Розділ LXVIII

у якому число смертей, що так чи інакше стосуються ернана, має тенденцію до зростання

Тієї ночі, як, власне, і всі попередні, відколи брат посадовив його під арешт, Фернандо спав неспокійно. Він прокидався від найменшого шурхоту і стривожено роззирався в темряві. Серце його то завмирало, то стукотіло в шаленому темпі, а на лобі виступав холодний піт.

„Може, хтось йде?” — знай питав він себе. Хтось підкрадається до нього в пітьмі...

Але хто — друзі, щоб урятувати його, чи надіслані Альфонсо (Бланкою!!!) вбивці?

Що ніч, то тривожніша вона була. Наближався критичний момент... Чи вже настав?.. Момент, коли вирішиться все — його доля, його подальше життя, чи буде він жити взагалі, а якщо буде, то... І надала ж його нечиста ускочити в таку халепу!

Тієї ночі, першої ночі після довгих ночей, проведених у Кастель-Бланко, Фернандо майже не стулив очей. Щойно його починав морити сон, якісь звуки, що долинали знадвору, змушували його схоплюватися й сідати в ліжку.

Що це? Хто це?! Хто з такою безцеремонністю, з таким відвертим нахабством порушує тишу ночі, вторгається в сон всіх мешканців замку? Невже...

Невже це доблесні єзуїти беруть приступом Калагорру, щоб звільнити його, Фернандо Кастільського, ґрафа де Уельву, майбутнього короля Фернандо V?..

Але ні. По всьому замкові було тихо, спокійно, ніякої метушні, ніяких ознак паніки. Скрушно зітхаючи, Фернандо знову лягав на подушку, підклавши руку під голову. І думав. Думав про те, навіщо йому знадобилася ця королівська влада. Що вона дасть йому, крім титулу величності й купи зайвих турбот? Владні амбіції... Вони доречні, коли ти знаєш, як розпорядитися цією владою і з якою метою — одного лише марнославства тут замало, на ньому далеко не заїдеш. А Фернандо не знав, він навіть не замислювався над тим, що робитиме, ставши королем. Певна річ, він влаштовуватиме бенкети, бали, пишні прийоми, виїжджатиме на полювання... Але що ж заважає йому робити це як ґрафові де Уельві?..

Арешт, викриття і тривале ув’язнення в Кастель-Бланко дали Фернандо щедру поживу для роздумів. І він багато думав на самоті. Це заняття було для нього незвичне, раніше він лише зрідка напружував свій розум, та й то ненадовго, проте за останні півтора місяці він став мислителем мимоволі, і що далі, то дужче опосідали його сумніви — болісні, дражливі, нав’язливі. Може, і справді йому не потрібна та корона, може, йому краще жилося б без цих безнастанних інтриґ та змов, у яких, правду кажучи, він мало що тямив? Він завжди був маріонеткою в чужих руках: спочатку ним попихав брат, потім коханки, а трохи згодом, втім, недовго — дружина. Ну, а відтак його прибрали до рук ґраф Саламанка й Інморте, пообіцявши йому золоті гори, вірніше, прикрашену коштовними каменями золоту корону його батька — ту саму корону, яка разом з іншими королівськими реґаліями день і ніч знаходилася під невсипущим наглядом цілої роти ґвардійців і яку батько покладав на свою голову лише при особливо урочистих нагодах.

І, нарешті, кузен Біскайський. Як підло він обдурив його! Ошукав, як хлопчиська! Захотів відібрати в нього корону. Його корону! Прагнув заволодіти кастільським престолом! Сісти на нього разом з Бланкою — цим стервом у жіночій подобі, цим чудовиськом з гарненьким личком... А як вона дивилася на нього під час останньої їх зустрічі! Либонь, перед цим настирливо умовляла Альфонсо стратити його — відрубати голову, повісити на шибениці, чи просто задушити, чи веліти кому-небудь із слуг перерізати йому горло...

Та все це лиш наслідки, раптом зрозумів Фернандо. Насамперед винен у всьому він сам і тільки він один. Якби він не похвастався Александрові... Ні, якби він взагалі не вплутався в це діло, якби він не зв’язався з Інморте, якби жив з братом у мирі та згоді, якби... якби... якби...

Фернандо поступово прозрівав. Та було вже запізно: знадвору долинали якісь дивні, підозрілі, моторошні звуки...

Вранці, коли Фернандо врешті спромігся заснути, його розбудив лейтенант ґвардії, пан де Сальседо, що ввійшов до спальні принца в супроводі чотирьох ґвардійців, і запропонував йому вдягнутися.

Фернандо мовчки виконав це прохання, висловлене тоном наказу. Нічого, думав він, скрегочучи зубами. Йому б тільки вирватися на свободу, а тоді вже він знайде спосіб чимшвидше спровадити цього зухвалого лейтенантика на той світ. І кузена Біскайського треба неодмінно розшукати, де б він не ховався. Як буде приємно помучити його перед смертю!.. Але найперший кандидат у мерці — це, безумовно, Ернан де Шатоф’єр. І ґраф д’Альбре з ним за компанію. І кузен Красунчик. І Сімон де Біґор — цей дурник, що мав нахабство обманути його. І, звісно ж, люба сестриця Бланка. І... і... і...

Фернандо не дивився, куди його ведуть. Він захопився складанням переліку осіб, що завдали йому кривди і мусять поплатитися за це життям. До дійсності він повернувся лише тоді, коли його вивели на внутрішній двір замку і в обличчя йому подуло холодом пізньої осені.

Фернандо опинився лице в лице з Ернаном.

Неподалік від них під навісом стояли Клавдій Іверо, ґрафиня Діана Юлія, ґрафівна Гелена, кілька ґрафових придворних, капелан замку в священицькій ризі, а також Ґастон д’Альбре та Етьєн де Монтіні. Невеликий майдан був оточений кастільськими ґвардійцями та ґрафськими стражниками, причому останніх було значно більше. А посеред майдану... Споруди посеред майдану Фернандо не бачив — її затуляли від нього широкі плечі Шатоф’єра.

— Пане де Сальседо, — повагом сказав Ернан, — ознайомте його високість з королівським указом.

Лейтенант розгорнув сувій, який тримав у руках, і рівним голосом зачитав:

  „В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Ми, Альфонсо, з ласки Божої король Кастілії та Леону, дбаючи про благо держави нашої, прагнучи зберегти мир та спокій у королівстві нашому, ввіреному нам Богом, здійснюючи вище правосуддя і покладаючись на благословення Господнє:

за орґанізацію замаху на життя наше і гідність нашу з метою повалення законної королівської влади і узурпації престолу предків наших, засуджуємо брата нашого Фернандо Кастільського, ґрафа де Уельву, до смертної кари і наказуємо стратити його негайно й незабарно, за рішенням пана Ернана де Шатоф’єра, ґрафа Капсірського, який є виразником волі нашої і діє згідно з нашими розпорядженнями.

Місце, час і спосіб виконання вироку залишаємо на повний розсуд вищезазначеного пана ґрафа Капсірського, який у своєму виборі нічим не обмежений і вільний діяти так, як вважатиме за необхідне, і ухвалювати рішення лише в залежності від обставин, незважаючи на можливе недотримання деяких формальностей.

Це є наша королівська воля, що не може бути заперечена ніким з владик та суддів земних.

Альфонсо, король”.

Ернан відступив у бік, і лише тоді Фернандо побачив, щó було посеред майдану — ешафот! На обтягнутому червоною тканиною дерев’яному помості була встановлена плаха, на якій лежав дворучний з широким лезом катівський меч. Сам майстер заплічних справ стояв біля підніжжя сходів, що вели на ешафот, і, склавши на грудях руки, з олімпійським спокоєм позирав на свого найяснішого клієнта.

„То он що за звуки лунали вночі!” — гаркнув хтось у голові Фернандо. Це ж споруджували ешафот! Для нього!..

Фернандо немов закам’янів, не в змозі поворушити хоч би пальцем. На його обличчі застиг вираз щирого подиву, упереміж з недовір’ям. Він уп’явся помутнілим поглядом у плаху з мечем; його очі заскляніли від жаху.

До Ернана підступив Ґастон.

— Здається, ти переграв, друже. Зараз його грець поб’є.

— Монсеньйоре, — звернувся Шатоф’єр до кастільського принца. — В указі короля, брата вашого, дозволяється стратити вашу високість яким завгодно чином на мій розсуд, а отже, й через відтинання голови від тулуба. Гадаю, цей спосіб якнайбільше відповідає вашому високому санові, але якщо ви дотримуєтеся іншої думки і хочете, щоб...

Він не договорив, бо тієї ж миті Фернандо врешті подолав заціпеніння і з несподіваною спритністю накинувся на нього. Проте Ернан не втрачав пильності і блискавичним ударом у груди відштовхнув принца від себе — той спіткнувся і впав. Згадавши про свої обов’язки, кастільські ґвардійці підхопили його й поставили на ноги.

— Це неправда! — закричав Фернандо таким неприємним верескливим голосом, що Ґастон аж сплюнув від огиди. — Неправда! Це не я, це Інморте! Він отруїв брата... Це він зробив, це не я! Він, він винен! Я тут ні до чого... Не чіпайте мене, відвезіть мене до брата, я йому все розповім... Ви не маєте права! Не треба...

— Що він таке верзе? — пробурмотів Ґастон, бліднучи. — Короля вже отруїли?!

— Виходить, що так, — незворушно відповів Ернан і знову звернувся до Фернандо, який, брикаючись і звиваючись, репетував: „Відвезіть мене до брата! Я йому все розкажу!”: — Коли це сталося? Коли донові Альфонсо дали отруту?

— На початку серпня... Не робив я цього...

— А хто?

— Трухільо, помічник головного виночерпія. Інморте його намовив... Це він, він! Я не намовляв...

— Повільнодіюча отрута, — прошептала ґрафиня і швидко підійшла до них. — Що це була за отрута? — спитала вона у Фернандо.

— Я... я нічого не знаю... Це все Інморте! Це він, він!..

— Коли має початися хвороба? — озвався Ернан.

— Я не... — Раптом в очах Фернандо спалахнули слабі вогники надії. — Я знаю, як допомогти братові! Везіть мене до нього! Я знаю протиотруту, я врятую його.

— Як? — скептично запитала ґрафиня. — Яку ви знаєте протиотруту?

— Я скажу лише братові. Він мусить дати слово, що помилує мене... Вам я нічого не скажу! Відвезіть мене до брата. Тільки йому...

Ернан заперечно похитав головою:

— Це виключено, монсеньйоре. Або ви скажете це зараз, і я даю слово, що скасую своє рішення про виконання вироку — якщо повірю вам. Або вас стратять — негайно. Ну!

— Я скажу лише братові... Тільки йому, йому одному... Я не вірю вашому слову, не вірю! Ви підлий негідник!.. — Зрозумівши, що його план не спрацював, він остаточно впав у паніку: — Панове ґвардійці, не слухайте чужинця, везіть мене до брата. Я врятую його!... Врятую... допоможу... Везіть мене до брата, нехай він все вирішить... Панове ґвардійці!.. Панове, не слухайтеся його... їх... Не дозволяйте їм убивати брата вашого короля. Панове гва... Ну, прошу вас, панове! Врятуйте мене, а я врятую брата... Ну, будь ласка!..

Проте жоден з тих, до кого так відчайдушно апелював Фернандо, навіть не зрушив з місця. Ґвардійці добре знали злостиву вдачу першого принца Кастілії і цілком усвідомлювали, що в разі, якщо йому вдасться викрутитися з цієї халепи, він ніколи не подарує їм свого приниження і постарається чимшвидше відправити їх всіх до праотців. А поза тим, вони не мали жодних ілюзій щодо того, який наказ віддав ґраф своїм воїнам на той випадок, коли хтось зробить спробу звільнити Фернандо.

Ернан запитливо поглянув на ґрафиню.

— Ні, — сказала Діана Юлія. — На жаль, дуже пізно. Протиотрута, навіть якщо вона є у принца Фернандо, в чому я сумніваюся, здатна лише нейтралізувати дію отрути. А вжитий королем трунок вже зробив свою справу і давно був виведений з орґанізму. Він породив хворобу, і тепер нам залишається покладати всі надії на Бога і на мистецтво лікарів.

Шатоф’єр жестом підізвав до себе ката.

— Майстре, ви готові виконати свій обов’язок?

Кат ствердно кивнув:

— Так, пане, готовий. Я отримав від дона Клавдія наказ виконати вирок іменем його величності короля Кастілії та Леону.

— Тож робіть свою справу, майстре.

Кат мовчки вклонився, повернувся до ешафота і піднявся дерев’яними сходами на поміст. Фернандо знову зарепетував.

— Що ти робиш, Ернане?! — схаменувся Ґастон. — Це вже поза програмою. Дон Альфонсо не...

— Мовчи! — засичав на нього Ернан. — Я знаю, що роблю.

— А сповідь?! — раптом вигукнув Фернандо, урвавши нарікання і прокльони. — А як же сповідь? Я хочу висповідатися своєму духівникові. Везіть мене в Толедо до мого духівника.

— В цьому немає потреби, — з глумливим осміхом відповів Шатоф’єр. — Відповідно до булли найсвятішого отця від 1123-го року кожен посвячений рицар ордена Храму Сіонського має право давати передсмертне відпущення гріхів — in extremis^*, як там сказано. Отож я до послуг вашої високості.

* In extremis — тут, за виняткових обставин (лат.).

Фернандо злякано відсахнувся:

— Ні! Ні! Тільки не це!...

Ернан байдуже знизав плечима. Іншої відповіді він не чекав, проте не зміг утриматися від спокуси наостанку позбиткуватися над своїм ворогом. Пізніше, коли він згадував про це, йому щоразу ставало соромно за свою хлоп’ячу витівку.

— Превелебний отче, — звернувся Шатоф’єр до капелана. — Проведіть його високість в останню путь.

Відтак Ернан пильно подивився на Фернандо і додав:

— Хоч його превелебність не належить до ордену єзуїтів, я не вважаю цю обставину серйозною перешкодою для прийняття ним вашої останньої сповіді... Прощавайте, монсеньйоре. Не скажу, що знайомство з вами дало мені велику втіху. І хай простить вас Бог.

Фернандо пронизливо скрикнув і напівнепритомний повиснув на руках ґвардійців, які, за знаком Ернана, потягли його до ешафота.

Ґастон підійшов до Гелени і пошепки мовив:

— Тобі краще піти звідси.

Вона рішуче похитала головою:

— Ні, я залишуся. Я хочу подивитися. Батько мені все розповів. Я знаю, що цей негідник погубив мого брата і хотів зганьбити його. — Гелена замовкла і міцно стисла губи.

Хтось схопив Ґастона за лікоть. Він озирнувся і побачив Монтіні.

— Чого тобі, хлопче?

— Мені... мені моторошно...

— То відвернися. І затули вуха. Чи взагалі забирайся геть. Гадаєш, мені це приємно?

Кат стояв біля плахи, широко розставивши ноги, і, спираючись на держало меча, незворушно чекав свого часу.

Ґвардійці винесли Фернандо на поміст, поставили його на ноги перед капеланом і відійшли вбік. Недалеко від засудженого стояв підручний ката з перекинутою через плече мотузкою та чорною пов’язкою для очей у руках.

— Почнемо сповідь, сину мій? — лагідно запитав превелебний отець.

І тільки тоді Фернандо в повній мірі усвідомив невмолиму реальність того, що відбувалося з ним. Він збагнув, що цей капелан — останнє, що він бачить у своєму житті. Це остання людина, який звернулася до нього, як до живого, — а для всіх інших він вже мрець.

Раптове осяяння, немов блискавка, уразило Фернандо. Захлинаючись сльозами, він упав навколішки, обхопив голову руками і нестримно заридав.

Навіщо це, навіщо?! Він ще такий молодий, попереду в нього ціле життя... було — бо зараз це життя відберуть... Чому, чому? Як же так вийшло? Коли ж він ступив на той хисткий, хибний шлях, що врешті привів його на ешафот? Може, коли дозволив кузенові Біскайському обвести себе круг пальця? Чи коли вступив у спілку з Інморте? Чи коли вперше накинув оком на батькову корону, яку по праву мав успадкувати його старший брат?...

Так і не дочекавшись від Фернандо сповіді, капелан важко зітхнув, накрив його голову краями свого шарфа і скоромовкою проказав стандартну формулу відпущення гріхів. Щойно він закінчив, ридання різко урвалися. Фернандо гепнувся на поміст і залишився лежати там нерухомий. Підручний ката схилився над ним і констатував:

— Зімлів. Їхній високості пощастило — і пов’язка на очі зайва, і руки зв’язувати не треба...

Фернандо так і не отямився. На вигляд відрубаної голови, що покотилася по помосту після першого ж удару ката, Ґастона замлоїло. Він зовсім не був таким товстошкірим, яким зображав себе перед друзями. Лише один-єдиний раз він брав участь у справжньому бою — з єзуїтами, і лише лічені рази був присутній на стратах — герцоґ не полюбляв улаштовувати кривавих видовищ і не заохочував до цього своїх васалів.

Етьєнові де Монтіні довелося зібрати всю свою волю в кулак, щоб не виблювати щойно з’їдений сніданок. Удруге за своє життя цей провінційний хлопчак бачив людську кров. А вперше це було сім з половиною років тому, коли Ернан у чесному поєдинку замордував Ґійома де Марсан — не вбив, а саме замордував, у нестямі шматуючи мечем вже мертве тіло свого супротивника, аж поки друзі не відтягли його геть. І тоді Етьєн блював...

Ґрафівна Гелена мертвотно зблідла і, притиснувши руки до грудей, кинулася до найближчих дверей, що вели всередину замку. Ґастон, не гаючись, подався вслід за нею і встиг саме вчасно, щоб підхопити її на руки, коли вона спіткнулася на сходах, втрачаючи притомність.

А Ернан все дивився на Клавдія Іверо, чиї очі сяяли сатанинським тріумфом. Тепер у ньому не залишалося нічого від учорашнього немічного, убитого горем старика. Він більше був схожий на міцного сорокарічного чоловіка, що після тривалої хвороби нарешті почав видужувати, а сиве, як сніг, волосся лише додавало йому якоїсь скорботної величавості. Ні, зрозумів Шатоф’єр, не скоро Ґастон стане новим ґрафом Іверо, старий ще довго протримається на цім світі. Він потребував стимулу до життя і от тепер отримав його — помсту. Після страти одного з безпосередніх винуватців синової смерті у нього ніби відкрилося друге дихання.

Клавдій Іверо підійшов до Ернана.

— Боюся, ґрафе, ви не зможете затриматись у нас до обіду.

— Так, доне Клавдію. Саме про це я щойно думав. Ми негайно вирушаємо до Толедо. Однак найперше слід сповістити пані Бланку, що...

— За це можете не турбуватися, — перебив його Клавдій Іверо. — Ще на світанку я відправив до Памплони кур’єра з повідомленням, що принц Фернандо страчений, а кастільський король при смерті.

— При смерті?! — вражено вигукнув Ернан.

— На жаль, так, ґрафе. Даруйте, що я не сказав вам це зразу. Сьогодні вночі до Калагорри наблизився великий загін кастільських ґвардійців, близько сотні людей. Їх ватажок зажадав видачі ґрафа де Уельви, щоб відповідно до отриманих розпоряджень супроводити його в Толедо — завважте, цілим та неушкодженим.

— Це наказ короля?

— Ні. Наказ підписаний першим міністром, позаяк дон Альфонсо раптово захворів і нібито не в змозі виконувати свої обов’язки.

Ернан шумно видихнув:

— Слава Богу, ми встигли вчасно. Хоч який Фернандо де Уельва негідник, він все ж син короля, і було б дуже неґречно похапцем перерізати йому горло.

— Ваша правда, пане ґрафе, — погодився Клавдій Іверо. — Я вже повідомив непроханим гостям, що принц буде страчений за наказом короля, і застеріг від спроб силою звільнити його. Зараз я передам їм тіло Фернандо, нехай вони відвезуть його на батьківщину, щоб поховати там з усіма належними почестями. А ви покваптеся. Король — якщо він ще живий, — мабуть, з нетерпінням чекає на вас. Щасти вам, ґрафе.

У відповідь Ернан лише мовчки кивнув.

Надвечір того ж дня Ернан, Ґастон та Етьєн зупинилися на нічліг в невеликій корчмі поблизу Альмасана. Дорóгою ніхто з них і словом не обмовився про ранкові події, і тільки після вечері, коли чимала кількість випитого вина значно поліпшила Ґастонів настрій і дозволила йому вже без внутрішнього здригання згадувати страту, він, розлігшись на своєму ліжку у відведеній їм трьом кімнаті, спитав у Ернана:

— Ну, тепер ти будеш зі мною відвертий, друже, чи знову хитруватимеш?

Шатоф’єр підвівся і поглянув на Монтіні. Той, геть виснажений скаженою скачкою, а ще більше — розладом шлунка, що трапився на нервовому ґрунті, спав без задніх ніг.

— Що ти маєш на увазі?

— Ой, облиш! Можна подумати, ти не розумієш, про що мені йдеться! Адже ти з самого початку вирішив стратити Фернандо, правда? Ти і в гадці не мав везти його в Толедо живим.

— Припустімо, я лише виконав бажання короля...

— Он як! Отже, і тут ти обдурив мене? Насправді він звелів тобі...

— Він звелів мені доставити брата живим і лише в крайньому разі порішити його. Так було написано в листі.

— Тоді я нічого не розумію.

— А тут і розуміти нічого. Між волею та бажанням є велика відмінність. Дон Альфонсо хотів стратити Фернандо, але з сентиментальних міркувань ніяк не зважувався на цей крок.

— І ти допоміг йому.

— Так. А власне, він сам собі допоміг. Якби він справді хотів зберегти братові життя, то обмежився б одним лише листом, де вказується, за яких обставин я маю право вбити Фернандо. Цього було б цілком досить — лист, власноруч написаний королем і скріплений його особистою печаткою. Одначе він прислав мені указ про страту Фернандо — для більшої певності, можеш заперечити ти. Дон Альфонсо, мабуть, теж так думав. Але я переконаний, що потай, несвідомо він сподівався, що я розціню цей указ, як керівництво до дії, і візьму його до негайного виконання. Сам подумай: хіба я міг зрадити очікування короля? Адже іншого такого указу могло й не бути. Ти ж бачиш, що почали виробляти державні сановники, щойно дон Альфонсо занедужав.

— Ага! Так я і знав! — промовив Ґастон, піднявши догори вказівний палець. — Ти підозрював, що короля вже отруїли.

— Я здогадувався про це.

— І відколи?

— Відтоді як краще пізнав Бланку. Мене взагалі дивує, що це не спало на думку тим, хто й раніше знав її — Філіпові, Марґариті, обом королям, самій Бланці, нарешті... Тижні три тому я сидів і дивився, як вона грає з тобою в шахи, дивився на вираз її обличчя — зосереджений, рішучий, вольовий, навіть жорстокий... І раптом мене стукнуло!

— Що тебе стукнуло?

— Я подумав: який дурний був ґраф Біскайський, якщо він всерйоз розраховував, що Інморте, який багато часу проводив при кастільському дворі і напевно добре знає жорстку вдачу Бланки, погодиться зробити її королевою. І тут я зрозумів: ґраф зовсім не дурний; людина, що спланувала такий, без перебільшення, ґеніальний злочин, не може бути дурною.

Немов підкинутий пружиною, Ґастон схопився й сів на ліжку.

— Щоб я здох! Це ж ясно, як Божий день!

— Атож! Ґраф Біскайський, безумовно, знав, щó являє собою його дружина. Він також знав, що її добре знає Інморте і що стосунки між ними вкрай ворожі. Якби на Бланчинім місці була жінка з характером Жоанни Наваррської... Та що там! Якби на її місці була навіть Марґарита — і то ґрафові, можливо, вдалося б переконати Інморте, що зрештою він прибере дружину до рук і сам стане керувати країною. Але Бланка... — Ернан цокнув язиком. — Одно слово, я негайно написав донові Альфонсо, що, на мою думку, ґраф Біскайський або здурів — що малоймовірно, або — що більш імовірно — Фернандо проговорився йому, що його брат вже отруєний і криза має наступити наприкінці листопада. А чи правду він сказав, чи трохи прибрехав, випереджаючи події, судити, мовляв, я не беруся.

— І розпорядження негайно доставити Фернандо в Толедо, разом з смертним вироком йому, як я розумію, було відповіддю на твій лист королю?

— Саме так. І ця відповідь трохи не запізнився. Я вже почав втрачати терпець і, признатися, навіть всерйоз подумував про те, щоб потай пробратися в замок і самочинно порішити Фернандо. На щастя, все обійшлося, і тепер, якщо дон Альфонсо помре, королевою Кастілії стане Бланка. Осмілюся припустити, що при ній єзуїти з ностальґією згадуватимуть два попередні царювання.

— Що вірно, то вірно, — погодився Ґастон. — Вона задасть їм жару... Ой! — вигукнув він і знов підхопився. — Але ж тоді Філіп може стати королем!

— А він і буде королем, — незворушно підтвердив Ернан. — Королем Ґаллії.

— Ні, друже, не про те йдеться. Ти не зрозумів мене...

Ернан також сів у ліжку і заперечно похитав головою:

— Я чудово зрозумів тебе, Ґастоне. У мене ще непогано варить голова, і я цілком усвідомлюю, що тепер у Філіпа з’явиться велика спокуса розірвати свої заручини з Анною Юлією й одружитися з Бланкою. Але цього не буде! Не буде, второпав? Поки я живий, я не допущу цього — хоч як би я не любив Філіпа і не шанував Бланку. Нехай собі любляться, нехай народжують дітей, але одружитися їм я не дозволю. Дзуськи! Зрештою я ґасконець, я ґалл. Ґаллія моя країна — а Філіп має стати її государем. Якщо ж він надумає опиратися своїй долі, то я силою змушу його піти під вінець з Анною Юлією і все-таки посаджу їх обох на престол... Чисто по-людському, мені, звісно, шкода Бланку й Філіпа, вони просто створені одно для одного. Але вони не звичайні люди, від їхнього рішення залежать долі мільйонів людей, і усвідомлення глибини своєї відповідальності перед Богом і прийдешніми поколіннями, має допомогти їм подолати свою людську слабкість. А в разі чого — я буду напоготові і підстрахую їх.

З цими словами Ернан гепнувся головою на подушку і за секунду кімната задвигтіла від його потужного хропіння.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ.