Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 9

 

9

Начальника Управлiння Спецiальних Операцiй, адмiрала Лефевра, на мiсцi не було. Як повiдомив його секретар, близько години тому його викликав адмiрал-фельдмаршал Дюбарi. Зiставивши час, ми з Анн-Марi легко здогадалися, куди пiшов Лефевр i з ким зараз розмовляє. Судячи з усього, батьковi збиралися доручити справдi важливе завдання — напевно, пов’язане з нинiшньою кризою. Причому, за словами мадам Петi, вiн був одним iз двох, хто мiг упоратися з цiєю справою. Ну й ну! Цiкаво, хто ж другий?.. Я була заiнтригована.

Замiсть Лефевра нас прийняв його заступник, контр-адмiрал Сiмоне. Вiн виконав усi необхiднi формальностi у зв’язку з нашим зарахуванням до УСО, трохи поговорив з нами на рiзнi теми (так би мовити, для попереднього знайомства з новими пiдлеглими), а потiм вiдправив нас до медсанчастини для стандартного огляду й подальшої психообробки.

Як i обiцяла мадам Петi, нiчого страшного в цьому не було. На встановлення психоблоку пiшло не бiльше пiвгодини; вся процедура проводилася через звичайний ментошолом, без застосування тимчасових нейрошунтiв, як при глибинному психокодуваннi. Протягом усього часу менi паморочилося в головi, перед очима спалахували iскри й пропливали кольоровi плями, а кiлька разiв мене трохи не знудило. Та загалом усе пройшло нормально — я очiкувала набагато гiршого.

Коли справу було зроблено, лiкар-психолог вiдпустив свого асистента, зняв з мене шолом i запитав:

— Ну, як почуваєтеся?

— Та нiби непогано, — вiдповiла я, труснувши головою. — Щоправда, думки плутаються. Як пiсля довгого перебування у кiберпросторi, тiльки дужче.

— Це цiлком нормально, — запевнив мене лiкар. — Невдовзi все мине. Поки сидiть, не вставайте. Зараз ми перевiримо, як дiє ваш блок.

Вiн закрiпив на моїх скронях сенсорнi датчики i влаштувався за столом перед комп’ютерним термiналом.

— Насамперед, мадемуазель, ви повиннi мати на увазi, що така психообробка не гарантує збереження таємниць, у якi вас буде посвячено згiдно зi службовими обов’язками. З вас їх можна буде витягти iз застосуванням „наркотикiв правди” або банальних фiзичних тортур; також вам нiщо не завадить розповiсти про них за власним бажанням. Сучасна медицина ще не має в своєму розпорядженнi засобiв надiйного блокування тих чи iнших секретiв, не завдаючи непоправної шкоди мозковiй дiяльностi. На жаль, людський розум не такий стiйкий, як у нереїв-п’ятдесятникiв, що здатнi витримати найглибше психокодування без вiдчутних наслiдкiв для якостi розумових процесiв. Але, з iншого боку, в нас гнучкiше й динамiчнiше мислення, нiж у них... Утiм, досить про чужинцiв, повернiмося до вашого блоку. Це не психокодування як таке, а лише щось схоже на запобiжник. Вiн попереджатиме вас про те, що деякi вiдомостi не пiдлягають розголошенню. Причому це стосується не лише службових таємниць, а й особистих. Ось, наприклад, опишiть менi свiй перший сексуальний досвiд.

Заскочена зненацька, я розгубилася, не знаючи, що й сказати. Глянувши на датчики, лiкар здивовано насупився, гмикнув i провiв швидкi манiпуляцiї з консоллю. Я могла дати руку на вiдсiч, що вiн гортав мою медичну картку в пошуках звiту гiнеколога. Потiм багатозначно промовив „ага” i зачудовано глипнув на мене, мов на якесь диво природи.

Я ледве втрималася вiд глузливої посмiшки. Мабуть, дядечко навiть уявити не мiг, що симпатична дев’ятнадцятирiчна дiвчина ще може залишатися незайманою.

— Гм-м... — протяг вiн. — Та-ак... Ну, гаразд. Тодi розкажiть менi щось таке, про що я знати не повинен.

Я подумала про iншi галактики. О, тепер подiяло!..

Лiкар задоволено кивнув.

— Чудово. Що ви вiдчули?

— Ну, наче хтось тихесенько прошепотiв менi на вухо: „Обережно!”

— Так-так, чiтко виражена вербальна реакцiя, — констатував вiн. — Це добре. Конкретнi прояви дiї блоку iндивiдуальнi й залежать вiд специфiчних характеристик особистостi. У головi одних дзвенить дзвiночок, iншi вiдчувають, як їхнi думки натрапляють на якийсь бар’єр, а iнодi, хоч таке трапляється вкрай рiдко, бувають соматичнi реакцiї на зразок утруднення дихання або легкого зубного болю. Спочатку я було подумав, що у вас якраз останнє, але... Словом, усе гаразд. Психообробка пройшла успiшно. Тепер iдiть-но прогуляйтеся годинки зо три, — швидкий погляд на хронометр, — до сiмнадцяти нуль-нуль. Обов’язково пообiдайте, поспiлкуйтеся зi своїми новими товаришами, а потiм повертайтеся сюди — на той час блок має закрiпитися, i тодi я грунтовно перевiрю, як вiн функцiонує. Йти на доповiдь до начальства не треба, ви ще перебуваєте у розпорядженнi медсанчастини.

Вийшовши з кабiнету психолога, я побачила у приймальнi Анн-Марi, що сидiла в крiслi й переглядала якусь електронну книгу. Блок їй поставили ще ранiше, проте вона вирiшила дочекатися мене. Чи то просто за компанiю, чи то вважала, що я не обiйдуся без її опiки.

— Ну як, нормально? — запитала Анн-Марi.

Я кивнула.

— Так, нормально.

— От i добре. Може, сходимо перекусимо?

— Iз задоволенням.

Коли ми вийшли з територiї медсанчастини, я поцiкавилася:

— А яка у вас реакцiя? Як дiє ваш блок?

— Цiлком стандартно, звичайний дзвоник. А в тебе?

— Лiкар назвав це вербальною реакцiєю.

— Справдi? — Анн-Марi трохи заздрiсно глянула на мене. — Здорово!

— Чому здорово?

— Бо рiдко зустрiчається. Поки тобою займалися, я дещо дiзналася про це. Вербальна реакцiя свiдчить про високий творчий потенцiал особистостi в поєднаннi з розвинутою уявою й аналiтичним складом розуму.

Я зашарiлася. Ну, припустiмо, про творчий потенцiал, розвинуту уяву й аналiтичний склад розуму я знала й ранiше, з численних тестiв. Та все одно було приємно почути зайве пiдтвердження.

— Пообiдаємо в найближчому офiцерському клубi, — запропонувала Анн-Марi. — А заразом i потусуємося серед усовцiв у неформальнiй обстановцi. Зараз ще рано, народу має бути небагато, тож сильно дiставати нас не будуть. Тiльки май на увазi: в таких клубах статутнi взаємини не дiють. Честь старшим за званням не вiддавай i не чекай, що тобi салютуватимуть прапорщики, поводься з людьми залежно вiд їхнього вiку, а не чину. Це, звiсно, не стосується адмiралiв, але в офiцерськi клуби вони навiдуються рiдко.

— Спасибi за попередження, — сказала я з усмiшкою. — Менi це вiдомо. Мiй батько теж офiцер.

У клубi, що являв собою гiбрид кафе, бару й iгрового салону, справдi було малолюдно. За двома розташованими поруч столиками обiдали семеро офiцерiв, ще двоє сидiли бiля стiйки автоматичного бару й пили коктейлi, а в протилежному кiнцi просторого залу четверо чоловiкiв, улаштувавшись навколо накритого зеленим сукном столу, перекидалися в карти. Всi вони були в галлiйськiй вiйськовiй формi.

Коли ми увiйшли, присутнi привiтали нас ввiчливими кивками, i лише один з тих, що сидiли за стiйкою бару, хлопець рокiв двадцяти п’яти, з ранговими вiдзнаками старшого лейтенанта, трохи розв’язно вигукнув:

— Ага! Мабуть, це тi самi новачки.

Поставивши на стiйку недопитий коктейль, вiн зiскочив зi стiльця, пiдiйшов до нас i церемонно вклонився:

— Моє шанування, любi панi. Ласкаво просимо до нашої команди.

Що правда, то правда, офiцерський клуб — особливе мiсце. За його межами цей хлопець не посмiв би так фамiльярно звертатися до Анн-Марi, яка носила на погонах три широкi золотi нашивки.

Представлятися один одному потреби не було — iменнi планки говорили самi за себе. Лейтенанта звали С. Арсен. Що ховалося за „С”, можна було тiльки гадати (найiмовiрнiше, „Серж” — дуже поширене галлiйське iм’я), проте серед вiйськових вважалося за норму звертатися до колег на прiзвище або за званням.

Арсен змiряв мене уважним поглядом, мабуть, прикидаючи мiй вiк, i напiвзапитливо мовив:

— Ще один комп’ютерний вундеркiнд, га?

— Помиляєтеся, старлею Арсен, — вiдповiла я i, нiби ненавмисно вiдкинула волосся з правої скронi, демонструючи вiдсутнiсть iмпланта. — Я пiлот-навiгатор.

— О! Та невже? I скiльки ж годин ви налiтали, мадемуазель?

— Понад двi з половиною тисячi, — вiдповiла за мене Анн-Марi, безцеремонно приплюсувавши до моїх шестисот сорока годин практики на цивiльних суднах ще й час, який я провела на „Зорi Свободи”, коли корабель пiд моїм контролем (але не керуванням) летiв вiд Дзети Девакi до Магаваршi. — З них двi тисячi в бойовiй обстановцi.

Лейтенант стушувався. Навiть тут, у клубi, вiн не наважився ставити пiд сумнiв слова старшого за званням. Тим часом один з картярiв, капiтан третього рангу, за вiком ровесник Анн-Марi, рвучко встав з-за столу й швидким кроком рушив до нас.

— Побий мене грiм! — вигукнув вiн, наблизившись. — Я не помилився. Це ж дочка Жофрея Леблана!

Напис на планцi свiдчив, що його звати Сен-Клер. Iм’я менi нi про що не говорило, зате обличчя здавалося знайомим.

— Пробачте, корвет-капiтане*... — почала я невпевнено, але потiм згадала. — Ага! Я бачила вас на батьковому похоронi.


* Корвет-капiтан (capitaine de corvette) — капiтан 3 рангу.


— Ваша правда, мiчмане. — Сен-Клер був такий люб’язний, що вимовив моє звання на англiйський менер: „енсiн”, щоб пiдкреслити його вiдмiннiсть вiд французького „ансень”. — Менi випала честь служити пiд керiвництвом капiтана Леблана. На жаль, недовго, лише три мiсяцi.

У його командi я був бортiнженером, але для того фатального завдання мене замiнили бiльш досвiдченим офiцером.

Чи то менi лише здалося, чи в його голосi й справдi пролунали винуватi нотки. Вiн нiби вибачався, що не загинув разом iз моїм батьком. Все-таки дивно влаштованi люди — бува, картають себе за вигаданi грiхи, наче справжнiх їм бракує. Часом i я почувалася винною через те, що завдяки щасливому випадку залишилася живою...

Сен-Клер ввiчливо привiтався з Анн-Марi i знову звернувся до мене:

— Отже, вам одразу пiсля школи присвоїли лейтенантський чин? Ну й правильно. Вам нiчого робити в академiї серед шмаркачiв, якi знають про вiйну лише з фiльмiв та вiртуальностей.

На цей час нас оточили решта присутнiх у клубi офiцерiв. Посипалися запитання. Але капiтан Сен-Клер рiшуче припинив їх:

— Стривайте, панове, не все вiдразу. Пiзнiше я все поясню, а спочатку дозвольте дамам замовити обiд. Здається, вони щойно вирвалися з лап наших ескулапiв. Їм варто пiдкрiпитися. I пропустити по чарочцi для розрядки.

Чоловiки негайно кинулися зсовувати столи, щоб вислухати обiцяну Сен-Клером iсторiю, а офiцiант отримав замовлення на два стандартних обiди й буквально за пiвхвилини повернувся з вiзком, заставленим апетитними на вигляд стравами. Коли ми примостилися за столом, лейтенант Арсен принiс з бару двi кришталевi чарки, наповненi бурштиново-золотистою рiдиною, схожою на коньяк, який нещодавно розв’язав язика дядьковi Клоду. Найпевнiше, це й був коньяк. Грамiв по п’ятдесят у кожнiй чарцi, не менше. А може, й усi сiмдесят п’ять.

— Випийте, — порадив капiтан Сен-Клер. — Це допоможе вам розслабитися. Ескулапи не заперечуватимуть, навпаки — додаткова перевiрка для блоку.

Ага, легко сказати. Я в життi ще не пила нiчого мiцнiшого за шампанське. А раптом блок не витримає i „злетить”? I я розпатякаю про iншi галактики...

„Ей, обережно! — прошелестiло в моїй головi. — Секрет”.

Сама знаю, що секрет. Нiчого нагадувати... Ну гаразд, спробуємо. Якщо блок „злетить”, то грiш йому цiна. Перевiрка таки не зашкодить. Сподiваюся, вiд однiєї чарки я не сп’янiю як чiп. Це було б занадто.

Глибоко видихнувши, я вслiд за Анн-Марi залпом вихилила коньяк. Спиртне неприємно обпекло менi гортань, i я поквапилася запити його соком. А загалом нiщо страшного не трапилося. Думати стало легше, напруження спало, я перестала скуто почуватися в незнайомому оточеннi й охоче налягла на їжу.

А капiтан Сен-Клер почав розповiдати мої пригоди семирiчної давнини. Iншi офiцери уважно слухали його, i дедалi гострiше я вiдчувала на собi їхнi сповненi поваги погляди.

Формально моя iсторiя не була засекречена, але про неї знало небагато людей. Уряд i вище вiйськове командування вирiшили не розголошувати її, щоб не провокувати iнших пiдлiткiв на схожi витiвки. Серед галлiйських школярiв i так вистачало шибайголiв, якi знай намагалися тайкома проникнути на вiйськовi кораблi, а мiй вдалий приклад цiлком мiг призвести до справжньої пошестi „космiчних зайцiв”. За iнших обставин приховати це не вдалося б, але якраз тодi вiдбулося скiльки епохальних подiй, що справу благополучно зам’яли, i про неї навiть побiжно не згадували в новинах. Ну а мою мовчанку було куплено медаллю „За доблесть” — щоправда, з переконливим проханням не похвалятися нею перед друзями й особливо перед журналiстами. Я не похвалялася жодного разу.

Коли Сен-Клер закiнчив свою розповiдь, присутнi пiсля недовгого обговорення зiйшлися на думцi, що я заслужила як доброго прочухана за те, що полiзла, куди не слiд, так i нагороди за дiї в критичнiй ситуацiї. Також вони погодилися з тим, що менi не потрiбно вчитися в академiї для отримання офiцерського чину. Хоча останнє, на мою думку, прозвучало радше з ввiчливостi.

А взагалi, менi дуже сподобалися усовцi. Втiм, вони подобалися менi й ранiше — ще за життя мого першого батька до нас додому iнодi заходили його колеги, й щоразу я радо спiлкувалася з ними. Але то було сприйняття зi сторони, до того ж дитяче: дорослi дядечки й тiтоньки, оповитi ореолом таємничостi й героїзму, якi виконували найнебезпечнiшi та найвiдповiдальнiшi завдання, були в моїх очах напiвбогами. А тепер я подорослiшала, стала сприймати все в iншому свiтлi, i люди, якi сидiли поруч зi мною, перестали бути для мене якимись супергероями. Вони просто робили свою справу, необов’язково пов’язану з героїзмом, але робили її на найвищому професiйному рiвнi — iнакше не працювали б в УСО.

Незабаром зайшла мова про недавнi подiї, i ми дiзналися останнi новини з фронтiв. Габбари продовжували атакувати значними силами, але альви трималися стiйко. Вони, звiсно, були готовi до такого розвитку подiй, оскiльки добре знали злостиву вдачу своїх колишнiх соратникiв по антилюдськiй коалiцiї. Iншi члени Четверного Союзу — п’ятдесятники, дварки i хтони, — хоча й були захопленi зненацька, таки встигли сконцентрувати достатньо сил, аби захистити людськi планети, що перебували пiд їхнiм контролем. Для них цi свiти й люди, якi там проживали, становили неабияку цiннiсть. Вони були для них козирною картою в протистояннi з рештою людства, запорукою їхньої вiдносної безпеки, гарантом незастосування з нашого боку тих радикальних заходiв, до яких ми вдавалися, воюючи з iншими чужинцями — насамперед з габбарами.

Нiхто з присутнiх не знав напевно, чи збираються нашi вiйська скористатися ситуацiєю i спробувати звiльнити ще бодай одну з полонених планет. Разом з тим усi присутнi погоджувалися, що за наявних обставин така спроба була б украй ризикована. Наразi атаки габбарiв дуже масованi, й наше втручання цiлком могло зiграти їм на руку. А от згодом, коли обидвi сторони добряче пошарпають одна одну й розiйдуться зализувати рани, тодi iнша рiч...

Ну й, звiсно, розмова не оминула першопричину загострення бойових дiй — знищення альвами системи Джейхани. Ця подiя шокувала багатьох людей, але наше керiвництво, як завжди, було на висотi й оперативно розсекретило частину iнформацiї про странглетний запал, недвозначно давши зрозумiти, що ми теж маємо таку зброю. Тепер вищi урядовi й вiйськовi чини сушили голови над тим, як пiдготувати суспiльство до наступної порцiї правди — що одним вибухом Наднової справа не обмежиться, а по всiй Великiй Магеллановiй Хмарi пройде ланцюгова реакцiя. Нам, певна рiч, наказали тримати язика за зубами.

Саме тому ми з Анн-Марi мовчали, не беручи участi в дискусiї про те, якi додатковi заходи безпеки слiд ввести у зв’язку з появою в альвiв цiєї пекельної зброї. А лейтенант Арсен щиро обурювався з приводу того, що досi ми жодного разу не застосували странглетний запал проти габбарiв, обмежившись лише глюонними бомбами. Капiтан Сен-Клен звелiв йому заткнутися й авторитетно припустив, що наше керiвництво розраховувало притримати цей козир до звiльнення всiх людських планет. А потiм, на його думку, ми б одним махом покiнчили з усiма чужинцями, влаштувавши у кожнiй з їхнiх систем (яких загалом понад три тисячi) вибух Наднової.

Сама по собi iдея була непогана — проте нездiйсненна. Застосувати в межах Галактики странглетний запал означало приректи її на загибель, причому не в такому вже й вiддаленому майбутньому. Ми на це нiколи не пiдемо. Альви також: вони хоча й волохатi покидьки, та не йолопи й не самогубцi. Одна справа — запустити ланцюгову реакцiю вибухiв зiрок у Великiй Магеллановiй Хмарi, де пiсля вигнання людей неподiльно владарювали габбари, зовсiм iнша — пiдпалити власний дiм.

Ну а якщо раптом станеться непоправне, у нас, людей, все одно буде вихiд. Так-так, саме те, що сп’яну вибовкав дядько Клод — шлях до iнших галактик. Тож ми не пропадемо, не загинемо разом з рiдною Галактикою... Ось тiльки цiкаво, як нашим ученим вдалося „пробити” канали третього роду, адже для цього потрiбна сила-силенна енергiї. I ще одне: дiлянки входу-виходу таких каналiв мають дiаметр лише кiлька метрiв. Припустiмо, з боку входу їх можна розширити — приблизно за тiєю ж технологiєю, за якою ми звужуємо канали першого й другого роду. Але як тодi бути з протилежним кiнцем каналу? Та ще задачка...

Усi цi думки в поєднаннi з легким алкогольним сп’янiнням стали непоганим тренуванням для мого блоку. Тихий голос у головi раз у раз нагадував менi про обережнiсть, спочатку це добряче дратувало, та поступово я звикла до нього й стала спокiйно сприймати застереження. Думати вiн не заважав — i це було найголовнiше.

Три години в товариствi нових колег промайнули непомiтно. Час вiд часу з’являлися новi офiцери, ми знайомилися, розмовляли, а пiд кiнець до клубу зайшли кiлька старих усовцiв, що працювали з моїм рiдним батьком й iнодi бували в нас удома. Вони дуже зрадiли нашiй зустрiчi й висловлювали своє задоволення (сподiваюся, щире), що дочка Жофрея Леблана служитиме разом iз ними. Особливо мене потiшило їхнє ставлення до мене — не зверхнє й поблажливе, як колись; вони трималися зi мною на рiвних, дарма що я була набагато молодшою вiд них i за вiком, i званням.

Що не кажiть, а як вдало все склалося! Якби не дядько, летiла б я зараз на Землю, щоб приступити до занять у вiйськовiй академiї. Ще тиждень тому це здавалося менi вершиною мрiй, зате зараз я здригалася вiд самої думки, що могла б згаяти цiлих чотири роки на навчання. А так я вже офiцер, i на той час, коли мої однолiтки закiнчать академiю, напевно стану лейтенантом. Повним лейтенантом, без додатку junior grade*. На вiйнi здiбна й iнiцiативна людина швидко рухається кар’єрною драбиною — а саме цих якостей у мене вдосталь.


* Lieutenant junior grade — молодший лейтенант. У Земних ВКС це наступне пiсля мiчмана (ensign) офiцерське звання.


Нi, безсумнiвно, я маю подякувати дядьковi Клоду за його необережнiсть. I неодмiнно зроблю це при зручнiй нагодi.

 

Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 9


Спасибо партнёрам: