Розділ XXX

Знедолений принц

Було близько першої попівночі, та все не згасало світло в кабінеті Александра Біскайського. Сидячи у зручному кріслі за широким письмовим столом, він уважно вивчав пожовклі від часу сувої, скріплені печатками короля та канцелярії Сенату, і датовані чотирма попередніми сторіччями. Іноді він переривав читання і впадав у глибоку задуму, відчужено дивлячись у простір перед собою; потім повертався до дійсності і брав наступний сувій.

— Нічого нема, — нарешті, пробурмотів ґраф, відклавши убік останній документ. — Анічогісінько... Прокляття!..

Він забарабанив пальцями по столу і вже вкотре нетерпляче поглянув на годинника.

„Дивна річ! До чого така потаємність, хай йому біс? Не інакше, як щось назріває. Щось дуже важливе... Але що?..”

Раптом за його спиною почувся тихий скрип дверей. Александр різко озирнувся й побачив на порозі кімнати свою сестру Жоанну.

— Що таке, люба? Пізно вже.

— Я не можу заснути, Сандро. Я так скучила за тобою, а ти щойно приїхав — і відразу за справи. Невже вони не зачекають?

— Справи ніколи не чекають, сестричко. І взагалі, даремно ти прийшла. Якщо дядько дізнається, що ти була в мене вночі, знову почне дорікати: „Ах, донечко, ти розриваєш моє серце!..”

По губах Жоанни ковзнула вимучена усмішка.

Брат лагідно дивився на неї — єдину істоту, яку він по-справжньому любив, водночас зневажаючи всіх інших, лютою ненавистю ненавидячи весь світ, що так жорстоко й підступно повівся з ним. Онук короля, син його старшого сина, що з дурного розуму помер раніше за батька, Александр був позбавлений дідом законного спадку — королівської корони. Покійний король Рікард, бувши вельми прихильним до меншого сина, теперішнього короля, дуже неприязно ставився до старшого, а після його смерті переніс усю свою нелюбов на Александра. Він примусив його, одинадцятирічного хлопчака, зректися від всіх прав на престол, і відтоді Александрове життя було отруєне ненавистю, злобою й заздрощами. Упродовж багатьох років йому ні вдень, ні вночі не давала спокою думка, що якби його батько не був таким непокірливим сином, то Александром Х, королем Наварри, була б інша людина. А саме — він, Александр Біскайський.

Рік за роком, крапля за краплею, ця отрута дедалі глибше проникала в його душу. Поступово його серце зашкарубіло, він перестав вірити в Бога й боятися пекла, попервах безсилу й нестямну лють змінили глибокий цинізм, холодний розрахунок і повсякчасне лицемірство. Александр не мав жодного друга, він узагалі забув, що означає слово „дружба”. Всі його думки та почуття підкорялися одному імперативу: будь-що повернути собі втрачену корону, і з огляду на це він поділяв людство на три табори — тих, хто стоїть йому на заваді, тих, кого він може використати для досягнення своєї мети, і тих, хто ні зашкодити, ні посприяти йому неспроможний. До цих останніх він ставився з презирством і зневагою, як до нижчих істот, однак старанно приховував це, а при потребі міг навіть вдавати з себе приязного та доброзичливого, і робив це так майстерно, майже віртуозно, що мало кому вдавалося роздивитись за зовнішнім лоском блискучого й респектабельного вельможі потворну суть озлобленого, безпринципного владолюбця.

Одружуючись із Бланкою, ґраф вбачав у ній не жінку, не майбутню супутницю життя, а передусім один із засобів здійснення своєї заповітної мрії. Знаючи про ніжну любов наслідного принца Альфонсо до старшої із своїх сестер, він розглядав цей шлюб, як вельми вдалий у тактичному і стратеґічному плані хід. Наваррський король, між іншим, гідно оцінив дипломатичний успіх небожа і двічі за останні півроку відправляв його на чолі нечисленного й погано підготовленого війська на придушення селянських заколотів у Країні Басків, потайки сподіваючись, що там він зустріне свою смерть.

Та всі надії Александра розсипалися на порох, коли Бланка дізналася про його зв’язок з Жоанною. Сама по собі її відмова ділити з ним ліжко не дуже засмутила його; куди гірше було те, що після цього вона почала ставитися до нього з відвертою ворожістю. Було б щонайменше наївно пояснювати це крайньою побожністю Бланки, її святенницькими забобонами і, як наслідок, глибокою огидою, яку вона почувала до кровозмішення. Якби Александр був порядною людиною, вона б, звичайно, простила його, як простила Жоанну, тим більше що його порочний зв’язок з сестрою тривав лише кілька місяців і припинився задовго до одруження. Проте нам відомо, за яких обставинах був укладений їхній шлюб. Від самого початку Бланка не мала ніяких ніжних почуттів до Александра і вже на другому тижні подружнього життя повністю розчарувалася у ньому, а ще за тиждень зненавиділа його всіма фібрами душі. Вона була дівчина розумна і спостережлива, досить швидко в неї склалася цілісна картина його ницої натури, і вона з жахом зрозуміла, щó за людина її чоловік і якими спонуканнями він керується.

Давній гріх Александра став лише мотивом для розриву, та ніяк не його причиною, хоча Бланка, можливо, вважала інакше. Вона без найменшого докору сумління шантажувала його, погрожуючи викриттям і шлюборозлучним процесом. Украй непевне становище ґрафа ще погіршилося, коли Альфонсо зійшов на престол. Якщо тепер Бланка захоче позбутися чоловіка і звернеться за допомогою до брата, то решту свого життя Александрові доведеться провести в бігах, переховуючись від всюдисущих убивць, скеровуваних рукою кастільського короля. Одна-єдина слабкість обернулася для ґрафа Біскайського справжньою катастрофою. Іронією долі, єдине чисте й непорочне, що ще лишалося в ньому, було кохання до рідної сестри — почуття, що в усі часи однаково суворо засуджувалось і церквою, і суспільством.

Сама Жоанна почувала до Александра швидше жалість, ніж правдиве кохання. Значно глибшим і серйознішим її захопленням був Рікард Іверо, якого вона всіма правдами та неправдами прагнула оженити на собі. А що ж до брата, то Жоанна була, мабуть, єдиною людиною в світі, що знала його справжню вдачу і, разом з тим, не пройнялася до нього відразою; вона єдина по-справжньому розуміла його — а розуміючи, співчувала. За позірною шляхетністю, за старанно прихованою ницістю їй бачилася стражденна душа, скалічена жорстокою дійсністю, образами та приниженнями, що їх він зазнав у дитинстві. З нею і лише з нею він ставав таким, яким був від природи — людяним. Поступившись на початку минулого року наполегливим домаганням брата, Жоанна сподівалася, що кохання, нехай і гріховне, бодай трохи пом’якшить його серце, вгамує несамовиту ненависть до людей. Та на жаль, її надії не справдилися...

Жоанна підсунула ближче стілець і сіла, спершись ліктем на край заваленого паперами стола.

— Все мрієш про корону?

— Саме так, — кивнув Александр. — Мрію. Мрію і тільки. Сьогодні, в певному сенсі, знаменний день. — Оце, — він указав на розкидані по всьому столу сувої, — останні з документів, де бодай побіжно згадується про успадкування наваррського престолу. Так, принаймні, стверджує Мондраґон. Він каже, що за час моєї відсутності перерив увесь державний архів.

— Але нічого не знайшов?

— На жаль. Ніде не ставиться під сумнів первісна формула наслідування: „По смерті короля Наварри його наступником стає його старший син. Він і проголошується Сенатом королем Наварри, якщо більшість високоповажних сенаторів не має проти цього істотних заперечень, гідних перегляду традиційних правил, освячених звичаями предків і схвалених святою католицькою церквою”, — процитував ґраф. — Пізніше в неї були внесені уточнення, що стосуються тих випадків, коли вмерлий король узагалі не має нащадків, а остання поправка була схвалена вісім років тому і передбачає успадкування престолу старшою дочкою за відсутності синів. Випадок з нашим батьком не мав прецедентів у Наваррі й ніколи не розглядався навіть умоглядно, а практика інших країн... Ні, на сусідів краще не посилатися — це матиме прямо протилежний ефект. Отож усі мої спроби знайти якусь юридичну зачіпку, що дозволила б на підставі закону звинуватити дядька в узурпації, зазнали цілковитого фіаско.

— Так ти визнаєш свою поразку? — з боязкою надією запитала Жоанна.

— Аж ніяк! — жорстко промовив Александр. — Це ще не поразка, я лише зазнав тимчасової невдачі. Доведеться круто міняти тактику, йти іншим шляхом. Раніше я намагався піддати сумніву коректність первісної формули — що престол успадковує старший син, але тепер я спиратимусь на неї.

Жоанна розгублено похитала головою:

— Я не розумію тебе, Сандро. Скільки разів ти говорив мені, що дядько став королем у цілковитій відповідності до цього положення: адже, коли помер наш дід, він був єдиним і на той час старшим його сином.

— Старшим з живих. Але не старшим взагалі. Поки мене не було, Мондраґон узяв на себе ініціативу і звернувся до Лотаря фон Айнсбаха, знаного теолоґа з Тулузького університету, з проханням дати вичерпне тлумачення порядку престолонаслідування з позицій сучасної богословської науки...

— Стривай-но! Це не той превелебний отець Лотар, що минулого тижня приїхав до нас на запрошення єпископа?

— Так, він. Про його запрошення подбав Мондраґон. Сьогодні ввечері я мав з отцем Лотарем тривалу розмову. Виявляється, він охоче відгукнувся на пропозицію Мондраґона і ще в Тулузі накреслив основні тези трактату, в якому арґументовано доводиться, що формула „наступником короля стає його старший син” має на увазі передачу божественного начала королівської влади строго по старшій лінії — і смерть нашого батька раніше за діда нічого не міняє. Доки ми з тобою живі, ні дядько, ні тим більше Марґарита не належать до старшої гілки наваррського дому. Старша гілка — ми, а я — старший у роду. Поза тим, — тут Александр підняв догори вказівний палець, — дядькові спроби обґрунтувати свої претензії на старшинство в роду на тій підставі, що буцімто з передчасною смертю нашого батька між мною та дідом втратився безпосередній зв’язок, дуже скидаються на єресь, бо піддають сумніву безсмертя душі.

— Хіба? — сумно всміхнулася Жоанна. — Відколи це ти почав вірити в безсмертя душі?

— А ні відколи. Проте це ніскілечки не заважатиме мені використовувати такі арґументи, щоб переконати в своїй правоті йолопів, що вірять в усілякі байки про Бога та безсмертну душу... Припини кривлятися, Жоанно! І облиш свою проповідь при собі. З мене досить того, що я справно ходжу до церкви.

— Це ще більший гріх, Сандро: прикидатися, що віриш, коли в серці немає ні краплини віри.

— Годі, я сказав! — прикрикнув ґраф, ляснувши долонею по столу. — Не заводься, прошу тебе... Так от, превелебний Лотар обіцяє вже незабаром запропонувати свій трактат на розгляд конґреґації священної канцелярії і впевнений, що не пізніше наступного Різдва, цебто за півтора року, папа схвалить його і внесе до списку Вселенської Суми Теолоґії^*.

* Вселенська Сума Теолоґії — реєстр богословських праць, схвалених католицькою церквою і визнаних частиною її офіційної доктрини.

— Невже? — засумнівалася Жоанна. — Ти гадаєш, що найсвятіший отець підтримає твої домагання? Адже він вельми прихильний до дядька — та й до Марґарити також, хоч і засуджує її розпусну поведінку.

— А я й у гадці не маю звертатися до нього за підтримкою. Єдине, що від нього потрібно, це схвалення трактату, в якому ні разу не згадується Наварра, як, власне, й будь-яка інша країна. Питання про престолонаслідування розглядається там безвідносно до якогось конкретного випадку, і нікому й на думку не спаде пов’язувати його з Наваррою; тільки б ніхто не дізнався, що він був написаний на моє замовлення, і все буде гаразд. Положення трактату цілком узгоджуються з нині чинними нормами римського права, в незмінності яких кровно зацікавлений весь рід Юліїв. Ну а папа, сам Юлій, гадаю, не проґавить нагоди зробити родичам послугу, тим більше важливу, що останнім часом серед вищої італійської знаті посилилися настрої на користь елективної монархії — щоб імператора обирав Сенат, як це було в давнину, ще до Корнелія Великого. От тоді я й заявлю про свої права, посилаючись на їх канонічну обґрунтованість, і таким чином позбавлю дядька та Марґариту підтримки з боку Рима. От тоді й подивимося, дорогий дядечку, хто сміятиметься останнім! — При цьому ґрафові очі так хижо й зловтішно заблищали, що Жоанні аж моторошно стало.

— Сандро, любий! — благально озвалася вона. — Тільки не треба крові! Дай мені слово, що обійдешся без крові. Прошу тебе, дуже прошу. Інакше мені доведеться розповісти про все тат... — вона почервоніла й опустила очі, — дядькові.

Александрові губи скривилися в глузливій усмішці:

— Таткові, так? Він для тебе татусь. Тобі байдуже, що твій справжній батько... Втім, гаразд. Не турбуйся, сестричко, я не кровожерливий. До сили я вдамся хіба що в крайньому разі, і вже ніяк не посягатиму на життя милих твоєму серцю узурпаторів — дядька та кузини. Бо ж якщо я буду причетний до їхньої смерті, Сенат відмовиться проголосити мене королем і віддасть корону дядькові Клавдію. А такий варіант мене зовсім не влаштовує. Краще я зачекаю рік-півтора, тим часом вербуватиму собі прихильників, а коли папа схвалить трактат про престолонаслідування, порушу це питання на Сенаті, ініціюю гучний процес і виграю його.

— А ти певен в успіхові?

— Звісно, певен. В найгіршому разі доведеться трохи повоювати — якщо дядько не захоче добровільно поступитися короною. Мондраґон, однак, не радить мені загострювати ситуацію, вимагаючи негайного зречення. Мовляв, старий не довго затримається на цім світі, тож не варто заради якихось кількох років розпалювати міжусобицю. Найпевніше, я так і вчиню: нехай Сенат проголосить мене наступником престолу й реґентом королівства, дядько спокійно доживає свій вік у королівському сані, а Марґарита... Та ну її к бісу! Хай ця великосвітська шльондра робить, що їй заманеться — чи зостається тут, а чи виходить заміж і забирається десь-інде, щоб там віддаватися розпусті, — мене це не цікавить... — Нараз Александр спохмурнів. — Тільки от...

— Ну! — пожвавішала Жоанна. — Що?

— Тільки б вона не вийшла за кузена Рікарда або Філіпа Аквітанського. Тоді всі мої зусилля підуть коту під хвіст.

— Чому?

Ґраф нервово пошкріб нігтями свою гладко поголену щоку.

— Ну, щодо кузена Іверо, тут і дурневі ясно. За нього горою стануть всі сенатори-кастільці з Ріохи та Алави: аякже, онук їх обожнюваної доньї Гелени Іверо... ах, даруйте! — Елени де Ебро^*... так от, онук цієї леґендарної і вкрай легковажної особи — їхній майбутній король! У такому разі прихильники Марґарити і прихильники Рікарда зімкнуться й разом складуть непробивну більшість у Сенаті.

* Тут Александр Біскайський наголошує на приналежності ґрафства Іверо (кастільською Ебро) до тієї частини Наварри, що мовно, культурно та політично тяжіє до Кастілії, тоді як решта території королівства історично зорієнтована на Ґаллію. В кастільській мові, на відміну від ґалльської, літера „h” не вимовляється, тому ім’я „Helena” кастільською читається як „Елена”.

— Це я розумію, Сандро. Але до чого тут Філіп Аквітанський?

— Ха! Питаєш! Та до того, що під боком у нас Ґасконь з її військовою та політичною міццю. До того, що кузен Альфонсо — його найщиріший приятель. До того, що Красунчик досконало володіє даром обворожувати людей — і жінок, і чоловіків — усіх! До того, нарешті, що моя люба дружинонька з одинадцяти років сохне по ньому і цілком здатна підсунути мені велику свиню, якщо я надумаюся чимось образити її кумира. Та він просто наплює на несприятливе для нього рішення Сенату й силою зброї заволодіє Наваррою.

— Отже, шлюб Марґарити з Красунчиком ставить хрест на всіх твоїх планах?

— Мабуть, що так. З ним жарти короткі. Це не дядько, панькатися не буде. У разі чого, нацькує на мене свого вірного пса, Ернана де Шатоф’єра, як колись нацькував його на свого старшого брата — і все, немає більше Ґійома Аквітанського. Отож мені доведеться змиритися, визнати свою поразку і стати зразковим підданим Марґарити... якщо, звісно, їй не забракне розуму вийти за Красунчика.

— Не забракне, — запевнила його Жоанна, в її голосі відчувалося полегшення. — Можеш не сумніватися.

Безапеляційний тон сестри не на жарт стривожив ґрафа.

— Що ти маєш на увазі? — стурбовано запитав він.

— Ще минулого тижня Марґарита вирішила погодитися на цей шлюб. Мовляв, виходити заміж все одно доведеться, а молодий Філіп Аквітанський — найкращий варіант. Тут, до речі, не обійшлося без Бланчиного сприяння: вона їй всі вуха протуркала, розхвалюючи Красунчика. А сьогодні... Сьогодні була справжня сміхота — Марґарита закохалася, як мале дівча.

— Та ти що?!

— Оце саме. Видно, ти правду казав про його чари. Він поводився вкрай зухвало, часом відверто нахабно, весь час глузував з Марґарити — а вона знай лащилася до нього й лагідно муркотіла. Словом, казна-що. Гелена реготала, аж за боки хапалася. Та й мені було смішно дивитися, як наша Марґарита липне до Красунчика. Він точно її приворожив.

Александр нічого не відповів і поринув у глибоку задуму. Обличчя його неприродно зблідло й видовжилося, плечі зіщулились, а весь він наче змарнів. Жоанна раз по раз занепокоєно смикала його за манжет сорочки, та він не озивався.

Врешті Александр підвівся з крісла й розгублено заходив по кімнаті.

— Хай йому чорт! — вигукнув він з люттю та відчаєм у голосі. — Що ж його робити?

— Облиш це, Сандро, — порадила Жоанна. — Що було, те спливло, минулого не повернеш.

— Авжеж, звісно. Хто старе пом’яне, той лиха не мине. Ти тільки й мрієш про це. Ще б пак! Марґарита тобі за сестру, дядько — татусь. Він удочерив тебе, повернув тобі титул принцеси Наваррської, тож ти нічого не втратила.

— Припини, Сандро! — несподівано різко відповіла Жоанна. — Гріх дорікати мені за те, що я називаю його батьком. Я дуже погано пам’ятаю наших батьків, а дядько завжди ставився до мене як до рідної доньки. І взагалі, до чого тут титул принцеси? Зрештою, я й так принцеса — за народженням.

— Але мене дратує...

— Так, тебе дратує дядькова доброта до мене, дратує його готовність будь-якої миті примиритися з тобою, якщо ти відмовишся від своїх претензій. Це дратує тебе, бо не вкладається в твоє уявлення про нього, як про жорстокого, безчесного узурпатора; бо тобі буде значно важче ненавидіти його, коли ти визнаєш, що насправді він добра людина. А тим часом, з ненависті до нього ти черпаєш свої сили; жадоба помсти стала сенсом твого життя... Так не годиться, Сандро! Ну, хай з нами повелися несправедливо, хай нас образили, але ж не можна жити самими лише мріями про помсту. Коли вже ти не віриш у безсмертя душі, подумай хоч би про земне існування. Ти ж марнуєш своє життя, ганяючись за химерами, плекаючи нездійсненні надії. Хіба ти зазнаєш поневірянь? Хіба тобі бракує грошей? Ні, у тебе всього вдосталь і ти можеш отримати все, що забажаєш. То чого ж, чого ж тобі ще не вистачає?

Ґраф зупинився і спрямував на сестру пронизливий погляд.

— Чого мені не вистачає, питаєш? Влади! Ось чого я бажаю — ніким і нічим не обмеженої влади! — промовив він у якомусь моторошному екстазі. — Аби здобути її я ладен на все — навіть цілувати зад Інморте...

— Інморте! — злякано вигукнула Жоанна і схопилася на ноги. — Сандро, любий, опам’ятайся! Єзуїти грішники, єретики, вони запродали свої душі дияволу.

— Так стверджує наш єпископ, — незворушно відповів Александр. — Повір, сонечку, він перебільшує. А втім, я також єретик і охоче продав би свою душу Сатані, та от біда — лукавий щось не квапиться її купувати... І до речі, про грішників. Що сказав би монсеньйор Франциско, якби дізнався про наші стосунки?

Жоанна тихо заплакала.

— Я щодня молю Бога, щоб він простив нас, — крізь сльози промовила вона. — Гріх наш великий, але Господь милостивий... Та хіба ми одні грішники?! Може, Марґарита праведниця? Чи той самий Красунчик? Чи Бланка?..

— Та вже ж, — зітхнув ґраф. — Що й казати, благочестиве товариство зібралося. Кожна людина — справжнє вмістище доброчесності, уособлення всіх можливих чеснот... Між іншим, ти нагадала мені ще про одну грішницю — так звану мою дружину. Кажуть, вона вкрай знахабніла. Завела собі коханця, рисується з ним на людях, мов із законним чоловіком...

— Сандро! — докірливо вигукнула Жоанна. — Як ти можеш! Кому-кому, але не тобі ганити її за це.

— Цілком вірно, люба, цілком вірно. Мене засмучує не те, що вона завела коханця, а кого вона взяла собі за коханця! Зубожілого дворянчика, якому бракує власних коштів навіть на те, щоб одягнутися пристойно.

— Це правда, Бланка утримує його. Але не турбуйся, не з твоєї кишені.

— Та знаю, знаю. Вона швидше помре, ніж візьме в мене бодай динар. — Ґраф гірко посміхнувся. — І знову ж таки, не про це йдеться. Невже ти не розумієш, що її вибір принижує мене в очах двору? Це вона так мстить мені — витончено, підступно... Піду-но побалакаю з нею.

— Прямо зараз? — здивувалася Жоанна.

— Саме зараз. Я хочу застати її в ліжку з тим молодиком, так вона буде поступливішою. Сподіваюсь, вони ще не заснули. А ти, сестричко, іди спати, пізно вже... — Ніби на підтвердження його слів, глухо пробив годинник на головній вежі палацу. — От дідько! Мені треба до... А проте, хай зачекає, ніде він не подінеться.

— Хто це — він? — стривожено запитала Жоанна.

— Багато знатимеш, швидко постарієш, — відповів Александр і, лагідно поглянувши на сестру, додав: — Не потерпай, сонечку, не Інморте.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 30