СТЕФАН: НОВОРОСIЯ

Прорив у локальний простiр зорi Хорс, навколо якої оберталася планета Новоросiя, минув гладесенько-рiвнесенько. Альви, зайнятi обороною системи вiд безперервних атак габбарiв, не стали вiдволiкати на нас великi сили, щойно переконалися, що наше крило^* є лише черговою розвiдувальною мiсiєю, а не авангардом масованого вторгнення земного флоту. Певна рiч, погоню за нами вiдправили, але нам без проблем вдалося вiд неї вiдiрватися.

* Крило — в космiчному флотi базове оперативно-тактичне з’єднання з 10-30 легких кораблiв; 5-10 крил складають бригаду.

Вперше за свою вiйськову кар’єру я брав участь у бойовому завданнi не як командир корабля i тому почувався не в своїй тарiлцi. Для мене було незвично знаходитися в штурманськiй рубцi як гiсть i лише спостерiгати за дiями команди, не маючи можливостi вiддавати наказiв.

Утiм, капiтан другого рангу Марсильяк, командир десантного крейсера „Каллiсто”, добре знав свою справу й умiло керував кораблем. У мене як фахiвцяе було до нього жодних претензiй... окрiм однiєї— що на капiтанському мiстку перебував вiн, а не я.

Поки ми вiддалялися вiд охопленої бойовими дiями дром-зони, я мав нагоду приблизно оцiнити сили альвiйського флоту, задiянi для оборони системи. Тут волохатики не поскупилися, вони охороняли Новоросiю не гiрше, нiж столицю своєї Федерацiї — Альвiю. Чого тiльки вартийбув перший оборонний ешелон — кораблi, станцiї та бази, сконцентрованi безпосередньо в районi дром-зони. Хоча ми, люди, i перевершуємо решту рас у науково-технiчному розвитку, нас усе-таки дуже мало, ми ще не володiємо достатнiми ресурсами, щоб здолати таку армаду.

Три iншi планети, що перебувають пiд контролем альвiв — Есперансу, Землю Вершинiна й Арран, — ми рано чи пiзно вiдвоюємо. А найпевнiше, вони самi ними поступляться — за останнiми даними, до початку атаки габбарiв у цих свiтах залишалося близько десятка мiльйонiв людей, якi ховалися вiд депортацiї в лiсах, горах i мiських пiдземних комунiкацiях. Зате Новоросiю, чиє населення зросло до трьох з половиною мiльярдiв, альви так просто не вiддадуть. Вони вчепляться в неї мертвою хваткою i стоятимуть до кiнця. Люди, яких вони тримають заручниками, а це мало не дев’ять вiдсоткiв вiд загальної чисельностi всього людства, становлять для них величезну цiннiсть.

„Нi, тут наша звична тактика вже не спрацює, — похмуро думав я, спостерiгаючи за тим, як серед мiрiадiв зiрок на екранi заднього огляду раз по раз спалахували й гасли дрiбнi жаринки, кожна з яких була черговим габбарським або альпiйським кораблем. — Навiть якщо на Новоросiї спалахне масове повстання i альвам доведеться перекинути до планети додатковi сили, в дром-зонi все одно залишиться задосить кораблiв, щоб вiдбити будь-яку нашу атаку. Система Хорса нам не до шмиги. Поки що...”

— Противник припинив переслiдування, бригадире, — повiдомив менi капiтан Марсильяк. — Усi кораблi переходять у режим повного радiомовчання i перемикаються на гравiтацiйну тягу. Розрахунковий час до старту десантного шатла — сiмнадцять годин.

— Гаразд, — сказав я, пiдводячись з крiсла. — Пiду вiдправлю дiтей спати. Нехай добре вiдпочинуть перед стартом. Якщо виникне позаштатна ситуацiя, вiдразу сповiстiть мене.

— Обов’язково, бригадире.

Прямуючи до виходу, я кинув погляд на Анн-Марi, яка продовжувала сидiти на своєму мiсцi. У вiдповiдь вона легенько кивнула, даючи менi зрозумiти, що залишається в рубцi. Мабуть, хотiла остаточно переконатися, що ми вiдiрвалися вiд погонi. Я б i сам залишився, але боявся, що, врештi-решт, не стерплю й почну вiддавати накази, а це поставить капiтана Марсильяка у вельми незручне становище.

Залишивши рубку, я спустився на четвертий ярус, де розташовувався житловий вiдсiк десантного взводу. Як я й очiкував, хлопцi та дiвчата перебували в кают-компанiї, де через великий вмонтований у стiну екран можна було спостерiгати за всiм, що дiялося зовнi. Вони обговорювали ситуацiю в системi Хорса, але, на вiдмiну вiд мене, не були налаштованi так песимiстично i не вважали, що нашi вiйська не мають жодних шансiв захопити її.

Я трохи затримався в коридорi, щоб, залишаючись непомiченим, послухати їхню розмову. Якраз iшлося про можливiсть застосування глюонних бомб, щоб одним махом очистити дром-зону вiд альвiйських вiйськ. Сама по собi iдея була непогана: кожен корабель мiстить чимало радiоактивних матерiалiв — в ядерних боєголовках, в допомiжних атомних реакторах, у самiй обшивцi, — щоб негайно вибухнути, опинившись у радiусi дiї глюонної бомби. Ми успiшно застосовували цю зброю для знищення не лише ворожих планет, а й космiчних баз або великих скупчень кораблiв противника. Чотири роки тому, пiд час другої масштабної операцiї зi звiльнення людських планет, командування вдалося до тактики „глюонних пасток”, коли перед справжнiм вторгненням проводилися обманнi атаки. У систему перекидали застарiлi, вже списанi на брухт кораблi, керованi комп’ютерами, настроєними на бойовий режим. Чужинцi ловилися на цю приманку, стягували в райони прориву значнi сили i в результатi наривалися на вибухи глюонних бомб.

Особливо ефективно така пастка спрацювала в локальному просторi Цяньсу, де на першому ж етапi вторгнення було знищено понад вiсiмдесят вiдсоткiв дислокованого в дром-зонi флоту п’ятдесятникiв. На жаль, ми не мали достатньої кiлькостi вiйськ, щоб одночасно атакувати всi людськi системи, а чужинцi, навченi гiрким досвiдом, бiльше не повторювали своїх помилок. Тепер вони рiвномiрно розосереджували сили по всiй дром-зонi, що рiзко збiльшило витрати на оборону цих систем, зате звело до мiнiмуму наслiдки можливого застосування глюонних бомб, якi при всiй своїй руйнiвнiй потужностi мали обмежений радiус дiї — лише кiлька тисяч кiлометрiв.

Це обмеження носило не технiчний, а принциповий характер, обумовлений короткою тривалiстю життя випромiнених в момент вибуху квазiглюонiв — часток, подiбних до звичайних глюонiв, якi, проте, не взаємодiяли мiж собою, тому безперешкодно поширювалися в просторi зi швидкiстю свiтла, а при поглинаннi матерiєю послаблювали її внутрiшньоядернi зв’язки. Квазiглюони були вiдкритi понад п’ять столiть тому, тодi ж i виникла iдея глюонної бомби, але до останнього часу це була лише теоретична розробка, що не мала жодного практичного застосування. Технологiя створення глюонних бомб належала до числа найважливiших таємниць людства, що забезпечували нам перевагу в протистояннi з Чужими. Це була дуже грiзна зброя, одна згадка про яку жахала наших ворогiв, але навiть вона виявлялась безсилою перед величезними космiчними вiдстанями. У масштабах дром-зони дiлянка простору дiаметром у кiлька тисяч кiлометрiв — нiщо...

Я продовжував стояти в коридорi, слухаючи розмову. Нi командир взводу, моя донька Рашель, нi її заступник, лейтенант Валько, у цiй дискусiї участi не брали. Цiлком очевидно, що вони чудово все розумiли, але вирiшили не заважати своїм пiдлеглим — мовляв, хай собi посперечаються, адже в суперечках, як вiдомо, народжується iстина.

— Як на мене, усе це дурницi, — пролунав дзвiнкий голос, що належав Естер Левi, рудоволосiй дiвчинi iз зовнiшнiстю кiнозiрки. — Треба ж таке вигадати — сегментованi боєголовки! Чужинцi не iдiоти, щоб спокiйно спостерiгати, як цi сегменти розлiтатимуться по всiй дром-зонi. Вони спалять їх лазерами.

— Таких сегментiв має бути дуже багато, — вiдстоювала свою iдею Хулiя Мартiнес. — Тисячi. Десятки тисяч...

— А мiльйони не слабо? — втрутився хлоп’ячий баритон землянина Станiслава Михайловського. Мимохiдь я сам здивувався, як швидко навчився розпiзнавати своїх пiдопiчних за голосами. — Потрiбно не менше п’яти мiльйонiв повноцiнних глюонних зарядiв, щоб покрити всю дром-зону. Порахуй сама, Хулiє, це ж елементарнi викладки. Естер має рацiю — усе це дурницi. Якби ми мали стiльки бомб, то давно звiльнили б усi людськi планети. I не знадобилося б нiяких „килимових бомбардувань” дром-зон. Ми просто використовували б цi заряди в бою замiсть звичайних позитронних i термоядерних.

— Справдi, — погодилася Естер. — Навiщо кидати бомби в нiкуди, якщо кожна з них може пiдбити ворожий корабель. Була б у нас бодай сотня тисяч ракет з глюонними боєголовками, наш флот миттю очистив би цю систему вiд чужинцiв. I решту також.

Запала мовчанка, i я, скориставшись паузою, увiйшов до кают-компанiї. Хлопцi та дiвчата негайно пiдхопилися й вiдсалютували менi. Усi вони були помiтно втомленi й схвильованi — давалось взнаки нервове напруження останнiх двох годин, коли ми здiйснювали прорив через дром-зону та вiдривалися вiд переслiдування. Рашель мала значно спокiйнiший вигляд, нiж її пiдлеглi, зате лейтенант Валько був хворобливо блiдий, аж сiрий, а пiд очима залягли темнi кола. Однак це не було наслiдком недавнiх переживань, просто дорогою вiд Дельти Октанта до Хорса йому перепрограмували iмплант вiдповiдно до новоросiйських стандартiв, бо iнакше вiн засвiтився б пiд час першого ж проникнення в мережу. Пiдозрюю, що це була дуже болюча й вкрай неприємна процедура. Бiдолашний хлопчисько, що вiн зробив зi своїм мозком! Я завжди ставився до кiберiв iз спiвчуттям i несхваленням, хоча свого часу, ще юнаком, сам мало не наважився на вживлення iмпланта заради вiртуальних космiчних польотiв. Контакт iз комп’ютером через ментошолом не давав стовiдсоткового вiдчуття реальностi, i при всiй переконливостi створених ним образiв усе-таки залишалося вiдчуття їх iлюзорностi. Зате iмплант дозволяв повнiстю вiдключатися вiд зовнiшнього свiту й не просто входити у кiберпростiр, а зливатися з ним, ставати його невiд’ємною частиною. Добре, що я не пiддався цiй спокусi...

— Вiльно, кадети, — сказав я. — Доводжу до вашого вiдома, що перший етап операцiї — прорив у систему Хорса проведено успiшно. Кораблi крила перейшли в режим повного радiомовчання i взяли курс на Новоросiю. Даю вам п’ятнадцять з половиною годин на вiдпочинок. Завтра вранцi, в нуль-дев’ять три-нуль за бортовим часом ви маєте бути готовi до посадки в десантний шатл. А зараз усi вiльнi.

Попрощавшись, хлопцi й дiвчата розiйшлися по своїх каютах, зi мною залишилися тiльки Рашель i Валько, яких я попросив затриматися.

— Так, сер, — промовила донька трохи схвильовано. — Щось сталося?

Пiсля гiпнолiнгвiстичної корекцiї її англiйська вимова зазнала певних змiн. Вона залишилася м’якою, але акцент став трохи iнакший. З таким самим акцентом говорили й ми з Анн-Марi — будь-який уродженець планети Арран визнав би нас своїми земляками.

— Нi, все гаразд, — вiдповiв я. — Просто ми мусимо дещо обговорити. Ходiмо до мене.

Ми пройшли до моєї каюти, i, коли всi розсiлися, я сказав:

— Отже, за час польоту ви бiльш-менш познайомилися зi своїми пiдлеглими. Чи є у вас до котрогось iз них претензiї?

— Якi саме претензiї? — вiдразу уточнив Валько. — Щодо їх пiдготовки до завдання чи особистi?

— Особистi. Чи вiдчуваєте ви до когось бодай слабкий натяк на антипатiю, на кого з них ви не змогли б покластися, хто викликає у вас роздратування? Я запитую не з власної iнiцiативи, а за дорученням адмiрала Дюбарi. Вiн вважає, що ви як командири загону маєте провести остаточний вiдсiв, усунувши слабкi, ненадiйнi ланки. Це його дослiвний вираз. I ще вiн просив передати, щоб при вирiшеннi цього питання ви вiдмовилися вiд хибного почуття провини за те, що не зумiли налагодити з кимось стосункiв. Усi члени вашої команди, безумовно, чудовi хлопцi й дiвчата, але навiть серед найкращих людей нерiдко виникають конфлiкти. А у вашiй ситуацiї найменша неприязнь до пiдлеглого може призвести до катастрофiчних наслiдкiв. Ви мене розумiєте?

— Так, — серйозно кивнула Рашель. — Я розумiю.

— Я теж, — вiдповiв Валько й замислився. Потiм нерiшуче промовив: — Ну... мабуть, я назву Михайловського.

— Чому? — запитав я.

— Вiн дуже зарозумiлий. I рiзкий. Зверхньо ставиться до товаришiв, вважає їх дурнiшими вiд себе. Це... це трохи дратує.

Рашель зиркнула на нього й глузливо осмiхнулася:

— А все через те, що вiн розкритикував iдею Хулiї Мартiнес? Чому ж тодi ти не забракував Естер, яка висловилася не менш рiзко? Бо вона красуня i на неї приємно дивитися?

Вальковi щоки злегка зашарiлися.

— Не в тому рiч. Зовсiм не в тому. Це лише окремий епiзод, але якщо ми заговорили про нього, то Естер просто висловила свою думку, а Станiслав викаблучувався, демонструючи, який вiн розумний. На кшталт „ви всi недоумки, а я Д’Артаньян”.

— Про що ти?

— Та це так, з одного старого анекдоту. Навiть iз стародавнього. I, е-е, не зовсiм пристойного. Якось надибав його в мережi, але не зрозумiв i став з’ясовувати, хто такi Д’Артаньян, вiконт де Бражелон i поручик Ржевський. У результатi прочитав кiлька дуже цiкавих книжок. Але це вже справи не стосується. Просто часом Михайловський нагадує менi героя з того анекдоту. Вiн нахапався по вершечках рiзних знань i за будь-якої нагоди демонструє свою, так би мовити, ерудицiю.

— Можна подумати, що ти у нас скромний i сором’язливий, — все так само в’їдливо зазначила моя донька. — Також лiзеш зi своїми зауваженнями, коментарями, уточненнями i часто виставляєш спiврозмовникiв цiлковитими дурнями.

— Проте я говорю лише про тi речi, про якi знаю досконально, — заперечив Валько. — Нiколи не вiзьмуся з авторитетним виглядом просторiкувати про те, що менi вiдомо тiльки з чуток.

— Що правда, то правда, — погодилася Рашель. — I найдивнiше, що твоє нахабство, твоя зарозумiлiсть, твої постiйнi пiд’юджування нiтрохи не дратують мене. А от Станiслав... ну, не те щоб дратував, а... як би це висловитися... Коротше, я б гарненько подумала, перш нiж пiти з ним у розвiдку. А ще... — Тут вона збентежено потупилася. — Можливо, ви вважатимете це снобiзмом, але мене часом дратує його благоговiння перед Космiчним Корпусом.

— Не назвав би твоє почуття снобiзмом, — зазначив Валько. — Це, до речi, ще один мiнус Михайловського. Немає нiчого поганого в тому, що вiн хоче стати космiчним пiхотинцем, проте раз у раз пiдкреслювати в присутностi iнших хлопцiв i дiвчат, якi мрiють про флот, що саме в пiхотi служать найхоробрiшi, найсильнiшi, найвитривалiшi й узагалi найкрутiшi, — це, м’яко кажучи, нетактовно.

— Отже, Михайловський, — пiдсумував я. Шкода, менi подобався цей хлопець. А втiм, менi подобалися всi мої пiдопiчнi — командування справдi вiдiбрало найкращих.

— Так, — упевнено сказав Валько. — Якби я сам комплектував свою команду, то його б не взяв. А що тепер з ним буде?

— Нiчого страшного. Його повернуть в систему Дельти Октанта, вiзьмуть пiдписку про нерозголошення й вiдправлять на одну з наших секретних баз — нiбито для спецiальної пiдготовки. Разом з вашими „дублерами”, а також з тими школярами з рiзних планет, котрих достроково призвали на службу для замилювання очей, щоб замаскувати вашу групу. Всi вони прискореними темпами закiнчать шкiльну освiту, пройдуть додаткову пiдготовку й отримають призначення на дiйсну службу з перспективою швидкого здобуття офiцерського чину.

— Оце правильно, — схвалив Валько. — А то я побоювався, що комусь може спасти на думку зiбрати iнформацiю про цi достроковi призови, проаналiзувати минуле всiх призовникiв, їхнє походження i зробити вiдповiднi висновки.

— Можете не хвилюватися, лейтенанте, командування все врахувало. — Я стукнув долонею по пiдлокiтнику крiсла. — Гаразд, з Михайловським вирiшено. Ще є вiдводи?

Трохи повагавшись, Рашель назвала iм’я однiєї славонської дiвчини, Божени Малкович, яка, на її думку, була надто сексуально заклопотана й загравала з усiма хлопцями. Тут Валько не втратив нагоди пiдковирнути мою доньку, але проти запропонованого нею вiдводу заперечувати не став. А потiм вони вже одностайно забракували одного землянина — їм не подобалася його замкнутiсть i потаємнiсть.

— Було б у нас бiльше часу, — пояснила Рашель, — ми б зумiли зiйтися з ним, налагодити нормальнi стосунки, а так просто не знаємо, чого вiд нього чекати.

Протягом наступної пiвгодини ми перебрали решту кадетiв, i я переконався, що нi Рашель, нi Валько не мають до них жодних претензiй. Адмiрал Дюбарi прогнозував двадцять чи навiть двадцять п’ять вiдсоткiв вiдсiву, проте ми вклалися у п’ятнадцять.

Пiсля цього я вiдпустив обох вiдпочивати. Валько пiшов одразу — його явно хилило на сон, а Рашель затрималася бiля дверей каюти, переминаючись з ноги на ногу.

— Сер... — нерiшуче почала вона, але я м’яко перебив її:

— Коли ми на самотi, можеш називати мене татом. Поступово входитимемо в роль. — Я всмiхнувся i змовницьки їй пiдморгнув. — Готовий закластися, що це буде неважко.

На доньчинiм обличчi виразно вiдбилося полегшення. Вона пiдiйшла до мене й схилила голову до мого плеча. Я обiйняв Рашель i став гладити її бiляве волосся.

— Ах, татку, якби ти знав, як важко менi було весь цей тиждень, — поскаржилася вона. — Постiйно називати тебе „сер”, а у вiдповiдь чути „мiчмане Леблан”... Слава богу, невдовзi все закiнчиться.

— Усе тiльки розпочнеться, сонечко, — заперечив я. — Атож, нам не доведеться прикидатися, коли гратимемо роль батька й доньки, це трохи полегшить нашу задачу — та водночас i ускладнить її. Нашi родиннi стосунки можуть зашкодити нам. Чого доброго, ми розслабимося, втратимо пильнiсть i в результатi зiрвемо всю операцiю.

— Щодо цього не переймайся. З нами буде Анн-Марi, вона вже точно не дозволить нам втратити вiдчуття реальностi. До речi, тату, про наше завдання. Мадам Петi сказала, що ти — один iз двох, хто здатний впоратися з ним. Що вона мала на увазi?

Я спохмурнiв.

— Панi президент неточно висловилася. Коли ця операцiя лише планувалася, на її керiвника було запропоновано бiльше сотнi кандидатур, серед них i моя. Зрештою залишилося двоє — я i ще одна людина, чийого iменi не назвали. Не знаю, що в менi знайшли такого особливого, але факт залишається фактом.

Рашель поцiлувала мене й вивiльнилася з моїх обiймiв.

— Ти просто кокетуєш, тату. Насправдi ж ти особливий. Ти найкращий з усiх.

Невдовзi донька, побажавши менi на добранiч, пiшла. Боюся, вона не повiрила моїм поясненням. Сам я на її мiсцi точно б не повiрив...

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 12