15

Призахiдне сонце сховалося за хмарою, i на землю спала тiнь. Зашарудiвши листям у кронах дерев, подув прохолодний вiтер. З мiнарета найближчої мечетi гугняво заволав через гучномовець муедзин, закликаючи правовiрних до чергового намазу. Нiби вторячи йому, здалека долинув передзвiн, що сповiщав православних про початок вечiрньої служби. За огорожею парку, широким проспектом мчали потоки автомобiлiв, тротуарами крокували перехожi, поспiшаючи у своїх справах, у небi сновигали флаєри.

Життя в Нiколайбурзi йшло своїм трибом, розмiрено й буденно, наче нiчого особливого й не сталося. Нiби не було недавньої атаки габбарiв i над планетою не нависала загроза ядерного бомбардування. Наче не iснувало пiвтора мiльярда переселенцiв, якi зараз обживали покинутi мiста й села. Городяни убезпечили себе вiд напливу мiгрантiв-дармоїдiв государевим указом i на тому заспокоїлись. Решта — не наша проблема, вирiшили вони, хай цим займаються iншi. Хоч би й альви...

Так само поводилися мешканцi Новоросiї чотири роки тому, коли в їхню систему ввiйшов людський флот. Переважна бiльшiсть просто чекали на звiльнення i майже нiчого не робили, щоб наблизити цю мить. Не останню роль тут зiграв цар Олександр IX, який закликав новоросiйцiв зберiгати спокiй i, цитую, „не пiддаватися на провокацiї”, а народ, що звик завжди й у всьому слухатися свого государя, послухався й цього разу. Були, щоправда, окремi вогнища опору, то тут, то там спалахували стихiйнi повстання, але їх швидко й без особливих зусиль приборкували. Альви ж, не побоюючись за свої тили, кинули проти нас усi наявнi в системi сили й не дозволили нам вчасно заблокувати дром-зону. Коли ж на допомогу союзникам прибули дварки, ми були змушенi вiдступити.

„Ось наочний приклад шкiдливостi деспотiї, — розмiрковував я, сидячи на однiй iз лавок, що вишикувалися уздовж широкої паркової алеї. — Будь-якої деспотiї, навiть найдоброзичливiше налаштованої до своїх громадян. Таки мав рацiю Падма, безумовно, мав, коли вiдмовлявся сумiщати функцiї монарха й голови уряду. Звiдси один крок до авторитаризму, який придушує особистiсть, позбавляє людей права жити власним розумом i самостiйно ухвалювати рiшення, перетворює народ на безликий натовп, який слухняно й бездумно йде за своїм поводирем...”

На Новоросiї ми перебували вже сьомий день. Позавчора, в понедiлок, Анн-Марi була зарахована до штату телекомпанiї, де працював Руслан Ковальов, а Рашель уперше пiшла на заняття до мiсцевої школи. Донька була не в захватi вiд перспективи повернення в дитинство, проте розумiла, що це необхiдно — як для конспiрацiї, так i для виконання поставленої перед нею та її загоном задачi.

Що ж до мене, то найближчi кiлька мiсяцiв робота за фахом менi не загрожувала. Згiдно з моєю легендою у себе на батькiвщинi я був льотчиком (що, в принципi, було сущою правдою), але в Державнiй канцелярiї цивiльної авiацiї, куди я поткнувся зi своєю арранською лiцензiєю, менi дали вiдкоша. Урядовець, з яким я розмовляв, запевнив мене, що у зв’язку з рiзким приростом населення планети вони таки потребують поповнення льотного складу, оскiльки мало не щодня вiдкриваються новi рейси. Проте спершу я маю досконало оволодiти росiйською мовою та пройти курс переквалiфiкацiї, щоб призвичаїтися до прийнятих на Новоросiї стандартiв. Я явно був не першим iнопланетним пiлотом, що пропонував свої професiйнi послуги, бо на прощання менi видали диск з англiйським та iспанським перекладами Статуту цивiльної авiацiї Новоросiї, вiдповiдними термiнологiчними словниками, а також пропуском на вiльне вiдвiдування лекцiй у Нiколайбурзькому льотному училищi.

Таким чином, я отримав офiцiйний статус тимчасово безробiтного, а це було далеко не зайвим, i тепер мiг приступити до виконання свого завдання. Найголовнiшого завдання, заради якого мене, власне, сюди й направили. А наглядати за групою агентiв-школярiв — це так, на додаток...

З-за верхiвок дерев з’явився легкий двомiсний флаєр, що йшов на бриючому польотi. Над алеєю вiн почав знижуватися, швидко уповiльнив хiд i приземлився на порожньому майданчику метрiв за двадцять вiд мене.

Одразу в моїй кишенi задзвонив телефон. Я натис кнопку й сказав:

— Слухаю.

— Це я, — була лаконiчна вiдповiдь. — У флаєрi.

— Добре, йду.

Я пiдвiвся з лави й попрямував до майданчика. Роздивитися, хто в кабiнi, було неможливо: всi вiкна флаєра мали затемнення. Проте страху я не вiдчував, лише хвилювання. Якби мене хотiли схопити, то зробили б це ранiше, задiявши в цiй операцiї значно бiльшi сили, нiж двоє бiйцiв, що могли розмiститися в цьому флаєрi.

На крайнiй випадок я мав у своєму розпорядженнi один засiб захисту, щоправда, жодним чином не уявляв, як вiн працює. У браслет мого годинника був вмонтований дуже потужний i надсекретний пристрiй, якого не мав бiльше нiхто — нi Анн-Марi, нi Рашель, нi хлопцi та дiвчата з її команди. Мене попередили, що до нього слiд вдаватися лише в найбезвихiднiших ситуацiях. А також повiдомили кiлька скупих фактiв про його дiю: а) вiн спрацює вiд певного набору ключових слiв, мовлених мною, або вiд нервового спазму — характерної ознаки враження паралiзатором; б) вiн захистить мене; в) вiн захистить iншу людину, яку я триматиму за руку або за будь-яку iншу оголену дiлянку тiла — захист розповсюдиться завдяки бiострумам; г) у радiусi кiлькох десяткiв метрiв стануться значнi руйнування, якi, проте, не зачеплять нi мене, нi того (або тих), хто разом зi мною перебуватиме пiд захистом цього пристрою.

Словом, штука серйозна. Вдома я ховав годинник у сейф, але, вирушаючи куди-небудь, завжди надягав — така була iнструкцiя командування. Якщо при цьому зi мною були Рашель або Анн-Марi, я намагався постiйно тримати їх за руку — раптом хтось випадково вистрiлить у мене з паралiзатора. Коли я перебував з цим диво-годинником на людях, то почувався ходячою бомбою. Вiдчуття було не з приємних, однак iз цим довелося змиритися. Як я вже казав, крiм керiвництва групою молодих людей я мав iще одне завдання, значно важливiше й секретнiше. Iншi тутешнi агенти, посвяченi в цю справу, були психокодованi й не могли нiчого виказати на допитi. Ну а менi нi в якому разi не можна було потрапляти в полон...

Я пiдiйшов до флаєра з правого боку, вiдчинив дверцята й, переконавшись, що пасажирське крiсло вiльне, ковзнув усередину. Рудий альв, що сидiв на мiсцi водiя, повернув до мене свою волохату морду й привiтався:

— Ну, здрастуй, Стефане.

— Здрастуй, Григорiю, — вiдповiв я.— За тобою нiхто не стежив? У флаєрi немає жучкiв?

— Не хвилюйся, усе нормально. Я вжив усiх застережних заходiв.

Кiлька секунд ми розглядали один одного. Загалом для мене, як i для бiльшостi сучасних людей, усi альви були на один штиб, i розрiзняв я їх лише за розмiрами та кольором шерстi, проте даний конкретний альв був винятком — я впiзнав би його за будь-яких обставин. Сiм рокiв тому доля звела мене з Григорiєм Шелестовим, це був перший альв, якого я бачив живцем, альв особливий, неповторний — альв, який любив людей. Григорiй народився наприкiнцi XXVI столiття, коли нашi раси жили мiж собою дружно, але в результатi аварiї корабля вiн разом iз Лайфом Сiгурдсоном й Мелiсой Гарiбальдi провiв майже тисячу рокiв у гiперпросторi й потрапив у наш буремний час, який професор Агатiяр назвав епохою жорстоких та озлоблених пiдлiткiв.

Шелестов нiяк не мiг змиритися з тим фактом, що люди й альви зараз перебувають по рiзнi боки барикад, вiн був чужий i для нас, i для своїх одноплемiнникiв. Сiм рокiв тому, коли вiн вiдлетiв на старiй яхтi Сiгурдсона, я не розраховував бiльше з ним зустрiтися. Був упевнений, що Шелестов проживе недовго, повернувшись до свого народу, але я помилявся. Вiн не лише вижив, а й зайнявся активною громадською дiяльнiстю, а його партiя „Новий шлях” з кожним роком набувала дедалi бiльшого впливу на полiтичнiй аренi Альвiї. Останнiми мiсяцями вiн майже весь свiй час проводив на Новоросiї, оскiльки саме йому як кращому фахiвцевi з людської раси уряд Альвiйської Федерацiї доручив координувати матерiально-технiчне забезпечення та соцiальне облаштування переселенцiв з Есперанси, Землi Вершинiна й Аррана. Нашi агенти, за вказiвкою керiвництва, неодноразово намагалися вступити з ним у контакт, проте Шелестов, хоча й не здавав їх своїм одноплемiнникам, навiдрiз вiдмовлявся вiд будь-якої спiвпрацi.

— А знаєш, — нарештi сказав вiн, — я чекав, що рано чи пiзно до мене пришлють або тебе, або Лайфа. Хоча думав, що найiмовiрнiше це буде Лайф.

— Командування визнало мене прийнятнiшою кандидатурою. З Лайфом тебе пов’язує дружба, а зi мною... ну, нiби дiловi стосунки.

Альв кивнув.

— Це так. Вiн почувався б нiяково, погрожуючи менi викриттям.

— Про що ти? — здивувався я.

— Про мою поведiнку в таборi вiйськовополонених. I про те, як я завадив божевiльному Ахмаду викрасти секрет стискувача каналiв. Я чудово розумiю, що ви маєте на мене компромат, проте не збираюсь пiддаватися на шантаж i ставати зрадником. Можете передати всю iнформацiю моєму уряду, можете занапастити мене, але жодної користi з цього не отримаєте.

Я похитав головою.

— Коли менi доручали зустрiтися з тобою, нi про який шантаж не йшлося. Це правда, Григорiю.

Шелестов пильно подивився менi в очi.

— Схоже, ти не брешеш, — резюмував вiн. — Твiй погляд щирий, у ньому не вiдчувається лукавства. Я радий нашiй зустрiчi, друже-Стефане. Утiм, не буду приховувати: з бiльшим задоволенням я б зустрiвся з Лайфом. До речi, як вiн?

— Непогано. Зовсiм непогано. Служить у вiйськовому флотi, нещодавно отримав чин лейтенанта-командора, це вiдповiдає вашому званню флот-майора, i тепер командує кораблем.

— Вони з Мелiсою одружилися?

— На жаль, нi. Мелiса вiдмовила. Для неї вiн просто друг.

— А шкода... Ну що ж, переказуй йому мої вiтання.

— Спробую переказати, але нiчого не обiцяю. Якщо командування вирiшить, що Лайф не повинен знати про нашу зустрiч, то я мовчатиму. Наскiльки менi вiдомо, вiн регулярно подає запити в нашу розвiдку, чи немає про тебе вiдомостей, але йому щоразу вiдповiдають негативно. Вiн вважає, що ти живеш вiдлюдником на якiйсь незаселенiй планетi чи просто мандруєш космосом на „Валькiрiї”. Я донедавна теж так думав i був дуже здивований, коли дiзнався про твоє нинiшнє становище.

— Часом, озираючись назад, я й сам дивуюся, — зiзнався альв. — Першi кiлька мiсяцiв я справдi жив вiдлюдником, але, зрештою, мене здолала така туга, що я вирiшив повернутися до своїх, а там або пан, або пропав. Я був готовий до того, що буду пiдданий обструкцiї, розумiв, що мене вважатимуть зрадником, але виявилося, що про мене нiхто нiчого не знає. Усi мої одноплемiнники, з якими я був у таборi Тiхо, загинули. Ти ж чув про це?

— Так, чув. Транспорт, що доправляв їх на батькiвщину, прибув у систему Бетельгейзе якраз пiд час атаки габбарiв i був знищений. Загинули й альви, вiйськовополоненi, i люди — члени команди корабля.

— Якби не великодушнiсть Лайфа, серед них був би i я, — додав Шелестов, — А так я живий, до того ж з незаплямованою репутацiєю. Я не повторив своїх колишнiх помилок i вже не намагався втовкмачити нинiшнiм альвам, що своїм статусом космiчної цивiлiзацiї ми цiлком зобов’язанi людям. Я обрав iншу тактику i вiдстоював суто прагматичну точку зору, що вiйна з людством вiд самого початку була великою дурiстю. Вона не принесла нашому народу анiнайменшої вигоди, а її наслiдками скористалися головно габбари й частково п’ятдесятники. Це правда, чистiсiнька правда, але сучаснi альви боялися глянути їй у вiчi, не хотiли визнати, що їхнi прадiди припустилися фатальної помилки, вплутавшись у цю кляту вiйну. Те, що сталося сiм рокiв тому, i те, що вiдбувається зараз, змусило багатьох прозрiти й погодитися зi мною. Таких альвiв стає дедалi бiльше, вони досi не люблять людей, проте не виключають можливостi дiалогу мiж нашими расами. Ще рокiв п’ять, максимум десять — i ми зможемо розпочати перемовини про мир.

— Нi, Григорiю, не зможемо, — похмуро вiдповiв я. — Зараз людство не готове до цього i ще не скоро визрiє для перемовин. Галлiйцi поголовно зараженi ксенофобiєю, вони не вважають Чужих за рiвню — так їх виховували, це було необхiдно для їхнього виживання. Люди з iнших планет озлобленi проти вас, ними керує страх i ненависть, вони нiколи не подарують вам свого рабського минулого. Потрiбно, щоб виросли новi поколiння вiльних людей, i лише тодi можна буде говорити про якiсь перемовини. А поки... — Я безсило розвiв руками. — Наш полiтичний iстеблiшмент, вiйськова верхiвка й iнтелектуальна елiта, мабуть, готовi до мирної угоди, але переважна бiльшiсть пересiчних громадян — нi в якому разi. Для них прийнятна лише вiйна, вiйна до переможного кiнця, до повного винищення всiх Чужих.

Шелестов кивнув.

— Авжеж, я розумiю вас. Ви, люди, пережили жахливе столiття. Вам буде важко пробачити нас за все заподiне зло. Але ви зумiєте, ви завжди вмiли прощати. I перемовини розпочнуться ранiше, нiж ти думаєш. Але, певна рiч, не зараз i не за рiк. Саме тому я вiдмовлявся зустрiчатися з вашими тутешнiми агентами. Це не були б переговори, це було б банальне вербування. А я вже казав, що не збираюся ставати зрадником. Так, я за людей, але разом з альвами.

— Проте ти погодився на зустрiч зi мною.

— З тобою — це iнше. Як i з Лайфом. До того ж я здогадуюся, навiщо тебе прислали. Справа у кварковiй бомбi, яку ми застосували проти габбарiв. Ви стурбованi цим, так?

— Це так, Григорiю. Ми стурбованi, але не зовсiм так, як ти думаєш. Ми не боїмося, що ви застосуєте цю зброю проти нас, бо знаємо, як вона дiє. Ми називаємо її странглетним запалом.

Альв недовiрливо уп’яв у мене свiй погляд.

— Ви знаєте? Ви також її винайшли?

— Причому давно. А щоб ти не вважав мої слова блефом, я розповiм тобi про принцип дiї зброї i поясню, чому ваш уряд застосував її проти Джейхани, яка знаходиться у Великiй Магеллановiй Хмарi, за межами Галактичної Спiралi.

I я переказав йому все, що знав про странглетний запал, включно з тим, що тепер на всю Магелланову Хмару чекає ланцюгова реакцiя вибухiв Наднових. Вислухавши мене, Шелестов хвилину приголомшено мовчав, потiм витер волохатою рукою пiт з носа й прохрипiв:

— Це... це просто жахливо! Такої зброї не повинно iснувати в природi... Заради Бога, друже Стефане, скажи, що ти перебiльшуєш!

— На жаль, не перебiльшую. Усе це — чистiсiнька правда. Ви володiєте зброєю надзвичайної руйнiвної сили, такою потужною, що її неможливо використовувати у вiйнi. Це все одно, що пiдпилювати гiлку, на якiй сидиш. Ви пiдiрвали сонце Джейхани, прирекли на знищення Велику Магелланову Хмару з усiма габбарськими свiтами. I все, крапка — це максимум, що ви могли зробити. Зараз вашi вороги й союзники тремтять перед вами, але правда рано чи пiзно випливе. Вас i надалi боятимуться, але вже не як грiзного супротивника, а як терориста, що сидить на термоядернiй бомбi з активованим пiдривником i погрожує винищенням цiлому мiсту. От тiльки з мiста втекти можна, а з Галактики — нiкуди.

— Отже, ти хочеш, щоб я попередив наш уряд про небезпеку?

— Це вже зроблено без мене. А ваше керiвництво вiдповiло щось на кшталт „не вчи вченого” i люб’язно повiдомило, що попереднє випробування странглетного запалу було проведене в зоряному кластерi IC 4499, тож небезпеки розповсюдження ланцюгової реакцiї на всю Галактику немає.

— То в чому ж тодi рiч? — запитав альв. — Навiщо тебе прислали до мене?

— Щоб ти врятував свою расу вiд знищення.

— У якому значеннi?

— У прямому. Ти маєш два мiсяцi на те, щоб з’ясувати, хто з людей виказав вам секрет странглетного запалу, або кваркової бомби, як ви її називаєте. Iнакше нашi вiйська атакують усi вашi системи, i на кожну планету буде скинуто глюонну бомбу. Ми знищимо вас, Григорiю, а заразом знищимо й решту рас. Нас не зупинить навiть те, що ви тримаєте заручниками наших братiв; ми пожертвуємо ними задля порятунку решти людства. Люди наляканi, зрозумiй це. Нас дуже мало, щоб воювати з вами за правилами, дотримуючись принципiв гуманiзму, коли у ваших руках така страшна зброя. Якраз перед моїм вiдльотом стало вiдомо про скликання позачергового засiдання обох палат Нацiональних Зборiв Терри-Галлiї, а на порядок денний винесене одне-єдине питання — ухвалення резолюцiї, що зобов’яже уряд вжити адекватних заходiв. Пояснювати тобi, що означає вислiв „адекватнi заходи”, гадаю, немає необхiдностi. Можна не сумнiватися, що парламенти решти планет ухвалять аналогiчнi рiшення.

Знову запала мовчанка. Шелестов перетравлював мiй ультиматум. Вiрнiше, ультиматум нашого керiвництва.

— Ти хочеш сказати, що секрет кваркової бомби ми отримали вiд одного з ваших? — нарештi пiдсумував вiн. — Ти навiть не припускаєш, що її винайшли нашi вченi? Звiдки у тебе така впевненiсть?

— У цьому впевнений не я, а тi, хто надiслав мене, хто знає бiльше, нiж я. Цi люди виклали менi свої аргументи, i я визнав їх слушними. Вони уповноважили мене розповiсти все тобi, щоб i ти мiг переконатися.

— Я слухаю тебе, друже-Стефане.

— Отже, — почав я, намагаючись дослiвно пригадати те, що говорив менi адмiрал Дюбарi, — понад сто рокiв тому, ще на початку вiйни, галлiйськi вченi зробили одне фундаментальне вiдкриття. Це вiдкриття було випадковим, воно на багато столiть, а може, й тисячолiть, випередило розвиток сучасної науки. Похiдними цього вiдкриття стали такi розробки, як технологiя керування каналами, синтез кваркової речовини для странглетних запалiв, принцип генерацiї квазiглюонiв, за яким згодом створили глюонну бомбу, i багато iншого. Якби альвiйськi вченi зробили таке саме вiдкриття, тодi ваш уряд нi за що не пiшов би на застосування странглетного запалу.

— Чому? Не розумiю.

— Бо вашi лiдери не дурнi, вони б не стали показувати людям, що альви володiють такими знаннями. Знаннями, якi в майбутньому дозволили б вам винайти спосiб стиснення каналiв i захистити всi свої системи вiд зовнiшнього вторгнення. Цi знання дали б вам безлiч найдосконалiших технологiй, якi й не снилися iншим расам. Враховуючи чисельнiсть вашого народу, це зробило б вас безперечними володарями Галактики, а ми, люди, знову перетворилися б на парiй. — Я похитав головою. — Нi, Григорiю. Якби це було так, ви б не застосовували странглетний запал, а обмежилися ядерним бомбардуванням кiлькох менш значних габбарських свiтiв. Ви б таємно займалися створенням стискувачiв каналiв, щоб одного чудового дня решта рас iз жахом виявила, що всi вашi дром-зони надiйно заблокованi. От тодi б ви задали жару i габбарам, i людям. Перших ви подолали б своєю технiчною перевагою, а нас — чисельнiстю.

— А якщо припустити, що ми таки зробили це вiдкриття, — сказав Шелестов. — Просто наш уряд погарячкував з атакою на Джейхану.

— Це виключено. Подумай трохи, i ти сам усе зрозумiєш. Коли знаєш те, що я розповiв, хiба важко наперед прорахувати реакцiю людей? Вона очевидна, вона напрошується сама собою: негайно знищити всiх альвiв, поки вони ще вразливi, поки не навчилися блокувати свої дром-зони i не винайшли глюонної бомби. I те, що твiй уряд (в якому, повторюю, сидять далеко не дурнi) не передбачив такої рiзкої реакцiї, свiдчить про одне: ви не зробили цього вiдкриття, вам узагалi невiдомо, що странглетний запал безпосередньо пов’язаний з рештою наших розробок.

Альв замислився.

— Що ж, у твоїх словах є резон. Але ти не врахував одного.

— Чого ж?

— Ти сам казав про терориста, який сидить на термоядернiй бомбi. Припустiмо, ви почнете нас знищувати. А ми у вiдповiдь заявимо: зупинiться, iнакше ми пiдiрвемо до дiдька всю Галактику.

— Ну пiдривайте, бiс iз вами. Ви всi загинете, а ми врятуємося. Ми втечемо так далеко, що вам нас нiяк не дiстати. Ми почнемо нове життя в iнших галактиках.

— В iнших галактиках?! — вражено перепитав Шелестов.

— Так, друже мiй альве, саме так. Якби ви зробили це вiдкриття, то знали б, що в перспективi воно дає змогу досягти сусiднiх галактик. Не вiдразу, не в найближчi роки, але з часом. I ваше керiвництво чудово розумiло б, що шантаж не спрацює, що ми, коли не залишиться нiчого iншого, самi пiдемо на знищення нашої Галактики, тiльки б позбутися вас, щоб ви бiльше нам не загрожували. Отож, Григорiю, моли того бога, в якого ти вiруєш, щоб ваша кваркова бомба виявилася не бiльше нiж нашим странглетним запалом, секрет якого ви отримали вiд людини-зрадника. I ти мусиш допомогти нам знайти його, щоб ми заспокоїлися i не вдавалися до крайнiх заходiв проти вашого народу. Iнакше почнеться така бiйня, яку вже нiхто не зможе зупинити.

...Три днi потому з донесень агентiв я дiзнався, що альв Шелестов подав у вiдставку зi своєї нинiшньої посади пiд тим приводом, що основну роботу з облаштування переселенцiв уже завершено, а зрештою справ упорається i його заступник. Сам Григорiй на швидкохiдному кур’єрському кораблi вiдлетiв на Альвiю, щоб повернутися до своїх обов’язкiв депутата Генеральної Асамблеї Альвiйськой Федерацiї, де вiн представляв партiю „Новий шлях”. Було зрозумiло, що Шелестов серйозно поставився до моїх слiв про готовнiсть людей винищити всiх альвiв i сповнився рiшучостi врятувати свiй народ.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 15