсера i наймолодшим лейтенантом-командором — можливо, навiть за всю iсторiю планети. Принаймнi я переглянула купу iсторичних хронiк, але нiчого схожого не знайшла. Ну, якщо не брати до уваги стародавню книгу „П’ятнадцятирiчний капiтан”, але там iшлося про морське парусне судно, i, найiмовiрнiше, це була просто вигадка.

Моє повернення в УСО спiвпало за часом iз завершенням активної фази вiйни — всi населенi людьми планети було звiльнено i на фронтах настало затишшя. Перемовини не велися: людство ще не було готове домовлятися з чужинцями про мир, та й серед Чужих було дуже мало таких, як альв Григорiй Шелестов. До речi, цей волохатик, до якого батько вiдчуває певну симпатiю, в боях за Новоросiю не постраждав, вiн устиг залишити систему Хорса ще до початку битви й благополучно повернувся на Альвiю, де, згiдно з даними нашої розвiдки, продовжує активну полiтичну дiяльнiсть.

За всiма прогнозами, нинiшнє перемир’я мiж людьми й чужинцями не могло затягтися надовго: дедалi гучнiше звучали голоси тих, хто вимагав вигнання чужинцiв з усiх свiтiв, якi колись належали людям. Для багатьох, особливо для галлiйцiв i землян, це було принципово, i не мало жодного значення, що нас, людей, ще надто мало, аби заселити цi планети.

Проте нинiшня малочисельнiсть людства — проблема суто тимчасова. На кожнiй планетi вiдразу пiсля звiльнення рiзко зростає народжуванiсть, i тенденцiй до її спаду поки нiде не спостерiгалося. Так, наприклад, у Свiтi Барнарда дiтей у вiцi до семи рокiв уп’ятеро бiльше, нiж вiд семи до чотирнадцяти, — i це притому що, навiть перебуваючи пiд ярмом чужинцiв, магаваршцi не допустили у себе демографiчного спаду. Ну а на Новоросiї, де в перiод окупацiї рiдко зустрiчалася сiм’я, що мала двох або бiльше дiтей, тепер прогнозувався справжнiсiнький бум: за даними мiнiстерства охорони здоров’я, майже три чвертi тамтешнiх жiнок вiд двадцяти до сорока рокiв були вагiтнi.

Отож за нинiшнiх темпiв приросту населення, який цiлком пiдпадає пiд визначення демографiчного вибуху, новий життєвий простiр знадобиться людству зовсiм не у вiддаленому майбутньому. I вiйна за цей самий простiр буде не просто помстою чужинцям, не просто вiдновленням iсторичної справедливостi, а далекоглядним полiтичним актом, розрахованим на перспективу.

Але поки активних бойових дiй не велося, тому мiй круто наворочений, надшвидкохiдний i стовiдсотково надiйний в експлуатацiї крейсер тимчасово використовували як круїзне судно для найвисокопоставленiших пасажирiв. Уже вдруге раз я здiйснювала полiт до галактики М31 — Туманностi Андромеди. Вперше це було мiсяць тому, коли я везла на ознайомчу екскурсiю Раду Мiнiстрiв Земної Конфедерацiї, а зараз на борту „Нахiмова” перебували члени уряду Свiту Барнарда на чолi з прем’єр-мiнiстром, колишнiм iмператором Магаваршi Падмою Чандрасекхаром та його донькою, королевою Сатi. З нами також летiв мiй батько, командир Дев’ятої розвiдувально-диверсiйної бригади УСО. Зараз вiн був у вiдпустцi й супроводжував нас як приватна особа, на особисте запрошення Падми.

Я пiднялася спiральними сходами на верхнiй ярус i ввiйшла до штурманської рубки, де застала трьох своїх пiдлеглих — другого пiлота Олега Рахманова, бортiнженера Сержа Арсена та командира взводу космiчної пiхоти Станiслава Михайловського. Так, уявiть собi — пiд моїм керiвництвом служили й пiхотинцi! Два десятки мiцних, пiдтягнутих молодих хлопцiв, якi особливо класно виглядали в своїх парадних мундирах, вишикуванi в почесну варту.

I взагалi, екiпаж „Нахiмова” був укомплектований як слiд — з резервним третiм пiлотом, двома помiчниками бортiнженера, артилеристами правого й лiвого борту, а зазвичай сумiщенi на кораблях класу С обов’язки зв’язкiвця i спостерiгача були розподiленi мiж двома членами команди. Я вже не кажу про обслуговуючий персонал.

При моїй появi у рубцi всi троє вмить припинили базiкання, пiдхопилися з крiсел i привiталися.

— Ну-ну, — сказала я. — Що тут за стовпотворiння? Бортiнженере Арсене, здається, у вас зараз вахта.

— Так точно, капiтане!

— Тодi чому ви не в реакторному вiдсiку?

— Але ж це не має значення, мем, у рубцi чи...

— Для мене має. Якщо iснує реакторний вiдсiк, отже, в ньому має хтось бути. Вам усе зрозумiло, старлею?

— Так точно, мем!

— У такому разi кроком руш на свiй пост.

I Арсен слухняно подався до реакторного вiдсiку. Вiн був найстаршим з членiв команди, i свого часу менi було важко з ним ладнати. На його думку, шестирiчна рiзниця у вiцi давала йому перевагу передi мною, i попервах вiн знай сперечався, давав менi вказiвки, а кiлька разiв навiть дозволив собi не пiдкоритися моїм наказам. Але я йому швидко роги пообламувала й зробила з нього зразкового пiдлеглого. А згодом я зрозумiла, що призначення Арсена в мою команду було чимось на кшталт випробування — начальство хотiло перевiрити, як добре я вмiю працювати з людьми.

Варто зазначити, таким же випробуванням був i другий лейтенант Космiчного Корпусу Землi Станiслав Михайловський. Той самий, якого усунули вiд завдання перед самою висадкою на Новоросiю. Вiн не знав, що його кандидатуру забракував Валько, тому в усьому винуватив мого батька i, зрозумiло, прагнув вiдiгратися на менi. Я чудово розумiла його почуття: адже якби його не вiдрахували з нашої групи, то зараз вiн напевно служив би в новоросiйськiй армiї у званнi майора або навiть пiдполковника i командував цiлим батальйоном, а не якимось там взводом. (Мiж iншим, усi члени нашої групи, за винятком мене й Валька, так i залишилися служити на Новоросiї в старших офiцерських чинах.)

А якщо додати, що третiм пiлотом на „Нахiмовi” була Божена Малкович, товариш Михайловського по нещастю, то можете уявити, як пiдступно повелося зi мною командування. Та коли хтось нагорi вважав, що я не впораюся з ситуацiєю, то вiн серйозно прорахувався. У стислi строки всi непокiрливi були приборканi, серед команди запанувала сувора дисциплiна, а адмiрал Лефевр, за словами батька, одного разу навiть назвав мене залiзною ледi. Особисто я сприйняла це за комплiмент.

Отож уже не мало значення, гарний чи поганий дали менi екiпаж. Тепер вiн був зразковий, i я не промiняла б його на жоден iншiй. Єдино шкодувала, що з нами немає Валька. Вiн надiйно засiв у системi Хейни i став там великою шишкою — головним iнженером-математиком бази. Менi його дуже бракувало...

Пiсля вигнання старшого лейтенанта Арсена я задала Михайловському профiлактичного прочухана й вiдправила його до пiхотинцiв, якi саме були в спортзалi, проводячи пiд керiвництвом сержанта свої нескiнченнi стройовi навчання. Коли Станiслав вийшов, Олег, залишившись зi мною сам на сам, доповiв, що всi бортовi системи функцiонують, полiт проходить нормально — словом, все о’кей. А закiнчив стандартним: „Другий пiлот вахту здав”.

— Капiтан вахту прийняв, — так само стандартно вiдповiла я й додала: — Можете залишитися, другий пiлоте.

Олег усмiхнувся.

— Я вiдразу це зрозумiв, щойно ти напосiлася на Арсена й Михайловського. Зголоднiла?

— Еге ж.

— I я.

Ми обiйнялися й мiцно поцiлувалися. Потiм довго стояли посеред рубки, не розмикаючи обiймiв, i дивилися на мерехтливий гiперпростiр за передньою оглядовою стiною.

— Ех, бачив би нас Дюбарi! — нарештi сказала я.

— Перша сотня, — миттю озвався Олег.

— Що?

— Ти кажеш це вже всоте. Я рахував. Вiтаю з ювiлеєм.

Я потерлася щокою об його плече.

— Але ж це правда. Лишень уяви, що б вiн сказав.

— Уявляю. „Ну ж бо, молодi люди, майте совiсть. Милуйтеся собi у вiльний час, це не заборонено статутом, але на робочих мiсцях будьте стриманiшi. А втiм, я нiчого не бачив”. От i все.

Олег був цiлковито щасливий. У нього була я, ми були разом, а бiльше вiн нiчого не хотiв. Пiсля битви за Новоросiю цар Павло, обурений пониженням свого найкращого друга у званнi й посадi, хотiв особисто виправити цю кричущу несправедливiсть. Проте Олег вiдрадив його вiд сварки з Ворушинським, а натомiсть попросив про iншу послугу. У результатi, коли я повернулася до Управлiння Спецiальних Операцiй, туди ж перевели й Олега, причому залишили моїм другим пiлотом. Менi закралася велика пiдозра, що й крейсер не вiдiбрали знову ж таки з Павлової протекцiї.

Вивiльнившись з Олегових обiймiв, я сiла в капiтанське крiсло, швидко пробiгла очима покази приладiв i запитала:

— До речi, ти голодний?

— Я ж сказав, що так. I один поцiлунок мене не наситив. — Олег хитро примружився. — Знаєш, ми ще жодного разу не кохалися в рубцi. Може, спробуємо?

Я похитала головою.

— Спокуслива пропозицiя, але треба знати мiру. До того ж у каютi зручнiше. А питала я про iнше. Хочеш перекусити?

— Не заперечуватиму.

Я зв’язалася з камбузом i, за своїм звичаєм, спочатку ввiмкнула лише режим прийому. От такий я пiдлий командир — обожнюю перевiряти, чим займаються мої пiдлеглi на своїх постах. А нещодавно пiймала кока, коли вiн годував нашого корабельного кота Фрiца чорною iкрою — i не синтетичною, а натуральною осетровою.

Цього разу кока з котом на камбузi не виявилося, зате там були мiй батько i Сатi, яка виготовляла з тонко нарiзаних скибочок сиру, шинки, овочiв i всiлякої зеленi якусь закуску. Я не вiдразу перервала зв’язок, а трохи затрималася, щоб зайвий раз помилуватися королевою. Вона була такою красивою, що навiть очам ставало боляче. I при цьому її врода була зовсiм не рафiнована, не така лялькова, як в Естер, а дуже м’яка, жива, лагiдна...

Коли я вже збиралася вiдключитися, Сатi раптом озвалася:

— А я недавно бачила її разом iз Ритою. Ми трохи поговорили, i менi здалося, що вона щаслива.

Батько спохмурнiв.

— Це ненормально. Так не має бути.

— I все ж трапляється. Почуття непiдвладнi розумовi, вони пiдпорядковуються своїй власнiй логiцi.

— Незважаючи на почуття iнших, — похмуро зазначив батько.

— Атож, — пiдтвердила Сатi. — Любов егоїстична, що б там не казали письменники й поети.

— Бiс би його вхопив! — обурено промимрила я. — Та як вiн мiг!..

— А в чому рiч? — поцiкавився Олег. Вражений тим, що королева власноруч готує їжу, вiн не надто вникав у суть розмови.

— Мiй татусь жалiвся їй на Анн-Марi, — пояснила я ображено.

— Ти, здається, злишся?

— Ще б пак! Вiн має жалiтися винятково менi. Я його втiшниця.

Тим часом Сатi вела далi:

— Я дуже добре її розумiю. Адже сама опинилася в такiй ситуацiї. Менi вже двадцять вiсiм, а я досi неодружена. Хочете знати чому?

— Ну... — зам’явся батько. — Якщо ви хочете подiлитися...

— На Магаваршi я мала нареченого, дуже гiдного молодого чоловiка. Як я потiм дiзналася, вiн був одним iз найближчих соратникiв батька. Я думала, що кохаю його. Була впевнена, що кохаю, але... потiм зрозумiла, що це не так. Майже вiсiм рокiв тому, пiсля звiльнення нашої планети, коли ми з батьком прибули на Землю, я зустрiла там одну людину. Вiн був героєм, хоча навряд чи це стало для мене вирiшальним, тодi героїв було хоч греблю гати. Просто вiн чимось приворожив мене. Досi не знаю чим — приворожив i все, кохання непiдвладне жоднiй логiцi. Вiдтодi, як я побачила його, решта чоловiкiв перестали для мене iснувати.

Вона схвильовано замовкла, на її щоках палахкотiв густий рум’янець. Батько теж мовчав, а його обличчя поступово набувало виразу здивованого розумiння.

— На мою бiду, — продовжила Сатi, — цей чоловiк любив дванадцятирiчну дiвчинку. Так любив, що заради неї одружився з її матiр’ю. А я залишилася нi з чим. Щоправда, згодом вiн розлучився з дружиною, але всi цi три роки я не знала, як до нього пiдступитися. Вiн же вперто не звертав на мене уваги. Зрештою я зрозумiла, що мушу сама йому все сказати, бо iнакше нiчого не буде. I ось... — вона перевела подих, — таки сказала.

У батька був такий причмелений, такий безпорадний вигляд, що за iнших обставин я б розсмiялася. Але зараз...

Я загасила екран, пiдхопилася з крiсла й заходила туди-сюди по рубцi.

— О боже!.. Оце так!.. Ну й ну!.. Здурiти можна!..

Олег повернувся до мене.

— Ти що, ревнуєш?

Я рiзко зупинилася.

— Нi. Ревнощi залишилися в минулому. Я вже доросла, все розумiю й хочу, щоб батько був щасливий. Просто... це так несподiвано! Я досi не можу повiрити.

— Бо вона королева?

— Господи, звiсно, нi. Яке це має значення. Свiт Барнарда — не Новоросiя, там монарх лише громадянин своєї країни, хiба що носить гучний титул, час вiд часу бере участь в офiцiйних церемонiях i призначає такий уряд, який подобається парламентовi. А Сатi до того ж дуже проста й безпосередня, вона дуже не любить, коли її називають „ваша величнiсть”. Тiльки „Сатi”, „мiс”, „принцеса”... вона менi завжди подобалася! I якщо вже батько дiстанеться якiйсь iншiй жiнцi, крiм мами, то хай краще їй.

— Ти думаєш, у них все складеться?

— Аякже! Ти можеш уявити чоловiка, який устоїть перед такою красунею?

Олег усмiхнувся.

— Можу. Я навiть знаю такого. Вiн перед тобою.

— Ну, присутнi до уваги не беруться. — Я повернулася на своє мiсце. — Подумати тiльки, у мене буде мачуха-королева, а батько стане принцом-консортом!

Олег розсмiявся.

— А ти кажеш, що для тебе це не має значення...

За двi години закiнчився наш перший затяжний стрибок, i ми опинилися за сто дев’яносто кiлопарсекiв вiд центру нашої Галактики, а до Туманностi Андромеди залишалося ще майже шiстсот. Незадовго до виходу з гiперпростору в рубку явився прем’єр Падма з кiлькома мiнiстрами, а також Сатi з моїм батьком. Королева просто сяяла, а батько, якого вона тримала пiд руку, все ще був такий приголомшений, що навiть не намагався менi пiдказувати, поки я маневрувала в дром-зонi, спрямовуючи корабель до наступного каналу.

Лише за чверть години, коли „Нахiмов” закiнчив розгiн при 600 g i тепер мчав до своєї мети по iнерцiї, до батька частково повернулася його звична невгамовнiсть, i вiн звернувся до мене:

— Капiтане, дозвольте покомандувати системами зовнiшнього спостереження.

— Так, сер, — вiдповiла я. — Спостерiгач, виконувати накази коммодора.

Батько пiдiйшов ближче до передньої оглядової стiни, на якiй, окрiм трьох неяскравих зiрок, виднiвся край спiрального диска Галактики, а також пляма Великої Магелланової Хмари. Сатi не вiдпускала його руку, неначе боялася, що вiн миттю дремене. Збоку це виглядало досить кумедно.

— Пiдсистемi вiзуалiзацiї, — наказав батько, — iгнорувати об’єкти, яскравiшi за десяту величину.

З передньої стiни зникли три зiрочки, край Галактики i Магелланова Хмара. Запанувала суцiльна чорнота.

— Показати об’єкти вiд десятої до двадцятої зоряної величини у пропорцiї видимої яскравостi вiд нуля до шести. Виключити об’єкти, що iдентифiкуються як зорi або зорянi кластери. Зробити поправку на червоний зсув.

Усю оглядову стiну заполонив густий розсип жарин — вiд дуже яскравих на зразок Веги або Арктура в земному небi до найтьмянiших, ледве помiтних. Їх було так само багато, як зiрок поблизу Центрального Скупчення. Вони не складалися в сузiр’я, а переплiталися химерними вiзерунки, нiби розсипанi на пiдлозi рисовi зерна.

— Усi цi вогники, — заговорив батько, нi до кого конкретно не звертаючись, — є галактиками, вiддаленими вiд нас на десятки, сотнi й тисячi мегапарсекiв. Нещодавно вони здавалися нам недосяжними, ми могли тiльки мрiяти про них. Та й тепер нам пiд силу дiстатися лише до найближчих. Але колись настане час, i нашi нащадки зможуть вибрати навмання будь-яку з цих цяток i долетiти до неї, хоч як би далеко вона не була. Я вiрю в це — для людства немає нiчого неможливого.

Крейсер летiв крiзь дром-зону, щоб увiйти в наступний канал на нашому шляху до Туманностi Андромеди — вже близької й досяжної для нас. А ми, затамувавши подих, дивилися крiзь оглядову стiну рубки на мiрiади нескiнченно далеких галактик — крихiтних пiщинок у безмежному океанi Всесвiту.

Попередній    Зміст

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Епiлог