10

Психологiчнi тести показали, що мiй блок працює нормально. На той час, коли з медичними питаннями було покiнчено, повернувся адмiрал Лефевр i викликав нас з Анн-Марi до себе. Зi мною вiн розмовляв недовго i невдовзi вiдпустив, видавши звiльнення на добу, щоб я могла як слiд вiдпочити, влаштуватися на новому мiсцi й залагодити решту справ.

А от Анн-Марi начальник УСО попросив затриматися, i його вигляд свiдчив, що на них чекає довга й серйозна розмова. Таким чином, я отримала купу вiльного часу й насамперед зателефонувала батьковi. Вiн негайно вiдповiв на мiй виклик, проте вiдразу вибачився, що не зможе придiлити менi уваги, бо зараз зайнятий i звiльниться не ранiше нiж за кiлька годин. Ми домовилися зв’язатися пiзнiше, i я вирушила оглядати своє житло.

Надана в моє розпорядження квартира була стандартною лейтенантською каютою з деякими додатковими зручностями: ванною замiсть звичайного душу, iндивiдуальним харчовим автоматом, здатним приготувати найпростiшi синтетичнi страви й напої, а також невеликим порталом станцiйної мережi вантажних комунiкацiй, через який можна було вiдправляти й отримувати малогабаритнi контейнери зi всякою всячиною. Два такi контейнери вже чекали на мене в спецiальнiй нiшi — один з них був той самий, що його ми з Анн-Марi вiдправили зi складу обмундирування, а в другому були мої особистi речi з „Зорi Свободи”. Там же я знайшла коротку записку: „Мої вiтання, мiчмане Леблан”. I пiдпис: „Лейтком Л. Сiгурдсон, капiтан З.С.”.

Я всмiхнулася. Лайфа також можна привiтати — вiн отримав довгождане звання лейтенанта-командора i нарештi став капiтаном корабля. А ось тато буде засмучений, що в нього вiдiбрали улюблену iграшку. Мабуть, вiн розраховував, що й надалi командуватиме „Зорею Свободи”, тiльки тепер уже в складi Управлiння Спецiальних Операцiй. Але нi, не вигорiло. Цiкаво, що дадуть йому натомiсть? Якнайменше, гадаю, важкий крейсер класу „АВ”. А може, й „АА”.

Я тимчасово переклала всi свої речi на лiжко, вiдправила порожнi контейнери на склад i взялася наводити шмон у каютi. Тобто надавати їй жилого вигляду, привносячи дещицю власного хаосу в iдеальний порядок її обстановки. Це забрало в мене близько години, пiсля чого квартира з безликої стерильної нори перетворилася на затишне гнiздечко, що несло на собi вiдбиток моєї неповторної iндивiдуальностi.

Впоравшись iз цiєю справою, я прийняла ванну — а це було зовсiм не зайвим пiсля всiх медичних процедур в поєднаннi з чаркою коньяку. А потiм, посвiжiла й збадьорена, одяглася в парадний мундир, заколола на потилицi волосся й насунула формений кашкет. Вдосталь намилувавшись собою в дзеркалi (видовище було просто супер), я влаштувалася перед термiналом, увiмкнула вiдеозапис i почала диктувати листа для мами.

Певна рiч, усiєї правди я їй не розповiла. Повiдомила лишень, що за сприяння дядька Клода (за його протекцiєю) отримала офiцерське звання i тепер разом з батьком служу в УСО. Я перерахувала купу речей, якi треба переслати сюди з дому, i попросила зробити це якнайшвидше. У мене не було жодних сумнiвiв, що разом з речами з’явиться й мама власною персоною. Залишалося тiльки сподiватися, що вона не влаштує менi жалiсної сцени на зразок тiєї, коли я, всупереч всiм її умовлянням, подала заяву в Анаполiс. Проте дядьковi вона напевно висловить усi свої претензiї. Я йому, неборацi, не заздрю — коли мама сердиться, то стає сущою пантерою. Ну а я була її дитям, яке вона всiма силами прагнула вберегти вiд вiйськової служби, що вже вiдiбрала в неї i батька (цебто мого дiда), i чоловiка (мого рiдного батька). Мама не була пацифiсткою, просто не хотiла втратити й мене. Я її чудово розумiла, але нiчого вдiяти не могла — служити у вiйськовому флотi було мрiєю всього мого життя...

Надиктувавши листа, я надiслала його за призначенням. Тепер сигналу знадобиться хвилин сорок, аби пройти ланцюжком з восьми каналiв першого роду до дром-зони Сонячної системи, а потiм ще три години, щоб досягти Землi. Я швидко пiдрахувала, що лист буде отримано на початку шостої ранку за московським часом — мама зараз мешкала в Москвi, працюючи головним архiтектором проекту реставрацiї зруйнованого габбарами храму Христа-Спасителя. Оскiльки вона прокидалася не ранiше восьмої, то вiдповiдi вiд неї слiд було чекати як мiнiмум годин за десять.

Ще деякий час я сидiла перед термiналом, прикидаючи, кому з друзiв i подруг надiслати звiстку. Вони просто луснуть вiд заздрощiв, коли побачать мене в новенькому офiцерському мундирi!..

Проте цю iдею довелося вiдкласти на майбутнє, бо до мене, нарештi, завiтав батько. Вiн окинув чiпким поглядом обстановку каюти й з усмiшкою промовив:

— Гарно ти влаштувалася. I форма тобi личить, нiби в нiй народилася. Як самопочуття?

Я зрозумiла, що вiн питає про психоблок.

— Усе гаразд, тату. Вже звикла. А ти?

— Щойно починаю звикати, — вiдповiв батько, влаштовуючись у крiслi в кутку каюти. — Я до тебе просто з медсанчастини.

— Голодний?

— Не дуже, але вiд кiлькох сандвiчiв не вiдмовлюся.

Я пiдiйшла до автомата, замовила сандвiчi та два стакани томатного соку.

— Пiсля психообробки радять випити трохи спиртного, — сказала я, повертаючись iз пiдносом, — але в мене нiчого немає.

— Не бiда. Дорогою сюди я випив бляшанку пива, цього досить. Зараз менi не можна напиватися, я при виконаннi. За три години пройду повторний медогляд, а потiм почнеться звична передстартова метушня.

— Ох! — засмутилася я, хоча й очiкувала на щось подiбне. — Вiдлiтаєш на завдання?

— Так. — Батько проковтнув сандвiч i запив його ковтком соку. — Власне, я прийшов попрощатися. Якщо ти не зайнята, проведу з тобою решту часу до вiдльоту.

— Авжеж, тату, я вiльна, я... А куди ти летиш? Надовго?

Вiн з жалем похитав головою.

— Вибач, це не пiдлягає розголошенню. Звикай, сонечко, до секретностi. Ти служиш в УСО.

Я скрушно зiтхнула.

— Так, розумiю... А що буде зi мною?

— Наскiльки менi вiдомо, пiсля добового звiльнення ти отримаєш призначення пiлотом-стажистом на крейсер класу „AВ”. Посада, звичайно, не супер, але для тебе це буде непоганою практикою. А за кiлька мiсяцiв, якщо добре себе зарекомендуєш, станеш повноправним штатним пiлотом.

Гм, крейсер класу „АВ”, це зовсiм непогано. Навiть бiльше нiж непогано. „А” означає, що корабель належить до категорiї важких крейсерiв, а „В” — другий розряд за боєздатнiстю. П’ятеро основних пiлотiв, двоє навiгаторiв, цiла команда iнженерiв, шiстнадцять окремих артилерiйських розрахункiв, ескадрилья шатлiв-винищувачiв з вiдповiдним особовим складом, полк космiчної пiхоти... Словом, здорово! Можна не сумнiватися, я себе добре зарекомендую. А рокiв через п’ять доберуся до крiсла першого пiлота. Ну, мiнiмум, другого — а у флотському табелi про ранги це не гiрше, нiж бути капiтаном корвета.

Шкода лише, що командувати кораблем буде не батько. На жаль, це суперечить правилам — служити пiд безпосереднiм керiвництвом близького родича...

Мої роздуми перервала мелодiйна трель дзвiнка. На екранi дверного монiтора виникло обличчя Анн-Марi.

— Теж зайшла попрощатися, — прокоментував батько.

Я впустила Анн-Марi в каюту, i та просто з порога заявила:

— Я буквально на хвилинку, щоб запитати... — Тут вона побачила батька, завмерла в положеннi „струнко” й вiддала честь. — Бригадир-адмiрал, сер!

Хай менi бiс, яка ж я роззява! Тiльки зараз я звернула увагу, що в петлицях батькiвської форменої сорочки замiсть звичних орлiв красуються срiбнi зiрки. I на iменнiй планцi вже написано не CAPT, а CMDR. Звiсно, були б у нього погони, я вiдразу помiтила б рiзницю, але це нiскiльки мене не виправдовувало. Я мусила помiтити в будь-якому разi.

„Ось тобi, дитинко, наочний приклад, чому не можна служити пiд керiвництвом родича, — подумалося менi. — Ти бачиш у ньому не старшого офiцера, не командира, а любого татуся...”

Батько скривився.

— Вiльно, фрегат-капiтане. I забудьте про адмiрала. Я просто коммодор. Нi риба, нi м’ясо, щось на кшталт альвiйського надполковника. — Вiн посмiхнувся. — Пiд час нашої зустрiчi контр-адмiрал Сiмоне зиркнув на мене спiдлоба, мов на ворога людства. А все через цю дурну зiрочку.

Зазначу, що всi непорозумiння iз зайвою зiркою у земних адмiралiв були викликанi тим, що в галлiйськiй вiйськовiй iєрархiї вiдсутнiй аналог чину коммодора. У флотi Терри-Галлiї цьому званню вiдповiдала посада командира бригади, яку займав або капiтан першого рангу, або контр-адмiрал, залежно вiд обставин. У першому випадку такого офiцера називали бригадиром-капiтаном, а в другому — бригадиром-адмiралом.

Нарештi я оговталася i, не соромлячись присутностi Анн-Марi, поцiлувала батька в щоку.

— Вiтаю з пiдвищенням, татку. Тепер ти командуватимеш бригадою? Чи лiнкором?

— Поки нi те, нi iнше. Наразi маю особливе завдання.

Анн-Марi запитливо подивилася на нього.

— То Рашель не в курсi?

На батьковому обличчi явно вiдбилося сум’яття.

— Звiсно, нi. I не повинна. Самi розумiєте, це секретна мiсiя.

— Але, сер... Так, безперечно.

Мiж цими „але, сер” i „так, безперечно” трапилася одна рiч: батько повернув голову й крадькома вiд мене пiдморгнув Анн-Марi. Але вiн не врахував однiєї обставини — я побачила це в настiнному дзеркалi.

— Здається, — промовила я, пильно дивлячись на батька, — дехто тут має мене за дурненьку. В чiм рiч, панове старшi офiцери? Щодо чого я не в курсi?

Батько знiяковiв, як завжди, коли йому доводилося щось приховувати вiд мене, а часом (i, певна рiч, заради мого ж добра) брехати менi.

Анн-Марi сказала:

— Даруй, Рашель, виникло непорозумiння. Зi слiв адмiрала Лефевра я зрозумiла, що тебе також хочуть залучити до цього завдання. Твоє iм’я в нашiй розмовi не згадувалося, просто... деякi обставини справи навели мене на таку думку. Тепер я бачу, що помилилася.

— Отже, деякi обставини, — повторила я i знову подивилася на батька. — Сер, я вимагаю пояснень. Мене збиралися включити до складу вашої команди чи нi? Тiльки чесно.

Вiн потупив очi.

— Спочатку твою кандидатуру розглядали, але потiм вiдхилили.

— Можна запитати чому?

— Через нашi родиннi зв’язки. Я керуватиму операцiєю, а ти — моя донька. Хоч i прийомна, та все одно донька.

Я зiтхнула. Що тут скажеш, залiзний аргумент. Лише хвилину тому я отримала наочний урок, як шкодять родиннi зв’язки статутним взаєминам.

Хоча нi, щось тут не так! Адже моя кандидатура все-таки розглядалася. Незважаючи на те, що я донька керiвника операцiї. А отже, у справi присутнi певнi обставини, що дозволяють у даному конкретному випадку знехтувати загальним правилом, зробити з нього виняток. Iнакше про мене навiть не йшлося б.

— Цiкаве питання, — задумливо промовила я, нi до кого конкретно не звертаючись. — Хто ж перший виклав мiркування щодо родинних зв’язкiв?

Батько ще дужче знiяковiв. Проте вiдповiв:

— Ну... Власне, я.

— I якi були вашi мотиви, сер? Ви побоювалися, що нашi стосунки зашкодять справi, чи дбали про мою безпеку?

Цього разу вiн промовчав. Тодi я звернулася до Анн-Марi:

— А на вашу думку, мем?

— Виходячи з того, що менi вiдомо про цю мiсiю, — незворушно вiдповiла вона, — швидше друге. Особисто я не вважаю, що вашi родиннi стосунки зашкодить завданню.

Знову повернувшись до батька, я запитала:

— Тож до кого я маю звернутись?

Вiн приречено зiтхнув.

— Ти навiть не запитала, що це за завдання.

— Яким би воно не було, я згодна.

— Чому, мiчмане? Особистi мотиви?

— Нi, сер. Раз мою кандидатуру пропонували навiть попри те, що ми родичi, значить, я справдi стану вам у пригодi.

Батько пiдвiвся з крiсла.

— Гаразд, здаюся. Але не поспiшай. Спершу я маю зв’язатися з адмiралом Дюбарi.

— У цьому немає потреби, коммодоре, — озвалася Анн-Марi. — Адмiрал-фельдмаршал чекає на мiчмана Леблан, — тут вона швидко глянула на годинник, — через двадцять три хвилини.

Батько докiрливо подивився на неї.

— От чорт! То все це було пiдлаштовано?

— Так, сер. Адмiрал Дюбарi попросив мене розiграти маленький спектакль. По-перше, щоб зайвий раз перевiрити вашу доньку на кмiтливiсть, а по-друге — дати їй можливiсть самiй зробити вибiр, без будь-якого зовнiшнього тиску. Вона цiлком могла погодитися з вашими аргументами й далi не наполягати.

Батько досадливо закусив губу.

— Я мав би здогадатися. Я ж знав, яка чудова ви актриса, фрегат-капiтане. Вам би не в армiї служити, а знiматись у фiльмах.

Анн-Марi усмiхнулася.

— Я про це подумаю... коли скiнчиться вiйна.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 10