6

Цього разу я встановив свiй особистий рекорд — дев’ятнадцять гiперпереходiв першого роду лише за сiм з половиною годин. Тут, звiсно, не останню роль зiграв i вдало прокладений маршрут: вхiднi та вихiднi канали були розташованi не дуже далеко один вiд одного, тож не доводилося витрачати багато часу на маневри в дром-зонах промiжних систем. А решта було справою технiки — i, додам без зайвої скромностi, пiлотської майстерностi.

Бiльшiсть кораблiв супроводу безнадiйно вiдстали вiд нас уже пiсля перших чотирьох стрибкiв, кiлька найспритнiших слiдували за нами ще протягом двох годин, але потiм теж здалися, i другу половину шляху ми подолали на самотi, аж поки досягли зорi USCG 192-476308-615 за Унiверсальним Галактичним Каталогом, яка в секретному реєстрi Об’єднаного Комiтету фiгурувала пiд кодовим найменуванням ПП-94, де ПП позначало „Перевалочний Пункт”. Звiдси до Терри-Галлiї вiв дослiджений, але невiдомий для чужинцiв канал другого роду. Саме по ньому понад сiм рокiв тому вирушив на своє останнє завдання капiтан першого рангу Жофрей Леблан, мiй далекий родич по чоловiчiй лiнiї, людина, чия донька тепер називала мене батьком.

Увесь шлях до системи ПП-94 я керував кораблем самостiйно, без допомоги другого пiлота, оскiльки ще на початку серiї стрибкiв вiдправив Сiгурдсона спати, щоб згодом вiн змiнив мене на вахтi. Як i всi ми, Лайф був украй схвильований останнiми подiями, особливо звiсткою про жахливу зброю, яку застосували альви, та разом з тим вiн мав залiзнi нерви i зумiв заснути навiть без запропонованого Ритою заспокiйливого.

У штурманськiй рубцi менi асистувала лише Анн-Марi. Рашель я також примусив пiти вiдпочити, а Клод Брiсо з Полем Карно пiшли самi вiдразу пiсля розмови з адмiралом Мореном — очевидно, їм було що обговорити. Менi так i кортiло скористатися своїм доступом до всiх примiщень корабля й послухати їхню розмову, яка обiцяла бути надзвичайно цiкавою. Проте я встояв перед спокусою, розумiючи, що йдеться про дуже секретнi й украй небезпечнi речi. До того ж поряд зi мною була спiвробiтниця контррозвiдки, яка нiзащо б не дозволила менi утнути таку дурницю.

Це, втiм, не завадило нам з Анн-Марi у вiльнi хвилини обговорювати почуте, i незабаром ми дiйшли висновку, що нова зброя альвiв — щось принципово iнше, нiж надпотужна глюонна бомба дальнього радiусу дiї.

— У зорях, що знаходяться на головнiй послiдовностi, дуже мало радiоактивних елементiв, — сказав я. — Їх одночасний розпад призведе лише до короткочасного i, зрештою, незначного збiльшення свiтностi. Зовсiм iнше, коли зоря старiє, випалює весь свiй водень, i в нiй починає горiти гелiй, а потiм i важчi ядра.

— Але свiтило Джейхани належало до спектрального класу G3, — зазначила Анн-Марi. — Адмiрал Морен це особливо пiдкреслив. Та й узагалi, понад дев’яносто вiдсоткiв придатних для життя планет обертаються навколо зiрок головної послiдовностi. Тож глюоннi бомби для них не страшнi. Хоча... — вона замислилася. — Якщо припустити, що ця зброя не послаблює внутрiшньоядернi зв’язки, а навпаки — посилює їх. У сто, тисячу, навiть у мiльйон разiв.

— Ну, тодi цiлком можливо, — погодився я. — Багатократне прискорення термоядерного синтезу, зоря не витримує внутрiшнього тиску i вибухає.

Ми замовкли, оскiльки корабель наблизився до дiлянки входу-виходу потрiбного нам каналу, i я приступив до пiдготовки чергового стрибка.

Неповнi двi хвилини гiперпереходу першого роду, повернення у звичайний простiр, орiєнтацiя в дром-зонi, курс до наступного каналу.

— Судячи з реакцiї адмiрала Брiсо i доктора Карно, — знову заговорив я, коли з маневрами було закiнчено, — їм вiдома ця зброя.

— I не просто вiдома. Даю руку на вiдсiч, що ми її маємо. От тiльки чому жодного разу не застосували?

— Може, через її руйнiвну силу? Пiдривати цiлi зорi — це вже занадто.

— Зате ефектно. Дуже ефектно. Ви ж самi бачили, капiтане, як це подiяло на габбарiв. Вони озвiрiли й кинулись у бiй, незважаючи на те, що за першим таким ударом можуть бути й iншi... — Анн-Марi раптом замовкла. — А це iдея!

— Про що ви?

— Зрада, про яку казав адмiрал Брiсо. Точнiше, провокацiя. Хтось iз наших пiдсунув цю пекельну машину альвам, щоб вони застосували її проти габбарiв. Це, без сумнiву, ще бiльше загострить протистояння мiж чужинцями й прискорить їхнє взаємне винищення.

Я ненадовго замислився.

— Нi, виключено. Лише божевiльний мiг пiти на таку авантюру — i то навряд. Дати до рук альвiв такий сильний козир... Адже цю зброю залюбки можна повернути i проти нас. Захистити вiд неї нездатнi й заблокованi нами дром-зони. Кiлька рокiв польоту в звичайному просторi вiд однiєї з найближчих зiрок, атака на Сонце — i все, немає нi Землi, нi Сонячної системи. Причому корабель необов’язково має бути з екiпажем, вистачить i автоматичного, зi спецiальною програмою.

— А можна зовсiм не давати альвам цю зброю, — наполягала на своїй версiї Анн-Марi. — Тобто не дiлитися з ними технологiєю. Припустiмо, пiд прикриттям альвiйського вторгнення до системи Джейхани увiйшов наш корабель i скинув на зорю цю супербомбу. Або iнший варiант: альвам запропонували вже готовий до використання пристрiй, але попередили, що при спробi розiбрати його вiн вибухне. I природно, запрограмували на самолiквiдацiю — скажiмо, по завершеннi доби.

— Гм-м... Цiкава гiпотеза. А якщо все-таки альви винайшли цю зброю самi?

Анн-Марi спохмурнiла.

— Тодi волохатики дадуть прикурити рештi рас. Включно з нами...

Нарештi крейсер увiйшов у затяжний стрибок по каналу другого роду. До прибуття в локальний простiр Терри-Галлiї залишалося трохи менше шести годин об’єктивного галактичного часу — резонансний генератор працював майже на повну потужнiсть, надаючи „Зорi Свободи” максимальну швидкiсть в семивимiрному гiперпросторi. Проте на тривалостi польоту за власним бортовим часом це нiяк не позначалося — попереду на нас чекало пiвтори доби бездiяльностi.

Переконавшись, що всi системи корабля функцiонують нормально, я розбудив Лайфа Сiгурдсона, передав йому керування, а сам, вiдчайдушно позiхаючи, спустився на третiй ярус, де разом iз житловими примiщеннями для пасажирiв були також камбуз iз їдальнею. Разом зi мною пiшла й Анн-Марi, яка на час затяжного стрибка залишилася зовсiм без роботи — зараз не було з ким встановлювати зв’язок i проти кого застосовувати зброю. Навiть коли б у даний момент каналом iшли iншi кораблi, ми все одно не змогли б вступити з ними нi в який контакт. Космiчнi битви в гiперпросторi — це сюжет для дешевих, антинаукових бойовикiв.

У їдальнi, куди ми зайшли перекусити перед вiдпочинком, були лише Рашель i Клод Брiсо. Вони сидiли за столиком, сервiрованим на чотири персони; донька мала трохи заспаний вигляд, очевидно, щойно прокинулась, а її дядько, мiй колишнiй швагер, був похмурий i втомлений.

Побачивши нас, Рашель махнула рукою.

— Ходiть до нас. Мелiса вже приготувала вам обiд.

Ми пiдiйшли, привiтались i влаштувалися на вiльних стiльцях.

— А де сама Мелiса? — запитала Анн-Марi.

— Понесла снiданок для лейтенанта Сiгурдсона. Певно, ви з нею розминулися.

— Так, розминулися, — кивнув я, беручись до їжi. — Ми спустилися по трапу, а вона, мабуть, скористалася лiфтом.

За цей час Клод Брiсо не зронив нi слова й лише мляво кивнув у вiдповiдь на наше вiтання. Уважнiше придивившись до нього, я помiтив, що вiн не лише втомлений, а ще й п’яний. Причому п’яний добряче. А пiд очима у нього виразно виднiлися темнi кола.

— Адмiрале, — сказав я, — вам треба поспати.

— Я намагався, — вiдповiв вiн понуро. — Не вийшло.

— То випили б снодiйне.

— Пив. Не допомогло.

— А потiм налигався, — докiрливо озвалася Рашель. — Коли я зайшла до нього в каюту, вiн сидiв на лiжку й дудлив просто з пляшки. Досi я нiколи не бачила його таким п’яним.

— Досi нiколи... — Брiсо похлинувся й закашлявся. — Нiколи не траплялося такого... такої катастрофи. Ви навiть не уявляєте, що сталося.

— Не уявляємо, — погодилася Анн-Марi. — I думаю, нам не належить цього знати.

Вiн недбало вiдмахнувся.

— Належить, не належить... Пiзно замикати ангар, коли кораблi вже вкраденi. Альви заволодiли цим... джином у пляшцi. I випустили його на волю... Дурнi волохатi! Вони, мабуть, самi не розумiють, з чим зв’язалися, якими силами грають.

Адмiрал замовк i тьмяним поглядом утупився в апетитний бекон на своїй тарiлцi, котрого вiн навiть не торкнувся.

— Дядько менi сказав, що ця зброя називається странглет, — кинула Рашель.

— Не зброя, а феномен, — поправив її Клод Брiсо. — Кваркова матерiя. Речовина, що складається з кваркiв.

— Будь-яка речовина складається з кваркiв, — зауважив я. — Вони утворюють протони та нейтрони.

— У странглетi немає нi протонiв, нi нейтронiв, вiн напряму складається з кваркiв. Це якiсно iнший фазовий стан матерiї, набагато щiльнiший за ядерну речовину.

— Як же так? — здивувалася Рашель. — У школi ж нам казали, що кварки не можуть стабiльно iснувати у вiльному, незв’язаному виглядi.

— Та мало про що вам казали в школi, — знизав плечима Брiсо. Попри сильне сп’янiння, говорив вiн виразно, не плутав слова i язик його не заплiтався. — А втiм, так воно i є. У странглетi кварки теж зв’язанi, але якимось особливим, дивним чином. Саме дивним, бо провiдну роль в утвореннi й iснуваннi цiєї форми матерiї вiдiграють так званi дивнi кварки. Хоча вони майже вiдсутнi в звичайнiй матерiї, фiзикам вiдомi дуже давно, їх вiдкрили, здається, ще в двадцятому сторiччi...

— Ага, знаю, — вставила слiвце Рашель. — Iснують кварки дивнi, зачарованi, iстиннi, красивi...

— От-от, правильно. Схоже, тодi була мода на романтичну термiнологiю. Саме через цi дивнi кварки, англiйською strange, i виникла назва „странглет”. Найголовнiшою й найнебезпечнiшою його властивiстю є те, що вiн здатний рости за рахунок поглинання протонiв, нейтронiв та iнших... е-е, як їх там... адронiв. Странглет нiби розщеплює їх i перетворює на ту саму кваркову матерiю. У фiзичних тонкощах цього процесу я, звiсно, не розумiюся. Я вiйськовий, а не вчений.

— Ого! — промовила Рашель, дивлячись на дядька широко розплющеними очима. — Зрозумiло...

— Що зрозумiло? — запитав я.

Адмiрал посмiхнувся i поплескав племiнницю по плечу.

— Розумна дiвчинка! Вiдразу здогадалася. — Потiм серйозно поглянув на нас. — От уявiть собi ракету. Зовнi звичайнiсiньку ракету, тiльки в її боєголовцi знаходиться не термоядерний чи позитронний заряд, а невеликий прискорювач, вiд роботи якого утворюється странглет. Крихiтний такий странглетик, масою в мiльярднi частки грама. Ракета потрапляє в зорю. Ще у фотосферi вона згоряє, а странглет продовжує летiти, захоплює дорогою зустрiчнi ядра й стрiмко збiльшуються. До центру зорi долiтає величезний такий странглетище, що там i залишається, не в змозi подолати гравiтацiю. Вiн швидко росте... дуже швидко... неймовiрно швидко. За кiлька годин усе ядро зорi перетворюється на странглет, вiдбувається колапс, вибух i скидання зовнiшньої оболонки.

— Наднова!.. — збагнув я.

— Атож, капiтане. Саме це й сталося з сонцем Джейхани. Воно перетворилося на Наднову.

— Жахлива зброя, — приголомшено мовила Анн-Марi.

— Ще жахливiша, нiж ви собi уявляєте. Така, що ми — точнiше, нашi предки — не наважилися застосувати її навiть для того, щоб уникнути поразки у вiйнi з чужинцями.

— Що? — здивувався я. — Вона iснувала вже тодi?

Клод Брiсо ствердно кивнув.

— Странглетний запал був розроблений ще до появи технологiї керування каналами, глюонної бомби... i багато iншого. Тодi ще чимало людських планет боролися з Чужими, щойно було захоплено Землю, i для припинення вiйни досить було застосувати цю зброю один-єдиний раз... або двiчi, не бiльше. Знищити на острах чужинцiв одну-двi їхнi системи — i вони, цiлковито деморалiзованi, негайно б капiтулювали.

Адмiрал устав з-за столу, пiдiйшов до вмонтованого в стiну автоматичного бару й замовив пляшку коньяку. Повернувшись на своє мiсце, налив собi чарку й випив її залпом, геть-чисто проiгнорувавши обуренi протести Рашелi.

— Але тут виявилася одна неприємна обставина, — вiв вiн далi. — Пiд час вибуху така Наднова разом iз сонячною речовиною викидає в довколишнiй простiр мiкроскопiчнi частки странглету. Вони летять зi швидкiстю кiлька тисяч кiлометрiв на секунду, тому до найближчих зiрок можуть дiстатися лише через десятки рокiв. Кваркова матерiя не є абсолютно стабiльною, вона поступово розпадається, i за час такого тривалого польоту всi странглетнi скалки випарувалися б у мiжзоряному просторi. Здавалося б, треба лише вибрати цiль для удару в розрiдженiй мiсцинi Галактики, щоб напевно уникнути вибухiв сусiднiх зiрок, але... — Брiсо похитав головою. — Нашi науковцi вчасно встановили, що странглети мають ще одну паскудну властивiсть: вони спроможнi вiдкривати канали першого роду й здiйснювати гiперпросторовi переходи. При цьому вони функцiонують як малопотужнi резонанснi генератори. Чому — я так i не второпав. Це якось пов’язано зi слабкою взаємодiєю. А густина странглетних часток пiсля вибуху досить велика, щоб через кожен iз каналiв пройшло їх щонайменше кiлька сотень мiльйонiв. I вже через десяток годин ця зараза потрапить в усi сусiднi системи.

Адмiрал налив собi ще чарку коньяку. Цього разу Рашель, приголомшена почутим, навiть не намагалася його зупинити.

— Отже, — вражено промовив я, — невдовзi будуть новi вибухи?

— Саме так. Пiсля виходу з каналу мiкроскопiчнi странглети починають падати на центральне свiтило. Залежно вiд мiсцевих умов на це знадобиться вiд кiлькох мiсяцiв до кiлькох рокiв. — Клод Брiсо перехилив чарку й прицмокнув. — А частина странглетiв одразу ж потрапить у сусiднi канали, i таким чином радiус iнфiкованого району буде розширюватись i далi. Коли ж почнуть вибухати iншi зорi, загальна густина странглетних потокiв рiзко збiльшиться, i швидкiсть їх розповсюдження стане зростати в геометричнiй прогресiї. Через кiлькасот рокiв усю Велику Магелланову Хмару охоплять вибухи Наднових.

— А що буде з нами? — запитала Анн-Марi, нервово розкурюючи сигарету, голос її помiтно тремтiв. — До нас странглети не доберуться?

— Щодо цього можете бути спокiйнi. Мiж Галактичною Спiраллю i Хмарою вiдсутнi безперервнi ланцюжки каналiв першого роду, а канали другого роду для странглетiв недоступнi. Теоретично це доведено лише рокiв шiстдесят тому. Ранiше такої впевненостi не було, тому на початку вiйни наш уряд не ризикнув застосувати странглетний запал у Магелланових Хмарах. До того ж не виключався ризик штучного занесення iнфекцiї: прилипає, скажiмо, крихiтний странглет до обшивки корабля, разом iз ним потрапляє в основну частину Галактики й запускає тут ланцюгову реакцiю.

— То це можливо?!

— На щастя, нi. Странглет „з’їсть” корабель максимум за годину-пiвтори. Вiдповiдно, перестане працювати його генератор, а резонансне поле, яке випромiнює сам странглет, надто слабке для проходження каналу другого роду. Якщо альвам вистачило клепки не проводити випробування в межах Галактичної Спiралi, то нам поки нiчого не загрожує.

— Судячи з того, що вони застосували странглетний запал у Хмарi, — розсудливо сказала Рашель, — їм вiдомо про небезпеку.

— Так... мабуть. Маю надiю, що альви не iдiоти. Були б вони цiлковитi йолопи, то пiдiрвали б сонце Габбарiса. Тож за Галактику поки можна не боятися. Поки що...

Адмiрал знову потягся до пляшки. Вiн явно перетнув ту межу, пiсля якої людина не може зупинитися й продовжує пити аж до нестями. Цiлком можливо, що вiн уже був на „автопiлотi”. Його тверезий голос i розсудливi мiркування не вводили мене в оману. Я розумiв, що таким парадоксальним чином у нього проявилися наслiдки сильного стресу. Насправдi ж вiн був п’яний як чiп.

— А от що мене зараз найбiльше хвилює, — знову заговорив Клод Брiсо, — так це те, звiдки у волохатикiв узявся странглетний запал. Випадковий витiк iнформацiї? Зрада? Або ж...

— Або вони винайшли самi, — пiдказав я.

Адмiрал кивнув.

— Якщо так, то незабаром альви навчаться закупорювати канали, створять глюонну бомбу, вiдкриють шлях до iнших галактик, опанують принцип ортогональних...

Бiльше нiчого вiн сказати не встиг. Наступної митi Анн-Марi вихопила зi своєї кобури паралiзатор i вистрiлила. Клод Брiсо поточився з намiром бухнутися обличчям у свою тарiлку, але тут вчасно зреагувала Рашель. Пiдхопилася зi стiльця i притримала його за плече, а тодi отетерiло поглянула на Анн-Марi.

— У чiм рiч? Чому ви це зробили?

Та гiрко всмiхнулася.

— А ти ще не допетрала? Щойно твiй дядько виказав нам найважливiшу державну таємницю. Я мусила зупинити його, поки вiн не вибовкав щось iще.

Рашель тихо ахнула. До неї, нарештi, дiйшло.

А я сидiв зацiпенiвши, не в змозi навiть ворухнуся. У моїй головi вiдлунювали останнi слова адмiрала. Шлях до iнших галактик... О чорт! Невже це можливо?..

— Як же так? — розгублено проказала Рашель. — У нього ж мав бути психоблок.

— А вiн i є. М’який, поверхневий блок, що не деформує психiку й не впливає на розумовi процеси. А жорстке, грунтовне психокодування послаблює волю, пригнiчує iнiцiативу, притупляє iнтуїцiю, обмежує уяву. Воно годиться для виконавцiв, та аж нiяк не для керiвникiв, не для тих, хто ухвалює рiшення й вiддає накази, кому потрiбнi всi цi риси — сильна воля i необмежена iнiцiатива, гостра iнтуїцiя й нiчим не скута уява. Адмiрал Брiсо — один iз таких керiвникiв. Його психоблок має лише попереджувальнi функцiї. Щось на зразок дзвоника в головi: мовляв, обережно, це не для чужих вух. Наскiльки я розумiю, коли стало вiдомо про застосування альвами странглетного запалу, твiй дядько зопалу вирiшив, що всьому гаплик, усi таємницi розкритi, i його блок просто „злетiв”. А пережитий шок, сильне сп’янiння та випите снодiйне позбавили його решток обережностi й розв’язали йому язика. Я вiд самого початку мала передбачити, що в такому станi вiн здатен вибовкати зайве. Але мене пiдвела цiкавiсть, дуже хотiлося дiзнатись, яку зброю застосували альви. I ось дiзналася... бiльше, нiж слiд. — Анн-Марi приречено зiтхнула. — А зараз ми стали носiями надсекретної iнформацiї. Крихiтної її часточки, але цiлком достатньої, щоб iзолювати нас вiд цiлого свiту або, ще гiрше, пiддати глибинному психокодуванню.

Тут у дверях їдальнi з’явилася Мелiса, яка пхала поперед себе вiзок iз використаним посудом. Оцiнивши швидким поглядом обстановку, вона спантеличено запитала:

— Що тут дiється?

Анн-Марi похмуро подивилася на неї й вiдповiла:

— Краще тобi не знати, дорогенька. Тобi й так пощастило, що ти не повернулася на двi хвилини ранiше.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 6