11

Коли я ввiйшла до лiфта i пiдняла була руку, щоб натиснути потрiбну кнопку, мене зупинив вигук: „Стривайте!” А за кiлька секунд у кабiну забiг юнак у славонському вiйськовому мундирi. Худорлявий, може, трохи нижчий за мене, вiн виглядав рокiв на шiстнадцять, максимум на сiмнадцять. Словом, ще шмаркач.

Проте цей шмаркач був офiцером, лейтенантом, про що свiдчили його погони й вiдповiдний напис на iменнiй планцi. Звали хлопця П. Валько. На якому складi робити наголос — незрозумiло. Для себе я вирiшила, що на другому — так краще звучить. Його русяве волосся було значно довше, нiж годиться за статутом, обличчя — кругле, вилицювате, очi — карi, широко розставленi, а погляд — зухвалий i задиркуватий. Оцим своїм задиркуватим поглядом вiн змiряв мене вiд нiг до голови й сказав:

— Привiт, прапоре! Менi на шостий ярус.

— Сам бовдур, — вiдповiла я, натискаючи вiдповiдну кнопку. — Нiякий я не прапор, а земний мiчман. Тобто лейтенант, рiвня тобi за званням. Розбиратися треба.

Валько пирхнув.

— Дурне дiвча! Жартiв не розумiєш, чи що?

При цьому вiн струсонув головою, його волосся трохи зметнулося, i на скронi зблиснула сенсорна пластина комп’ютерного iмпланта. Тепер менi все стало зрозумiло — i його зухвала поведiнка, i „нестатутне” довге волосся, i те, чому вiн, такий молодий, уже офiцер. Валько був кiбером, або, як офiцiйно називалася його спецiальнiсть, системним оператором кiбернетичних пристроїв. А простiше, вiн був висококласним iнженером-математиком, який через свiй iмплант мiг керувати комп’ютерами на базовому, цифровому рiвнi. Це не йшло нi в яке порiвняння з ментошоломами; встановлене через iмплант з’єднання робило мозок оператора частиною комп’ютерної системи, людина й машина нiби зливалися в одне цiле.

Кiбери були дуже цiннi фахiвцi, але їхня кар’єра не вiдзначалася довготривалiстю. Рокiв через десять активної дiяльностi, щонайбiльше через п’ятнадцять, вони втрачали професiйну придатнiсть, видаляли iмплант i йшли собi на вiдпочинок з багатомiльйонним банкiвським рахунком, астрономiчною пенсiєю й розкiшним букетом нервово-психiчних розладiв. Тi ж, хто не в змозi був розлучитися з iмплантом, незабаром божеволiли й решту днiв своїх проводили в кататонiчному ступорi, маючи нагоду спiлкуватися iз зовнiшнiм свiтом тiльки через з’єднання з комп’ютером. Одного разу я бачила документальний фiльм про таких людей, там показували госпiталь, де вони перебували. Пiдключенi до систем життєзабезпечення кiбери-кататонiки нагадували хворих у комi з тiєю лише рiзницею, що їхнiй розум функцiонував, вiчно блукаючи в нетрях вiртуальних реальностей — певна рiч, автономних, без можливостi доступу до глобальної мережi. Цi скаженi генiї з вiдiмкненими етичними гальмами були здатнi на що завгодно — вiд дрiбного хулiганства до великомасштабних iнформацiйних диверсiй. Просто так, не задля вигоди, а через своє божевiлля...

— Ну, чого вилупилася? — сердито мовив Валько, очевидно, мiй погляд був досить красномовний. — Кiбера нiколи не бачила? То можеш доторкнутися. Не бiйся, я не кусаюся.

— Вибач, — пробурмотiла я знiяковiло. — Просто... так несподiвано.

Я не стала уточнювати, що несподiванкою для мене була не сама зустрiч з кiбером (УСО теж потрiбнi фахiвцi такого профiлю), а його юний вiк. Утiм, якщо подумати, то це не мало мене дивувати. Адже в офiцерському клубi лейтенант Ансельм припустив, що я „ще один комп’ютерний вундеркiнд”. Звiдси напрошувався логiчний висновок, що такий вундеркiнд у них уже був.

Ми вийшли з лiфта й разом попрямували по одному з коридорiв.

— Нам просто по дорозi? — запитав Валько, пiдозрiло зиркнувши на мене. — Чи ти супроводжуєш мене з цiкавостi?

— Дуже ти менi потрiбен, — у тон йому вiдповiла я. — Просто йду в своїх справах.

— Ага. Ну, дивись менi.

Його нахабнi манери вже не дратували мене. Для нього я була лише дiвчиськом, майже однолiтком, а не колегою по службi, й так само вiн поводився б зi мною, навiть коли б я була в капiтанському мундирi. За великим рахунком вiн не був вiйськовим, а форму на нього напнули тiльки тому, що так належить за правилами. Зазвичай кiбери, що працювали на Збройнi Сили, вiдразу отримували звання капiтана-лейтенанта, проте у випадку з Вальком, мабуть, вирiшили, що для його вiку це буде занадто. Зате оклад у нього, можна не сумнiватися, на порядок вищий за адмiральську зарплатню.

— Коли ти закiнчив школу? — поцiкавилася я.

— У дванадцять. А унiверситет — у п’ятнадцять. А в шiстнадцять став доктором математики. Тодi й скористався своїм законним правом на установку iмпланта. А згодом мене загребли в армiю. Ще питання є?

— Гм... А „загребли” — це як?

— Та нi, жодного примусу. Це я так фiгурально висловився. Менi запропонували, я погодився. От i все.

— Давно на службi?

— Чотири мiсяцi. А в УСО мене перевели два тижнi тому.

Ми вже проминули кiлька поворотiв, але все одно продовжували йти разом.

— Менi дедалi бiльше здається, — зазначив Валько, — що ти йдеш туди ж, куди i я.

— У мене теж таке передчуття, — погодилась я. — До речi, мене звати Рашель. А тебе?

— Волiю, щоб до мене зверталися на прiзвище, — ухильно вiдповiв вiн.

— Чому?

— Просто так звик. Моє iм’я... е-е, м’яко кажучи, воно менi не подобається.

— I що ж це за iм’я?

— Нiзащо не вгадаєш. Персиваль.

— Господи! — сказала я. — Атож, нiзащо б не вгадала. Ну хай там Прохiр, Панкрат або, в найгiршому разi, Полiкарп, та аж нiяк не Персиваль.

— Ото ж бо, — скрушно пiдтвердив хлопець. — Моїм батькам здавалося, що це буде так романтично, а вийшло... Персивалько! Краще називай мене на прiзвище.

— Гаразд, — погодилася я. — Валько, то й Валько.

Передчуття нас не зрадило. Проминувши пост додаткової охорони, ми увiйшли до просторого конференц-залу Управлiння Спецiальних Операцiй, де вже перебувало десяткiв зо два хлопцiв та дiвчат рокiв шiстнадцяти-сiмнадцяти. Вони були не в лейтенантських мундирах, як ми, а в новеньких кадетських унiформах з наспiх приметаними погонами ворент-офiцерiв. I, на вiдмiну вiд Валька, вони шанували вiйськовий статут, тому миттю припинили розмови й привiтали нас за всiма правилами — як старших за званням.

Чесно кажучи, я чекала вiд свого супутника чогось на кшталт „вiльно, прбпори!”, але вiн у вiдповiдь недбало махнув рукою, зображаючи якусь подобу салюту, й цiлком доброзичливо мовив:

— Привiт землякам. I рештi теж.

I справдi — бiльшiсть присутнiх, судячи з емблем на рукавах, були славонцями. Також я побачила кiлькох своїх спiввiтчизникiв — не галлiйцiв, а землян, слов’янського походження. Мiж ними затесалася рудоволоса красуня з Нового Iзраїлю. А ще були хлопець i дiвчина, дуже схожi один на одного, безперечно, брат i сестра, iз золотисто-пурпуровими нашивками Терри-Кастилiї.

Валько вiдразу приєднався до своїх спiввiтчизникiв i завiв з ними невимушену розмову. Про що йшлося, я не зрозумiла, оскiльки розмовляли вони незнайомою менi мовою. Швидше за все, росiйською, а може, й нi — Славонiя була однiєю з небагатьох планет, де реально iснувала багатомовнiсть.

Я ж не була така розкута й безпосередня, як Валько, хоча й сором’язливою мене теж не назвеш, просто потребувала певного часу, аби освоїтися в товариствi незнайомцiв. Тому з хвилину простояла на самотi, з дiловитим виглядом роззираючись довкола, а потiм неквапом рушила до групи землян. Тi вiд самого початку позирали на мене з вiдвертою цiкавiстю, проте першими пiдiйти не наважувалися — i все через нашу рiзницю в чинi. Звiдки їм було знати, що своє мiчманське звання я отримала лише завдяки непоiнформованостi мадам Петi.

Коли ми познайомилися, хлопцi й дiвчата коротко розповiли менi свою нехитру iсторiю. Ще зовсiм недавно вони навчалися в старшiй школi — хто у випускному класi, хто в передвипускному, а кiлька днiв тому їх буквально посеред ночi витягли з лiжок, натягли вiйськову форму й без жодних пояснень вiдправили сюди, повiдомивши лишень, що за спецiальним наказом головного командування вони призванi на вiйськову службу. Вже тут їм присвоїли пiдофiцерськi звання й тiльки тодi зволили пояснити, що для них є робота, щоправда, не сказали яка. Загалом вони не заперечували проти такого розвитку подiй, усi й так готувалися стати вiйськовими, але вся ця таємничiсть їх дещо спантеличила — що, власне, й не дивно.

Подальшiй нашiй розмовi завадила поява в конференц-залi старшого офiцера — i не кого-небудь, а голови Об’єднаного Комiтету Начальникiв Штабiв. Учорашнi школярi витягнулися в струнку, аж задзвенiли. Ми з Вальком вiдреагували набагато стриманiше, як i личить кадровим вiйськовим.

Адмiрал-фельдмаршал Дюбарi, вiдповiвши на вiтання кивком, влаштувався в крiслi на чолi столу, активував свiй термiнал i тiльки тодi заговорив:

— Здрастуйте, панове. Сiдайте, будь ласка.

Коли ми розсiлися, вiн продовжив:

— Насамперед невеликий вступ. Вас не повинна вводити в оману певна поспiшнiсть, що супроводжувала ваш призов на вiйськову службу й перехiд у розпорядження Об’єднаного Комiтету. Мiсiя, яку ми маємо намiр вам доручити, готувалася протягом останнiх трьох мiсяцiв, i всi присутнi тут були вiдiбранi в результатi ретельного розгляду кiлькох тисяч кандидатiв на участь у майбутнiй операцiї. Почати її планувалося приблизно за три тижнi, проте новi обставини змусили командування змiнити свої плани. Загострення конфлiкту мiж альвами та габбарами прискорило природний хiд подiй, тому нам довелося поквапцем доправити вас на головну базу — без попереднiх роз’яснень, не запитавши вашої згоди. А за своїм характером це завдання потребує винятково добровольцiв... — Дюбарi зробив паузу й змiряв нас суворим поглядом. — Бачу, дехто з вас просто зараз готовий викликатися добровольцем. Зокрема, це стосується вас, кадете Левi, — звернувся вiн до рудоволосої iзраїльтянки, яка навiть пiдвелася зi свого мiсця. — Наберiться терпiння i спершу вислухайте мене. Усi ви, крiм одного з присутнiх, народилися i провели своє дитинство на контрольованих Чужими планетах, вам не з чуток знайомi реалiї поневолених свiтiв. Ви природженi бiйцi й лiдери: однi з вас ще в молодших класах школи створили серед своїх однолiткiв пiдпiльнi групи й успiшно керували ними, iншi спiвробiтничали з партизанськими загонами як зв’язковi або резиденти, а сiм рокiв тому, пiд час операцiї „Визволення”, ви брали активну участь у повстаннях, що передували вторгненню у вашi системи галлiйських вiйськ. Таким чином, ви маєте всi необхiднi для майбутнього завдання риси — досвiд пiдпiльної роботи, вмiння керувати людьми, вiдвагу й водночас певну обережнiсть, оскiльки жоден iз вас, попри свою активну дiяльнiсть, нi разу не потрапив до ворога.

„Оце так! — подумала я, крадькома позираючи на Валька, що сидiв поруч. — Яка оманлива буває зовнiшнiсть! Виходить, цей легковажний хлопчисько з замашками нахабного пiдлiтка не лише вундеркiнд, схиблений на комп’ютерах, а й ветеран-пiдпiльник, активний учасник славонського повстання. Скiльки йому тодi було — дев’ять, десять?..”

— Винятком, про який я згадував ранiше, є мiчман Леблан. — тим часом вiв далi адмiрал-фельдмаршал. — Вона народилася на Террi-Галлiї i не росла, як ви, у ворожому оточеннi. Проте мiчман Леблан також має вельми цiнний для майбутньої мiсiї досвiд — досвiд проникнення на захоплену чужинцями планету й успiшного входження в тамтешнє суспiльство.

Погляди всiх хлопцiв i дiвчат спрямувались на мене. Я почервонiла. Атож, нiчого не скажеш, „успiшне входження”! Особливо, як я прокололася з карткою соцiального забезпечення. Якби не батько, то хтозна, чим би все скiнчилося. Найпевнiше, я б опинилася в полiцiї, а звiдти потрапила до чужинцiв...

— Отже, панове, — знову закликав до уваги Дюбарi. — Сподiваюся, з моїх слiв ви вже зрозумiли, що операцiя буде пов’язана з висадкою розвiдувального десанту на одну з пiдпорядкованих чужинцям людських планет. Тепер я пропоную кожному з вас добре зважити всi за та проти та вирiшити для себе, чи готовi ви до виконання такого складного, вiдповiдального й украй небезпечного завдання. Зi свого боку я можу гарантувати, що вiдмова жодним чином не вплине на вашу подальшу кар’єру. Прошу не поспiшати з вiдповiддю.

На кiлька хвилин у конференц-залi запала напружена тиша. Я нiчого не зважувала, не вирiшувала, бо ще пiд час бесiди з батьком i Анн-Марi здогадалася, що йдеться про розвiдувальну операцiю. Щоправда, та обставина, що в нiй братимуть участь два десятки хлопцiв i дiвчат ще молодших, нiж я, стало для мене цiлковитою несподiванкою. Цiкаво, з якого дива нас збираються вiдправити туди, де мають дiяти досвiдченi розвiдники?..

Валько пiднiс руку. Я здивувалася: невже вiн здрейфив?

Дюбарi кивнув.

— Слухаю вас, лейтенанте.

— Адмiрале, — заговорив той рiвним голосом, — я думаю, що зараз ми лише марнуємо час. Якщо нашi кандидатури пройшли ретельний багатоступiнчастий вiдбiр, то серед нас напевно немає нiкого, хто вiдмовився б вiд завдання. А якби хоч один узяв вiдвiд, ви забракували б усю нашу команду, оскiльки це свiдчило б про некомпетентнiсть психологiв, якi займалися її формуванням. Вважаю, що на такий випадок у вас є резервна група, можливо, не одна. Ви, певна рiч, не сумнiваєтеся в нашiй згодi, але через важливiсть i вiдповiдальнiсть завдання вирiшили пiдстрахуватися.

Менi здалося, що Дюбарi онiмiв. Принаймнi кiлька довгих секунд вiн мовчав, дивлячись на Валька з вiдвертою повагою. Нарештi сказав:

— Ви абсолютно правi, лейтенанте. Ваша група пройшла останнiй тест. Для повноти картини додам, що в усi крiсла вмонтованi дистанцiйнi датчики, якi контролювали стан вашої нервової системи. Щойно я отримав результати аналiзу. — Вiн кивком вказав на свiй термiнал. — У кожного з вас реакцiя позитивна. Є страх, побоювання, сумнiви, невпевненiсть, але в межах норми. Зате нiхто нi на секунду не втратив над собою контроль, не пiддався панiцi, не вiдчув шоку. Тепер можете розслабитися, датчики я вимикаю. Вам уже вiдомо про них, тому вони не вiдображатимуть об’єктивної картини. Та й у цьому бiльше немає потреби. — На пiдтвердження своїх слiв адмiрал-фельдмаршал деактивував термiнал. — Отже, лейтенанте Валько, продовжуйте. Здається, це ще не всi вашi висновки.

— Так точно, сер. Аналiз етнiчного складу нашої групи дає змогу з великою вiрогiднiстю припустити, що мiсцем майбутньої операцiї буде планета Новоросiя. Щоправда, в цю схему не зовсiм вписується мiчман Леблан — хоча за своєю зовнiшнiстю й акцентом вона цiлком може зiграти роль iрландки, нещодавно депортованої з Аррана. Мiс Левi, очевидно, зображатиме уродженку Землi Вершинiна, а мiстер i мiс Мартiнес, — вiн кивнув у бiк брата й сестри з Терри-Кастилiї, — вихiдцiв з Есперанси. Звiсно, всiм чотирьом не завадить вивчити пiд гiпнозом ази росiйської мови. Що ж до решти, то я думаю, що й нам знадобиться певна гiпнолiнгвiстична корекцiя, щоб ми не вирiзнялися своєю вимовою серед мiсцевого населення.

— Дуже добре, — схвально вiдгукнувся Дюбарi. — Що далi?

Вiн явно заохочував його до розмови — мовляв, смiливiше, хлопче, не бiйся висловлювати свої думки, не зважай, що перед тобою сидить чотиризоряний адмiрал, найвисокопоставленiший вiйськовий усiх збройних сил людства. Втiм, на мiй погляд, Валько не потребував нiяких заохочень. Чини для нього не важили так багато, як для решти присутнiх, включно зi мною. Вiн спокiйно продовжував:

— У зв’язку з цим, сер, постає цiла низка питань, але я сподiваюся в ходi нашої розмови отримати на них вичерпнi вiдповiдi. Головне ж питання таке. Нам, звiсно, дуже лестить, що командування вважає нас природженими лiдерами, досвiдченими пiдпiльниками й таке iнше. Для нас велика честь, що ми отримуємо завдання вiд самого голови Об’єднаного Комiтету Начальникiв Штабiв. Це свiдчить про надзвичайну важливiсть запланованої операцiї. I тим бiльше викликає подив, що така надважлива, така вiдповiдальна мiсiя покладається на... гм, скажемо так — на молодих людей старшого шкiльного вiку, хай вони хоч тричi природженi лiдери, бiйцi та пiдпiльники. Хiба у вашому розпорядженнi немає висококласних професiоналiв, спецiально пiдготовлених для подiбних завдань?

Адмiрал-фельдмаршал кивнув.

— Ось з цього ми й почнемо. З вашого вiку i професiоналiзму. Рiч у тiм, що у своїй вiковiй категорiї ви тi самi висококласнi професiонали. Кращi вiд вас лише старшi за вiком, а вони для цього завдання непридатнi.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 11