А потiм нас iз Анн-Марi вигнали втришия.

Я, звiсно, висловилася фiгурально. Фiзичного насильства нiхто не застосовував, просто нам тонко натякнули, що наша присутнiсть при розмовi з батьком зовсiм не обов’язкова, i запропонували зайнятися своїми справами. До цих справ належало:

а) мiй вiзит до канцелярiї тутешнього представництва земного Генштабу для офiцiйного зарахування на службу до Вiйськово-Космiчних Сил Землi;

б) наше з Анн-Марi прибуття в розпорядження Управлiння Спецiальних Операцiй, де нас мали внести до списку особового складу, поставити на утримання й видiлити житло;

в) все iнше, пов’язане з пунктами „а” i „б”: отримання необхiдних документiв та реквiзитiв, обмундирування й табельної зброї, облаштування на нових квартирах, знайомство з начальством i майбутнiми колегами та iнше;

г) вiзит до медсанчастини УСО, де ми пройдемо передбачений у таких випадках медогляд i пiддамося обiцянiй „м’якiй” психообробцi — як запевнила панi президент, це зовсiм не страшно i лише трiшки неприємно.

Отож справ дiйсно не бракувало, та все ж було трохи прикро, що мене так безцеремонно виставили за дверi на найцiкавiшому мiсцi розмови. Анн-Марi вiдчувала те саме, але вмiло ховала це пiд маскою байдужостi — давався взнаки есбешний вишкiл.

А втiм, уже незабаром я геть-чисто забула про свою досаду, захоплена приємними для себе клопотами. У канцелярiї мене обслужили за першим розрядом, нiби я була щонайменше командором, а то й капiтаном. Безумовно, на спiвробiтникiв справило неабияке враження, що чин мiчмана присвоїв менi сам верховний головнокомандувач, тому повелися зi мною вельми запопадливо. Вся бюрократична тяганина була зведена до мiнiмуму, i протягом пiвгодини я отримала на руки офiцерське посвiдчення, табельний пiстолет-паралiзатор, службову кредитку, копiю наказу про моє переведення в УСО, комплект рангових вiдзнак та iменних планок для всiх видiв обмундирування, а також направлення до господарської частини, де мене мали забезпечити тим самим обмундируванням.

На той час Анн-Марi вже встигла збiгати в розташування галлiйського Генштабу за наказом про своє переведення, i в госпчастину ми пiшли разом. Там з мене зняли всi мiрки й незабаром виклали передi мною цiлiсiньку гору новенького, в пластикових пакетах одягу. Вольовим зусиллям я подолала спокусу одягти парадний мундир i зрештою зупинила свiй вибiр на повсякденнiй робочiй формi — штанах i сорочцi кольору хакi. Перевдягнувшись, я пристебнула до пояса кобуру з паралiзатором, прикрiпила на петлицях комiра мiчманськi значки й почепила справа на грудях iменну планку. Решту речей, включно з моєю колишньою курсантською формою, я склала в невеликий контейнер, щоб залишити його на зберiгання, поки влаштуюся на мiсцi своєї служби.

— Нi, не так, — зупинила мене Анн-Марi. — Ти ще не збагнула, куди ми потрапили.

Вона переклала контейнер на платформу для доставки вантажiв i проказала в мiкрофон:

— УСО, житловий вiдсiк молодшого командного складу, каюта мiчмана Леблан.

Я чекала, що комп’ютер, зробивши запит у станцiйнiй базi даних, видасть повiдомлення про помилку, але цього не сталося. Пiдхоплений гравiтацiйним полем контейнер слухняно пiрнув у люк вантажної шахти i зник, а на екранi дисплея висвiтився текст: „Вiдправлено за призначенням”.

— Ось бачиш, — сказала Анн-Марi. — Тут усе робиться оперативно, без тяганини. Ми ще не встигли представитися начальству, а нам уже надали житло. Ну гаразд, ходiмо. Будемо представлятися.

Ми попрямували хитросплетiннями коридорiв до сектора, де розташувалося Управлiння Спецiальних Операцiй. Дорогою нам раз по раз зустрiчалися офiцери, сержанти й рядовi — здебiльшого галлiйцi й земляни, та нерiдко траплялися барнардцi, славоньцi, замбезiйцi, а iнколи й вiйськовослужбовцi iнших людських свiтiв. Бiльшiсть iз них мали нижче вiд Анн-Марi звання, тому вiтали нас першими. Я вiдповiдала їм залежно вiд їхнього рангу — саме так, як було прийнято в земному флотi.

Анн-Марi скоса поглядала у мiй бiк i легенько всмiхалася. Нарештi не втрималася.

— Знаєш, Рашель, ти дивуєш мене.

— Чим? — запитала я.

— Передовсiм вибором форми. Я була впевнена, що ти надягнеш парадний мундир або принаймнi вихiдний.

— Я так i збиралася вчинити, — чесно вiдповiла я. — А потiм передумала.

— Чому?

— Ну, уявила собi, як iду поруч iз вами в новенькому бiлому кiтелi з блискучими нашивками на погонах, а зустрiчнi поблажливо думають: „Ач як вирядилася мала! Мабуть, сьогоднi вперше надягла офiцерський мундир”.

Усмiшка моєї супутницi поширшала.

— А так ти скидаєшся на бувалого в бувальцях мiчмана, який з дня на день стане лейтенантом.

Я промовчала, оскiльки не зрозумiла — всерйоз вона каже чи жартує. Анн-Марi тим часом вела далi:

— Одразу видно, що ти одержима вiйськовою кар’єрою. Iншi сприйняли б твiй ентузiазм за звичайну юнацьку екзальтованiсть, та тiльки не я. Бо бачу в тобi спорiднену душу. Сама я в твої роки була точнiсiнько така. Для мене стало справжньою трагедiєю, коли пiсля школи я завалила вступнi iспити до вiйськової академiї.

— О-о... — спiвчутливо протягла я. — А що було потiм?

— Тодi я пiшла до унiверситету, вчилася за фахом „мережевi комунiкацiї”, гралася хакерством. Саме гралася, на аматорському рiвнi — не хотiла гробити собi мозок вживленням iмпланта, задовольнялася ментошоломом. Проте наприкiнцi третього курсу менi вдалося вийти на ретельно законспiровану групу агентiв-п’ятдесятникiв, яких прогавила наша контррозвiдка.

Я глянула на Анн-Марi з захопленням.

— Нiвроку ж! А я й не знала.

— Це було засекречено. Здобич виявилася такою серйозною, що мене вiдразу взяли на службу в СБ, а пiсля проходження офiцерських курсiв присвоїли звання лейтенанта. У двадцять п’ять я стала старшим лейтенантом, а в двадцять вiсiм, напередоднi операцiї „Визволення”, мене пiдвищили до капiтан-лейтенанта й зарахували до групи безпеки, що обслуговувала станцiї зi стискувачами каналiв. Та й у наступнi сiм рокiв моя кар’єра розвивалася по висхiднiй. За рiк-пiвтора я розраховую отримати перший ранг, а далi... — Анн-Марi змовницьки пiдморгнула менi. — Далi подивимось. Може, я стану першою жiнкою в чинi адмiрал-фельдмаршала.

„Ого! — подумала я. — Ми таки справдi спорiдненi душi. Добре хоч не конкуренти: вона служить у галлiйському флотi, а я — в земному”.

При входi до сектора УСО стояв посилений пост охорони. Проте нас пропустили без проблем, щойно ми пред’явили посвiдки. Мабуть, i тут були попередженi про поповнення особового складу Управлiння. Дорогою я уважно вдивлялася в кожного зустрiчного, сподiваючись побачити бодай одного знайомого, який служив разом iз батьком. Проте знайомi менi не траплялися, що, втiм, i не дивно — адже за останнi сiм рокiв Управлiння Спецiальних Операцiй перетворилося з невеликого пiдроздiлу флотської розвiдки на величезну самодостатню органiзацiю, що безпосередньо пiдпорядковувалась об’єднаному командуванню, а чисельнiсть його особового складу зросла мало не в сотню разiв.

Коли ми пiдiймалися лiфтом на ярус, де розташувався штаб, Анн-Марi знову заговорила:

— А твiй вiтчим, схоже, начисто позбавлений амбiцiй. Його високо цiнують у керiвництвi, вiн давно мiг би стати адмiралом, командувати бригадою, а то й дивiзiоном, але йому це нецiкаво. У нього вiдсутнє честолюбство.

— По-перше, ви помиляєтеся, — сказала я, — щодо амбiцiй i честолюбства. I те, й друге вiн має, просто ще не награвся в зоряного капiтана.

— Як це?

— Ну, розумiєте, до тридцяти шести рокiв батько жив мрiями про зорi, космiчнi польоти. Нам з вами важко уявити, як вiн страждав увесь цей час. Ми не були прикутi до планети, над нами не лiтали станцiї чужинцiв, наше небо завжди було вiльне. А батько... Нi, це не можна висловити словами. Треба було бачити його обличчя, коли вiн уперше вийшов у космос. Вiдтодi минуло понад сiм рокiв, але вiн досi перебуває... навiть не знаю, як це назвати. У станi ейфорiї, чи що. Вiн не хоче думати про кар’єру, бо всi його думки зайнятi космосом. Гадаю, вiн просто боїться, що просування по службовiй драбинi зашкодить йому вповнi насолоджуватися польотами.

— Зрозумiло, — сказала Анн-Марi, виходячи з лiфта. — У певному сенсi вiн ще хлопчисько.

— Так, можливо.

— Але ти сказала „по-перше”. А що по-друге?

— По-друге, — трохи зам’явшись, вiдповiла я, — маю до вас прохання: не називайте його моїм вiтчимом. Це слово дещо... е-е, ображає мене. Вiн мiй батько, i все тут. Так я думаю про нього, так його сприймаю.

Анн-Марi кивнула.

— Добре, врахую твоє побажання.

Хоча навряд чи вона зрозумiла мене. Я й сама не завжди себе розумiла. Я цiлком усвiдомлювала, що чоловiк, якого зараз називаю батьком, i той, хто в дитинствi гойдав мене на руках, — рiзнi люди. Проте своїм єством не вiдчувала мiж ними жодних вiдмiнностей. Коли сiм рокiв тому я зустрiла в аеропорту Нью-Калькутти незнайомця, надзвичайно схожого на мого покiйного батька, Жофрея Леблана, то я... Просто не знаю, як пояснити, що тодi зi мною коїлося. Це було як удар блискавки. I тiєї митi для мене сталося диво — мiй батько воскрес...

А от мама, на жаль, сприйняла все iнакше. Для неї мiй новий батько залишався чужим. Вона намагалася звикнути до нього, змиритися з цiєю замiною, але в неї нiчого не виходило. Це дуже мене засмучувало. Iнодi менi плакати хотiлось вiд того, що в нас так i не вийшло нормальної сiм’ї.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 8