14

Я прокинувся, мружачись вiд яскравого свiтла. За кiлька секунд мої очi звикли до нього, i я переконався, що свiтло не таке вже й яскраве, а звичайне, денне. Воно лилося крiзь два вiкна у простору кiмнату, де я лежав на широкому двоспальному лiжку, поверх квiтчастого байкового покривала. На менi був той самий костюм новоросiйського виробництва, який я надiв перед посадкою в шатл, — щоправда, добряче пом’ятий. У такому ж станi був i одяг Анн-Марi, яка спала поряд зi мною, пiдклавши пiд голову руку. Вираз її обличчя був спокiйний i безтурботний.

Я сiв на лiжку й роззирнуся навколо. Кiмната жодною мiрою не нагадувала тюремну камеру. Це була затишна сiмейна спальня у будинку громадян середнього статку. Деталi обстановки видались менi незвичними, але це було природно — iнша планета, iнша культура, iнший спосiб життя. Пам’ятаю, я довго звикав до того, як обставила наш дiм Луїза... Але нi, зараз не час вдаватися до спогадiв.

Я легенько потряс Анн-Марi за плече. Реакцiї нiякої. Я струсонув сильнiше, але вона продовжувала спати. Схоже, на неї ще дiяло снодiйне, а я вже встиг його „перетравити”. Тут багато залежало вiд iндивiдуальних особливостей метаболiзму.

Я зiскочив з лiжка, взувся й обережно пiдступив до одного з вiкон. Як я й очiкував, ми перебували в особняку, в спокiйному замiському районi, де зазвичай проживали бiзнесмени середньої руки, iнженери, лiкарi, адвокати й iншi представники так званих респектабельних професiй. Це був один iз можливих варiантiв, перерахованих адмiралом Дюбарi, коли вiн iнструктував мене у зв’язку з майбутнiм завданням, але жодних конкретних деталей у тiй розмовi не пролунало. На вiдмiну вiд решти членiв нашої групи, чиї легенди ретельно розроблялися протягом мiсяцiв, мене, Рашель i Анн-Марi збиралися влаштувати вже на мiсцi, залежно вiд обставин. Особливих проблем не передбачалося — поспiшне переселення на Новоросiю пiвтора мiльярда мешканцiв трьох iнших планет не могло не створити плутанини, що давало змогу порiвняно легко легалiзувати нас пiд виглядом переселенцiв.

Насамперед я завiтав до ванної, що межувала зi спальнею, а повернувшись, ще раз спробував розбудити Анн-Марi. Але знову безрезультатно.

Тодi я визирнув з кiмнати в коридор. Звiдкись знизу долинали звуки дуже знайомої мелодiї. Здається... Так, „Мiсячна соната” — один iз найулюбленiших творiв моєї доньки. У вiльний вiд навчання i пiдготовки до вiйськової служби час вона займалася грою на музичному синтезаторi, причому виходило в неї дуже непогано. Зрiдка, коли до нас на вечерю приходили гостi, Рашель влаштовувала невеличкi концерти, якi користувалися чималим успiхом. Навiть я, далека вiд музики людина, не мiг не визнати, що в її грi вiдчувається неабиякий талант. Проте Рашель i чути не хотiла про музичну кар’єру. Як i я, вона була закохана в зорi i обрала саме їх...

Оскiльки спальня була незамкнена, то я цiлком логiчно вирiшив, що боятися нiчого, i спустився сходами в передпокiй першого поверху. Музика лунала крiзь прочиненi дверi сумiжної кiмнати, вочевидь вiтальнi. П’єса Бетховена звучала трохи iнакше, нiж я звик її чути, мелодiя була не такою плавною, проте в мене чомусь не виникло жодного сумнiву щодо особи виконавця.

Я тихо прослизнув до вiтальнi. У дальньому її кутку сидiла спиною до мене Рашель, одягнена в симпатичну сукню волошкового кольору, а її пальцi легко пурхали над клавiшами громiздкого й незграбного синтезатора, що iмiтував зовнiшнiй вигляд старовинного механiчного рояля... А втiм, нi. Це й був механiчний рояль! Навряд чи старовинний, але справжнiй. Музичний iнструмент без жодної електронної начинки, в якому звуки народжувалися вiд ударiв по металевих струнах спецiальних молоточкiв, що приводилися в рух натисканням клавiш. Було видно, що Рашель отримувала величезне задоволення вiд гри на такому рiдкiсному iнструментi, хоча iнодi вiд незвички ледь вiдчутно збивалася.

Пiсля „Мiсячної сонати” донька майже без переходу почала „Елiзi” — ще одну п’єсу генiального композитора позаминулого тисячолiття. А я обережно, щоб не вiдволiкати Рашель, пiдiйшов до найближчого стiльця i сiв. Тiльки тодi помiтив, що в кiмнатi є ще одна людина — огрядний чоловiк рокiв на п’ятнадцять старший вiд мене, з посрiбленими сивиною скронями й круглим добродушним обличчям. Коли нашi погляди зустрiлися, вiн легенько кивнув менi головою, але не зронив нi слова. Лише коли вiдзвучали останнi акорди мелодiї, вiн повагом пiдвiвся зi свого мiсця й чинно заплескав у долонi. Я теж встав i приєднався до оплескiв.

Рашель швидко озирнулася, миттю пiдхопилася й пiдбiгла до мене.

— Привiт, татку! — сказала вона, поцiлувавши мене в щоку. — Нарештi ти прокинувся. А мама ще спить?

Я не одразу збагнув, про кого вона питає. А коли зрозумiв, що йдеться про Анн-Марi, то подумки вилаяв себе за нетямущiсть. Ми вже на Новоросiї, отже, наша гра почалася. I вiд того, чи добре ми впораємося зi своєю роллю, залежить наше життя.

— Спить як убита, — вiдповiв я. — Ти давно прокинулась?

— Ще двi години тому. Вiдчуваю, що виспалася на три доби наперед. Мiцним же зiллям нас накачали!

Тим часом чоловiк пiдiйшов до нас i пояснив:

— Менi не радили будити вас за допомогою стимуляторiв. Поспiшати вам поки нiкуди. — Вiн простяг менi руку. — Давайте знайомитися, сер. Я Руслан Ковальов, хазяїн цього будинку.

— Дуже приємно, — вiдповiв я, потискаючи його пухку долоню. — На жаль, я не знаю свого iменi. Тутешнього iменi.

— Вас звати Стiв МакЛейн, вашу доньку — Рейчел, а дружину — Еннi.

— Круто! — вихопилось у мене. — Тобто я хотiв сказати — чудово.

Ковальов стримано усмiхнувся.

— Мiс Рейчел висловила своє задоволення такими ж словами. Хоча для нас це звична практика — вигаданi iмена для тимчасових агентiв мають бути якомога ближчi до справжнiх, щоб швидше до них звикнути. А збiг iнiцiалiв — узагалi iдеальний варiант.

— Це стосується не тiльки тебе, тату, — втрутилася Рашель. — А й мене теж. I Ан... i мами. Вона, одружившись з тобою, просто додала твоє прiзвище до свого дiвочого i стала мiсiс Престон-МакЛейн. А я, якщо раптом забудуся й почну говорити „Ле...”, зможу виправитися: „Лейн, Мак-Лейн”.

— Дуже добре, — сказав я. — Ми вже тут легалiзованi?

— Вiдомостi про вас внесенi до iммiграцiйної бази даних. Це було просто — зараз у нас такий бедлам, що виявити фальсифiкацiю абсолютно неможливо. Щоправда, могла бути проблема з отриманням посвiдки на проживання, але ми її владнали завдяки нашiй людинi в мiськiй управi.

— А що за проблема? — поцiкавився я.

— Зараз поясню. Але спершу ходiмо на кухню, я нагодую вас. Ви, певно, зголоднiли.

Ще б пак, зголоднiв. Аби втамувати мiй голод, знадобилося двi повнi тарiлки рису зi смаженою бараниною, родзинками та безлiччю спецiй (ця страва називалася пловом i була дуже смачна), а також чималий шмат твердого сиру.

Ковальов тим часом розповiдав:

— Власне, життєвого простору на нашiй планетi вдосталь. До вiйни Новоросiю населяло близько п’яти мiльярдiв людей, а коли сто двадцять рокiв тому чужинцi переселили до нас землян з Росiї, країн Кавказького регiону та Середньої Азiї, нас стало понад сiм мiльярдiв. Ну а потiм... потiм сталася та сама iсторiя, що й на iнших людських планетах. Рiзко впала народжуванiсть, багато наших спiввiтчизникiв — i старих, i нових — втратили будь-який стимул до продовження роду. Заборони уряду на вживання контрацептивних засобiв, оголошення поза законом абортiв i решта подiбних заходiв не принесли бажаного ефекту... Втiм, я бачу, що вам це добре вiдомо. Бiльше третини наших мiст стоять пусткою, а в усiх iнших, за невеликим винятком, збезлюднiли цiлi квартали i навiть райони. До згаданих виняткiв належать лише кiлька крупних мегаполiсiв — Верхнiй Новгород, Аллах-Юрт, Христовоздвиженськ i, звiсно, столиця — Санкт-Нiколайбург, на околицi якої ми зараз перебуваємо. Коли альви почали переселяти до нас людей з Аррана, Землi Вершинiна i Есперанси, наш государ видав указ, що переселенцi повиннi насамперед обживати спустiлi райони. А губернатори густонаселених мiст, у тому числi Нiколайбурга, пiшли ще далi: з государевого дозволу вони запровадили для всiх iнопланетникiв обов’язкову реєстрацiю й отримання посвiдки на проживання — щось на зразок старих добрих вiз. — Ковальов несхвально гмикнув. — Певна рiч, це зроблено з найкращих спонукань, щоб уникнути масового напливу мiгрантiв. У покинутих мiстах переселенцям допомагають альви — забезпечують їх продовольством, медикаментами, всiма предметами першої необхiдностi, устаткуванням для ремонту житла, вiдновлюють занедбану iнфраструктуру, навiть налагоджують роботу давно зупинених фабрик i заводiв. Ну а тут увесь клопiт про них повнiстю лiг би на нас, а наш уряд вiд цього не в захватi.

— Так, розумiю. I пiд яким же приводом ми отримали посвiдку на проживання?

— Головним чином тому, що я виявив готовнiсть узяти вас на своє повне забезпечення.

— З доброти душевної?

— Нi, через Еннi. Вона висококласний iнженер мережевих комунiкацiй, а в телекомпанiї, де я працюю, гострий брак квалiфiкованого персоналу. Я надаю їй роботу, а вашiй сiм’ї — житло. Вiдтепер весь другий поверх цiлком у вашому розпорядженнi. Там є невеличка вiтальня, двi спальнi з ваннами, кабiнет i бiблiотека.

— Ви живете в цьому будинку сам? — запитав я, окинувши поглядом обстановку кухнi, яка була зовсiм не схожа на холостяцьку.

— Нi, у мене є дружина, Iрина. Позавчора я вiдправив її на тиждень погостювати у доньки й онучок. Вiдразу попереджаю, що вона не посвячена в мою пiдпiльну дiяльнiсть, хоча здогадується про неї. Коли Iрина повернеться, постарайтеся поводитися якомога природнiше. Я повнiстю ручаюся за її лояльнiсть. Якщо вона зрозумiє, що ви не тi, кого з себе вдаєте, то не кинеться доносити на вас у царську охранку, а зробить вигляд, нiби нiчого не помiтила. Та все одно обережнiсть не зашкодить.

За кiлька хвилин, коли я вже пив каву, в кухнi з’явилася Анн-Марi. На вiдмiну вiд мене, вона швидко зорiєнтувалася i вiдразу увiйшла в роль: ввiчливо привiталася з господарем, потрiпала Рашелину чуприну iз словами: „Привiт, доню”, потiм узяла мене за руку й лагiдно зазирнула менi в очi.

— Доброго ранку, любий.

— Здрастуй, Еннi, — трохи сторопiвши, вiдповiв я.

А Руслан Ковальов задоволено кивнув:

— Бачу, мiсiс Престон-МакЛейн не матиме особливих проблем з адаптацiєю.

— Отже, так мене звати? — сказала Анн-Марi, влаштовуючись за столом. — Дуже непогано. А далi?

Пригощаючи її снiданком, Ковальов повторив те, про що вже встиг розповiсти менi. Потiм вручив нам пiдробленi арранськi документи, тимчасовi iммiграцiйнi посвiдки (справжнiсiнькi, за всiма правилами виданi новоросiйською владою) i лазерний диск, де були записанi всi подробицi нашої легенди.

Рашель уважно вивчила своє посвiдчення особи i з сумнiвом мовила:

— А чи не надто ви занизили мiй вiк? Ну нехай би вже вiсiмнадцять. Але сiмнадцять, здається, замало.

— Якраз нормально, — сказав я. — У твоєму вiцi дiвчата виглядають по-рiзному. Однi видаються старшими за свої роки, iншi — молодшими. Ти будеш з молодих та раннiх.

— Окрiм того, — додав Ковальов, — це дасть нам змогу влаштувати мiс Рейчел до одного класу з юнаком, який нас дуже цiкавить.

— А-а, — протягла Рашель. — Хай так. Сiмнадцять — то сiмнадцять. Доведеться прикидатися малолiткою.

— А ось менi додали майже три роки, — озвалася Анн-Марi. — Виходить, що я народила тебе в двадцять. Якраз нормально.

— I додатковi комплiменти вам гарантованi, — галантно зазначив Ковальов. — Тепер казатимуть, що ви виглядаєте молодшою за свiй вiк не на десять рокiв, а на всi тринадцять.

У вiдповiдь вона лише мовчки всмiхнулася.

Пiсля снiданку ми з Анн-Марi по черзi прийняли душ, переодяглися у все чисте (шафи в спальнi були завбачливо укомплектованi рiзноманiтним одягом наших розмiрiв), а потiм разом iз Рашеллю засiли за вивчення своєї легенди i провели за цим заняттям увесь день, перериваючись лише на обiд i вечерю. Наша iсторiя, як i належало агентам, була проста й нехитра, але ретельно розроблена. Навiть надто ретельно, враховуючи стислi термiни, в якi її пiдготували. За обiдом Анн-Марi висловила з цього приводу своє здивування, проте наш господар розставив усе на свої мiсця.

— Ми просто скористалися однiєю iз заготовок, призначених для легалiзацiї чергових розвiдникiв, — пояснив вiн. — Тiльки й того, що трохи пiдправили вашi iмена й додали до вашої сiм’ї доньку.

Близько опiвночi (доба на Новоросiї триває двадцять п’ять з гаком годин) Рашель, усупереч її ж власному твердженню, що виспалася на кiлька днiв наперед, почала вiдчайдушно позiхати. Ми вiдiслали її спати, а за пiвгодини й самi вирiшили, що на сьогоднi досить. Попереду в нас було ще кiлька днiв на адаптацiю, тож ми могли спокiйнiсiнько вiдкласти заучування всiх дрiбних фактiв нашої бiографiї на завтра.

Як i будь-якому нормальному подружжю, спати нам довелося в однiй кiмнатi й мало того — в одному лiжку. За минулий тиждень ми вже звиклися з цiєю думкою, проте, опинившись удвох у спальнi, почувалися нiяково.

— Добре хоч лiжко велике, — сказала Анн-Марi.

— Так, це добре, — невпевнено погодився я.

Ми трохи помовчали.

— Гаразд, — озвалася Анн-Марi. — Зробимо так: ти перевдягнешся у ваннiй, а я — тут. Коли буду готова, покличу. Домовилися?

Я кивнув на знак згоди, дiстав iз шафи чорну шовкову пiжаму й вийшов у ванну. Перевдягнувся, почистив зуби i став чекати. Невдовзi зi спальнi долинув голос Анн-Марi:

— Можеш заходити, Стiве.

У кiмнатi панував напiвморок — верхнє свiтло було вимкнене, горiв лише тьмяний нiчний свiтильник. Анн-Марi лежала з правого боку лiжка, натягнувши ковдру майже пiд саме пiдборiддя. Я лiг злiва й втупився поглядом у стелю.

— Ти спиш на спинi? — поцiкавилася вона.

— Звичайно.

— Не хропеш?

— Поки нiхто не скаржився.

Пауза.

— Цiкаво, — знов озвалася Анн-Марi, — ми щовечора будемо так бентежитись?

— Хтозна. Але сподiваюсь, що незабаром звикнемо один до одного.

— Як думаєш, коли?

— Усе залежить вiд... — Я затнувся.

— Вiд чого?

— Ну... вiд наших стосункiв.

— Ага, — протягла вона. — Здається, я розумiю, до чого ти хилиш.

Я знiяковiв.

— Вибач, Анн... Еннi, я не хотiв тебе образити.

— Я не ображаюся. А ти справдi хочеш мене?

— Якщо чесно, то не вiдмовився б.

— Чому?

— Ти дуже приваблива жiнка.

— I цього для тебе досить?

— Зазвичай чоловiковi цього цiлком вистачає. Особливо коли вiн вiльний.

— А ти вiльний?

— Уже два роки.

— Я маю на увазi неформальнi шлюбнi зобов’язання.

— Тодi... тодi не знаю.

— Ти все ще кохаєш матiр Рашелi?

— Може. А може, й нi. Не впевнений. Кохання взагалi дивна штука. Адже я кохав i свою першу дружину, проте розлучився з нею.

Анн-Марi перевернулася на бiк, спиною до мене.

— Тобi легше, — сумно промовила вона. — А от я... Ти знаєш, що в мене був роман з Арчiбальдом?

— Так, чув про це.

— У нас нiчого не вийшло... Вiрнiше, не вийшло в Арчiбальда. Врештi-решт вiн пiшов вiд мене й незабаром одружився з Ритою. А я... — Анн-Марi гiрко зiтхнула. — Розумiєш, пiсля Арчiбальда у мене не було жодного чоловiка. Жоднiсiнького. Аж сiм рокiв. Це жахливо, нестерпно, та я нiчого не можу з собою вдiяти.

Ми замовкли. Я не знав, що вiдповiсти на цей крик душi. Будь-якi слова тут були б зайвi.

Через кiлька довгих хвилин Анн-Марi сказала:

— Ну гаразд, пора спати. На добранiч, Стiве.

— На добранiч, Еннi, — вiдповiв я.

Ще цiлих пiвгодини я витрiщався в стелю, аж поки заснув.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 14