Розділ LVIII

Викриття

Біля вхідних дверей Жоанниних покоїв стояло кілька озброєних вартових. Не відповідаючи на їх привітання, Марґарита вихором увірвалася всередину, проминула передпокій і опинилася в яскраво освітленій кімнаті, де вже перебувало п’ятеро молодих людей. Ґастон д’Альбре й Ернан де Шатоф’єр сиділи на канапі, затиснувши між собою, мов у лещатах, Фернандо де Уельву. Навпроти них у кріслах розташувалися Філіп та Сімон. Відкинувшись на м’які спинки, вони очманіло дивилися на Фернандо, ніби не вірячи своїм очам.

— Де Жоанна? — спитала Марґарита, перевівши подих після швидкого бігу; щоки її палали гарячковим рум’янцем. — Вона жива?

Філіп повернув до неї голову і мляво зронив:

— Не турбуйтеся, кузино. З нею все гаразд.

— То де ж вона?

— У Бланчиних покоях... Прошу сідати, принцесо. Бачу, ви дуже втомилися.

Марґарита опустилась у вільне крісло поруч Сімона.

— Ви схопили кузена?

— Так, пані, — відповів Ернан. — Схопили.

— І де він?

— Перед вами.

— Що?!! — вигукнула Марґарита, вражено втупившись у Фернандо. — Ви, кузене?!

— Він самий, пані. Кузен, та не той, кого ми чекали.

— Пречиста Діва Памплонська!.. Ні, це неймовірно!

— А проте це факт, — сказав Філіп. — Ми взяли його на гарячому, коли він ввійшов до спальні кузини Жоанни і схопився за кинджал.

— Ось, — промовив Ернан, вказуючи пальцем на тумбу біля канапи. — Це той самий кинджал. Як я й передбачав, з вензелем віконта Іверо на рукояті.

Марґарита встала з крісла і підійшла до тумби.

— Так, — здивовано промовила вона. — Це один з Рікардових кинджалів... А це що таке? — Вона взяла до рук важкий залізний прут, завдовжки фута півтора і не менше за півдюйма діаметром.

— Його ми також вилучили в дона Фернандо, — відповів Ернан.

— До зубів озброївся, падлюка! — з глибокою відразою додав Сімон. — І все для того, щоб убити беззахисну жінку.

Марґарита упустила прут на підлогу і у відчаї поглянула на Фернандо:

— Але навіщо, кузене? Навіщо ви хотіли вбити Жоанну? Що вона вам зробила?

— Самі спитайте в цієї сучки! — злобно відповів Фернандо. — Тепер вона вам все розповість — і про мене, і про свого брата. А я не скажу нічого. Будьте ви прокляті!

Марґарита скрушно зітхнула і, похнюпившись, повернулася на своє місце.

— Треба розпитати Жоанну, — сказала вона. — Їй напевно щось відомо.

— Якраз цим зараз і займається Бланка, — відповів Філіп. — Кузен де Уельва відмовляється будь-що говорити, мовляв, кузина Жоанна однаково все знає, а сам він не збирається рити собі могилу. Мабуть, боїться зізнатися в тому, про що Жоанні невідомо.

— Правда, спочатку його високість з переляку зробив одну вельми цікаву заяву, — озвався Ернан.

— Яку?

— Ось дослівно: „Це Александр! Це він намовив мене вбити їх”.

— Їх? — перепитала Марґарита. — Кого ще, крім Жоанни?

— Дон Фернандо відмовився давати роз’яснення. Щойно я спитав: „Навіщо?” — він як води в рот набрав. Та особисто для мене в цьому немає ніякої загадки. Коли ви ввійшли, пані, я саме пояснював друзям, що кинджал призначався пані Жоанні, а прут — віконтові Іверо.

— О, Боже!

— Так, принцесо. Дон Фернандо збирався вбити ґрафівну, а всю провину за це перекласти на вашого кузена Рікарда.

— Але як?

— Елементарно. Гадаю, що план був такий: спочатку дон Фернандо вбиває пані Жоанну і залишає в її тілі кинджал, що належить віконтові, а його самого щосили б’є прутком по голові — або в потилицю, або в скроню. Потім вимазує кров’ю який-небудь предмет у спальні — кут стола, поруччя крісла, одвірок дверей, чи ще щось на зразок цього, — і спокійнісінько йде геть, прихопивши з собою прут. А вранці, виявивши в спальні ґрафівни два тіла, всі подумали б, що це пан віконт убив пані Жоанну, але в останній момент вона відштовхнула його, чи, може, він сам втратив рівновагу — так чи інакше він впав, ударився об щось головою і також помер. Так би мовити, його спіткала кара Божа на місці злочину.

— Пречиста Діва Памплонська! — повторила Марґарита. — Але ж...

— Ви хочете сказати, що тоді виникло б законне питання: що спонукало Рікарда Іверо піти на вбивство пані Жоанни? Зловмисники передбачили і це. У тому пакеті, де буцімто... До речі, Сімоне. Пакет у тебе?

Сімон ствердно кивнув, видобув з-за вилоги камзола грубенький пакет і мовчки передав його Ернанові.

— Ось тут, — повідомив своїм слухачам Шатоф’єр, — по ідеї, мають бути боргові розписки віконта, викуплені ґрафом Біскайським у лихварів. Насправді ж цей пакет містить папери, покликані пояснити мотиви, що спонукали Рікарда Іверо до вбивства ґрафівни Жоанни. Подивимося тепер, яка багата фантазія в наших зловмисників. — З цими словами він витрусив вміст пакету собі на коліна. Раптом обличчя його видовжилося від безмежного подиву. — Побий мене грім! Це справді боргові розписки!

Фернандо також був украй приголомшений:

— Що?! Мої розписки!.. Як же так?

Ернан пильно подивився на нього:

— Ага! Отже, ви не чекали їх побачити? Ну!

Фернандо промовчав. Погляд його зацьковано бігав по кімнаті.

— То це ваші розписки? — допитувався Шатоф’єр. — Це ви їх скупили? Не ґраф Біскайський?

— Що сталося, пане? — поцікавилася Марґарита. — Ви щось наплутали?

— Та ні. Мабуть, що ні. Мабуть, це сам дон Фернандо щось наплутав — взяв не той пакет чи... Ах, ти ж біс! — голосно вигукнув він і схопився на ноги. — Невже?.. Перепрошую, пані. Філіпе, Сімоне, наглядайте за доном Фернандо. Ґастоне, за мною... Я сказав — за мною! Швидше!

Як очманілі, вони вибігли з кімнати, мало не збивши з ніг Бланку, що саме входила до покоїв. Вона провела їх здивованим поглядом, потім повернулася до Філіпа з Марґаритою.

— Що це з ними?

— Здається, — відповів Філіп, — вони побігли ловити твого... ґрафа Біскайського. Як я розумію, Александр підсунув Фернандо здоровенну свиню — вірніше, пакет з борговими розписками.

— Га?!

— Оце саме. — Філіп кинув швидкий погляд на кастільського принца. — Виявляється, це Фернандо викупив у лихварів всі векселі кузена Іверо.

— Так я й думала. В Александра не знайшлося б таких грошей, а до послуг Фернандо скарбниця ґрафства Уельви і всі скарби єзуїтів. — Бланка підійшла до наваррської принцеси і поклала руку їй на плече. — Мені дуже прикро, кузино. У мене просто немає слів...

Марґарита обхопила руками її талію і притислася до неї лицем. Плечі її затремтіли.

Бланка погладила її по голові.

— Я уявляю, як тобі боляче, люба. Загалом, Рікард був непогана людина, не те що мій брат Фернандо — його мерзенна витівка мене вкрай засмутила, проте не скажу, що я дуже здивована. Я завжди знала, що він покидьок.

— Атож, гарна в мене сестричка, — осміхнувся Фернандо, спідлоба дивлячись на неї. — Нічого сказати...

— От і не кажи нічого, раз сказати тобі нічого, — спокійно промовила Бланка, відсторонившись від Марґарити. Вона сіла у вільне крісло між Філіпом та Сімоном і продовжувала: — І дякуй Господові, Фернандо, що твоя доля залежить не від мене, а від Альфонсо. Так у тебе ще є шанс залишитися живим.

Філіп мимохіть пощулився.

— Ну як? — звернувся він до Бланки. — Ти щось вивідала у Жоанни?

— Так. Але про це трохи згодом, коли повернеться пан де Шатоф’єр. Я не хочу повторюватися, особливо, коли йдеться про дуже неприємні для всієї нашої сім’ї речі.

— А як Жоанна? — запитала Марґарита.

— У неї істерика. Та вона вже потроху заспокоюється.

— І ти залишила її саму?!

— Ні. З нею пан Гамільтон.

— Гамільтон? А він тут до чого?

Бланка зітхнула:

— Це буде ще один скандал, вірніше, скандальчик. Жоанна збирається за нього заміж.

— Отакої! — Марґарита ненадовго задумалася, а потім махнула рукою. — Ну, й нехай собі одружуються, мені це байдуже.

Філіп і Бланка здивовано перезирнулися.

„Щось трапилося”, — зрозуміли вони.

— І ти не заперечуватимеш? — запитала Бланка.

— А чому я маю заперечувати? Мені цей мезальянс лише на руку. Адже коли Александра стратять, Жоанна стане ґрафинею Біскайї, і для мене було б значно гірше, якби вона вийшла, скажімо, за віконта де Сан-Себастьян.

— Зрозуміло, — сказала Бланка, втім, ніскільки не переконана таким арґументом. — До речі, Філіпе, ти згадував про боргові розписки. У чому, власне, річ?

Філіп коротко розповів їй про те, як у пакеті, що, за припущенням Шатоф’єра, мав містити певні компрометуючі Рікарда Іверо документи, виявилися його боргові розписки.

— З виразу обличчя Фернандо було ясно, що Ернанова здогадка вірна, — підсумував він. — Особисто я не маю щодо цього жодних сумнівів. Та на видок цих векселів у нього аж щелепа відвисла. Очевидячки, ґраф Біскайський задумав якусь хитромудру гру і в останній момент підмінив пакет.

— Ага. І пан де Шатоф’єр з паном д’Альбре, як я розумію, подалися в покої Фернандо — перевірити, чи немає там ґрафа?

— Гадаю, що так.

Якийсь час вони мовчки чекали на Ернана й Ґастона. Бланка простягла Філіпові руку, і він стиснув її в своїй руці. Марґарита кусала губи і глибоко дихала носом. Фернандо тупо дивився собі під ноги.

— Кузино, — першою обізвалася Бланка. — Що ти робитимеш з Рікардом?

— Нічого.

— Як це нічого?

— А отак. Він сам себе покарав... Бланко, прошу тебе, не треба про Рікарда.

Вони знову замовкли і мовчали так до приходу Ернана. Той повернувся сам, без Ґастона.

— А де кузен д’Альбре? — насамперед спитала Марґарита.

— Я наказав йому від вашого імені підняти на ноги ґарнізон і прочесати весь замок та його околиці. Ґраф Біскайський не міг далеко втекти.

— Ви його упустили?

— Так, ми прийшли надто пізно.

— Але хоч що-небудь знайшли?

— Авжеж, моя принцесо. Ми багато чого знайшли... Та про все по порядку. — Він гепнувся на канапу поруч Фернандо і поплескав його по плечу. — Боюся, приятелю, ваш спільник здорово підставив вас.

— Як це розуміти? — спитала Бланка.

— Зараз поясню, пані. Але передусім — чим закінчилася ваша бесіда з ґрафівною? Якщо я не помиляюся, їй зовсім нічого не відомо.

— Помиляєтеся, ґрафе. Дещо вона знає.

— Ага... І що ж?

Бланка кинула на брата спопеляючий погляд.

— Виявляється, Фернандо, разом з єзуїтами, готує замах на життя Альфонсо. Вони розробили план його отруєння.

— Чорти лисі? — вилаявся Філіп.

— Господи Ісусе! — бліднучи від жаху, промовив Сімон.

Марґарита пробурмотіла щось про Пречисту Діву Памплонську, нагородивши її не надто улесливими епітетами.

— Це правда... кузене? — спитала вона у Фернандо, насилу промовивши останнє слово.

— Я не збираюся коментувати слова цієї сучки, — злобно огризнувся той, невідь кого маючи на увазі — Бланку чи Жоанну.

Філіп встав з крісла, підійшов до Фернандо і навідмаш ударив його по обличчю.

— Це тобі за сучку, — спокійно промовив він і повернувся на своє місце.

Фернандо схопився був на ноги, та Ернан відразу ж штовхнув його на канапу.

— Вгамуйся, приятелю. Надалі, щоб не турбувати Філіпа, я сам даватиму вашій високості по найсвітлішій пиці за кожне лайливе слово в присутності дам... Отже, моя принцесо, — повернувся він до Бланки. — Прошу вас, продовжуйте. Ґрафівні відомі якісь деталі змови?

— Ні, пане. Це все, що вона дізналася від брата.

Фернандо знов підхопився.

— Від брата?! — нажахано вигукнув він. — То це він сам розповів їй?! Вона нічого не підслухала?!

Ернан знову всадив його і допитливо поглянув йому в очі:

— Ну? Тепер ви зрозуміли, монсеньйоре, як жорстоко вас ошукав ваш же спільник? Може, почнемо потроху розколюватися?

Однак Фернандо щільно стиснув губи і промовчав.

— Гаразд, — сказав Ернан. — Пані Бланко, у мене до вас ще одне запитання. Ви, часом, не питали у ґрафівни, коли брат розповів їй про змову дона Фернандо?

— Наступного дня після вашого приїзду.

— Так, так, так. Ясненько. І як же він подав їй свою розповідь?

— Мовляв, Фернандо довірився йому, розраховуючи на підтримку, але він не хоче вплутуватися в цю брудну справу і збирається переконати Фернандо відмовитися від своїх планів.

— І, звісно, взяв з неї слово мовчати?

— Так. Александр сказав, що замах запланований аж на листопад, і якщо до кінця свят йому не вдасться відрадити Фернандо, він сам повідомить про все Альфонсо.

— І ґрафівна повірила йому?

— Певна річ! Ви просто не знаєте Жоанну — вона така довірлива.

— І крім того, — вагомо додала Марґарита, — Жоанна явно перебільшує достоїнства брата, приписує йому якісь неіснуючі чесноти... Ну все, годі про це. Тепер ваша черга розповідати, пане де Шатоф’єр. Що ви знайшли в покоях Фернандо? Чи є у вас пояснення сьогоднішнім подіям?

— Схоже, що є. Але я прошу у вас, пані, ще хвилину на роздуми. Мені треба угодити нові факти з моїми припущеннями і дещо уточнити для себе. — Оскільки дами не заперечували, Ернан трохи помовчав, збираючись з думками, потім заговорив: — По-моєму, все сходиться. Більш того, розповідь пані Бланки і реакція на це дона Фернандо дозволяють мені вже не припускати, а стверджувати. Отже, не підлягає жодному сумніву, що дон Фернандо змовився з Інморте убити свого брата, щоб посісти його місце на престолі. Безсумнівно також і те, що він розповів ґрафові Біскайському про свої плани.

— Але навіщо? — запитала Марґарита.

— Навіщо? — повторив Ернан, дивлячись на Бланку. — Якщо я не помиляюся, дон Фернандо, хоч і рідкісний інтриґан, людина досить наївна, не відзначається особливим розумом і не вміє тримати язика за зубами.

Бланка кивнула:

— Це вельми влучна характеристика, пане ґрафе. Фернандо такий. Зрозуміло, він не став би звіряти свої таємниці першому-ліпшому, але вони з Александром здружилися ще минулого року в Толедо...

— І я підозрюю, — додав Філіп, — що ґраф Біскайський також і соратник Фернандо по таємному братству єзуїтів.

— Як же так? — здивовано відгукнувся Сімон. — Вони ж обидва одружені. Як вони можуть бути єзуїтами?

Бланка і Марґарита одночасно поглянули на нього — одна з подивом, інша з похмурим замилуванням.

— Якби тут був Ґастон, — вимушено всміхаючись, промовив Філіп, — він сказав би: „І за кого тільки я віддав свою єдину сестру!”

Бланка взяла Сімона за руку і терпляче пояснила:

— Філіп просто-напросто мав на увазі, що як мій брат Фернандо, так і мій чоловік якимсь чином пов’язані з Інморте.

— І це дуже істотно, — відзначив Ернан. — В іншому разі моя теорія виявиться неспроможною. Проте я впевнений, що не помиляюся — таким типам, як ґраф Біскайський, пряма дорога в посіпаки Інморте. І до речі. Ґабріель де Шеверні розповідав мені, що коли на турнірі Хайме де Барейро викликав ґрафа на поєдинок, у того був такий здивований вираз обличчя, ніби він не міг повірити своїм очам: мовляв, як же так, друг Хайме хоче битися зі мною! А ґраф де Барейро, на мою думку, просто вибрав собі найслабшого супротивника, щоб без особливих зусиль перемогти його і посісти його місце... Та гаразд, переходжу до справи. Отже, дон Фернандо прибув до Памплони того ж дня, коли прибули ми, і відразу ж похвастався ґрафові Біскайському, що за три місяці він стане королем Кастілії та Леону.

Бланка спрямувала на брата такий лагідний погляд, що той весь зіщулився.

— А наступного дня, — тим часом продовжував Ернан, — ґраф запросив дона Фернандо прогулятися з ним на ристалище і там повідомив йому, що буцімто ґрафівна Жоанна підслухала їхню вчорашню розмову і тепер погрожує викриттям. Вона, мовляв, вимагає, щоб дон Фернандо признався у всьому дону Альфонсо, і дає йому час на роздум — орієнтовно, до закінчення свят...

— Стривайте, — перебила його Бланка, не відводячи погляду від зблідлого, як полотно, Фернандо. — Б’юсь об заклад, що ваші припущення влучають в самісіньке око. Але з чого ви взяли, що ця розмова відбулася наступного дня і саме на ристалищі?

— І до того ж розмовляли вони арабською, вірніше, мавританською, — з самовдоволеною міною додав Шатоф’єр. — Проте ніяка обережність їм не допомогла, бо в шатрі, біля якого вони вели свою милу бесіду і який вони вважали порожнім, була людина, що добре знала арабську і чудово розуміла все, про що вони розмовляли.

— І це були ви?!

— Так, я. На жаль, якраз тоді я задрімав і не чув початку їхньої розмови. Перше, що я розібрав, прокинувшись, було: „Вона має вмерти, хочеш ти того чи ні. Я вже присудив її на смерть”. Так сказав дон Фернандо.

— Але ж його там не було! — спантеличено промовив Сімон. — Там були ґраф Біскайський та віконт Іверо.

— Мовчи, Сімоне! — ляснув пальцями Філіп. — Мовчи. Здається, я розумію, в чім річ.

Ернан винувато схилив голову.

— Друзі мої, мушу вам покаятися: я помилився. Я був надто самовпевнений, надто переконаний у своїй правоті, у своїй непогрішності, і ця моя помилка мало не призвела до фатальних наслідків. Мені страшно подумати, що трапилося б, вибери ґраф Біскайський на роль цапа-відбувайла не віконта Іверо, а когось іншого. Це буде мені уроком на все життя — перевіряти, перевіряти і ще перевіряти. Я не розпізнав співрозмовників за голосами, і не лише тому, що ще не був з ними знайомий. Щільні стінки шатра, арабська мова, якою вони розмовляли з гріхом пополам, цмокаючи і хрюкаючи, відстань врешті, — все це не дозволило мені вирізнити індивідуальні особливості їх голосів. Зміст розмови впевнив мене, що це були Александр Біскайський та Рікард Іверо, але я був зобов’язаний перевірити свою здогадку, розпитавши робітників на ристалищі, слуг у палаці... Та я цього не зробив. Кілька почутих мною фраз просто зачарували мене, і я не бачив ніякій необхідності шукати додаткові підтвердження тому, що й так було для мене очевидним. Ви тільки послухайте, про що вони говорили далі! Ґраф Біскайський: „Боюсь, це неминуче. Мені доведеться змиритися”. Дон Фернандо: „Тим більше, що вона повелася з тобою підло”...

— Жоанна повелася з Александром підло? — здивувалася Марґарита.

— Зачекайте трохи, пані, незабаром я запропоную вам свої міркування з цього приводу. А поки продовжу. Отже, ґраф Біскайський: „Твоя правда”. Вони трохи помовчали, потім дон Фернандо спитав... — Слово за словом Ернан заходився переказувати підслухану ним розмову. На репліці Фернандо: „Зрештою, вона відступилася від тебе — чого ж ти вагаєшся?” — він зупинився. — Оце, мабуть, найбільше ввело мене в оману. Якби йшлося про пані Марґариту, ці слова могли бути адресовані лише одній людині — Рікардові Іверо. Як, власне, і згадка про те, що вона обійшлася з ним підло... Я, звісно, перепрошую, пані.

— Не варто вибачатися, пане ґрафе, — відповіла Марґарита. — Адже я справді... — Вона затнулась і почервоніла. — Будь ласка, продовжуйте.

— Очевидно, що в тій розмові, я маю на увазі їх першу нічну розмову, мова йшла не лише про змову дона Фернандо, а й про деякі витівки ґрафа Біскайського, імовірно, про його плани заволодіти наваррським престолом.

— Не сумніваюся, що такі в нього є, — прокоментувала Марґарита.

— Тому ґраф, для зайвої переконливості, сказав дону Фернандо, що пані Жоанна, яка нібито підслухала ту розмову, загрожує викриттям їм обом.

— Ага! Це пояснює все — і те, що „вона повелася з тобою підло”, і „ми з тобою заодно”, і „вона стоїть на нашому шляху”, і „вона відступилася від тебе” — сестра, що вирішила зрадити брата. Мабуть, ваша правда, пане.

— Йдемо далі. Дон Фернандо заявив, що ради корони він ладен пожертвувати всіма без винятку родичами, але відразу ж додав: „Тебе, ясна річ, це не стосується”. „Ой, не бреши! — відповів йому ґраф. — У твоїх очах моє життя не варте й гроша. Просто зараз я корисний тобі і, на щастя, не стою на твоєму шляху”. Тоді дон Фернандо... — Ернан зробив паузу і трохи ніяково поглянув на обох принцес. — Пані, я лише достотно переказую вам слова дона Фернандо, нічого не додаючи від себе: „Зате ця сучка... даруй, кузина — от вона стоїть”. Він так і сказав — кузина, хоч розмовляли вони арабською. По ідеї, це мусило насторожити мене. Якби йшлося про пані Марґариту, і ці слова належали ґрафові Біскайському, він напевно сказав би: „дочка брата мого батька”. Дон Фернандо вжив слово „кузина”, оскільки не міг сформулювати арабською свого родинного зв’язку з ґрафівною Жоанною, і водночас, мабуть, не хотів зайвий раз нагадувати ґрафові, що вона його сестра. На жаль, я відніс це на рахунок поганого знання мови... Потім вони стали обговорювати способи вбивства. І тут я припустився ще однієї помилки — я переплутав співрозмовників. Це можна пояснити (але не виправдати!) тим, що ініціативу в розмові перехопив ґраф Біскайський. Дон Фернандо запитав: „То що виберемо — отруту чи кинджал?..”

Коли Ернан закінчив свою розповідь, в кімнаті надовго запала тиша. Нарешті Бланка задумливо промовила:

— І ось таким чином мій чоловік спонукав мого брата до вбивства Жоанни. Ба навіть не просто спонукав — він влаштував все так, що Фернандо сам наполіг на цьому. А Жоанні він розповів про замах на Альфонсо з тією метою, щоб її поведінка в присутності Фернандо була саме така, мовби вона справді підслухала їхню розмову. Що ж, хитро задумано... Та ось чого я не збагну: навіщо ґраф вплутав у цю справу Фернандо? Невже тільки для того, щоб він викупив у євреїв Рікардові векселі? Звичайно, це був важливий момент його плану, а проте...

— Ваша правда, пані, — кивнув Ернан. — Якби справа була в векселях, він би просто позичив у вашого брата гроші. Проте у плани ґрафа Біскайського входило не тільки і навіть не стільки вбивство ґрафівни Жоанни (хоч, з певних причин, йому було бажано позбутись її), та передовсім він замишляв убивство самого дона Фернандо.

За інших обставин така заява викликала б бурхливий сплеск емоцій. Але в тому стані найглибшого потрясіння, в якому перебували Філіп, Бланка та Марґарита, їх вже ніщо не могло здивувати. А Сімон, так той цілковито втратив відчуття реальності, і якби перед ним з’явився сам Сатана власною персоною, він би сприйняв це як належне і лише мляво перехрестився б, проганяючи нечистого геть.

— Убити мене?! — вражено вигукнув Фернандо. — Він хотів убити мене?!

— Саме так, приятелю, — відповів Ернан. — Як це не сумно для вас, але це факт. У ваших покоях ми не знайшли ґрафа Біскайського. Певно, він щось запідозрив і зник, залишивши у вашій спальні покоївку ґрафівни зі скрученою шиєю, а у прихожій — вашого камердинера з перерізаним горлом.

— О, Боже! — прошептала Бланка.

Марґарита знову згадала Пречисту Діву Памплонську.

— Крім того, — вів далі Ернан, — у прихожій на підлозі валялася зім’ята цидулка, буцімто написана ґрафівною Жоанною. — Він видобув з кишені складений вчетверо аркуш паперу, який спочатку був зім’ятий, а потім розгладжений, і передав його Марґариті: — Ось, пані, погляньте.

Вона розгорнула записку і пробігла її швидким поглядом.

— Це ж Жоаннин почерк! Точно! Її почерк, хай мені чорт!

— Поза будь-яким сумнівом, це робота брата Ґаспара, колишнього „пса Господня”^*. Майстерна підробка, дуже майстерна. Якщо вам не важко, пані...

* Ченці ордену святого Домініка називали себе псами Господніми.

— Так, звичайно, — сказала Марґарита і прочитала вголос:

  „Рікарде!

Я ніяк не могла тебе знайти, але справа нагальна, тому я веліла Дорі обов’язково розшукати тебе, навіть якщо їй доведеться не спати всю ніч. Вона й передасть тобі цю записку.

Мені стало напевно відомо, що всі твої векселі кузен Фернандо тримає при собі. Вони тут, у Кастель-Бланко, в його спальні. Сьогодні вдень Дора випадково побачила під однією з подушок на його ліжку великий синій пакет — я впевнена, що це той самий. Цілком можливо, що він ще там, і якщо Фернандо ночуватиме у Марії, спробуй пробратися до його покоїв і викрасти пакет. Дора допоможе тобі в цьому. За її твердженням, камердинер Фернандо трохи глухуватий і спить, як бабак.

Це, звісно, нечесно, але, боюся, іншого виходу в нас немає. До того ж вчинки Фернандо щодо тебе чесними ніяк не назвеш

Бажаю тобі успіху і хочу сподіватися, що, позбувшись шантажу, ти все ж погодишся втілити в життя позитивну частину плану Фернандо — я маю на увазі його ідею стосовно нашого шлюбу. Але це, зрозуміло, лише моє побажання.

Жоанна”.

— Ясненько, — промовив Філіп, щойно Марґарита закінчила читати. — Отже, Александр відправив Фернандо до Жоанни, заздалегідь підмінивши вміст пакету, а сам скрутив шию покоївці, перерізав горло камердинерові, „упустив” у прихожій цидулку і став чекати на повернення спільника, щоб порішити і його — мавр зробив свою справу, мавр може піти... з життя. Якби його план увінчався успіхом, то завтра вранці, виявивши в Жоанниній спальні двох мерців, а в покоях Фернандо — аж трьох, і ознайомившись із змістом цидулки, всі дійшли б висновку, що Фернандо шантажував Рікарда Іверо викупленими борговими розписками. Проте віконт дізнався, де вони лежать, разом з покоївкою Жоанни він пробрався в спальню й забрав пакет — але тут з’явився господар. Зчинилася бійка, в результаті якої загинули покоївка і Фернандо, а Рікард Іверо кинувся навтікача. У прихожій він зіткнувся з камердинером, що прокинувся на шум бійки, і також порішив його, загубивши під час сутички з ним цидулку. Потім він прийшов до Жоанни, розповів їй про все, вона, природно, впала в істерику і вирішила викликати варту. Вони посварилися, в запалі він убив і її, але при цьому спіткнувся, упав і вдарився об щось головою. Цей удар виявився смертельним. — Філіп мерзлякувато пощулив плечі. — Жахіття!.. Якби тоді Ернан не заснув у моєму шатрі на ристалищі, завтра нам залишалося б тільки гадати, що ж за плани мав Фернандо відносно Жоанни та Рікарда Іверо.

— Гадати не довелося б, — відповів Шатоф’єр. — Мені вистачило кебети поритися в скриньці з діловими паперами дона Фернандо... Ви вже вибачайте, ваша високосте, — з сардонічним осміхом додав він, — що я зламав замок скриньки, але мета виправдовує засоби — так, здається, кажуть ваші друзі єзуїти? Серед інших паперів, що також становлять певний інтерес, я виявив вельми цікаву петицію, написану почерком дона Фернандо, але, безумовно, рукою вже згаданого мною брата Ґаспара, і адресовану Інморте...

— Де ж вона?

— Разом зі скринькою я передав її на зберігання комендантові замкового ґарнізону. Коротко зміст цього листа такий: дон Фернандо нібито пропонує Інморте орґанізувати вбивство пані Марґарити і звалити провину за це на ґрафа Біскайського з тим, щоб посадити на наваррський престол ґрафівну Жоанну та Рікарда Іверо, яких він збирається одружити. Дон Фернандо нібито стверджує, що міцно тримає обох у шорах — віконтові погрожує його векселями, а за ґрафівною, мовляв, водяться деякі грішки, — і впевнений, що примусить їх дати письмові зобов’язання, мало не присягу на вірність єзуїтам. А оскільки, мовиться в посланні, і ґрафівна Жоанна і Рікард Іверо слабовільні й безініціативні, до того ж вона просто дурненька, а він постійно витає в хмарах, то невдовзі після смерті короля дона Александра Наварра фактично перетвориться на ще в одну область ордену Серця Ісусова, де насправді урядуватимуть ставленики Інморте. Ось так.

Марґарита похитала головою:

— У чому, в чому, але в розумі й хитрості кузенові Біскайському не відмовиш.

— Але навіщо? — здивовано промовила Бланка. — Навіщо йому вбивати Фернандо? Я нічого не розумію!

Філіп пильно подивився на неї і сказав:

— Ти просто відмовляєшся це зрозуміти, боїшся глянути правді в очі і визнати, що все це — наслідок виявленої тобою легкодухості, коли ти відкинула пропозицію падре Антоніо. Він ладен був вдатися до обману, збрехати ради твого ж блага, але ти воліла залишатися праведницею і вийшла заміж за ґрафа Біскайського, а не за мене. Ти стала дружиною нелюбої і неприємної тобі людини, зате, бач, не споганила себе брехнею. І ось результат: твій чоловік, ця паскуда, замалим не зійшов на престол твого батька по сходах, обагрених кров’ю Жоанни, Рікарда Іверо та обох твоїх братів. І лише завдяки Ернанові ти уникла незавидної ролі мимовільної співучасниці цього страхітливого злочину.

Бланка рвучко схопилася на ноги і гнівно викрикнула:

— Припини, Філіпе! Зараз же припини!.. — Раптом вона знітилась і тихо схлипнула. — Не муч мене, любий. Прошу тебе, не треба...

Філіп підійшов до неї й обняв її за плечі.

— Про що ви говорите? — озвався вкрай розгублений Сімон. — До чого тут пані Бланка?

Ернан важко зітхнув:

— Дурненький! Ґраф Біскайський розраховував, що, усунувши дона Фернандо, він все ж переконає Інморте не відмовлятися від задуманого ним вбивства дона Альфонсо.

— Ну то й що?

— Та в тебе не голова, а решето, друже мій люб’язний! Хто тоді успадкує кастільський престол, питається? Звісно ж, не однорічна донька Фернандо де Уельви, а пані Бланка, і разом з нею ґраф Біскайський — як її чоловік.

Тут пролунав пронизливий крик Фернандо. Бланка миттю відсахнулася від Філіпа і втупилась поглядом у брата, чиє обличчя було перекошене від злоби та безсилої люті. Нарешті він все зрозумів, усвідомив, який був дурний і довірливий, з якою легкістю його ошукав той, кого він вважав своїм другом. І цей крик був криком розуму, що тонув у безмежному океані відчаю.

До кімнати увірвалися двоє вартових з оголеними мечами — Марґарита жестом веліла їм вийти.

— Фу! — з відразою промовила вона. — Як він гидко кричить! Пане де Шатоф’єр, будь ласка, веліть йому заткнутися.

Ернан велів Фернандо заткнутися, для більшої переконливості стусонувши його кулаком у живіт, відтак нахилився і підібрав з килима всі боргові розписки Рікарда.

— Пані, — сказав він, звертаючись до Бланки. — Ці векселі по праву належать вашому брату. Одначе зараз він перебуває під арештом, а тому вам вирішувати, що з ними робити.

Бланка мовчки взяла в нього купу векселів і методично роздерла кожен з них на дрібні клапті.

— В мерзенній витівці Александра був, проте, один позитивний момент, — промовила вона, дивлячись на Фернандо з ласкавістю, від якої того пройняла дрож. — Сподіваюсь, ви розумієте, щó я маю на увазі. І в мене аж руки сверблять здійснити цю частину плану. Ходімо, Філіпе, інакше я за себе не відповідаю.

— Ти йдеш, кузино? — мляво запитала Марґарита.

— Так.

— Але ж у тебе Жоанна.

— Я... я буду у Філіпа.

Наваррська принцеса зітхнула:

— Що ж, гаразд. Ми з паном де Шатоф’єром самі вирішимо, що робити далі... А втім, ні, стривайте! Не думаю, що це гарна ідея — тобі, Бланко, провести ніч у чоловіка, хай навіть у Філіпа. Краще залиштеся тут, а ми зараз підемо до мене, прихопивши з собою кузена Фернандо — гадаю, вам він не знадобиться. Таким чином, ви з Жоанною просто поміняєтеся покоями. Рокіруєтеся, кажучи мовою твоєї улюбленої гри.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 58