Розділ VI„В час, призначений Богом...”На просторому дворі замку Кастель-Ф’єро Філіпа вітав гамірливий натовп святково зодягнених молодих людей. Філіп упізнав багатьох своїх друзів, представників знатних та могутніх родів Ґасконі й Каталонії, а також молодих сенаторів з помісних дворян та заможних городян. Трохи осторонь за вельможами з цікавістю спостерігали воїни з їхніх почтів, зброєносці, пажі та слуги. На фортечних мурах і дахах господарських споруд сиділи діти прислуги та селянські хлопчаки з прилеглих сіл. Коли радісне збудження, викликане Філіповою появою, вгамувалося, молоді люди за знаком Ґастона д’Альбре розступилися, утворивши широке півколо, в центрі якого опинився Філіп. На той час він уже здогадався, що тут діється, і серце його важко закалатало. Ґастон сказав Шатоф’єрові, немов ставлячи крапку на тривалій суперечці: — Що ж, гаразд, Ернане. Нехай я старший від тебе, але за правом господаря першість належить тобі. Починай. Розмови на майдані миттю припинилися, і в запалій тиші, урочистій і напруженій, Ернан повагом підступив до Філіпа, видобув з піхв меч і церемонно відсалютував йому. Філіп знав, що зараз будуть мовлені слова, які круто змінять все його подальше життя, слова фатальні і такі бажані ним. — Я, Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсірський, перед лицем Господа Бога всемогутнього і всевидющого, в присутності шляхетних вельмож та високоповажних сенаторів, визнаю вас, государю Філіпе, єдиним законним спадкоємцем герцоґства Аквітанія, князівства Беарн і Балеарських островів та ґрафств Іспанської Марки і на цій підставі складаю вам присягу, як майбутньому своєму сюзеренові. Ернан поклав меч додолу, вкляк перед Філіпом навколішки і вклав у його руки свої. — Государю! В час, призначений Богом, я стану васалом вашим від ґрафства Капсір з усім належним йому, що було надане вашими предками мені та моїм предкам. Клянуся служити вам вірою й правдою, захищати вашу честь і вашу гідність, як свої власні, виконувати обов’язки васала вашого, як вимагає того закон... Слухаючи слова присяги, загалом традиційні, лише трохи видозмінені з урахуванням неординарності ситуації, Філіп у душі переживав бурю суперечливих почуттів. Формально ця присяга не мала ніякої юридичної сили і була лише даниною традиції, пережитком минулого. До середини XV сторіччя в Ґаллії залишалися тільки два щаблі феодальної ієрархії: всі ґалльські князі були васалами короля, а всі землевласники в ґалльських князівствах неодмінно були васалами свого князя, і відносини підданства визначалися не двосторонніми договорами в формі васальної присяги, а законом, обов’язковим для всіх. Проте в цьому випадку затіяна ґрупою змовників на чолі з Ґастоном та Ернаном вистава мала більш ніж просто символічне значення. Молоді вельможі привселюдно заявляли про те, що всупереч традиційним правам наслідування і всупереч волі свого сюзерена, визнають його спадкоємцем тільки його найменшого сина і нікого іншого, і пропонували Філіпові, також привселюдно, погодитися з їхніми вимогами. Іншими словами, його змушували публічно пред’явити свої претензії на родовий майорат. Це був справжнісінький бунт, акт кричущої непокори законній владі... — ...Якщо ж я порушу свій обов’язок, — вимовляв останні слова присяги Шатоф’єр, — нехай покарає мене Бог і ваше правосуддя, государю! Філіп на мить замислився, перефразовуючи формулу прийняття у васали. — Пане! Ми, Філіп, ґраф Кантабрії та Андорри, приймаємо вашу присягу, щоб набула вона чинності в час, призначений Богом. І в час цей ви стаєте васалом нашим від ґрафства Капсір з усім належним йому. Як ваш майбутній сюзерен, ми підтверджуємо всі запевнення та права, надані вам та вашим предкам нашими предками. — Амінь! — промовив Ернан і в знак підтвердження своєї присяги поцілував розп’яття, піднесене йому капеланом замку. Філіп розп’яття не цілував, оскільки за давньою традицією вважалося, що слово государя священне та непорушне. Потім надійшла черга Ґастона д’Альбре. За ним, у порядку, встановленому напередодні з допомогою жереба, склали присягу близько півсотні молодих ґасконських та каталонських вельмож. Філіп вислуховував їх і відповідав майже автоматично, а сам думав про те, що крім батькової згоди (якої він ніколи не дочекається), є лише один спосіб узаконити те, що відбувалося зараз, — через резолюції Сенатів Аквітанії, Беарну та Каталонії, що позбавляли б Ґійома та Робера всіх прав наслідування і вимагали від герцоґа визнання його найменшого сина спадкоємцем усього майорату. В такому разі спірне питання буде винесене на розгляд вищих інстанцій: король і Сенат Ґаллії мають вирішити майбутнє Аквітанії та Каталонії, а доля Беарну опиниться в руках папи та імператора Римського, як номінальних суверенів, патронів князівства. Щодо провінційних Сенатів, то в їх сприятливому рішенні Філіп анітрохи не сумнівався. А от з королем та Сенатом Ґаллії було набагато складніше. Філіпів дядько, Робер III, можливо, і радий був би допомогти племінникові, та надто вже хитким було його становище на престолі, і здавалося малоймовірним, щоб він пішов на відверту конфронтацію з герцоґом Аквітанським. Ґалльський же Сенат, як завжди, роздирали регіональні протиріччя, і якщо ґасконці наполягали на чомусь, більшість провансців зазвичай виступали проти, керуючись принципом „що гірше для них, то краще для нас”, а представники Ланґедоку та Савойї, щоб не підливати масла у вогонь, займали позицію суворого нейтралітету. З Беарном і Балеарами справи були не кращі. Королі Італії традиційно уникали втручатися в суперечки ґалльських князів, а папа Павло VII, дуже стурбований зростаючою могутністю рицарського ордену Серця Ісусового, навряд чи захоче псувати відносини з герцоґом Аквітанським — одним із найвірніших своїх прибічників. Отож справа про спадок, найпевніше, надовго повисне в повітрі. Філіп з усією ясністю побачив своє майбутнє: він змушений буде багато років провести на чужині, чекаючи смерті батька, якого він не любив, але глибоко шанував і щиро бажав йому довгого життя... Нарешті відлунали слова останньої васальної присяги, і Філіп полегшено зітхнув. Він уже добряче втомився від цієї виснажливої церемонії, первинна ейфорія поступилася місцем похмурим роздумам про майбутнє вигнання, і лише думка про Луїзу зігрівала його серце. Він хотів, щоб скоріше настала ніч, йому не терпілося знов опинитись у її обіймах... До Філіпа підійшов Ґастон д’Альбре — вже зодягнений у розкішну мантію з реґаліями верховного судді Беарну, яким він був обраний два роки тому. Ґастон звернувся до присутніх з такими словами: — Панове! Відповідно до моїх повноважень, я приймаю до розгляду Беарнського Сенату порушене тут питання про право наслідування й оголошую, що протягом тижня сповіщу всіх високоповажних сенаторів Беарну про місце і час проведення слухань. Також я звернуся до верховних суддів Аквітанії та Каталонії з пропозицією найближчим часом провести такі ж слухання в Аквітанському і Каталонському Сенатах з тим, щоб узгоджений вердикт був ухвалений усіма трьома Сенатами до осені цього року й запропонований до уваги государеві нашому Філіпові, князеві-протектору Ґасконі та Каталонії, володареві Беарну і Балеарських островів. На цьому церемонія закінчилася. — Боюся, братику, — тихо промовив Ґастон, звертаючись до Філіпа, — не жити тобі більше в Тарасконі. — Я це знаю, — кивнув Філіп. — Доведеться таки їхати до Кантабрії. — До Кантабрії? Але чому? Навіщо так далеко втікати? — А де ж мені ще подітися? Якщо батько не визнає мене спадкоємцем, а він точно не визнає, то я буду змушений покинути його володіння. — То замешкай в Андоррі. Це посаг твоєї матері, і від сьогодні твій батько ніяких прав на неї не має. Тепер ти повнолітній, а Андорра належить до королівського домену. — Так-то воно так. Але з іншого боку... гм... вірніше, з всіх боків вона оточена батьковими землями, і в цьому анклаві я почуватимусь як у в’язниці. До того ж там немає жодного пристойного замку. — Поїдь до Тулузи, — запропонував Ґастон. — Тобі навіть не доведеться нав’язуватися королю, він сам тебе запросить. — Атож, певна річ. До цього його зобов’яже родинний етикет: я ж бо його напіврідний племінник, а крім того, формально я спадкоємець престолу. Він зустріне мене з розкритими обіймами і ні словом, ні поглядом не покаже, яка небажана для нього моя присутність у Тулузі. Я буду справжньою свинюкою, якщо скористаюся з цього, і ти чудово це розумієш. Тож будь ласка, не корч з себе сільського дурника і не май мене за наївного хлопчиська. Я вже все вирішив — я їду до Кантабрії... Після весілля, звичайно. Д’Альбре зітхнув: — Що ж, гаразд, воля твоя. Одружуйся з цією дівчиною, їдь собі до Кастілії, і бодай тебе... — Він знову зітхнув, і на його обличчі відбився смуток. — Мені тебе дуже бракуватиме, братику. Ти навіть не уявляєш, як я прив’язався до тебе. — Ти також дорогий мені, Ґастоне, — зворушено відповів Філіп. — Ти мені як рідний брат, а Амеліна... Амелінка, рідна моя сестричка... І Ернан... І всі інші... Ґастон підбадьорливо поплескав його по плечу. — Ну, все, геть похмурі думки! Ти ж не помирати збираєшся. Нас чекає недовга розлука, тільки й усього. Вище голову, братику, тримай хвіст трубою. У нас сьогодні свято, скоро відбудеться урочистий бенкет, а поки піди трохи відпочинь. І поплач — може, від цього тобі полегшає. — Я не буду відпочивати, — сказав Філіп. — І плакати не стану. Зараз я поїду в Тараскон — треба розповісти про все батькові. — В цьому немає потреби. Твій батько дізнається про все від своїх лазутчиків. Він підіслав їх ще вчора, коли до нього дійшли чутки про наші приготування. Під час церемонії тут було двоє його людей. Один уже поїхав, а другий, за моїм відомостями, все ще вештається поблизу. Отож не турбуйся, твій батько почує про все з перших уст. Проте Філіп похитав головою: — Це нічого не міняє, Ґастоне. Все одно я мушу їхати. — Дурнику! Хочеш, щоб тебе прогнали звідти утришия? — Ні, не хочу. Але вчинити так, як радиш ти, означає визнати свою провину. А я не почуваю себе винним, я не збираюсь ховатися від батькового гніву. Нехай він сам прожене мене, так моя совість буде чистою. — А що як для очищення твоєї совісті батько запроторить тебе до буцегарні? Філіп пощулився. — Все одно, — наполягав він. — Все одно. — І що з тобою робити, з упертюхом таким! — скрушно промовив Ґастон. — Гаразд, ми поїдемо разом. Де ж мені подітися, раз я сам цю кашу заварив!
Спасибо партнёрам: |