Розділ XXIX

Тиха вода греблі рве

Лише за півгодини після зіткнення з Філіпом Ґабріель врешті наважився піти далі. За цей час він анітрохи не заспокоївся, навпаки — ще дужче розпалився і геть розтріпав своє волосся та одяг, коли несамовито кидався від стіни до стіни, охоплений найсуперечливішими почуттями.

На поверсі фрейлін було темно, хоч в око стрель, тому Ґабріель видобув з кишені недопалок свічки і запалив її від кресала. Потім він перетнув з кінця в кінець довгий коридор і опинився на початку іншого, обабіч якого через кожні сім-вісім кроків вишикувалися в два рівні ряди невеличкі дверцята.

Ґабріель підійшов до п’ятих дверей зліва. Зо хвилю він стояв непорушно, збираючись на рішучості, і вже наважився був постукати, аж раптом розташовані навпроти двері тихо розчинилися і в коридор вислизнув Сімон де Біґор зі свічкою в руці.

— Ґабріелю! — здивовано вигукнув він. — Ти? Оце так сюрприз!

— Ради Бога, тихше! — крізь зуби просичав Ґабріель. — Нащо кричати? Ходімо, швидше!

Він схопив розгубленого Сімона за лікоть і силою потягнув його за собою.

— Що сталося, друже. Чому...

— Замовч, бовдуре!

Повернувши за ріг, Ґабріель зупинився і лише тоді відпустив Сімонову руку.

— Що це з тобою? — розгублено запитав той. — Якого дідька...

— А ти якого дідька? Розкричався, мов на базарній площі. Чого доброго, дівчата ще злякаються і зчинять ґвалт.

Сімон гмикнув:

— Так, твоя правда. Але уяви мій подив, коли я побачив тебе... — Раптом очі його округлилися. — Біля дверей Матільди? Ти був у неї?

Ґабріелеві щоки запаленіли.

— Ні, не був, — хрипко відповів він. — Ні в кого я не був.

— А чому ж ти тут?

— Ну... Власне... Просто так, гуляю.

Сімон пирхнув:

— Так я тобі й повірив... Але стривай-но! — Він підніс свічку ближче до Ґабріеля й пильно оглянув його з голови до ніг. — Ага! Скуйовджене волосся, розпашіле лице, розтріпаний одяг — мабуть, одягався нашвидкуруч... — Сімон похитав головою. — Ні, це неймовірно! Здуріти можна: ти відбив у Філіпа дівчину! Оце здорово! Та він просто лусне зі злості!

— Що за дурниці ти верзеш! Нічого такого не було...

— Так я тобі й повірив, — осміхнувся Сімон. — Я ж не дурний, я все помічаю... Ну, і як вона в ліжку, гарна?.. Ах так, я ж забув, що це в тебе вперше. Тобі сподобалося?

— Припини! — навіть не вигукнув, а швидше прогарчав Ґабріель.

Сімон спантеличено поглянув на нього і знизав плечима.

— Гаразд, воля твоя, — поступився він. — До речі, чому ти так рано йдеш?

— А ти чому?

— Фе! — гидливо скривився Сімон. — Мені не пощастило з дівкою. Шльондра клята! Бах-трах, тихе „ах”, свічку в руки — і бувай здоров. Колода, а не дівка!

— Може, ти сам винен, що не виправдав її сподівань? — з деяким злорадством припустив Ґабріель. — Розчарував бідолашну дівчину, тим-то вона й прогнала тебе.

— Скажеш іще! Я ж не якийсь там хлопчисько, на зразок тебе. Я чоловік жонатий...

— І рогатий, — несподівано в’їдливо додав Ґабріель. Взагалі він не мав звички кепкувати з Сімона, але зараз, зачеплений за живе його розпитуваннями, не зміг втриматися від кпину.

— Ех, ти! — ображено промовив Сімон. — А ще друг...

— Даруй, я не хотів. Якось само собою вихопилося.

— Я ж так люблю Амеліну, — затягнув Сімон свою стару пісеньку, що вже давно набила Ґабріелеві оскомину. — Я обожнюю її. А вона, негідниця...

— Вона поклялася більше не зраджувати тебе, — резонно зауважив Ґабріель.

— Але раніше зраджувала. Ще й як зраджувала!

— І ти вирішив помститися їй? Ну-ну, давай, попереду ще багато часу — може, своє відквитаєш.

Тепер вже зашарівся Сімон.

— Ні, що ти! Це так... ненароком. — Він схопив Ґабріеля за руку і з благанням у голосі додав: — Ти ж нічого не скажеш Амеліні, правда? Бо тоді вона знову загуляє з Філіпом. Взагалі нікому не кажи... Ну, будь ласка, пообіцяй, що мовчатимеш. Хочеш, навколішки попрошу?

— Не варто, я й так нічого не скажу. За умови, звичайно, що ти забудеш про цю нашу зустріч.

— Певна річ! Я німий, як статуя.

— В такому разі, я теж німий, — відповів Ґабріель. — Добраніч, Сімоне.

— А хіба ти не йдеш до себе?

— Ні. Я... е-е... Я трохи прогуляюся.

Сімон добродушно всміхнувся:

— Ага, ще захотів! Ну що ж, прогулюйся... Гм, тільки дивись не загуляйся.

Ґабріель провів Сімона довгим поглядом, аж поки той не зник за рогом, відтак нерішуче повернувся до Матільдиних дверей.

„Ходи-но звідси геть, друже, — сказала йому здорова частка розуму. — Дочекайся ранку. Це не найкращий спосіб завоювати прихильність порядної дівчини — заявитися до неї посеред ночі й освідчитись у коханні”.

„Чому ж? — відгукнулася інша, що одуріла від пристрасті. — Все буде гаразд. Я подобаюся їй, але вона не хоче цього зрозуміти, бо втовкмачила собі в голову, що любить Філіпа”.

„Дурниці! — заперечив здоровий глузд. — Це ж справжнісінький самообман”.

„Аж ніяк, — упирався дур. — Це правда”.

Як звичайно, дур узяв гору над доказами здорового глузду. Ґабріель постукав.

Йому здалося, що минуло кілька довгих годин, перш ніж за дверима почувся шурхіт шовкових спідниць і тихий стукіт клямки замка. Нарешті двері відчинилися, і на порозі з’явилася Матільда. Цієї пізньої пори вона ніби й не збиралася лягати спати і була одягнена в ту ж саму сукню, що й на вечірньому прийомі у принцеси.

Побачивши зовсім не того, на кого чекала, Матільда тихо скрикнула від несподіванки.

— О, Боже! Хто це?.. Ви?! А я думала...

— Він не прийде, — хрипко сказав Ґабріель і ледве стримався, щоб не зайтися надсадним кашлем.

— Про... Про кого ви кажете?

Оскільки Матільда стояла спиною до освітленої кімнати, Ґабріель погано бачив її обличчя, але був певен, що вона почервоніла.

— Може, мені краще ввійти?

— Увійти? Вам? До мене? — розгублено перепитала дівчина. — Але...

За спиною Ґабріеля заскрипіли, відчиняючись, двері. Матільда перелякано охнула і схопила його за рукав.

— Заходьте! Скоріш!

Ґабріель не примусив просити себе двічі. Одним стрибком він опинився в кімнаті і швидко зачинив за собою двері.

— Це Розалія, — пошепки пояснила Матільда, схвильовано переводячи подих. — Вона відома пліткарка і, якщо вас побачила, то завтра роздзвонить по всьому палацу, ще й від тебе додасть цілий міх... Господи! Що тоді про мене подумають?! І все ви, ви!

Ґабріель похмуро всміхнувся, і від його усмішки дівчину пройняла дрож.

— А якби на моєму місці був Філіп, вам було б байдуже, що про вас подумають?

Матільда непритомно зойкнула, закрила очі і притулилася до стіни, намагаючись утриматися на ногах. Її обличчя мертвотно зблідло. Ґабріель допоміг їй дійти до крісла й сісти, а сам встав перед нею навколішки і стиснув її руки в своїх.

— Пробачте, панно. Пробачте, якщо налякав вас.

Матільда нарешті розкрила очі і м’яко, але рішуче вивільнила руки.

— Ви ні в чому не винні, пане де Шеверні. Просто я перехвилювалася. І взагалі, я дуже вразлива. То це він прислав вас до мене?

Безсоромниця! Розпусниця!.. Кохана...

Ґабріелів погляд впав на ліжко в протилежному кутку кімнати, і його серце боляче стислося від думки про те, щó сталося б, якби сюди прийшов Філіп.

— Ні, я сам прийшов. Сказати, щоб ви його не чікали. Я переконав його дати вам спокій.

— Розумію, — прошептала Матільда. — Ви дбаєте про мою душу. Ви такі добрі до мене, дякую вам... Ні! — раптом вигукнула вона, заламуючи руки. — Це неправда! Я не можу брехати, не можу дякувати вам... Я грішниця, Господи! Я запекла грішниця, і я не хочу каятися. Навіщо, навіщо ви дбаєте про мене? Хто я вам така? Хіба вам не однаково, гублю я свою душу чи ні?

— Ні, Матільдо, не однаково.

— Але чому?

— А ви не здогадуєтеся? — лагідно спитав Ґабріель.

Матільда пильно поглянула на нього.

— Здається, я здогадуюсь... О, Боже! Тільки не це!

— Так! — Ґабріель знову схопив її руки і покрив їх пристрасними поцілунками. — Я люблю вас, Матільдо. Я покохав вас з першого погляду — і кохатиму все життя.

Якийсь час вони мовчали. Матільда збиралася з думками, а Ґабріель не зводив з неї закоханого погляду. Трохи заспокоївшись, вона рішуче похитала головою.

— Ні, так не можна. Ви не повинні любити мене.

— Чому?

— Це неправильно, несправедливо. Кохання має бути взаємним, інакше буде біда. Я не хочу, щоб ви страждали через мене, я не хочу завдавати вам болю.

— Тоді не треба завдавати мені болю. Зробіть так, щоб я не страждав через вас.

— Але як?

— Дуже просто, покохайте мене... — Ґабріель у відчаї схопився за голову. — Боже, що я верзу!.. Даруйте, панно, я не те хотів сказати, зовсім не те. Я лише прошу дати мені шанс. Не відштовхуйте мене, дозвольте мені заслужити ваше кохання. Ось побачите — ви покохаєте мене. Мені потрібен лише час...

— Ні, пане, — рішуче промовила Матільда. — І не сподівайтеся. Вам у мене нічого не світить. Прошу вас, скоріше розлюбіть мене. Поки ще не пізно — розлюбіть. Ви ніколи не доб’єтеся від мене взаємності, я ніколи не зможу покохати вас. Це неможливо, марно, безнадійно.

„Що ж, доведеться взяти її силою, — заявив дур. — Вона не хоче визнавати своєї помилки. Її треба примусити”.

„Якщо я зроблю це, — застеріг здоровий глузд, — то втрачу її назавжди”.

Цього разу Ґабріель схильний був прислухатися до голосу розуму.

— Я не розлюблю вас, — сказав він. — Я кохатиму вас завжди.

— Ну, будь ласка, — заблагала Матільда. — Забудьте про мене. Не любіть мене, не треба. Я... я люблю іншого.

— Філіпа? Але ж він не любить вас.

— Ні! — вигукнула Матільда. — Він теж кохає мене. Він сам це сказав.

— Атож, звісно! — з неприхованим сарказмом промовив Ґабріель, підводячись з колін. — Звісно, він любить вас. Він дуже щедрий на любов. Чого-чого, а кохання в нього вистачає на всіх гарненьких жінок.

Матільда прикрила лице руками, немов захищаючись. Плечі її зсутулились і здригалися від ледве стримуваних ридань.

— Прошу вас, не мучте мене. Мені й без того боляче... Я така нещасна!

Вона рвучко схопилася з крісла і кинулася до розп’яття, що висіло на стіні поруч ліжка.

— Ти вже караєш мене, Господи! Ти не захотів чекати моєї смерті, Ти вирішив покарати мене негайно... Великий мій гріх, Господи, і кара Твоя справедлива.

Ґабріель підбіг до неї, судорожно стискаючи кулаки.

— Замовкніть! — простогнав він. — Не називайте моє кохання карою. Ради всього святого, не кажіть так... Це жорстоко, це безсердечно!

— Ох! — видихнула Матільда. — Пробачте. Я не хотіла образити вас. Я така дурна, я сама не знаю, що кажу... Прошу вас, благаю: забудьте про мене. Я не гідна вашого кохання. Я розпусна, пропаща. Не треба кохати мене.

— Я кохаю вас, Матільдо, — палко відповів Ґабріель. — Яка б ви не була, грішна чи праведна, порядна чи розпусна, я все одно кохатиму вас.

— Ні, це безнадійно! Я ніколи не зможу відповісти вам взаємністю.

— Ви ж зовсім не знаєте мене. Дайте мені шанс, і я заслужу ваше кохання. Не будьте такою категоричною. Прошу вас, подумайте, не кваптеся з відповіддю.

— Тут нічого думати, — вперто похитала головою Матільда. — Моє серце назавжди віддане іншому. Я належатиму лише йому — чи взагалі нікому.

„От бачиш!” — повчально відгукнувся дур і щосили вдарив Ґабріелеві в голову.

— Ну, ні, безсоромнице! — вигукнув він, хватаючи її в обійми. — Ти належатимеш мені!

Матільда не кричала, не кликала на допомогу. Вона була така налякана, така приголомшена, що навіть не пробувала чинити опір...

–––––––––––––––

Коли на світанку Філіп повернувся від Марґарити, щось спонукало його насамперед зазирнути до кімнати чергового дворянина. Там він з подивом виявив, що полог ліжка відхилений, саме ліжко порожнє, а в невеликому кріслі поруч, похнюпивши голову, нерухомо сидить Ґабріель. Спершу Філіпові здалося, що він спить.

— От чудасія!

Ґабріель здригнувся й підвів голову — виявляється, він не спав.

— Перепрошую, монсеньйоре. Я наказав Маріо та його дівчині забиратися геть.

— Який ти суворий! — з усмішкою промовив Філіп. — А втім, стривай! — Він підійшов ближче, сів на ліжко і пильно вдивився йому в обличчя. — Щось трапилося?

— Ви мали рацію, — з моторошним спокоєм відповів Ґабріель. — Я утнув дурницю.

— Ви посварилися? Матільда прогнала тебе?

— Гірше.

— Гірше?! — Філіп аж підстрибнув. — Що „гірше”? Ну! Відповідай, хай тобі чорт!

— Е... Я... того... проти її волі...

— Матір Божа! Ти зґвалтував її?!

Ґабріель ствердно кивнув. Очі його бездумно блукали по кімнаті.

Філіп обхопив руками голову, потім схопився на ноги, потім, передумавши, сів, відтак знову встав, нервово пройшовся з кутка в куток, повернувся до ліжка і, не роззуваючись, гепнувся на нього.

— А бодай тебе грець побив! — нарешті прорвало його. — Що ж ти накоїв, сучий сину?! Ну, й сюрпризик ти мені підсунув, нічого сказати, гарненький! Ах ти ж... Навіть не знаю, як тебе назвати. Ціле літо дівки наввипередки чіплялися тобі на шию, варто було лише пальцем ворухнути, щоб вони лягли під тебе й самі собі спідниці позадирали... Та ні! Він, бачте, шукав єдину й неповторну, так би мовити, кохання всього свого життя. А коли знайшов... Ну, все, баста! Це мені урок. Надалі я не терпітиму в своєму оточенні не лише педерастів, а й незайманців старших за шістнадцять років — цих шмаркачів, що уникають жінок, забиваючи собі голову романтичною маячнею про чисте та вічне кохання, вночі нишком рукоблудничають, а кінчають тим, що стають ґвалтівниками... — Філіп охолов так само раптово, як і вибухнув. — Гаразд. Я слухаю тебе.

Ґабріель розповів йому про все, крім своєї зустрічі з Сімоном. Філіп уважно вислухав його, потім, трохи помовчавши, спроквола мовив:

— Так, гарненькі справи!.. Ти, до речі, усвідомлюєш можливі наслідки свого вчинку? Адже Матільда не просто фрейліна принцеси — вона її улюблениця, а може, й коханка. І якщо Марґарита вирішить покарати тебе, навряд чи я зможу чимось зарадити. Звісно, я зроблю все від мене залежне, щоб угамувати її, але вона дуже норовиста дівчина і цілком здатна впертися. Врахуй, я не збираюся через твою безглузду витівку ставити під загрозу такий перспективний шлюбний союз. Збагнув?

— Так... Я розумію...

— І що ти думаєш робити?

— Не знаю. Я нічого не думаю. Не можу думати. — Він весь знітився й голосно схлипнув. — Я... я не хочу жити!..

Крекчучи, Філіп встав з ліжка.

— А ти поплач, — співчутливо порадив він. — От побачиш, відразу полегшає. Я серйозно. Часом і чоловікам можна поплакати — тільки скупо, по-чоловічому. Ти ще хлопчисько, тож плач, не соромся. Пожалій себе, пожалій Матільду — і поплач. Ось зараз я піду спа-а... — Філіп не втримався і широко позіхнув. — Втомився, як собака! Ця витівниця Марґарита... — Він осікся. — Ну, гаразд. Вранці ми всі обмізкуємо на свіжу голову, а зараз лягаймо спатоньки.

Ґабріель мовчки кивнув. Він вже приготувався розплакатися, коли залишиться на самоті, і тепер ледве стримував сльози.

Біля дверей Філіп зупинився:

— І ще одне, Ґабріелю. Я накажу варті не випускати тебе з моїх покоїв. А то ще чогось утнеш.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 29