Розділ XXXII

Збезчещена

Коли Ґабріель пішов, Матільда ще довго лежала в ліжку, тупо дивлячись у стелю. Її охопило якесь моторошне заціпеніння. Їй відчайдушно хотілося заплакати, але, незважаючи на всі намагання, її очі залишалися сухими, вона не могла видавити з себе жодної сльозинки. Тугий клубок підступив до її горла і так і застряв там намертво, не бажаючи рухатися ні назад, ні вперед.

Минуло досить багато часу, перш ніж Матільді вдалося подолати заціпеніння. Вона сіла в ліжку й повільно, наче в трансі, заходилася скидати з себе зім’яте, місцями подерте вбрання. Роздягшись догола, Матільда витерла кров — єдине, що лишилося від її незайманості, — і лише тоді клубок в її горлі врешті подався, сльози ринули з її очей, і вона нестримно заридала, гірко оплакуючи свою загублену невинність, свої зруйновані ілюзії, свої безжалісно розтоптані мрії...

Коли почало світати, Матільда, виплакавши всі сльози і від того трохи заспокоївшись, встала з ліжка, наділа на себе чисту спідню сорочку та довгий пеньюар, вступила босоніж у капці й поквапом вийшла з кімнати. Вона більше не могла залишатися там, де над нею так жорстоко наглумилися, їй було страшно сам на сам зі своїми думками, і вона вирішила піти до Марґарити. Матільда знала, що напередодні принцеса посварилася з Рікардом Іверо, тому сподівалася застати її в спальні одну або, в гіршому разі, з Констанцою де ла Пенья. Останні два роки Марґарита погано засинала сама і зазвичай, коли в неї не було чоловіків, брала до себе в ліжко чергову фрейліну.

Біля входу до принцесиних покоїв Матільда мало не спіткалася з Філіпом, і лише останньої миті встигла сховатися в одній з неглибоких ніш у стіні коридору. Філіп пройшов повз неї, не помітивши її. Його біляве волосся було скуйовджене, щоки розпашіли, вдягнений він був поспіхом і недбало, а на вустах грала самовдоволена усмішка ловеласа, який щойно отримав чергову перемогу. На Матільду війнуло тонкими, ніжними парфумами, що їх полюбляла Марґарита, і цей запах ударив у ніздрі дівчини так різко й неприємно, як нашатир. Бідолаха насилу проковтнула клубок, що знову підкотився до її горла, і до болю прикусила губу, ледве стримуючи черговий приступ ридання. Яка вона була дурна та наївна, повіривши його брехливим словам про кохання! Як жорстоко він повівся з нею!.. В його очах вона була лише іграшкою — гарненьке личко, чорний кучері, довгі стрункі ніжки, гнучкий стан — словом, ласий шматочок, цілком придатний для розваг, але не надто цінний, щоб ним дорожити. Він з легким серцем поступився нею своєму дворянинові, відразу ж викинув її з голови й подався шукати кохання в іншої...

Коли Матільда ввійшла до спальні, Марґарита лежала ницьма на ліжку, зарившись лицем у подушку.

— Вирішив повернутися, любий? — ніжно промуркотіла вона, зачувши тихий скрип дверей.

— Це я, пані, — тремтливим голосом промовила Матільда.

— Ти? — Марґарита перекинулася набік і запитливо поглянула на неї. — Що з тобою, серденько? Чому ти не спиш? У тебе такий змучений вигляд.

— Н-ні, пані, нічого. Просто... Просто я хочу побути з вами.

Принцеса зітхнула:

— Боюся, не до добра це, Матільдо. Надто вже часто ти набиваєшся до мене — а це може ввійти в звичку. Зрідка порозважатися можна, не зашкодить, але... Та гаразд, облишимо. Правду кажучи, я навіть рада, що ти прийшла. Інакше довелося б будити Констанцу, а мені зараз не дуже хочеться бачити її кисле личко. До того ж вона пристає до мене ще настирливіше, ніж ти. Теж мені, порядна!.. Ну, лягай, не стій, як укопана. Та спершу подай мені сорочку, вона має бути десь там, біля тебе.

Матільда підібрала з підлоги це кокетливе вбрання, що скромно звалося нічною сорочкою, і віддала її своїй пані. Марґарита огорнулася в напівпрозорий серпанок, що робив її ще привабливішою, ніж у голому вигляді, а Матільда тим часом скинула з ніг капці, зняла пеньюар і швидко забралася під ковдру. Обхопивши Марґариту за талію, вона міцно притислася до неї.

— Ну от! — сумно промовила принцеса. — Що я казала! Мабуть, тобі час виходити заміж.

— Ні, — прошепотіла Матільда, зариваючись лицем на її грудях. — Не треба... Не хочу...

— А чого ти хочеш? Лишитися старою дівою?

— Не знаю, пані, я нічого не хочу. Я... я хочу в монастир!..

— Ага! — видихнула Марґарита з явним полегшенням. — Зрозуміло! — Вона взяла Матільду за підборіддя і підняла до себе її обличчя. — Раз мова зайшла про монастир, значить, ти закохалася.

Матільда густо почервоніла й опустила очі.

— Так я вгадала? — не вгавала Марґарита. — І хто ж він, цей щасливчик?.. Ану, ану! Це ж Красунчик-Філіп, правда? Відповідай!

Матільда ствердно кивнула і зненацька вибухнула гучними риданнями.

— То що ж це таке? — розгубилася принцеса. — Припини ревіти, вгамуйся. Поясни, врешті, що сталося?

— Він... Він... — почала була Матільда, та сльози завадили їй говорити.

— Невже він образив тебе?!

— Ні, не... не він... Це... це не ві-ін...

— Не Філіп? А хто?

— Це його... пан де... де Шеверні.

— Пан де Шеверні? Та приємний юнак, з якою ти розмовляла весь вечір?

— Т-так... Він...

— І що ж він зробив?

— Він... він... Він образив... образив мене.

— Образив? Як?

— Ну... Він... Він взяв... взяв і... і мене... образив...

— Матінко Божа! — вигукнула Марґарита. — Він зґвалтував тебе?!

— Т-так... так... — відповіла Матільда і ще дужче розридалася.

Розбуджена її голосінням, до спальні зазирнула покоївка принцеси.

— Пані...

— Тпрусь! — прикрикнула на неї Марґарита.

Вона сіла, спершись спиною на подушки, підтягла ноги і поклала Матільдину голову собі на коліна.

— Поплач, дівчинко, поплач, люба, — ніжно приказувала вона, гладячи її спину й волосся. — Плач, скільки можеш, постарайся гарненько виплакатися, тоді не так болітиме... Ах, він негідник! Мерзенний насильник! Та я йому... Я покажу йому, де раки зимують, покидькові такому. Ой, і покажу — щоб іншим не кортіло. Він у мене такого отримає, що після цього йому пекло раєм здаватиметься. Покруч огидний! Блудливий син гієни та шакала... Ні, це незбагненно! Він здавався мені таким ввічливим, лагідним і сором’язливим юнак — і ось тобі! — Марґарита важко зітхнула. — Як погано я знаю чоловіків!..

Трохи згодом вона почала випитувати в Матільди подробиці того, що сталося; дівчина відповідала, здобрюючи кожну фразу рясним потоком сліз. Дійшовши до кінця цієї прикрої пригоди, принцеса знову лягла і пригорнула Матільду до себе.

— Дитинко ти моя дурненька! Хіба ти не розумієш, що сама напросилася!

— Так, пані, чудово розумію. Я цілком усвідомлюю, що ця справедлива кара Божа за мої гріхи, за мою розпусність.

— За що, за що?! — здивувалася Марґарита. — Які ще гріхи? Яка розпусність? Що ти верзеш, серденько?!

— Це правда, пані, — серйозно відповіла Матільда. — Я вже згрішила подумки, я піддалася знадам Спокусника. Я розпусна своїми помислами.

— Маячня! Притримай цю реліґійну нісенітницю для падре Естебана, з ним ви розберетеся, що до чого, скоїла ти гріх чи ні, а мені памороки не забивай. Зараз ідеться про інше. Ви з паном де Шеверні обоє рябоє; я навіть не знаю, хто з вас більше завинив. Хлопець закохався в тебе до нестями, геть збожеволів, а ти ще й провокувала його. Ну, хіба можна так поводитися з людиною, в якої з головою негаразд? Замість поспівчувати йому, виказати жалість, ти відверто знущалася з нього — і, підозрюю, ще жорстокіше, ніж розповіла мені. Коли вже ти в чомусь і згрішила, то це порушила заповідь Господню не вводити в спокусу ближнього свого. Філіп, до речі, також знущався з мене, але з цілком певним наміром — щоб я сама кинулася йому на шию. У нього і в гадці не було довести мене до сказу, а потім просто відшити... Ах, чорт! Та якби він спробував викинути такого коника, я б негайно покликала варту, звеліла прив’язати його до ліжка і... — Марґарита прокашлялася. — Гаразд, не будемо це. Повернімося до наших баранів... Гм, і справді до баранів, вірніше, до баранчиків — до двох дурних баранчиків. Я, далебі, не знаю, що мені з вами робити — з тобою і паном де Шеверні. На прийомі, треба сказати, він справив на мене дуже приємне враження...

— Він негідник, — сонно промимрила Матільда. — Я ненавиджу його... І Красунчика ненавиджу — він обманщик і негідник... Всі чоловіки негідники... брехуни... Я їх всіх ненавиджу...

— Ну-ну! — посуворішала Марґарита. — Ти це облиш! Без чоловіків життя було б нудне. Кого тоді накажеш любити? Одних лише дівчат? Красно дякую... Ах, серденько, завдала ж ти мені клопоту зі своїм божевільним залицяльником. Як же тепер обійтися з ним? Зразково покарати його, чи що? Можна, звичайно, це геть виб’є дур з його голови — але ж рикошетом ударить і по тобі. Спробуй тоді знайти тобі пристойного чоловіка. Як там не крути, а ти у нас, вважай, з самих низів. Навіть якщо я зберу для тебе царський посаг, навряд чи якийсь заможний барон клюне не тебе... Ні, брешу! Один точно клюне. І не простий барон, а віконт. Та, боюся, моя ідея не прийдеться тобі до смаку. Га, Матільдо?

Дівчина не відповіла. Змучена переживаннями цієї бурхливої ночі, Матільда врешті заспокоїлась і поринула в глибокий сон, зрідка шмигаючи своїм маленьким носиком. Вона була така гарна вві сні, що Марґарита не втрималася й поцілувала її.

— Спи, моя дитинко, спи, люба моя. І нехай сон принесе тобі полегшення...

Принцеса закрила очі, подумки повертаючись у Філіпові обійми. Тут-таки ліжко під нею немов провалилося, якась бистра течія підхопила її і швидко понесла крізь густіючий туман дрімоти в саму пучину солодкого сну.

А за вікном вже світало, і чисте безхмарне небо, веселий та життєрадісний спів пташок провіщали настання погідного сонячного дня.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 32