Розділ VII

Вигнання

— Перепрошую, монсеньйоре, — винувато мовив начальник міської варти, що зустрічав Філіпа та його друзів на підйомному мосту біля головної брами Тараскона. По всьому було видно, що зараз він волів би знаходитися десь в іншому місці, та тільки не тут. — Пан герцоґ, батько ваш, суворо наказав мені й моїм людям не пропускати вашу високість ні до міста, ні тим більше до палацу... Далебі, мені дуже прикро, — збентежено додав начальник варти після короткої паузи. — Ви ж бо знаєте, як ми всі до вас ставимося. Але наказ є наказ, ми люди військові і звикли коритися начальству... Тож не гнівайтеся, монсеньйоре...

— Я все розумію, пане капітане, — сказав Філіп, спішившись; за ним посходили з коней і інші молоді люди. — І не збираюсь ускладнювати вам життя. Я лише приїхав повідомити батькові про останні події, та бачу, це зробили й без мене.

— Чутками земля повниться, монсеньйоре. Ваш батько вкрай розлючений, і вам краще не потрапляти йому на очі. Попервах він хотів був видати указ про ваш арешт, та слава Богу, превелебні отці зуміли трохи вгамувати його гнів.

— Превелебні отці? — перепитав Філіп, наголошуючи на множині.

— Падре Антоніо та падре Марк, — пояснив капітан, — якийсь священнослужитель з Тулузи. Він прибув сьогодні вранці з посланням від його еміненції архієпископа Тулузького.

— Зрозуміло, — сказав Філіп. — Певно, ми з ним розминулися. До речі, я хотів би переговорити з доном Антоніо. Може, він погодиться поїхати зі мною до Кантабрії.

Начальник варти ствердно кивнув:

— В його згоді можете не сумніватися, монсеньйоре. Його превелебність вже виявив бажання залишити Тараскон і супроводжувати вашу високість, куди б ви не поїхали. Саме зараз він збирає ваші речі.

— От і добре. Я не стану відривати його від цього заняття, тож попрошу вас, пане капітане, переказати йому, що я чекатиму на нього в Кастель-Ф’єро.

— Неодмінно передам, монсеньйоре.

Філіп хотів ще щось додати, та не встиг. Наступної секунди біля брами зчинилася метушня, а відтак пролунав гучний наказ: „Дорогу його світлості!”. Натовп городян, що зібралися перед мостом, квапливо розступився, звільняючи прохід. Начальник міської варти відразу ж виструнчився, демонстративно брязкаючи зброєю.

До брами наближався герцоґ. Він ішов швидкою, пружною ходою, тримаючись неприродно прямо, як завжди, коли був украй роздратований. Його супроводжували охоронці та двоє слуг з факелами, світло яких надавало його блідому без кровинки обличчю зловісний пурпурний відтінок.

Услід за герцоґом йшло кілька його дворян, а також дві духовні особи — падре Антоніо та молодик років двадцяти восьми, зодягнений у довгу мантію чорного кольору, звичайне на ті часи дорожнє вбрання високопоставлених священнослужителів. Превелебні отці тихо про щось перемовлялися, скрушно хитали головами і перебирали на ходу чотки.

Герцоґ зупинився за три кроки від Філіпа і, зневажливо проіґнорувавши шанобливі привітання молодих людей, спрямував на Філіпа жорсткий погляд своїх холодних синіх очей.

— Пане, — крижаним тоном заговорив він, — вашому вчинкові нема виправдання. Заявивши про свої претензії на те, що не належить вам за правом, ви поставили себе поза законом, і я зрікаюся вас як свого сина. Вам вже чотирнадцять років, відтепер ви лише ґраф Кантабрії та Андорри і більше ніхто. Забудьте дорогу до цього дому, який колись був для вас рідним. Вам я сказав усе.

Потім він зміряв гнівним поглядом Філіпових супутників:

— А з вами, панове, я взагалі не хочу розмовляти. Ви, в більшості своїй дорослі сеньйори, пішли на повідку в честолюбного юнака, чий розум затьмарила жадоба влади. Ви затіяли цю сміховинну виставу, щоб догодити його безглуздим амбіціям. Ви провокуєте заколот, міжусобицю! Сподіваюсь, ви усвідомите свої помилки і схаменетеся. Передусім, це стосується вас, небоже. — Він суворо глянув на Ґастона. — При вашому високому становищі вам не годиться пускатися в авантюри. Це несумісне з тією посадою, яку ви зараз обіймаєте, тому я позбавляю вас звання верховного судді — ви виявилися негідним його.

Ґастон заперечно похитав головою:

— До вашого відома, государю мій дядьку, що це не ваша прероґатива. Верховним суддею мене призначив Беарнський Сенат, і лише він має право усунути мене з цієї посади. І доки я верховний суддя Беарну, я продовжуватиму виконувати свої обов’язки, які, зокрема, полягають у тому, щоб здійснювати правосуддя в тих випадках, коли ви закриваєте очі на несправедливість, коли виникають сумніви в безсторонності вашого суду. Я не міг самочинно притягти ваших синів Ґійома та Робера до відповідальності за їхні мерзенні вчинки, позаяк ви заступилися за них. Але я маю право ініціювати процес позбавлення їх спадку — що, власне, я й роблю.

— Замовкніть! — роздратовано гаркнув герцоґ, вже не просто лютуючи, а скаженіючи від люті. — Більше ні слова! Я не хочу вас чути! Гадаю, Сенатові вистачить мудрості та розважливості позбутися верховного судді, що заплямував себе участю в заколоті проти законної влади. А тепер забирайтеся геть! Усі! І вас, пане, це стосується насамперед, — знову звернувся він до Філіпа. — Ви не син мені більше. Я зрікаюся вас.

— Я зараз поїду, — спокійно відповів Філіп, дивлячись йому прямо в очі. — Але майте на увазі: я не приймаю вашого зречення. Як і раніше, я шануватиму вас, як свого батька... скільки стане мені сил. Можливо, сьогодні ми бачимося востаннє, тому я скажу вам усе, що думаю. Ви ніколи не любили мене, часом ви мене ненавиділи, звинувачуючи в злочині, який я не вчинив. Бачачи в мені не людину, а радше символ, уособлення всіх нещасть, що звалилися на вас після мого народження, ви лише терпіли мене — єдино тому, що в очах суспільства я вважався вашим сином. Ви не завдавали собі клопоту бути справедливим зі мною, часом ви робили мені боляче, проте в моєму серці немає озлоблення — один тільки сум. Сум від того, що ви не спромоглися подолати ненависть, породжену горем. Сум від того, що я втратив батька в день свого народження, що ви все життя грубо відштовхували мене у відповідь на мої спроби зблизитися з вами... Бог вам суддя, отче, і я благатиму Всевишнього, щоб він не судив вас надто суворо. — На якусь мить він замовк, переводячи подих. Окрім усього іншого, його трохи бентежив пильний погляд молодого прелата в чорному, який ні на секунду не зводив з нього очей. — Від претензій на спадок я не відмовляюсь. Не буду лукавити: я сам не знаю напевно, чого в мені більше — жадоби влади чи турботи про честь та гідність нашого роду. Вважаю, що й того, й іншого порівну... І ще одне. Завтра я одружуюся. І як ваш син я смиренно прошу, якщо не батьківського благословення, так хоч би вашої згоди на мій шлюб.

— Ага! — промовив герцоґ і поглянув на Ґастона. — Так ось чим була куплена ваша участь у цій авантюрі!

Д’Альбре скрушно зітхнув і у відповідь розвів руками.

— На жаль, ні. Амеліна тут ні до чого. Це двоюрідна сестра Ернана де Шатоф’єра.

Брови герцоґа поповзли вгору. Ернанів дядько, менший брат його батька, мав двох дочок, старшій з яких ще не виповнилося восьми років.

— Йдеться про мою кузину по матері, — уточнив Шатоф’єр.

Почувши це роз’яснення, герцоґ кілька разів кліпнув очима, потім губи його скривились у презирливій усмішці:

— Он воно як! А я ж бо зовсім забув про цю родину жебраків... — Тут до нього прийшло розуміння ситуації, і він грізно поглянув на Філіпа: — Ви це серйозно?!

— Так, — твердо відповів Філіп.

— Вам мало того, що ви накоїли? Тепер ви хочете принизити мезальянсом весь наш рід, зганьбити його в очах світу! Ви таки збожеволіли! Якщо у вас залишилася хоч дещиця розсудливості, хоч крапля поваги до мене, до пам’яті наших предків, ви мусите відмовитися від цього шлюбу.

Філіп уперто похитав головою:

— Я не відмовлюся, батьку. На відміну від вас, я не вважаю, що мій майбутній шлюб зганьбить наш рід, образить пам’ять предків. І коли вже мова зайшла про предків, то мушу нагадати вам, що засновник нашої династії був незаконнонароджений, мало того — він був зачатий у перелюбі. До того ж, як мені відомо, Карл Байстрюк був не єдиним байстрюком у нашій сім’ї, а байстрюки в очах того самого світу, думкою якого ви так переймаєтеся, нічим не кращі за мезальянс, на який я йду.

Герцоґ ще дужче зблід, а в погляді молодого прелата, спрямованому на Філіпа, промайнуло щось схоже на прихований біль — але тільки на одну мить.

— Так, я визнаю, що це буде мезальянс, — з усією рішучістю, на яку він був здатний, провадив Філіп. — Проте не бачу в цьому нічого ганебного — ні для мене, ні для вас, ні для всієї нашої сім’ї. Я одружуся, і ви не зможете перешкодити цьому.

— Але й згоди своєї не дам, — жорстко відрізав герцоґ. — І взагалі, нам більше нема про що розмовляти. Я знати вас не хочу.

З цими словами він повернувся до Філіпа спиною і так само швидко, пружною ходою пішов геть від сина. Слуги з факелами та особисті охоронці подалися слідом за своїм паном, проте більшість дворян з герцоґового почту і обидва превелебних отця залишилися на мосту в товаристві Філіпа та його друзів.

Якийсь час усі мовчали, ніхто не наважувався заговорити першим. Філіп стояв непорушно, в сумовитій задумливості дивлячись собі під ноги, аж це хтось поклав руку йому на плече. Він здригнувся від несподіванки, підвів очі й побачив перед собою молодого прелата.

— Дозвольте представитися, монсеньйоре, — промовив той з виразним акцентом, що видавав у ньому уродженця Рима. — Я Марк де Філіппо, нещодавно призначений молодшим вікарієм тулузької архієпархії.

— Дуже мило, — дещо неуважно відповів Філіп. — Радий з вами познайомитися, превелебний отче.

— Я б не хотів, щоб ви називали мене „отче”, — сказав вікарій.

Дивні нотки, що пролунали в його голосі, і прізвище, утворене від особистого імені^*, що зазвичай свідчило про незаконнонародженість, примусили Філіпа пильніше придивитися до молодого прелата. У нього було темне волосся і трохи засмагла шкіра — але лінія рота, форма носа, контур підборіддя, розріз широко розставлених небесно-синіх очей та деякі інші риси безсумнівно виказували родинну схожість.

* Marco de Filippo. Нагадаємо, що Filippo — ґалльська (і італійська) вимова імені Філіп.

— Кажуть, що я не єдиний син, від якого відмовився мій батько, — промовив приголомшений Філіп. — Я чув, що ще до першого шлюбу в нього був роман...

— Лоґічним наслідком якого стало моє народження, — незворушно підтвердив вікарій. — Але про це краще поговорити десь в іншому місці.

— Так, звісно, — сказав Філіп, опанувавши себе. — Зараз я повертаюся до замку мого друга, Ернана де Шатоф’єра. Якщо ви не заперечуєте, ми можемо поїхати разом.

Вікарій згідно кивнув:

— Мабуть, так я і вчиню. Все одно робити мені тут нічого. Я вже виконав необхідну формальність, представився панові герцоґу, як і належало, оскільки я буду курирувати ортезьку єпархію. — Він зробив коротку паузу. — Не скажу, що це була приємна для мене процедура, і я не бажаю залишитися тут на ніч.

— Тоді вирішено. Я певен, що мій друг буде радий такому гостеві. — Філіп трохи помовчав, потім додав: — Скільки себе пам’ятаю, я завжди мріяв мати брата, якого не соромився б, і зараз... Зараз я збентежений. У мене з’явилася надія...

— Гадаю, ми не розчаруємо один одного, — сказав молодий прелат. — Я цього певен.

У свій чотирнадцятий день народження Філіп став повнолітнім, зустрів своє перше кохання, знайшов єдинокровного брата і був вигнаний з батьківського дому. Той день був дуже багатий на події, і саме того дня скінчилося Філіпове дитинство.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 7