22

Незалежно від реальної довжини каналу другого роду час переходу по ньому був строго фіксований і дорівнював тридцяти чотирьом годинам дев’ятнадцятьом хвилинам і тридцяти трьом з хвостиком секундам. Ця константа, найпевніше, була похідною від так званих світових констант — ґравітаційної сталої, числа Планка, швидкості світла та інших, — одначе з часів Марушкопулоса вченим так і не вдалося вивести для неї фізично обґрунтовану формулу. Те ж стосувалося й тривалості переходу каналами першого роду, що складала майже сто сімнадцять секунд.

Кажучи про час, я мав на увазі власний, бортовий час корабля. Абсолютний же час, ґалактичний, не був фіксований і залежав як від відстані між точками входу та виходу, так і від потужності резонансного ґенератора.

При переході дослідженим каналом другого роду найоптимальнішим варіантом вважалася синхронізація власного бортового часу з об’єктивним ґалактичним. Проте в разі проходження через недосліджений канал рекомендувалося запускати ґенератор на максимальній потужності, щоб не втратити роки, чи навіть десятиліття, на той випадок, якщо цей канал веде до якоїсь віддаленої зірки за межами Ґалактики.

Резонансний ґенератор „Зорі Свободи”, швидкісного військового судна, мав достатні ресурси, щоб лише за чотирнадцять годин об’єктивного часу пройти канал довжиною п’ятдесят кілопарсеків. Я віддав бортінженеру Ортезі розпорядження підтримувати його потужність на рівні двох третин від граничної — цього вистачало, щоб за будь-яких, навіть найнесприятливіших, обставин ми витратили на перехід не більше двадцяти чотирьох годин.

За нашим же власним часом, як не крути, до виходу з каналу залишалося приблизно півтори доби. Перші дві години польоту я напружено стежив за роботою всіх систем, поки нарешті не переконався, що вони функціонують ідеально, без найменших відхилень від норми. Лише тоді я дозволив собі розслабитися — і тієї ж миті мене здолала така втома, що я ледве доповз до своєї каюти. Я не спав повноцінно з моменту пробудження в підземному сховку імператора, а відтоді минуло багато часу і сталося чимало важливих подій. Хіба що в шатлі я дозволив собі кілька годин подрімати, поки він летів по інерції до метеоритного пояса, а ще після розгону крейсера Аґатіяр із Шанкаром переконали мене піти відпочити — проте тоді я здебільшого вертівся в ліжку, хвилюючись перед першим у моєму житті реальним гіперпереходом. Тепер всі тривоги залишилися позаду, отож я спокійно проспав чотирнадцять годин поспіль, що було для мене своєрідним рекордом.

Прокинувшись, я негайно подався до штурманської рубки і застав там одного Арчібальда Ортеґу, який сидів у капітанському кріслі. Щойно я ввійшов, він рвучко підхопився з місця й віддав честь:

— Капітане, сер! Доповідаю: всі системи корабля функціонують нормально, політ проходить у повній відповідності з ґрафіком.

Кілька секунд я очманіло дивився на нього. Мало того, що Ортеґа салютував мені й рапортував по-воєнному, — на ньому ще й був флотський мундир! Такий самісінький, як у мене, лише з відзнаками лейтенанта-командора — чи то пак капітана третього ранґу.

— Вільно, старпоме, — сказав нарешті я, експромтом призначивши Ортеґу своїм першим помічником. — Давно на вахті?

— Відтоді, як ви пішли спати, сер.

— Тоді вам час відпочивати. Ви вільні.

Він знову козирнув:

— Старший помічник вахту здав!

— Капітан вахту прийняв, — відповів я й сів у крісло. — До речі, де інші?

— Старі сплять. — Скінчивши чергування, Ортеґа перестав корчити з себе ревного служаку. — Дівчинка теж. А Ріта недавно прокинулась і зараз господарює на камбузі. Очевидно, їй уже набридли сандвічі з харчових автоматів. — Він хмикнув. — Мені теж.

— Тоді йдіть і повечеряйте по-людськи. А Ріту попросіть, щоб принесла мені сніданок.

Залишившись у рубці сам, я приготував собі каву й перевірив показники всіх приладів. Як і рапортував Ортеґа, корабельні системи функціонували без найменших відхилень. Щоправда, реактор споживав забагато термоядерного палива, підтримуючи задану потужність резонансного ґенератора, проте мене це не турбувало: запасів зрідженого дейтерію нам вистачало, щоб тричі перетнути від краю до краю всю Ґалактику.

Після перевірки систем я викликав на екран допоміжного терміналу історичні відомості про Терру-Ґаллію. У своїх віртуальних космічних подорожах я відвідував багато різних людських систем, але цю планету завжди обминав. У усіх довідниках Терра-Ґаллія фіґурувала як населений світ третьої катеґорії — звичайний середнячок, що не відігравав вагомої ролі у своєму реґіоні Ґалактики, і разом з тим був позбавлений тієї специфічної привабливості, яку мали дикі, відсталі, ще не до кінця освоєні планети.

Ознайомившись з докладним історичним нарисом про Терру-Ґаллію, що його комп’ютер послужливо переклав мені анґлійською, я був трохи здивований. Автори зовсім не намагалися перебільшити значення своєї планети в довоєнний період, вони відверто визнавали її другорядність та пересічність і навіть певною мірою пишалися цим. У їхній гордості вчувалася чимала гординя: мовляв, ось ми, такі посередні та другорядні, зуміли встояти перед Чужими, тоді як решта планет зазнали поразки.

В усій довоєнній історії Терри-Ґаллії був, мабуть, лише один цікавий момент. Вона належала до так званої першої хвилі колонізації, тобто була освоєна й заселена безпосередньо вихідцями із Землі. Це сталося ще на рубежі XXII та XXIII століть, і — досить рідкісне на той час явище! — її освоєння фінансувалося не з державного бюджету тієї чи іншої країни, а за рахунок приватних інвестицій під патронажем Фонду імені Ле-Пена, чиєю метою було, цитую, „врятування етнічних французів від повної асиміляції”. „Етнічними французами” називали представників білої субраси французької нації, які на кінець XXII століття становили лише сім відсотків від загальної кількості населення Франції. Більша половина цих „етнічних французів” переселилася на Терру-Ґаллію, і одним з перших законів, ухвалених після проголошення цілком демократичної конституції, став дискримінаційний Імміґраційний Кодекс, який фактично забороняв надання громадянства чи дозволу на проживання усім без винятку „кольоровим”.

Загалом, ні апартеїду, ні расової сегрегації як таких на Терри-Ґаллії ніколи не було. Якщо вірити авторам нарису, то „етнічні французи”, здобувши власну планету і позбувшись загрози асиміляції, незабаром заспокоїлися і до заїжджих гостей, якого б кольору шкіри ті не були, ставилися толерантно, без жодних проявів упередження чи ворожості. Однак дискримінаційні правила імміґрації збереглись аж до середини XXVII століття, незважаючи на періодичні застереження з боку ООН з погрозами запровадження санкцій проти планети. Вони були скасовані лише після кумедного юридичного конфузу, коли члени невеликої колонії дварків, що проживали на Террі-Ґаллії, відповідно до законодавства отримали місцеве громадянство, — адже в Кодексі не було й згадки про неземні раси.

Приблизно за чверть години в рубці з’явилася Ріта, яка прикотила візок з розкішним сніданком. Я смачно та ситно поїв, заразом розпитуючи її про те, що сталося на борту за час мого сну.

Ріта, яка теж недавно прокинулася, могла розповісти лише про перші вісім годин польоту. За її словами, нічого особливого не трапилося, хіба що в Арчібальда Ортеґи вийшла невелика сутичка з бортовим комп’ютером. Оскільки я не залишив чіткого й однозначного розпорядження щодо свого заступника, комп’ютер визнав за такого Рашель, бо за посадою вона була другим пілотом. Ортеґа ж обурився й наполягав, що старший після мене — він. На щастя, все вирішилось швидко і просто: не бажаючи конфліктувати з „дядьком Арчі”, якому дуже захотілося погратися в командира, Рашель розважливо самоусунулася, заявивши, що бере відпустку. Позбавлений почуття гумору комп’ютер суворо попередив її, що без дозволу капітана це буде не відпустка, а „самоволка”. Коли ж Рашель проіґнорувала його попередження, він погодився підкорятися Ортезі.

Я вирішив покласти край анархії на кораблі, тож найперше, що зробив після сніданку, це побалакав з комп’ютером і наказав йому зафіксувати в пам’яті командну ієрархію: я — Ортеґа — Рашель — Шанкар — Аґатіяр — Ріта. Зрештою, обидва професори — не Ортеґа, вони на стануть обурюватися тим, що я поставив Рашель вище від них.

Наступні дві з половиною години мене ніхто не турбував. Скориставшись прероґативою командира, я оглянув через контрольний монітор каюти, зайняті Ортеґою, Шанкаром та Аґатіяром. Усі троє спали, а останній ще й голосно хропів. Принагідно я завважив, що Арчібальд повісив свій мундир на стіні в ногах ліжка — мабуть, для того, щоб помилуватися ним перед сном. Потім я заглянув в арештантську каюту. Ахмад не спав. Він лежав на ліжку, втупившись у стелю. З часу допиту він, схоже, встиг прочуматися — чи то завдяки міцному орґанізмові, чи то так добре подіяли Рітині ліки. В усякому разі зараз він мав вигляд цілком здорової людини, хіба що був похмурий та пригнічений.

Після деяких вагань я заглянув і до Рашелі. Вона теж спала — на бочку, підклавши руку під голівку, зодягнена у свою квітчасту піжаму. Зім’ята ковдра лежала у неї в ногах, частково прикриваючи лише босі ступні.

Подумки я поцілував дівчинку в чоло й вимкнув монітор, думаючи про те, яка величезна відповідальність лягла на мої плечі. Ні, йшлося не про командування кораблем — тут я не сумнівався, що впораюсь. А от чи зможу я замінити Рашелі загиблого батька — це ще питання. Але бажання в мене було, притім дуже велике. Я завжди мріяв про дочку, саме про дочку, а не про сина (втім, і від сина не відмовився б), але моя колишня дружина і чути не хотіла про це. Захоплена своєю кар’єрою, вона рік за роком повторювала, що нам ще рано заводити дітей, а коли це „ще рано” переступило за тридцять, я врешті не витримав і подав на розлучення.

Відтоді пройшло майже п’ять років, та ситуація на краще не змінилася: я й далі мріяв про доньку, але не спромігся навіть на новий шлюб. Однак тепер, схоже, моя мрія здійснилася. Навіть дві мрії відразу: я вирвався до зірок і знайшов дочку. І якщо за зорі я не переживав, бо знав, що вони вже ніде від мене не подінуться, то щодо Рашелі відчував сильні побоювання: чи не розчарується вона в мені, чи не вирішить зрештою, що я лише зовні схожий на її загиблого батька, а насправді не годен замінити його...

Я викликав з бази даних особові справи всіх колишніх членів екіпажу „Зорі Свободи” і переконався, що Ріта як у воду дивилася. Серед файлів командира корабля, капітана першого ранґу Жофрея Леблана, був знімок людини, зовсім не схожої на чоловіка із сімейної фотоґрафії і, відповідно, не схожої на мене. Коли я запитав у бортового комп’ютера, чи змінював хтось файли з особової справи капітана, той упевнено відповів, що ні, а на моє прохання прокрутити відеозапис початку польоту, коли попередній екіпаж був ще живий, комп’ютер заявив, що не може цього зробити, оскільки всі записи захищені невідомим йому паролем. Про те, хто цей пароль поставив, він і гадки не мав.

„Але ж чому, сонечко? — думав я. — Чому ти не хочеш, щоб я знав про свою схожість з твоїм батьком? Адже рано чи пізно я б однаково про це дізнався...”

Зрештою я облишив ці думки і зажадав від комп’ютера перелік наявних у бортовій бібліотеці матеріалів про Чужих. Зараз я перебував у реальному, а не віртуальному космосі, у Ґалактиці, що належала не людям, а чужинцям. І як командир справжнього, а не уявного космічного корабля, я мусив якомога докладніше дізнатися про істот, що загнали людство в резервації і прирекли його на вимирання. Я більше не мав права заплющувати очі на дійсність.

У бібліотеці було кілька об’ємистих моноґрафій анґлійською, зокрема „Історія контактів з позаземними цивілізаціями”, на якій я й зупинився. Це виявилося саме те, чого я потребував. „Історія контактів” містила багато фактичного матеріалу, досить „розжованого” для неспеціаліста. Моноґрафія читалася легко, з непослабною цікавістю, і я вже дістався початку XXVIII століття, коли до рубки ввійшов Шанкар. Він подивився на мій дисплей і схвально кивнув:

— Розумне рішення, капітане, вам просто необхідно заповнити прогалини у ваших знаннях. До речі, ви зробили правильний вибір — я й сам збирався рекомендувати вам „Історію контактів”. Це настільна книга кожного керівника підпілля. Вона була написана задовго до початку війни, тому не містить ніяких пропаґандистських кліше і зображає Чужих більш-менш об’єктивно.

— Загалом об’єктивно, — погодився я. — І як на мене аж занадто. Часом мені стає гидко від того, з якою симпатією автори пишуть про деякі раси. Особливо про альвів.

На зморщеному обличчі Шанкара промайнула слабка подоба усмішки.

— О, альви! — промовив він, влаштовуючись у кріслі артилериста. — Колись наші предки були просто закохані в них. Вони не такі схожі на нас, як нереї-пятидесятники чи дварки, проте люди вважали їх чарівними. Маленькі волохаті істоти, що так нагадують персонажів стародавніх казок... Звідси, між іншим, і виникла їхня назва, запозичена із середньовічної скандинавської міфолоґії, а також з фентезі — своєрідного фольклору постіндустріального суспільства. Хоча існує більш банальна гіпотеза, що „альв” — просто спотворена вимова ґрецької літери „альфа”, адже рідна планета альвів обертається довкола зорі Бетельґейзе — Альфи Оріона.

— Ви так спокійно говорите про це, — я був здивований. — Знаючи, як ви ненавидите Чужих, я думав... ну...

— Що я скаженітиму, — допоміг мені Шанкар. — Зубами скреготатиму на кожну згадку про чужинців. Атож, я ненавиджу їх усіх, і альвів також. Якби мені трапилася ця маленька волохата істота, я без вагань скрутив би їй в’язи. Але ні ненависть, ні злість, ні жага помсти не повинні нас засліплювати й позбавляти розуму. Сліпий, безрозсудний боєць — це боєць-смертник, це просто гарматне м’ясо.

Якийсь час ми мовчали. Я намагався зосередитися на „Історії контактів”, але в присутності Шанкара не міг. Надто вже багато питань хотілося мені поставити патріархові Опору. І серед них було одне, яке так і вертілося в мене на язиці...

— Пане Шанкар, — несміливо запитав я. — Може, мені просто здається, але... Словом, у мене склалося таке враження, що ви вважаєте нашу місію вже виконаною, а Магаваршу — вже вільною. Щойно ми прорвалися в дром-зону і ввійшли в канал, ви заспокоїлися й поводитесь як переможець. А оскільки вас не можна звинуватити в легковажності, то залишається одне пояснення: вам щось відомо. Щось таке, чого не знаю я і що дозволяє вам упевнено дивитися в майбутнє.

Шанкар ще трохи помовчав, проникливо дивлячись мені у вічі.

— А знаєте, я недооцінив вашої кмітливості. Чи, радше, вашого тактичного чуття, здатності швидко й безпомилково оцінювати ситуацію. Я більш ніж упевнений, що якби ви були присутні при тій нашій нічній розмові з Рашеллю, то відразу б усе зрозуміли.

— Що саме?

— А от подумайте. Терра-Ґаллія відправляє на Магаваршу розвідувальний корабель, щоб установити контакт з нашим підпіллям. Під час попередніх рейсів до нашої планети розвідники вичислили трьох людей, які, за їхніми здогадами, пов’язані з Опором, — серед них і професор Аґатіяр. Одначе для встановлення контакту спорядили не трьох розвідників, а цілий диверсійно-розвідувальний загін. Підкреслюю: не просто розвідувальний, а диверсійно-розвідувальний! І проникнути на планету він мав не на маленькій шлюпці-стелс, що з огляду на секретність було б доцільніше, а на міжпланетному шатлі, оснащеному крім звичайного озброєння чотирма позитронними ракетами. Так, звісно, шатл також мав протирадарний захист, але ризик, що його запеленґують, був значно вищий. І якби йшлося лише про встановлення контакту з підпіллям, він не знадобився б. І не потрібно було б надсилати на планету загін з двох десятків людей. Не збиралися ж розвідники йти до кожного з трьох імовірних учасників Опору цілою юрбою.

Кілька секунд я розмірковував над Шанкаровими словами. Певніше, не над самими словами — нічого нового він не сказав, — а над розставленими ним акцентами.

— Ох, чорт!..

— У тім-то й річ, капітане. Це була не розвідувальна місія, а радше диверсійна. „Зоря Свободи” була провісником не просто запланованого, а вже підготовленого вторгнення в нашу систему, і головне завдання цієї диверсійної ґрупи полягало в тому, щоб у контакті з підпіллям чи без нього спровокувати масові заворушення на Магаварші. За словами Рашелі, у кожному з семи людських світів, куди потрапляла інформація про Терру-Ґаллію, починалися такі заворушення, і в п’яти випадках Чужі мусили ввести на планети війська. А щоб окупація Магаварші почалася напевно, щоб ґарантовано відвернути увагу ворога від охорони дром-зони, на борту крейсера знаходилися добре підготовлені диверсанти. З цією ж метою шатл був оснащений позитронними ракетами: на той випадок, якщо чужинці завагаються з початком окупації, атака на орбітальні станції підштовхне їх до рішучих дій.

— Тепер розумію, — кивнув я. — Виходить, корабель летів від сусідньої зорі не для того, щоб замаскуватися, а щоб непомітно й безперешкодно відправити на Магаваршу десант?

— Атож. Гадаю, план був такий: після успішного приземлення шатла „Зоря Свободи” мала наблизитися до планети, запустити в ґлобальну інфомережу пропаґандистський ролик про Терру-Ґаллію, потім прорватися в дром-зону й вислизнути з системи. Такий маневр переконав би чужинців у тому, що вони просто проґавили появу розвідника.

— Але цей план не спрацював, — зауважив я. — Чужі знають про висадку на планету. Мало того, вони, схоже, переконані, що на Магаваршу висадився цілий десант.

— Це вже не має значення, капітане. Головне, що чужинці зреаґували саме так, як від них і очікували. А наш прорив у дром-зону мав переконати їх, що вони вчинили правильно. Зараз вони думають, що ґаллійські аґенти, зазнавши невдачі, втекли; тож тепер зосередилися на придушенні магаваршського повстання. Згодом вони, ясна річ, запідозрять неладне і про всяк випадок викличуть підмогу. Але буде вже пізно.

— Ви гадаєте, що вторгнення почнеться в найближчі дні?

— Я цього певен. Як свідчать бортові записи корабля, час висадки на планету шатла з десантом був визначений заздалегідь з точністю до кількох годин. А отже, атаки ґаллійського флоту слід чекати з дня на день. — Шанкарові очі яскраво засяяли. — Свобода Магаварші вже не за горами.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. ЖМЕНЯ ВIЧНОСТI. Роздiл 22