13

Наступного дня, рiвно о пiв на десяту ранку за бортовим часом, наша група зiбралася в кают-компанiї у повнiй готовностi до посадки в десантний шатл. Усi ми були в одязi, виготовленому на Новоросiї; жодних предметiв, що могли виказати наше iнопланетне походження, у нас не було. Командування врахувало всi дрiбницi, аж до спiдньої бiлизни, шкарпеток, наручних годинникiв, сережок у вухах дiвчат i косметики, якою вони користувалися протягом усього польоту.

Я пiдкликав до себе двох хлопцiв i дiвчину, яких напередоднi забракували Рашель з Вальком, наказав їм йти зi мною, а хвилин за двадцять повернувся сам i повiдомив:

— Вашi товаришi вiдмовилися вiд участi в операцiї. Я бачив, що вони вагаються, поговорив з ними, i вони визнали, що не годяться для такого завдання. — Я зробив паузу й змiряв усiх пильним поглядом. — Хто ще має сумнiви? Це ваш останнiй шанс.

Нiхто з кадетiв моєю пропозицiєю не скористався. Я дивився на рiшучi обличчя молодих людей i почувався останнiм негiдником. Щойно я звинуватив їхнiх товаришiв у боягузтвi, тодi як насправдi всi троє були силомiць замкненi в каютах, де скаженiли вiд лютi й кляли мене на всi заставки. Але так було треба...

О десятiй п’ятнадцять з’явився пiлот шатла, капiтан-лейтенант Буало, i провiв нас на борт свого човника. Коли ми розсiлися в зручних м’яких крiслах, Буало сказав:

— Сподiваюсь, панове, вас попередили, що протягом усього польоту виходити з пасажирського вiдсiку вам заборонено?

— Так, капiтан-лейтенанте, — вiдповiв я. — З цього приводу ми отримали чiткi iнструкцiї. Нiхто з нас, включно зi мною, не має права входити до кабiни пiлота або в реакторний вiдсiк. Тож не турбуйтеся.

— А про всяк випадок дверi будуть заблокованi, — додав Буало. — Самi розумiєте, коммодоре, секретнiсть. Зв’язок iз вами я триматиму через iнтерком. Також ви зможете спостерiгати за ходом польоту на своїх екранах. — I вiн вказав на стiни обабiч дверей у тамбур. — Великий екран справа — переднiй огляд. Злiва розташованi кормовi й бiчнi екрани. Думаю, ви розберетеся. Але коли ми увiйдемо до атмосфери планети, подачу вiзуальної iнформацiї буде припинено — нiхто з вас не повинен знати, де ми здiйснимо посадку. Крiм того...

— Про снодiйне нас теж попередили, — нетерпляче перебив я. — Робiть свою справу, капiтан-лейтенанте. Успiху вам.

Буало козирнув.

— Дякую, коммодоре. Успiх знадобиться i вам. Щасливої дороги.

Вiн вийшов iз салону, дверi люка за ним зачинилися, i з легким гудiнням спрацювали блокуючi електромагнiтнi замки.

— Ну тепер ми закупоренi, як оселедцi в банцi, — пробурмотiв Валько, що сидiв поряд iз Рашеллю. — Починаємо маринуватися.

Щодо „маринування” хлопець вiрно пiдмiтив. Минуло з пiвгодини, що розтяглися для нас на цiлу вiчнiсть, поки, нарештi, ожив iнтерком. Голос капiтана-лейтенанта Буало пробасив:

— ...Увiмкнув зв’язок iз пасажирським вiдсiком, а то вони там уже вмирають вiд нудьги. Повну готовнiсть шатла до старту пiдтверджую.

— Готовнiсть крейсера до запуску шатла пiдтверджую, — вiдповiв капiтан Марсильяк. — Вiдстиковка шлюзу.

— Є вiдстиковка шлюзу.

Пауза.

— Шлюз вiдстикований успiшно, — вiдрапортував Буало.

— Тридцятисекундний вiдлiк до припинення зв’язку й переходу в режим стелс.

— Вiдлiк розпочато. Двадцять сiм секунд.

— Вiдкриття ангара — через сорок секунд пiсля припинення зв’язку. Вимкнення гравiзахватiв — через двадцять секунд пiсля вiдкриття ангару. Закриття ангара — через сто двадцять секунд пiсля вимкнення гравiзахватiв.

— Графiк прийнято. П’ятнадцять секунд до переходу. Бортовi системи функцiонують нормально.

— Нi пуху нi пера, П’єре, Томa'!

— До бiса, капiтане... Десять секунд до припинення зв’язку... П’ять, чотири, три, два, один, нуль... Зв’язок припинено. Бортiнженере, перехiд у режим стелс.

— Є перехiд! — озвався напарник Буало, старший лейтенант Нарсежак.

Коротке мовчання. Потiм бортiнженер доповiв:

— Перехiд у режим стелс проведений, командире. Енергоспоживання в нормi. Очiкування на вiдкриття ангара.

— Ангар вiдкривається. Готовнiсть до запуску рушiя.

— Рушiй до запуску готовий. Чекаємо вимкнення гравiзахватiв.

— Агов, пасажири! — звернувся до нас Буало. — Зараз вiдшвартовуватимемося вiд корабля. Задрайте всi iлюмiнатори.

— Ага, дуже смiшно! — тихо пирхнула Рашель, не оцiнивши жарту пiлота. Звiсно, нiяких iлюмiнаторiв у шатла, оснащеного технологiєю невидимостi для засобiв зовнiшнього спостереження, бути не могло.

— Гравiзахвати вимкненi, командире.

— Прийнято. Виходимо з ангара.

Нас стало слабко погойдувати. Це означало, що Буало, як i кожен досвiдчений пiлот, трохи уповiльнив реакцiю бортових гравiкомпенсаторiв, щоб, як то кажуть, вiдчувати своє судно.

— Шпурнули нас капiтально, — резюмував Буало. — Але корекцiя курсу поки не потрiбна. Йдемо за iнерцiєю. Панове пасажири, вам, мабуть, уже набридло наше базiкання, тож ми вiдключаємося, а натомiсть пропонуємо постежити за польотом. Також не вельми захоплююче видовище, але це тимчасово. Години за двi гарантую вам пристойну дозу адреналiну.

Iнтерком замовк, зате ввiмкнулися екрани з такою звичною i такою чарiвною для мене панорамою всiяного зорями космосу. На великому екранi переднього огляду нiчого, крiм зiрок, поки видно не було; на одному з бiчних сяяв притлумлений фiльтрами жовтий диск Хорса, а на iншому виднiвся „Каллiсто”. Уважно придивившись, можна було розрiзнити також рухливi цятки кораблiв супроводу.

А от вони точно нас не бачили. Ще напередоднi польоту я мав нагоду переговорити з командиром крила, i вiн сказав менi: „Цi новi стелси справдi щось надзвичайне. Вже вчетверте я супроводжую десант, i ще жодного разу нам не вдалося їх помiтити. Якщо цю технологiю вдасться застосувати i до великих кораблiв, то чужинцям буде непереливки. Ми громитимемо їх, а вони навiть не розумiтимуть, звiдки приходить до них смерть...”

До речi, а це iдея! А що як ми вже маємо такi кораблi — i саме їх збираються направити на штурм системи Хорса? Я уявив собi цю картину: не лише шатли й малi судна, а й важкi крейсери-стелси, лiнкори-стелси, навiть станцiї-стелси... Ну годi, розмрiявся.

Як i обiцяв капiтан-лейтенант, в першi кiлька годин нiчого захоплюючого не вiдбувалося. Ми просто летiли крiзь безмежну чорноту космосу, тримаючи курс на блiдо-блакитну зiрочку, яка поступово яскравiшала й бiльшала, поки не перетворилася на маленький пiвмiсяць, — планету Новоросiю, мету нашої мiсiї.

— Звернiть увагу, панове, — пролунав з iнтеркому голос Буало. — На бiчному екранi номер п’ять ви можете бачити патрульний фрегат чужинцiв. — Червона стрiлка вказала на крихiтну жаринку мiж зорями; певна рiч, було видно не сам фрегат, а полум’я вiд його термоядерних двигунiв. — Противник перебуває менш нiж у семи тисячах кiлометрiв вiд нас, але всi його радари, iнфрачервонi датчики, детектори мас та iншi засоби зовнiшнього спостереження безсилi перед нашим захистом.

Iнтерком знову вiдключився, а Валько задумливо проказав:

— Цiкаво, як реагуватимуть їхнi детектори, коли ми почнемо маневрувати на орбiтi?

Звичайно, питання було чисто риторичне. Нас усiх це турбувало. Було ясно одне: шатл пiде на посадку, використовуючи гравiтацiйний двигун. Викликанi ним збурення континууму носитимуть винятково локальний характер, на великих вiдстанях вони майже не вiдчуваються, особливо при значному скупченнi iнших кораблiв, що теж використовують гравiтацiю, проте завжди iснує ризик виявлення за вторинними ознаками — спотворення радiопередач або зсув лiнiй у спектрi видимого випромiнювання зiрок.

Дедалi частiше на нашому шляху зустрiчалися альвiйськi кораблi, що патрулювали навколопланетний простiр, i безпiлотнi супутники стеження, але жоден iз них так i не засiк нашої присутностi. А коли до Новоросiї залишалося близько сорока тисяч кiлометрiв, ми пройшли недалеко вiд однiєї зi станцiй зовнiшнього поясу орбiтальної оборони — i теж безперешкодно. Проте все це були тiльки квiточки, найголовнiше чекало на нас попереду.

На висотi вiд двох до трьох тисяч кiлометрiв над поверхнею планети групувалися основнi сили останнього оборонного ешелону. Простiр тут просто кишiв бойовими станцiями, важкими та легкими кораблями, а також усiлякою дрiбнотою — вiд шатлiв-винищувачiв до орбiтальних катерiв.

— Ну, зараз почнеться, — сказала Рашель. Обличчя її зблiдло, вона закусила нижню губу й мiцно вп’ялася пальцями в пiдлокiтники крiсла. Iншi були схвильованi не менше за неї.

Наче для того, щоб розрядити обстановку (а може, саме для цього), через iнтерком до нас звернувся Буало:

— Що ж, ми майже досягли мети. Залишилося тiльки прошмигнути повз усi цi суденця й здiйснити посадку. До речi, подивiться на екран номер два — там починається невелика заварушка. Десяток недобитих у дром-зонi габбарських кораблiв намагаються прорватися до планети, щоб пожбурити на неї бомби. Зуб даю — нiчого в них не вийде. А нам це тiльки допоможе: поки альви накручуватимуть хвости мавпам, ми прослизнемо пiд самим носом у волохатикiв. Тож дивiться й отримуйте задоволення!

Упевнений тон пiлота шатла трохи заспокоїв моїх пiдопiчних. Вони стали жваво обговорювати дислокацiю альвiйських сил i час вiд часу поглядали на екран номер два, де, за словами Буало, нечисленнi габбарськi кораблi атакували обороннi рубежi альвiв. Жодних деталей видно не було, все вiдбувалося надто далеко вiд нас, i про битву свiдчили лише частi спалахи плазмових залпiв i вибухiв позитронних або ядерних ракет.

Тим часом ми безперешкодно заглибилися в гущу ворожих вiйськ. Утiм, вираз „у гущу” слiд розумiти умовно. Навiть при такiй насиченiй оборонi середня вiдстань мiж дрейфуючими на орбiтi станцiями i кораблями вимiрювалася кiлькома сотнями кiлометрiв, тож простору для маневрiв вистачало. Але якби наш шатл запеленгували, нам залишалося б жити лiченi секунди — на таких вiдстанях плазмовi снаряди й ракети б’ють безвiдмовно.

На щастя, нас нiхто не помiтив, i за пiвгодини, коли шатл лiг на низьку орбiту десь у трьох сотнях кiлометрiв над рiвнем моря, iнтерком обiзвався знову:

— От i все, панове. Ми вже у верхнiх шарах термосфери. Нам залишився дрiб’язок — сiсти на планету в обумовленому мiсцi. Починаємо зниження, трансляцiю картинок для вас припиняю. — Цiєї митi всi екрани згасли. — Для вашої зручностi вимикаю затримку в роботi гравiкомпенсаторiв у пасажирському вiдсiку. — Легке погойдування припинилося, вiдразу виникла iлюзiя повної вiдсутностi руху. А Буало вiв далi: — Коммодоре Матусевич, прошу вас подбати, щоб усi члени загону прийняли снодiйне.

— Безумовно, — вiдповiв я, спостерiгаючи за тим, як Анн-Марi дiстає з аптечки упаковку з iн’єкцiйними ампулами. — Маю надiю, ми не прокинемося в пеклi.

— Не переймайтеся, сер, — вклинився у розмову Нарсежак. — Не мине й години, як ми передамо вас цiлiсiнькими в руки наших тутешнiх друзiв.

— Припинити розмови, бортiнженере! — осадив його Буало. I вже до мене: — Отже, ми зрозумiли один одного, коммодоре?

— Так, звiсно. М’якої вам посадки.

— А вам приємних снiв.

Iнтерком вимкнувся. Тим часом Анн-Марi вже вiдiйшла в хвостову частину салону i почала робити iн’єкцiї.

— Ох, менi це зовсiм не подобається, — пробурмотiв Валько, заздалегiдь закочуючи рукав своєї сорочки.

— Нiкому це не подобається, — сказала моя донька, вдаючи повну незворушнiсть, — але так треба. Що менше ми бачитимемо й чутимемо, то краще. Якщо нас схоплять, то на допитi ми не зможемо нiчого повiдомити про мiсце посадки шатла, приземлився вiн чи приводнився, хто його зустрiчав, яким шляхом нас переправили...

— Годi вже, Рашель! Я не iдiот. Я все чудово розумiю, просто... почуваюся трохи не в своїй тарiлцi. Поки я при свiдомостi, менi ще не так лячно. А щойно уявлю себе непритомного, безпорадного, залежного вiд iнших людей, нехай i друзiв... Ех, гаразд! — I вiн покiрно простяг руку Анн-Марi.

Пiсля Валька свою дозу снодiйного отримала i Рашель. Потiм Анн-Марi зробила iн’єкцiю менi, а останню ампулу використала для себе. Всiвшись у своє крiсло, вона доповiла:

— Половина вже спить, iншi засинають.

Мене теж почало хилити на сон. Рашель солодко позiхнула, а Валько, все ще у своєму репертуарi, промимрив:

— Якщо нас зiб’ють або ми самi розiб’ємося, то навiть не дiзнаємося про це. А може, ми прокинемось i побачимо волохатi мармизи альвiйських тюремникiв.

— Тiпун тобi на язика! — сонно проказала Рашель. — На добранiч, нестерпний хлопчисько. I тобi теж, татку... тобто сер. I вам, Анн-Марi, звiсно...

Я щось вiдповiв їй, але вже не пам’ятаю, що саме, оскiльки тiєї ж таки митi мене здолав сон.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 13