Розділ XXXIX

у якому Марґарита позбувається мани, а Філіп бачить солодкі сни

Після цього невеличкого, але дуже важливого відступу, повернімося до Філіпа та Марґарити. Як ми вже знаємо, Філіп, залишившись сам на сам з принцесою, сказав:

— Отже, пані, я слухаю. Що привело вас до мене в таку пізню годину?

Марґарита різко схопилася на ноги.

— Чи не могли б ви принаймні не лежати в присутності дами! — в її голосі виразно забриніли істеричні нотки. — Ач, як розляглися! Як... як лінива свиня — ось як!

Філіп зітхнув і прибрав сидяче положення.

— Це даму задовольнить? Чи дама бажає, щоб я впав перед нею навколішки? — стомлено, а тому зі злістю промовив він.

Марґаритине обличчя спалахнуло яскравим рум’янцем обурення.

— Що за тон, пане?! Яка нахабна поведінка! А вирядився — теж мені, римський сенатор!

— Ґалльський, — машинально уточнив Філіп. — Ви мене дивуєте, люба кузино. Я вас не розумію.

Раптом Марґарита вся знітилася, присіла на канапу поруч нього, поклала голову на його плече й тихенько заплакала.

— Ну, це вже нікуди не годиться, — розгублено промимрив Філіп. — Припини негайно!

— Помовч, Філіпе, — крізь сльози заблагала Марґарита. — Прошу тебе, помовч... Жорстокий ти, бездушний!..

Так вони й сиділи: вона плакала, а Філіп, долаючи сон, думав про те, чи збагне він колись, що ж це за дивні такі, ірраціональні створіння — жінки.

Врешті Філіп підняв важкі, ніби налиті свинцем повіки.

— Хочеш лишитися в мене? — мляво запитав він.

Марґарита витерла вологе від сліз обличчя об його тогу і ствердно кивнула. Зараз вона була схожа на маленьку зарюмсану дівчинку, яку образили тим, що відібрали в неї улюблену ляльку, і Філіпові від усієї душі стало шкода її.

— Гаразд, ходімо, — сказав він. — Тільки прихопи свічку, а то спіткнемося.

— Угу...

У спальні Філіп скинув з себе тогу та нижню білизну й забрався на ліжко.

— Роздягайся сама, — сказав він Марґариті. — Даруй що не допомагаю тобі. У мене просто немає сил.

Марґарита швиденько скинула з себе одяг і запитала:

— Свічку гасити?

— Ні, не треба, — відповів Філіп, захоплено дивлячись на неї. — Боже, яка ти гарненька! Я ніяк не можу намилуватися тобою... Ходи до мене до мене, любонько. Швидше!

Марґарита шмигнула під ковдру, міцно пригорнулася до Філіпа й покрила його лице жаркими поцілунками. Її поцілунки були такі пристрасні, що Філіп, миттю забувши про втому, з таким запалом став пестити її тіло, ніби був переповнений енерґією й не кохався вже місяці зо два.

Втім, вистачило його ненадовго. Незабаром Філіпа знов охопила нездоланна соннота, і він безсило поклав голову на її чарівний животик.

— Що з тобою, любий? — стурбовано запитала Марґарита.

— Даруй, люба, не можу. Я дуже втомився... Як собака втомився... У мене просто нема сил.

Марґарита скрушно зітхнула:

— Що ж, як нема, то й дарма... Тільки отак і лежи.

— Подобається?

— Дуже.

— Добре. Я засну в тебе на колінах, — сонно промурмотів Філіп і замовк.

За хвилю Марґарита прошептала:

— Ти ще не спиш, Філіпе?

— Ні.

— Чому?

— Думаю.

— Про що?

— Про турніри. Про те, що вони роблять з людьми. Адже це протиприродне — лежати в ліжку з такою чарівною дівчиною й нічого з нею не робити.

— Твоя правда, — погодилася Марґарита. — Ненавиджу турніри!

У спальні знов запала мовчанка, і знову першою її порушила Марґарита:

— Філіпе.

— Так?

— От що я тобі скажу...

— Що?

— Нічого в нас не вийде, любий.

— Про що ти?

— Про наш шлюб.

Філіп підтягнувся до подушки й зачудовано спитав:

— Як! Ти вже знаєш?

— Знаю, давно знаю. Просто досі я боялася глянути правді в очі.

— Стривай-но, — сказав Філіп, нараз второпавши, що вони розмовляють про різні речі. — Я тебе не розумію.

— А що тут розуміти? Просто ми не створені одно для одного, Філіпе. Більш того, ми несумісні.

— Несумісні, кажеш? А мені здавалося, що навпаки — у нас багато спільного.

— Атож, надто багато. І саме тому ми несумісні. Між нами немає справжнього кохання, є тільки шалена пристрасть. Ми здатні кохатися вдень і вночі, але ніколи не станемо друзями, соратниками, однодумцями. Від самого початку кожен з нас прагнув підкорити іншого своїй волі — ти виявився сильнішим і переміг. Я не можу, не хочу миритися з цим.

— Отже, та даєш мені відставку?

Це невинне запитання викликало зовсім несподівану реакцію. Марґарита уткнулася лицем у подушку й гірко заплакала. Філіп підвівся, спираючись на лікоть, і торкнувся до її плеча.

— Що з тобою, кохана?.. Годі ревіти... От чорт! — Він схлипнув: Марґаритин плач був дуже заразливий. — Хоч би скажи, чому плачеш — може, поплачемо разом.

— Н-не м-можу... Н-не м-можу...

— Що ти не можеш?

— Дати тобі відставку не можу. Я... я хочу тебе, хочу завжди бути з тобою... Ця якась мана. Адже я не люблю тебе, адже я... я... я... О-о, як я тебе ненавиджу!!!

Марґарита підхопилася, перекинула Філіп навзнак і сіла на нього зверху, стиснувши колінами його боки.

— Прошу тебе, благаю, відмовся від мене. Будь великодушним, любий... Будь безжальним, непохитним, не одружуйся зі мною. Навіть якщо я навколішки проситиму тебе — не погоджуйся, не губи мене, дай мені жити по-людському... Ну! Ну! Ну! — і в нестямі вона заповзялася хльостати його по щоках.

У відповідь Філіп дав їй сильного ляпаса і різко відштовхнув її від себе. Впавши на ліжко, Марґарита миттю вгамувалася і, згорнувшись калачиком, тихенько захникала.

— Я буду великодушним, безжальним і непохитним, — заявив він. — Я не дозволю тобі губити своє життя. Ти вільна.

Марґарита перестала хникати й недовірливо поглянула на нього:

— Правда?

— Клянуся хвостом Вельзевула, як каже Ернан. Тепер вже ніщо не примусить мене одружитися з тобою.

— Ти справді відмовляєшся від мене? — з боязкою надією і чималою часткою гіркоти в голосі перепитала вона.

— Навідсіч. З тобою я матиму багато клопоту: інші чоловіки не подарують мені твоєї вірності, вони вважатимуть мене нахабним еґоїстом і деспотом, що одноосібно привласнив такий безцінний скарб. Адже ніхто зі здорового розуму не повірить, що ти не зраджуєш мене з власної волі. Про мене розповідатимуть жахливі історії, буцімто я регулярно катую тебе, змушуючи до подружньої вірності. Поступово навколо тебе виникне ореол мучениці... Що таке? Знову плачеш?

— Це я від радості, любий... І трохи — від смутку. Коли ти поїдеш, мені дуже бракуватиме тебе. А ти? Ти хоч зрідка згадуватимеш мене?

— Ах, любонько, — сонно пробурмотів Філіп. — Я ніколи не забуду тебе. У тебе таке досконале тіло, ти така палка, така ніжна, така чарівна...

— А як же ґалльська корона? — похопилася Марґарита. — Ми ж з тобою... Певніше, ти... Невже ти відмовишся від своїх претензій на ґалльську корону? Не вірю. Не можу повірити. Ти напевно щось затіваєш — але що?

Філіп не відповів. Втома, нарешті, здолала його, і він заснув мертвим сном. Марґарита ніжно торкнулася губами до його лоба, потім тихенько вибралася з ліжка і неквапно одяглася. Видобувши зі свічника запалену свічку, вона востаннє поглянула на сплячого Філіп — і саме тієї миті його обличчя осяяла щаслива й безтурботна усмішка.

„Цікаво, що йому сниться? — думала Марґарита, прямуючи до дверей. — Чи хто?.. Може, Бланка?.. А втім, це не важливо. Між нами все скінчено. Назавжди. Безповоротно... Так! — переконувала вона себе. — Безповоротно! Він мій злий ґеній. Я не можу кохати його... Дякую тобі, Господи, що ти звільнив мене від цього чудовиська. І нехай тепер йому сниться хто завгодно — та тільки не я...”

А Філіпу снилися Періґор, Руерґ та Ґотія. У його віщому сні вони уявлялись йому трьома сходинками на підвищення перед вівтарем у соборі Святого Павла в Тулузі, де за традицією відбувається коронація королів Ґаллії. І бачив він усипану коштовними каменями золоту корону королівства Ґалльського, яку покладає на його чоло Марк де Філіппо, архієпископ Тулузький, вінчаючи свого єдинокровного брата на царство в одній з наймогутніших європейських держав...

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 39