23

Ще на самому початку прориву в дром-зону, коли я віддав наказ привести бортові системи в режим повної готовності до гіперпереходу другого роду, майже у всіх приміщеннях корабля спалахнули спеціальні табло з маґічним числом 123573,14 — точною кількістю секунд, які ми мали провести в гіперпросторі. Щойно ми ввійшли в канал, цифри почали свій зворотний біг до нульової позначки: соті неслися безупинним потоком, десяті стрімко змінювалися, ледь вловимі оком, секунди клацали в унісон з биттям серця, десятки секунд збігали одна за одною статечно та неквапно, а сотні й тисячі повзли зі швидкістю слимака, викликаючи в мене роздратування.

Коли на табло з’явилося число 1000,00, на всьому кораблі, як годиться, пролунала сирена, сповіщаючи про те, що до виходу з гіперпростору залишилося шістнадцять хвилин і сорок секунд. Утім, для нас це попередження було зайвим. На той час усі члени екіпажу, крім Ортеґи, що ніс вахту в реакторному відсіку, вже зібралися в штурманській рубці, нетерпляче чекаючи на завершення першого в нашому житті міжзоряного стрибка.

За сто секунд до виходу знов пролунала сирена. Бортінженер Ортеґа доповів про запуск у холостому режимі ходових термоядерних двигунів, а Шанкар, який зайняв пост артилериста, повідомив, що всі бойові системи корабля приведені в стан готовності.

Нарешті комп’ютер почав відлік останніх десяти секунд. Я повністю зосередив увагу на тактичному дисплеї. Якщо після виходу з каналу ми потрапимо в критичну ситуацію — опинимося поблизу масивного космічного тіла чи серед чужинських кораблів, — доведеться негайно маневрувати, щоб уникнути катастрофи. З цією ж метою Шанкар напнув на свою голову ментошолом, щоб у разі потреби негайно відкрити по ворогові вогонь.

Щойно на табло спалахнули нулі, різнобарв’я гіперпростору за прозорою стіною рубки миттю змінилося густим розсипом зірок на чорному оксамиті космосу.

Тактичний дисплей видав звіт бортового комп’ютера, з якого випливало, що жодних масивних космічних тіл чи об’єктів штучного походження поблизу точки виходу не виявлено. Трохи розслабившись, я подивився на оглядові екрани і на одному з них побачив невеликий червоний диск зорі, довкола якої оберталася дром-зона.

Шанкар зняв ментошолом і рукавом комбінезона витер спітніле чоло.

— Схоже, все гаразд. На щастя, нас не занесло до чорта на роги. Ми, як і раніше, десь у центральній частині Ґалактики.

— Сумніваюся, — сказав я. — Щось тут не так.

— А саме?

— При такій кількості яскравих зірок дуже мало тьмяних, далеких. Та й он те велике скупчення мені щось нагадує... Щоб я здох! Тепер зрозуміло! — Я наказав комп’ютеру іґнорувати всі об’єкти, яскравіші за третю зоряну величину, а своїм супутникам повідомив: — Ми якраз у чорта на рогах. Дивіться!

Фільтри в прозорій стіні рубки прибрали всі яскраві зірки, і тепер ніщо не заважало нам споглядати захопливе видовище — розпростерту перед нами Ґалактику з чотирма спіральними, закрученими проти годинникової стрілки рукавами. Вона була повернена в наш бік майже перпендикулярно до своєї площини, а її видимий розмір складав близько дев’яноста ґрадусів. Отже, нас розділяла відстань у п’ятнадцять — двадцять тисяч парсеків.

Поруч із собою я почув вражений вигук Ріти. Побачивши Ґалактику, вона миттю підхопилася відкидного стільця попід задньою стіною рубки і підбігла до центрального пульта. Зараз вона стояла біля мого крісла, а її смагляве лице промінилося захватом упереміш зі страхом — їй було лячно перед такою величезною відстанню від дому.

Рашель з Аґатіяром відреаґували на побачене стриманіше, проте й вони були вражені. Професор почасти поділяв і захват, і страх своєї доньки; зате в погляді Рашелі читалося безмежне, нічим не затьмарене зачарування. Вона була донькою вільного, нескореного світу, вона змалку сприймала міжзоряні подорожі як щось природне й доступне для людини, тому її зовсім не лякала безодня космічних відстаней. Вона просто насолоджувалася цим видовищем.

Вкрите густою сіткою зморшок обличчя Шанкара, як завжди, не виражало жодних емоцій, але очі його палали вогнем.

— Я завжди мріяв побачити її... усю Ґалактику перед собою. Саме таку — не більшу й не меншу. Щоб можна було обхопити її руками... — Він рвучко повернувся до мене. — Браво, капітане! Вітаю ваш вибір каналу. Хай нам доведеться зробити ще один „сліпий” стрибок, та я про це не шкодую. Я побачив Ґалактику, і тепер лишилося одне — побачити вільну Магаваршу. А тоді вже можна померти...

— Де ми? — запитала Ріта, заворожено дивлячись крізь оглядову стіну.

— Очевидно, в одному із зоряних кластерів, — відповів їй Аґатіяр. — Це розташовані за межами ґалактичної спіралі щільні скупчення зірок. Вони бувають різні за формою та розмірами. Судячи з усього ми потрапили в досить великий сферичний кластер.

Бортовий комп’ютер якраз закінчив обчислення наших координат і видав на тактичний дисплей інформацію. Всупереч моїм очікуванням цей зоряний кластер мав не лише каталожний номер, а й власну назву — Кластер Келлера, на честь капітана дослідницького корабля, який відкрив до нього шлях, роблячи навмання „затяжні стрибки” (так на професійному сленґу космольотчиків називалися гіперпереходи другого роду). Це сталося ще сім сторіч тому, проте Кластер Келлера, як і решта зоряних кластерів, не був освоєний. Людям та іншим розумним расам цілком вистачало зірок у самій Ґалактиці і в обох Маґелланових хмарах, а такі маленькі острівці, відрізані від зовнішнього світу, нікого особливо не приваблювали.

— Нам знову пощастило! — заявив Шанкар. — Тут є досліджені канали, що ведуть до Ґалактики. Їх аж п’ять: два з них розвідав сам Келлер по дорозі сюди й назад, а інші проклали наступні наукові експедиції.

— Користуватися ними небезпечно, — зауважив як завжди обережний Аґатіяр. — Якщо один з чужинських кораблів пішов за нами, то він, опинившись тут і з’ясувавши, куди ми потрапили, негайно повернеться назад і сповістить своїх.

— Ну то й що? — недбало знизав плечима Шанкар. — Гадаєш, вони відразу кинуться перекривати всі п’ять каналів? Дурниці! По-перше, у них є важливіші справи, ніж посилати флотилії в різні кінці Ґалактики, до диких незаселених систем. А по-друге, вони просто не встигнуть... До речі, капітане, скільки часу ми провели в каналі? За ґалактичним відліком, певна річ.

Я зробив запит комп’ютеру, і той, уже оперуючи координатами точок входу та виходу, ввів у рівняння ґрафік потужності резонансного ґенератора і видав результат: близько шести з половиною годин.

— Ну от, — підсумував Шанкар. — Сумніваюся, щоб переслідувач, якщо він взагалі є, ішов за нами на такій швидкості. Добре, коли він з’явиться тут бодай за добу. А на той час ми вже загубимося в Ґалактиці.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. ЖМЕНЯ ВIЧНОСТI. Роздiл 23