Розділ XIII

Амеліна

Бенкет з нагоди Філіпової коронації, як, власне, і всі бенкети, почався в урочистій і піднесеній обстановці, з пишними промовами та вишуканими здравицями на адресу нового принца Беарнського та його батька, герцоґа, а скінчився ґрандіозною пиятикою. Навіть більшість жінок і майже все високоповажні прелати, крім хіба що архієпископа Марка та падре Антоніо, були п’яні в дим, не кажучи вже про світських вельмож чоловічої статі, що за рідкісним винятком, як от Філіп чи герцоґ, давно втратили лік келихам випитого вина.

Усіх присутніх певною мірою під’юджував Ернан де Шатоф’єр. Він і раніше не відзначався помірністю в їжі та питві, ще бувши тринадцятирічним підлітком міг дати фори будь-кому з дорослих, а після повернення зі Святої Землі взагалі не знав собі рівних за столом і зокрема за чаркою. Саме з його ініціативи, коли товариство як слід розвеселилося, мова зайшла про любовні пригоди Філіпа в Кастілії. Переважній більшості присутніх ця тема припала до вподоби. Юні (і не надто юні) дами пряли зніяковілого Філіпа посовілими очима, а молоді (і не надто молоді) панове навперебій розповідали пікантні історійки з вигаданими і, звісно ж, особливо інтриґуючими подробицями.

Зрештою Філіп вирішив не звертати уваги на ці балачки, і у відповідь, з такою ж нахабною відвертістю, з якою поглядали на нього деякі жінки, задивився на Амеліну, не приховуючи свого замилування нею. Яка вона все ж красуня, його кузина! Яка в неї приємна сліпучо-біла шкіра, яке розкішне золотаве волосся, які гарні сині очі — мов чисті лісові озера погідної літньої днини... Філіп згадав їхню зустріч у парку, ніжні обійми, палкі поцілунки — і його знову пойняла така п’янка знемога, що він аж похитнувся, замалим не випустивши з рук келиха.

— Ти начебто й небагато пив, сину, — здивовано прошепотів герцоґ, що сидів поруч нього. — З чого б це... — Тут він осікся, завваживши млосну поволоку в Амеліниних очах, і тільки сумно всміхнувся на згадку про свою бурхливу молодість.

А Сімон де Біґор, що попервах знай осмикував дружину, врешті збагнув усю марність своїх зусиль і став шукати розради у вині, добре що Амеліна не забувала дбати про вміст його келиха. Сімон і був перший, хто напився до нестями. Пиячив він мовчки, лише наприкінці, заплітаючись язиком, грізно попередив Амеліну:

— Ти-и... це... ди... дивись ме-ені-і... бе... бе... без-с-соро-омнице... — І, мов підкошений, гепнувся їй на руки.

Двоє слуг підхопили непритомного Сімона і винесли його з банкетного залу. Разом з ним залишила зал і Амеліна, і після цього Філіп відверто занудьгував. Він почувався втомленим і геть спустошеним і з величезним нетерпінням чекав на закінчення бенкету. Проте значна частина гостей видимо збиралася розважатись аж до світанку, отож Філіпові, як господареві та винуватцеві святкувань, довелося зоставатися в залі доти, доки всі більш-менш тверезі з присутніх не розійшлися спати. Тільки тоді, в супроводі Ґабріеля де Шеверні, він подався до своїх покоїв, геть-чисто зіґнорувавши недвозначні натяки деяких дам, що явно були не проти опинитися в його ліжку або заманити його в свою спальню. Філіпові аж ніяк не всміхалося провести ніч з п’яною як чіп жінкою, до того ж зараз усі його помисли займала Амеліна, і він міг думати лише про неї...

Опинившись у своїй спальні, Філіп важко плюхнувся в крісло і випростав ноги.

— Але ж я втомився!..

Ґабріель опустився перед ним навпочіпки і стягнув з його ніг черевики.

— Мабуть, я піду ночувати до себе, — сказав він. — Сьогодні моя присутність у ваших покоях була б небажана.

— Га? — ліниво позіхнув Філіп. — Вже підчепив собі панночку?

— Ні, монсеньйор, нікого я не підчепив. Навпаки... Відхиліться трохи. — Він відстебнув золоту пряжку на правому плечі Філіпа, що скріплювала його пурпуровий плащ.

— Ба! Як це розуміти — навпаки? Що тебе хтось підчепив? А яка, власне, різниця, хто перший виявив ініціативу — чоловік чи жінка? Та ніякої!

Ґабріель заперечно похитав головою:

— Може, я неправильно висловився, монсеньйор...

— Бісів сину! — роздратовано лайнувся Філіп. — Що ти заладив: монсеньйоре, монсеньйоре! Зараз ми удвох, тож будь такий ласкавий, звертайся до мене на ім’я. Ти не просто мій дворянин, ти мій друг — такий, як Ернан, Ґастон та Сімон. Навіть якщо ти виявишся мужеложцем, я все одно вважатиму тебе своїм другом, бо ти — Луїзин брат... Гм. Здається, я шокував тебе?

Ґабріель мовчки кивнув, розстібаючи Філіпів камзол.

— Що ж, тоді перепрошую. Це мені так, до слова прийшлося. Розумієш, я терпіти не можу мужеложців... — Він пересмикнув плечима. — Брр... Яка гидота! Чоловік, що нехтує жінками, бо йому більше до вподоби чоловіки — ну, хіба може бути щось протиприродніше, щось огидніше за це?.. Інша річ жінки, що люблять жінок. Я їх не схвалюю, але й не схильний суворо засуджувати. Зрештою, їх можна зрозуміти — адже так важко не любити жінок, особливо гарних жінок. — Філіп весело поглянув на зніяковілого Ґабріеля. — Ну, гаразд. Облишимо цю тему, щоб, бува, не постраждала твоя цнота. Поясни-но мені, що означає твоє „навпаки”.

— Воно стосується вас, — відповів Ґабріель.

Філіп стрепенувся, миттю забувши про втому.

— Мене?! Гадаєш, Амеліна прийде?

— Певен цього.

— Вона тобі щось казала?

— Ні. Але вона так дивилась на вас...

— Я бачив, як вона дивилась. — Філіп ласо облизнувся. — Але звідки ти взяв, що вона прийде?

— Здогадався. Вона з таким завзяттям напувала пана де Біґора, що в мене не лишилося жодного сумніву.

— Гм... Схоже на те, — сказав Філіп, а відтак, після короткої паузи, винувато промовив: — Бідолашний Сімон!..

— Атож, бідолашний, — погодився Ґабріель.

— Ти засуджуєш мене? — спитав Філіп. — Тільки відверто.

Ґабріель трохи помовчав, пильно дивлячись на нього, потім відповів:

— Не знаю. Мені б не хотілося судити вас за моїми мірками. А щодо пані Амелії, то... Словом, я думаю, що пан де Біґор сам винен.

— І чим же він завинив?

— Він одружився з дівчиною, що не кохала його. От я візьму собі за дружину тільки ту, яку покохаю і яка кохатиме мене.

Філіп сумно зітхнув, згадавши Луїзу, Ґабріелеву сестру, та вже наступної миті пожвавішав у передчутті зустрічі з Амеліною, а на його щоках заграв гарячковий рум’янець нетерпіння. За допомогою Ґабріеля він швидко роздягнувся, і незабаром на ньому зосталася лише спідня білизна з тонкого батисту, а весь інший одяг був акуратно складений на низькому столику поруч широкого ліжка.

Ґабріель простягнув був руку, щоб відкинути полог ліжка, та враз відсмикнув її, ледве торкнувшись пальцями шовкової тканини. Обличчя його почервоніло до самих вух.

— Вам більше нічого не треба? — запитав він.

— Ні, друже, — відповів Філіп. — А втім, зачекай!

— Прошу?

— Все-таки сходи до Амеліни, і якщо вона не спить, скажи їй... Скажи, що я...

Ґабріель нервово всміхнувся, ще дужче почервонівши.

— Це зайве. Вона от-от має прийти.

— І тому ти так бентежишся?

— Ну... Гадаю, пані Амелія не хоче, щоб хтось побачив її вночі у ваших покоях.

— Твоя правда, — погодився Філіп. — В такому разі перевір, чи не надумався якийсь заповзятий служака встати на варті біля самого входу, а якщо так, то прожени його до кінця коридору. За Ґоше можна не турбуватися — він вишколений слуга, навіть мені не признається, що бачив у мене жінку... Мабуть, це все. Бувай здоровий, братику.

— На добраніч, — кивнув Ґабріель і квапливо вийшов з кімнати.

Зо хвилю Філіп стояв нерухомо, втупившись поглядом у двері, і гадав, як довго йому доведеться чекати на Амеліну і чи прийде вона взагалі. Раптом за його спиною почулося вельми підозріле шарудіння. Він здригнувся, рвучко обернувся на звук і побачив, що з-за полога ліжка виглядає гарненька дівоча головка в облямуванні золотавого волосся. Її великі сині очі зустрілися з його очима.

— Ну! — нетерпляче озвалася вона.

— Амеліно... — вражено прошепотів Філіп. Тепер він збагнув, чому так бентежився Ґабріель — у кімнаті пахло жіночими парфумами!

Амеліна зіскочила з ліжка на вкриту м’яким килимом підлогу, підійшла до приголомшеного Філіпа і взяла його за руки. У нього млосно защеміло серце.

— Ґабріель угадав...

— Я все чула. Він мовчатиме?

— Мовчатиме, будь цього певна. — Філіп зміряв її тендітну постать швидким поглядом: вона була одягнена лише в мереживну нічну сорочку, що сягала їй майже до щиколоток. — Ти що, отак і прийшла?

Амеліна тихо розсміялася.

— Звісно, ні, любий. Хоч я й божевільна, але ж не настільки! Я роздяглася тут, а вбрання сховала за ліжком.

— Боже мій!.. Ти...

— Так, — сказала вона, пристрасно дивлячись йому в очі. — Я вже все вирішила. Давно вирішила. Я знала, що рано чи пізно це станеться. І коли ми отримали звістку про твоє повернення, я мало не сказилася від щастя. Я їхала до Тараскона не на твою коронацію, а щоб побачити тебе, щоб... щоб бути з тобою тут, у твоїй спальні, щоб належати тобі... Чому ти не цілуєш мене, Філіпе? Любий мій, коханий...

Він рвучко притиснув Амеліну до себе і покрив її розпашіле лице ніжними поцілунками. Потім опустився навколішки й обняв її ноги.

— Амелінко, рідна моя сестричко...

— Ні, Філіпе, — твердо мовила Амеліна. — Я більше не хочу бути твоєю сестричкою — ні рідною, ні двоюрідною. Я хочу бути твоєю коханою.

Філіп потерся щокою об її стегно. Крізь тонку тканину сорочки він відчував тепло живого тіла — такого звабного і жаданого. Амеліна куйовдила його чуприну; йому було трохи боляче і невимовно приємно, раз по раз він стогнав від насолоди.

— А знаєш, любий, ніхто не вірить, що між нами нічого не було. Навіть Ґастон. Коли наш лікар сказав йому, що я ще незаймана, брат довго реготав, потім розсердився, обізвав метра дурнем та неуком і трохи не прогнав його. Мені ледве вдалося умовити Ґастона, щоб він змінив своє рішення.

— Бідний лікар, — з усмішкою промовив Філіп. — За правду постраждав.

— А Сімон, дурненький хлопчисько, так і не второпав, що це він зробив мене жінкою.

Філіп, як і раніше, стояв навколішки й тулився до її ніг.

— У вас є син, Амелінко.

— Атож, є. Шкода, що не ти його батько.

— Сімон мій друг, — розпачливо прошепотів Філіп.

— А я твоя подруга і кохаю тебе. Над усе в світі кохаю. В дитинстві я так мріяла стати твоєю дружиною, та й Ґастон хотів, щоб ми побралися, і дуже неохоче віддав мене за Сімона.

— Але ж ти не заперечувала.

— Навіщо? Якби ж ти знав, що я пережила, дізнавшись про твоє одруження з тією... з Ернанановою кузиною. Я була вбита горем, я думала, що помру, я не хотіла жити! А Сімон усе втішав мене, втішав... І взагалі, він такий милий, такий добрий, так мене кохає... — Раптовий схлип урвав її мову.

Філіп і собі схлипнув.

— Але ти... Ти завжди був для мене найкращим, найдорожчим, наймилішим, най... най... Господи! Та всі ці роки я жила однією лише думкою про тебе. — Вона схлипнула знову. — Коли померла твоя дружина, я була вагітна... На жаль!.. І на щастя для Сімона... Інакше я б утекла від нього, приїхала б до тебе в Кантабрію, жила б там з тобою, як твоя коханка, і чхала б на всі плітки. Головне, що я була б з тобою.

— Мені тебе дуже бракувало, сестричко. Я часто думав про тебе, там, на чужині...

Амеліна здригнулася всім тілом. Філіп підвів голову і враз схопився на ноги.

— Амеліночко, не треба плакати, рідна моя. Все, що завгодно, тільки не це. Бо і я заплачу, я це вмію.

Очі його справді зволожніли. Він узяв її руку і провів нею по своїй щоці.

— От бачиш! Не треба, перестань, кохана.

Амеліна всміхнулася крізь сльози:

— Кохана? Ти сказав: кохана?

Замість відповіді Філіп покрив поцілунками її лице та руки. Вона схилила голову і впилася зубами в його плече.

— Амеліно, не кусайся, серденько.

— А ти роби щось, не стій як укопаний.

Філіп підхопив її на руки і забрався разом з нею на ліжко.

— Що ж тепер буде з Сімоном? — запитав він чи то в неї, чи то в себе.

— Не знаю... І знати не хочу... Прости мене, Господи, грішну! — І Амеліна припала до його вуст жагучим поцілунком.

„Прости мене, Сімоне, грішного”, — наостанку подумав Філіп, усвідомивши, що вже не зможе врятувати світ від появи ще однієї перелюбниці.

Та й не хоче цього.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 13