Розділ LIX

Дочка Кастілії

Перше, що побачила Бланка, прокинувшись, було схилене над нею лице Філіпа і були сльози, що стояли в його очах.

— Чому ти плачеш, коханий? — запитала вона.

— Це я від щастя, рідна... Справді від щастя.

З його вій зірвалася крупна сльозина і впала їй на губи.

— Не обманюй мене, Філіпе. Погляд у тебе такий сумний, а сльози такі гіркі... Про що ти думаєш? Що тебе мучить?

Філіп поклав голову на подушку, міцно обняв Бланку і зарився лицем у її волоссі.

— Я пригадав нашу першу зустріч... Чому ми відразу не зрозуміли, що любимо одно одного? Чому ми не зрозуміли це пізніше? Адже в нас було стільки часу! Цілих п’ять років ми були сліпі. Навіть коли я просив твоєї руки — навіть тоді я не розумів, як сильно я кохаю тебе. Я не наполіг на негайному шлюбові, я погодився на умови твого батька, не запідозривши в них каверзи. Прокляття!..

— Ти дуже шкодуєш про це?

— Я проклинаю себе за це. Ми могли б одружитися, завжди бути разом, жити щасливо... Боже, та що й казати! Проґавили ми наше щастя, Бланко...

— Однак тоді ти не зміг би одружитися з Анною Юлією, і спадком Армана Ґотійського, найпевніше, заволодів би ґраф Прованський.

— Ну то й що? Довелося б трохи повоювати з ним за ґалльський престол — а то біда! Врешті-решт я все одно вийшов би переможцем... Знаю, це нелоґічно, безрозсудно, не по державному, та коли говорить кохання, розум мовчить.

Бланка зітхнула:

— Кохання... Надто вже часто вживаєш це слово. Боюся, воно означає для тебе не більше, ніж банальне бажання володіти жінкою...

— Але, любонько...

— Мовчи, Філіпе. Твій язик, нехай і проти твоєї волі, стає облудним, коли ти розмовляєш з жінками. Прошу тебе, не треба опошляти словами те єдине прекрасне, що залишилося в мене — мою любов до тебе. Попервах її вистачить на нас обох, а потім... Потім видно буде, час сам розставить все на свої місця. У нашого кохання немає майбутнього, зате є теперішнє, і поки я з тобою, я житиму лише поточним днем. З учорашнього вечора мене більше ніщо не пов’язує з ґрафом Біскайським, і я буду з тобою доти... — Вона замовкла, підняла до Філіпа лице і пильно вдивилася йому в очі. — Май на увазі, любий: учора, віддавшись тобі, я втратила від кохання розум, але вся моя гордість залишилася при мені. Я ні на мить не забуваю і ніколи не забуду про те, що я принцеса Кастілії, дочка та сестра кастільських королів. Я не стану вимагати від тебе вірності — далебі, це було б смішно. Ти вже невиправний, ти до такої міри розбещений і велелюбний, що плутатимешся з іншими жінками, навіть якщо справді любиш мене, любиш так само, як люблю тебе я. До того ж незабаром у тебе з’явиться дружина...

— Щодо Анни можеш не турбуватися. Вона віддає перевагу дівчатам, і навряд чи її смаки зміняться.

— Це неістотно, Філіпе. У будь-якому разі, вона має народити тобі сина або дочку. Твоє право на ґалльську корону стане безперечним тільки тоді, коли твої та Аннині родові землі будуть об’єднані спільним спадкоємцем. А втім, зараз не про це йдеться. За минулі вісім місяців я дуже змінилася. Я вже не та маленька твердолоба святенниця, яку ти марно намагався знадити. Я зрозуміла, що реальне життя ніяк не можна втиснути в прокрустове ложе святенницької моралі, яку сповідують мої виховательки-кармелітки. Я прийняла, як належне, факт існування перелюбу, і навіть сама грішила цим. Я усвідомлюю, що ми з тобою будемо коханцями, і я згодна на це, я цього хочу. Але запам’ятай, гарненько запам’ятай: ми будемо разом, поки я володітиму всіма твоїми помислами, як ти володієш моїми. Час від часу мені доведеться ділити тебе з іншими жінками — проте твоє серце має цілком належати мені одній, інакше... Тільки-но я відчую, що ти байдужієш до мене, що в мене з’явилася суперниця, яка з твого дозволу чинить замах на моє єдиновладдя, я не стану боротися з нею — бо я не дружина тобі, а силоміць втримувати коханця буде для мене принизливо, — але я перша піду від тебе. Я піду раніше, ніж ти сам усвідомиш, що втрачаєш до мене інтерес. Ти стверджуватимеш, що сталося прикре непорозуміння, клястимешся, що любиш мене понад усе на світі, і це не буде брехнею. Та все одно я кину тебе. Кину назавжди.

— Ніколи...

— Не зарікайся, Філіпе. Якщо тобі здається, що ти любиш мене, то люби, поки здається. Але наперед не загадуй... Краще поцілуй мене.

Він ніжно поцілував її, а потім вони довго і пристрасно кохалися, аж поки їм не забракло сил.

Близько першої пополудні Бланка встала з ліжка і накинула пеньюар, збираючись розшукати покоївку, щоб віддати їй розпорядження відносно обіду та води для купання. Та щойно відчинивши двері, вона заклякла на порозі, як укопана. З її грудей вирвався здивований вигук:

— Брате!

Філіп квапливо накинув на себе простирадло, босоніж підбіг до Бланки і побачив у сусідній кімнаті людину, що сиділа в кріслі біля розчиненого настіж вікна.

— Альфонсо!

Король Кастілії спробував доброзичливо всміхнутися їм, але те, що у нього вийшло, більше було схоже на відчайдушну гримасу болю.

— Я, звісно, міг би зачекати у вітальні, та ви так красиво кохалися, що просто любо було дивитися... А втім, я неточно висловився. Певна річ, я не підглядав за вами — але звуковий супровід був чудовий. Чесне слово, після всієї тієї гидоти, яку мені довелося почути за останні кілька годин, було дуже приємно сидіти тут і слухати вас. Я навіть трохи підбадьорився.

Збентежена Бланка підійшла до брата, поцілувала його в щоку і сіла поруч, стискаючи його руку в своїх руках. Філіп приніс із спальні ще один стілець і влаштувався навпроти них, кутаючись у простирадло, як у широку тогу.

— Радий вас бачити, Альфонсо, — сказав він. — Шкода тільки, що за таких обставин. Коли ви приїхали?

— На початку десятої.

— Га? — здивувалася Бланка. — Як ти встиг?

Король нервово всміхнувся:

— Швидше, я спізнився. Мені слід було виїхати ще вчора ввечері, коли я отримав листа від невістки.

— Марія послала до тебе гінця?

— Власне, тому я й приїхав так рано. З паном де Шатоф’єром ми зустрілися на півдорозі.

— Марія щось знала про плани Фернандо?

— Дещо, але нічого конкретного. Виявляється, Фернандо має звичку розмовляти уві сні, особливо, коли вип’є. До пори до часу Марія мовчала, бо любить його, але вчора вночі він бурмотів про такі жахіття, що вона, хоч і нічого гаразд не зрозуміла, дуже злякалася і вирішила негайно сповістити мене, що Фернандо, на її думку, вліз у якусь небезпечну авантюру. Особливо Марія згадала його слова про те, що, мовляв, святий шкарбан от-от здохне.

— Святий шкарбан? — вражено перепитав Філіп; він знав, що так єзуїти прозивають між собою Павла VII. — Інморте готує замах і на папу?

— Боюся, що вже не готує, — похмуро відповів Альфонсо. — Якраз учора ввечері надійшло повідомлення, що найсвятіший отець при смерті.

Бланка перехрестилася:

— Матінко Божа! Що ж це таке коїться?!

— Півнóчі я перебився, не знаючи, як вчинити. Лише перед світанком я врешті зважився, взяв з собою два десятки ґвардійців і поїхав до вас. Та, на жаль, спізнився.

— Ти вже розмовляв з Фернандо?

— Так. Він благав простити його, клявся, що більше не буде. Він стверджує, що то була ініціатива Інморте, а сам він ні про що таке навіть думати не смів. За його словами, Інморте спокусив його, запаморочив йому голову. Тепер він обіцяє негайно порвати з єзуїтами і надалі бути слухняним хлопчиком.

— Він розкрив тобі деталі змови?

— Фернандо сказав, що Інморте тримає їх у таємниці. Йому відомо лише те, що мене мають отруїти і що замах заплановано на кінець листопада. І до речі, Фернандо підтвердив, що хвороба найсвятішого отця — справа рук єзуїтів. Інморте довідався, що готується відлучення його ордену від церкви, і влаштував отруєння папи.

Бланка знову перехрестилася:

— Ну, це вже занадто! Вони вкрай знахабніли, єретики!.. Будемо сподіватися, що з Божою допомогою найсвятіший отець незабаром видужає.

— Однак, — додав Філіп, — йому краще не баритися з виданням булли про відлучення.

Альфонсо ще дужче спохмурнів:

— Для цього треба зібрати засідання священної конґреґації. А це може зробити або папа, який, судячи з повідомлень, не годен навіть встати з ліжка, або кардинал-камерлінґ — а його лояльність до єзуїтів загальновідома.

— Кепські справи, — резюмував Філіп. — Тепер будьте пильні, Альфонсо. Якщо єзуїтам вдалося добратися до найсвятішого отця...

Король кивнув:

— Відтепер я буду насторожі. Головне, що я попереджений. А хто попереджений, той озброєний. Я негайно видам указ про позбавлення Фернандо всіх прав на престол і молитиму Бога, щоб Констанца скоріше подарувала мені спадкоємця.

Філіп з сумнівом похитав головою.

„У Кастілії королівські укази рідко переживають своїх королів”, — подумав він.

А Бланка сказала:

— Ти знаєш, брате, я не жорстока людина. І не кровожерлива. Але на твоєму місці...

Альфонсо важко зітхнув:

— Мабуть, твоя правда, сестричко. Так, безперечно, вчинив би наш батько. Так, напевно, вчинила б ти. Але я... Я ж усе пам’ятаю! В дитинстві ми з Фернандо були найліпшими друзями, разом виховувалися, разом грали в різні ігри, згодом упадали за одними й тими ж дівчатами... Що й казати! Боюсь, я нікудишній король. Батько постійно втовкмачував мені, що в державних справах не можна давати волю людським слабостям, та я виявився поганим учнем... Ех, Бланко, даремно ти не народилася чоловіком і моїм старшим братом.

Бланка поглянула на Філіпа і сором’язливо всміхнулася, ніби кажучи: „Бути жінкою теж непогано”.

— Мого чоловіка схопили? — спитала вона.

— Поки ні. Та навіть якщо йому вдасться втекти, щодо розлучення не турбуйся — я все улагоджу. Це займе щонайбільше півроку. Тільки-но ґраф Біскайський буде засуджений... Ага, мало не забув. Кузина Марґарита не хоче широкого розголосу, що цілком зрозуміло, і збирається зажадати від Сенату передачі справи на розгляд малої колеґії, що складається з короля, верховного судді та єпископа Памплонського. Гадаю, з цією метою вона попросить вас свідчити перед Судовою Палатою, що ґраф учинив державний злочин, внаслідок чого загинув Рікард Іверо.

— Рікард мертвий! — вигукнула Бланка. — Вони що, забили його до смерті?

— Ні. Просто він випив отруту, знаходячись при здоровому розумі і твердій пам’яті... так, принаймні, каже Марґарита. А як воно було насправді — сам він отруївся чи вона змусила його до цього — одному лише Богові відомо.

— Бідна Гелена, — прошептала Бланка. — Бідолаха... А втім, для неї це краще, ніж публічний суд і покарання Рікарда. Нехай вона думає, що він був убитий ґрафом Біскайським.

— Марґарита вважає так само. Вона вже розмовляла з кузинами Жоанною та Адель і взяла з них слово тримати язика за зубами. Ви теж нічого не знаєте, добре?

— Добре... Ні, стривай, так не годиться. Незабаром Гелена прийде до мене плакатися — дивно, що вона досі не прийшла...

— Поговоривши з Марґаритою, вона відразу поїхала до садиби лісника і ще не повернулася звідти.

— От і добре. Поки вона там, мені треба побалакати з Марґаритою. Ми маємо вирішити, що казати Гелені і як брехати їй переконливіше... — Бланка зітхнула. — Не люблю брехні, але часом вона — велике благо.

Вони трохи помовчали, обмінюючись швидкими поглядами, потім король запитав:

— А ти що робитимеш, сестричко? Може, повернешся до Толедо? Мені дуже бракувало тебе останнім часом, а з Нориним заміжжям я взагалі осиротів. Певна річ, у мене є Констанца, але вона не зможе замінити мені сестер — особливо тебе. Подумай над моєю пропозицією, Бланко. Ти ще молоденька, поспішати тобі нікуди, поживи кілька років у своє задоволення, потім знайдеш собі нового чоловіка... Між іншим, я остаточно помирився з араґонським королем, всі минулі сварки забуті, і я впевнений, що він радо віддасть за тебе свою синочка.

Бланка рішуче похитала головою:

— Ні, Альфонсо, про це й мови бути не може. Я боляче обпеклася на своєму заміжжі і зараз навіть думати не хочу ні про який шлюб. Звісно, кузен Педро не негідник і не інтриґан, він взагалі ніхто і ніщо, він навіть мухи не скривдить, він просто мале дитя, але... Ні, ні і ні! І чути не хочу і думати не бажаю.

— А я не наполягаю, сестричко. Ти можеш вийти заміж коли завгодно і за кого завгодно. Я погоджусь і на мезальянс, лише б твій обранець був дворянин і католик. Для мене твоє щастя понад усе. Поза тим, що я люблю тебе, я вважаю аморальним двічі приносити тебе в жертву політичним амбіціям. Адже і в політиці мають існувати хоч якісь етичні норми, інакше весь наш світ провалиться в пекло. Якщо той хлопець, пан де Монтіні, на твоїй думку, гідна людина, бери його за чоловіка і будь з ним щаслива — а я прийму його як брата. Головне, щоб ти повернулася до мене, в Толедо.

Бланка мовчки підвелася з крісла і відійшла до вікна.

— Ні, Альфонсо, — промовила вона, дивлячись у чисте безхмарне небо. — Я не хочу повертатися назад, бо не можу вернутися, бо дитинство моє вже минуло, і його нічим не повернеш. Я вже доросла, мені скоро сімнадцять, і я маю йти вперед, дивитися в майбутнє, а не чіплятися за минуле. Батько зробив мене ґрафинею Нарбоннською, за ґалльськими законами я повнолітня, я один з перів Ґаллії, і моє місце в цій країні, яка, сподіваюся, стане моєю другою батьківщиною. Пробач, брате, що я не виправдала твоїх надій.

Король уважно подивився на Філіпа:

— Так он воно що! Мені завжди здавалося, що ви закохані одно в одного, та я говорив собі: коли здається, хреститися треба. А виходить, я не помилявся.

— Невже це було так помітно? — здивовано запитав Філіп.

— Це було дуже помітне, кузене. Ви завжди дивилися на Бланку якось особливо, інакше, ніж на решту жінок. Раніше я все не міг зрозуміти, що ж у вашому погляді такого незвичайного, але тепер я знаю, тепер я бачу, що це обожнювання.

Альфонсо встав, підійшов до Бланки й обняв її за плечі.

— Хай тобі щастить, сестричко. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш. Але запам’ятай, що я тобі скажу. Що б там не трапилося, як би не повернулася твоя доля, Кастілія з розкритими обіймами прийме свою дочку, а брат — сестру.

У карих Бланчиних очах заблищали сльози.

— Я завжди пам’ятатиму це, Альфонсо...

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 59