...Три днi потому з донесень агентiв я дiзнався, що альв Шелестов подав у вiдставку зi своєї нинiшньої посади пiд тим приводом, що основну роботу з облаштування переселенцiв уже завершено, а зрештою справ упорається i його заступник. Сам Григорiй на швидкохiдному кур’єрському кораблi вiдлетiв на Альвiю, щоб повернутися до своїх обов’язкiв депутата Генеральної Асамблеї Альвiйськой Федерацiї, де вiн представляв партiю „Новий шлях”. Було зрозумiло, що Шелестов серйозно поставився до моїх слiв про готовнiсть людей винищити всiх альвiв i сповнився рiшучостi врятувати свiй народ.

РАШЕЛЬ: ПIДПIЛЬНИКИ

Останнiй урок у суботу офiцiйно називався уроком виховання, але школярi мiж собою називали його не iнакше, як „розбiр польотiв”. На ньому пiдбивався пiдсумок усього навчального тижня, виставлялися оцiнки за поведiнку, вiдстаючi з тих або iнших предметiв отримували прочухана, а вiдмiнники — заохочення. Урок виховання вела наша класна керiвниця, панi Нiканорова, вiрнiше, Надiя Петрiвна — тут було прийнято називати старших на iм’я й по-батьковi.

— А зараз МакЛейн, — сказала вчителька, ковзнувши поглядом по екрану термiнала. Потiм глянула на мене й доброзичливо запитала: — Ну, як ти, Рейчел? Освоїлася вже в новому колективi?

Я невизначено знизала плечима.

— Потроху освоююся, мiсiс... тобто Надiє Петрiвно. Хоча важко.

— Певна рiч, важко. Легко й бути не могло. Iншi умови життя, мовний бар’єр... До речi, ти набагато краще розмовляєш росiйською, нiж тиждень тому. Сподiваюся, не зловживаєш гiпнолiнгвiстичними курсами? Ефективний метод, не заперечую, але вiн шкiдливо впливає на нервову систему. Особливо в юному вiцi.

— За цей тиждень я жодного разу не скористалася гiпнозом, — вiдповiла я чесно. — Просто маю схильнiсть до мов.

— Це добре. На заняттях уже все розумiєш?

— Так... майже.

— А взагалi, як почуваєшся в нашiй школi? Є якiсь претензiї?

— Нi, жодних. Усе гаразд. Я всiм задоволена.

Моя остання вiдповiдь була нещирою. Насправдi ж лише за тиждень навчання школа остаточно дiстала мене. Справа навiть не в тому, що я мусила вдруге проходити вже вивчене, це я ще могла стерпiти; врештi-решт, недарма кажуть, що науки коренi в повтореннi. На мене тисла сама шкiльна атмосфера — тюремна атмосфера. Це вiдчувалося не лише в школi (хоча тут найгострiше), а всюди — бо Новоросiя була однiєю величезною в’язницею. Навiть двiчi в’язницею — ззовнi контрольована чужинцями, а зсередини поневолена власним урядом.

А я не звикла жити в невiльнiй країнi, для мене це було дикунство. Пам’ятаю, потрапивши на материкову частину Магаваршi, де iснувала м’яка форма соцiалiзму, я мало не виказала себе вже в аеропорту, коли спробувала розрахуватися за обiд „живими” грошима. Втiм, на Новоросiї соцiалiзмом i не пахло, тут був типовий державно-монополiстичний капiталiзм (що, з мого погляду, ще гiрше), до того ж приправлений диктатурою у формi абсолютної монархiї з повною вiдсутнiстю будь-яких виборних iнститутiв влади. Останнє було для мене не просто дикунством, а справжнiсiньким мракобiссям, якимось середньовiччям а-ля Iван Грозний або Чезаре Борджа.

Проте доводилося звикати. Добре, що не на все життя, а лише на кiлька мiсяцiв, необхiдних для виконання завдання. I ще, на вiдмiну вiд бiльшостi членiв нашого загону, я не мусила вдавати iз себе мiсцеву, прикидатися звичною до тутешнiх порядкiв i постiйно стежити за собою, щоб не припуститися анiнайменшої помилки. Я була просто дiвчинкою з iншої планети, якiй тут усе в дивовижу i яка погано орiєнтується в мiсцевих реалiях...

— Отже, так, — продовжувала Надiя Петрiвна, — оцiнок у тебе ще немає. Це нормально — нашi вчителi поки знайомляться з тобою. Проте викладачi точних i природничих наук уже вiдзначили, що твої знання з їхнiх предметiв вiдповiдають вимогам нашої школи. А от з гуманiтарними дисциплiнам складнiше. Тут тобi доведеться займатися додатково, за спецiальною програмою. Особливо це стосується новоросiйської лiтератури, iсторiї, а також — i насамперед — основ держави i права.

Темноволосий хлопець, який сидiв через парту вiд мене, Олег Рахманов, стиха пирхнув:

— Теж менi головний предмет!

Вчителька суворо зиркнула на нього.

— Що ти сказав, Олеже?

Рахманов на секунду зам’явся, потiм зухвало глянув на Надiю Петрiвну й вiдповiв:

— Я кажу, що основи нашої держави i права можна висловити в кiлькох словах. Передовсiм у нас немає права взагалi, а є тiльки держава, вся влада в якiй — i законодавча, i судова, i виконавча — належить царевi. Це — основи, а решта вже похiдне.

— Ти дуже спрощуєш нашу полiтичну систему.

Проте Олег не здавався.

— Не можна спростити те, що й так уже просте до примiтиву. Вся наша система базується на одному-єдиному засадничому принципi: государ мудрий, вiн найлiпше знає всi потреби своїх пiдданих. Росiйський народ сторiччями мрiяв про доброго царя-батечка, який би дбав про нього й ухвалював за нього всi рiшення. I ось, у космiчну добу, ми втiлили цю наївну селянську мрiю в реальнiсть i так завзято, що переплюнули всi вiдомi в iсторiї монархiї. Навiть у Людовiка Чотирнадцятого було менше влади, навiть iмператор Нерон мусив рахуватися з думкою римського сенату; зате наш государ може робити все, що йому заманеться. Що б вiн не зробив, усе буде законно, бо сам вiн i є закон.

— А на уроках i на iспитi ти говорив зовсiм iнше.

Олег нахабно осмiхнувся.

— Атож, точнiсiнько за шкiльною програмою. Я ж не хотiв отримати погану оцiнку в атестатi.

— Ти заробив „вiдмiнно”.

— Ще б пак! I тепер можу говорити, що думаю. Адже государ милостиво гарантує нам свободу слова.

Класна керiвниця скрушно похитала головою.

— Ну що ж... Тодi залишся пiсля уроку, обговоримо це питання.

Коли „розбiр польотiв” закiнчився, я вийшла зi школи однiєю з перших, але не поїхала додому, а подалася до розташованої неподалiк кав’ярнi „Троє поросят”, де подавали соки, молочнi коктейлi, морозиво, солодощi, тiстечка тощо. Цей заклад користувався популярнiстю серед учнiв молодшої i середньої школи, а старшi школярi, що вже зараховували себе до категорiї дорослих, як правило, обходили його десятою дорогою.

Оскiльки сьогоднi була субота — вихiдний у „малечi”, у кав’ярнi було порожньо. Я купила коктейль, влаштувалася за столиком на вiдкритому майданчику й почала спостерiгати за виходом зi шкiльної будiвлi. Менi довелося прочекати понад пiвгодини й замовити ще один коктейль, поки, нарештi, з’явився Рахманов. Вiн попрямував до стоянки, де був припаркований його особистий флаєр, а я взяла зi столика телефон i натисла кнопку набору номеру.

За кiлька секунд Олег дiстав свiй телефон i пiднiс його до вуха.

— Алло?

— Привiт, це я. Впiзнаєш?

— Ще б пак! З твоїм акцентом... Де ти?

— У „Поросятах”. Хочеш приєднатися?

Вiн обернувся в мiй бiк, i я помахала йому рукою.

— О’кей, iз задоволенням. — У його голосi пролунали нотки збентеження. — Мiж iншим, тут дуже смачне морозиво.

Олег крадькома озирнувся навколо й, переконавшись, що в полi його зору нiкого зi школярiв немає, попрямував до мене. Я не втрималася вiд посмiшки. Який же вiн ще хлопчисько, дарма що на пiвроку старший вiд Валька. Соромиться, бачте, зайти в кав’ярню тiльки тому, що тут зазвичай тусується „малеча”.

Купивши двi порцiї шоколадного морозива, Олег сiв напроти й пiдсунув до мене один iз стаканчикiв.

— Пригощайся.

— Нi, дякую, — похитала я головою. — Такого не їм.

— Чому?

— Забагато калорiй. Боюся погладшати.

Змiрявши мене поглядом, Олег усмiхнувся. У нього була чарiвна посмiшка, та й сам вiн був надзвичайно милим хлопцем, хоч i не красенем. А втiм, чоловiча краса — поняття вiдносне. Швидше для чоловiкiв годиться iнше слово — привабливiсть. А Олег був дуже привабливий, до того ж розумний, товариський, за словом до кишенi не лiз. Вiн вiдчайдушно загравав з усiма дiвчатами в класi, але явної переваги нiкому не надавав. Зi мною поки тримав дистанцiю — чи то просто примiрявся до новенької, чи трохи боявся. Я виглядала старшою за свої сiмнадцять (точнiше, не свої, а тi, що були записанi в моїх документах), поводилася дуже солiдно й (що правда, то правда) була вродливiша за решту дiвчат.

— Не думаю, що тобi це загрожує, — сказав Олег. — З такою фiгурою!

— От я її й бережу. Тож доведеться тобi з’їсти обидвi порцiї.

— Нема проблем. — Вiн зачерпнув ложечкою шматок морозива й вiдправив собi до рота. — До речi, ти тут просто так чи чекала на мене?

— А як чекала, то що?

— Тодi я в захватi.

Я гмикнула.

— Не поспiшай з висновками. Я лише хотiла сказати, що ти дурний хлопчисько.

— Чому це?

— Та тому, що твоя бравада на уроцi була призначена для мене. Щоб я звернула на тебе увагу.

Олег густо зашарiвся.

— Овва! Якi ж ви проникливi!

Я здивовано зиркнула на нього i з сарказмом промовила:

— То ми вже перейшли на „ви”, Олеже Iбрагiмовичу? Але попереджаю, менi дуже не подобається бути Рейчел Стiвенiвною. Звучить дуже нездоладно.

— Нi-нi, ти неправильно мене зрозумiла. Пiд „вами” я мав на увазi тебе i Надiю Петрiвну.

— А вона теж здогадалася?

— Ага. I задала менi прочухана.

— Добряче влетiло?

— Нi, трохи. Довелося вислухати двi короткi лекцiї — „слiд-бути-лояльним-до-государя” i „не-викаблучуйся-перед-дiвчатами-на-уроках”. А за поведiнку я отримав „добре”.

— Ну й чудово. А я боялася, що тебе можуть вiдрахувати зi школи.

Рахманов недбало вiдмахнувся.

— Що за дурницi! Нашiй планетi, звiсно, далеко до демократiї, але порядки тут не такi суворi, як ти собi уявляєш. Не плутай авторитаризм iз тоталiтаризмом, це рiзнi речi, хоча обидвi неприємнi. На Новоросiї iнакомислення не заохочується, але й не переслiдується. Якби у нас вiдраховували всiх школярiв i студентiв, незадоволених монархiєю i особисто найяснiшим государем Олександром Михаличем, то незабаром довелося б закрити половину шкiл i унiверситетiв.

— Однак тобi слiд бути обережним, — вагомо додала я, для бiльшої переконливостi перейшовши на англiйську. Так менi було легше висловлювати свої думки, а Олег, як я вже знала, непогано володiв цiєю мовою. — Надiя Петрiвна цiлком може повiдомити про твої висловлювання в царську охранку... тобто у Государеву Таємну Службу. А як там знайдеться завзятий служака, якому зараз нiчого робити, i вiд нудьги вiн вирiшить зайнятися тобою? У результатi ти поставиш пiд удар не тiльки самого себе, а й своїх товаришiв.

Олег миттєво напружився.

— Про що ти, Рейчел?

— Ти чудово розумiєш, про що. Про твою... гм... секретну дiяльнiсть.

Вiн довго мовчав, дивлячись на мене широко розплющеними очима, в яких застиг переляк. Нарештi хрипко мовив:

— Як... як ти дiзналася?

— Я цього не знала, — спокiйно вiдповiла я. — Просто запiдозрила й вирiшила взяти тебе на понт. А щойно ти сам себе виказав.

Олег одним махом поглинув вмiст свого стаканчика. Дивлячись, як енергiйно вiн жує холодне морозиво, менi звело щелепи. А вiн негайно взявся за другу порцiю.

— Послухай... е-е... а чому ти мене запiдозрила? Я в чомусь припустився помилки? Не так поводився?

— Та нi. По-моєму, все нормально. Просто ти вiдразу, ще з першого дня нагадав менi одного хлопця, з яким я вчилася в школi на Арранi. Нiколи не помiчала за ним нiчого пiдозрiлого i вважала його звичайнiсiньким хлопчиськом, таким самим, як i всi iншi, хiба розумнiшим i серйознiшим, нiж решта. Але одного разу Шон — так його звали — не прийшов до школи, а нам сказали, що вiн розбився на флаєрi. Пiзнiше стало вiдомо, що вся ця iсторiя про аварiю — суцiльна брехня, сфабрикована нашою владою. Насправдi Шона було вбито при спробi пробратися на альвiйську вiйськову базу й захопити корабель.

— Вiн був сам?

— Нi, звичайно. Їх було понад десяток — хлопцiв-школярiв, якi хотiли втекти з планети й приєднатися до вiйськ людства, щоб боротися проти чужинцiв. Усi вони загинули. — Я зробила виразну паузу. — Якщо ти плануєш щось подiбне, вiдмовся вiд цiєї iдеї. Альви не дурнi, вони надiйно охороняють свої бази. Ти й сам накладеш головою, i своїх товаришiв занапастиш.

Доївши морозиво, Олег пiдвiвся з-за столика.

— Хочеш, я вiдвезу тебе додому?

— Не заперечую, — вiдповiла я. — Проте мешкаю далеченько. У передмiстi, в Отраднинську.

— Ну то й що, — знизав вiн плечима. — Це ж, зрештою, не Сонцевськ. А витратити зайвi пiвгодини менi не шкода.

— Годину, — виправила я. — Пiвгодини туди й стiльки ж на зворотний шлях.

Олег трохи вимушено, але чарiвно всмiхнувся.

— „Туди” не рахується. Час у твоєму товариствi я не ризикну назвати змарнованим.

Ми пройшли на стоянку й сiли у флаєр. Вiн запустив двигуна й пiдняв машину в повiтря. Точнiше, це зробив автопiлот, оскiльки Олег був ще неповнолiтнiм i мав обмеженi права на керування флаєром, зокрема, не мiг контролювати його вручну над густонаселеними районами або при високiй iнтенсивностi руху.

Хвилин п’ять ми летiли мовчки, обмiнюючись швидкими поглядами. Олегове обличчя все ще зберiгало розгублений вираз, вiн раз у раз покусував губи й задумливо супився. Потiм рвучко повернувся до мене й запитав:

— А чим саме я нагадав тобi того хлопця, Шона?

Я чекала цього питання, проте не вiдповiла одразу, а вдала, нiби вагаюся.

— Ну... важко сказати. На перший погляд ви з ним абсолютно рiзнi — i зовнi, i характером, i звичками. Але вже вiд самого початку, спостерiгаючи за тобою, я не могла позбутися дивного вiдчуття дежа вю. I чимдалi воно посилювалось. Я дивилася на тебе, а бачила Шона. Наче вiн воскреснув i... Нi, Олеже, я не можу тобi пояснити. Це чистiсiнька iнтуїцiя. Просто у вас iз ним є щось спiльне — воно помiтне, але не пiддається аналiзу. Якийсь слабкий, майже незримий вiдбиток. Вiдбиток подвiйного життя... Атож, мабуть, так.

— Шон був твоїм приятелем?

— Тiльки не в тому значеннi, в якому ти думаєш. Ми були просто добрими друзями.

— Ясно, — сказав Олег.

Пiсля цього вiн завiв мову про космiчну вiйну з чужинцями. Я в основному слухала його мiркування, а якщо i вставляла якiсь реплiки, то пильно стежила за собою, щоб не бовкнути чогось такого, про що менi, дiвчинi з контрольованої Чужими планети, знати не годилося. Коли ж Олег поцiкавився моєю думкою, скiльки ще Новоросiї чекати на звiльнення, я невизначено висловилася в тому сенсi, що в системi Хорса сконцентровано дуже багато альвiйських вiйськ, розбити якi буде дуже складно. Мовляв, чотири роки тому вже намагалися, проте не змогли.

— А тодi обставини були сприятливiшi, нiж зараз, — похмуро зазначив Олег. — Якби наш цар, трясця його матерi, закликав народ до повстання... чи сам народ, дiдько б його взяв, плюнув на нiкчему-государя й повстав, то все склалося б iнакше. Але нашi дорослi, чума на їхнi голови, нiчого не робили. Вони просто чекали, вони звикли чекати, поки влада вирiшить за них, поки їм скажуть, що треба робити. От якби цiсаревич Павло тодi був трохи старшим... — вiн осiкся. — Але тодi всi ми, все наше поколiння було дуже юним. Менi якраз виповнилося тринадцять, я рвався воювати з цими клятими волохатими виродками, але батько замкнув мене в моїй кiмнатi i все товкмачив: „Государ не велiв, государ не велiв...” Тьху на нього з його государем! А коли вночi я спробував зламати силовий екран на вiкнi своєї спальнi, мiй любий татусь викликав полiцаїв i попросив мене заарештувати. Цiлих тринадцять днiв я провiв у в’язницi для неповнолiтнiх, пхом напханiй такими ж хлопцями, як я, яких теж здали владi їхнi власнi батьки... Ти уявляєш, Рейчел?!

Я спiвчутливо кивнула.

— Авжеж, це жахливо.

— А твої предки? Як би вони вчинили в такiй ситуацiї?

Я замислилася.

— Не знаю, Олеже. Мабуть, вони спробували б зупинити мене, але не за наказом уряду, а з побоювання за моє життя. Проте у в’язницю не вiдправили б, я цього певна.

Коли флаєр приземлився на майданчику перед будинком Руслана Ковальова, Олег змiряв мене пильним поглядом i сказав:

— От що, Рейчел, я не вiрю тобi.

У грудях менi похололо. Невже я зiграла так непереконливо? На чому ж вiн мене впiймав, що я сказала не так? Отже, все марно...

А Олег пiсля короткої паузи продовжував:

— Ти вдаєш тихеньку й скромненьку, нi до чого не причетну. Але це не так — ладен дати голову на вiдсiч. Я теж маю iнтуїцiю, i вона пiдказує менi, що ми з тобою одним миром мазанi. Я вiдчуваю в тобi спорiднену душу, ти сильна, смiлива, непокiрна, ти справжнiй боєць. Я впевнений, що ви з Шоном були не лише добрими друзями, а й соратниками. Ти входила до його групи i, можливо, брала участь у нападi на альвiйську базу. Хiба нi?

Я ледве стримала полегшене зiтхання. Усе гаразд, усе чудово! Навiть краще, нiж я сподiвалося. Олег з першого ж разу заковтнув наживку, тепер вiн у моїх руках...

— Думай, як тобi заманеться, — незворушно вiдказала я й потяглася до дверцят. — Дякую, що пiдвiз. Зустрiнемося пiслязавтра в школi.

Проте Олег м’яко притримав мене за плече.

— Стривай, Рейчел, ми ще не закiнчили. Ти не вiдповiла на моє запитання. Адже я вiдкрився тобi, тепер твоя черга.

— Ти не вiдкривався, — заперечила я рiшуче. — Я сама тебе розкусила. I якщо хочеш, можеш вважати, що ти теж мене розкусив. Ось так.

Несподiвано вiн пригорнув мене до себе й жадiбно впився вустами в мої губи. Я була така приголомшена, що на кiлька секунд мене нiби паралiзувало. Лише коли Олег став покривати палкими поцiлунками моє обличчя, а його рука пiрнула пiд мою спiдницю, я нарештi схаменулася й рiзко вiдштовхнула вiд себе нахабу. Потiм розмахнулася i влiпила йому ляпаса.

— Ти що, здурiв?!

Олег винувато потупився.

— Вибач, Рейчел, я... я не змiг стриматися. Ти така чудова дiвчина...

— Ну й що? Хiба це привiд, щоб накидатися на мене? — Я обсмикнула спiдницю й поправила розтрiпане волосся. — Ви, хлопцi, якiсь схибленi, їй-богу. У вас один тiльки секс у головi.

— Можна подумати, що ви, дiвчата, цим зовсiм не цiкавитеся, — огризнувся Олег. — Ти ж спочатку не опиралася. Навiть вiдповiла на мiй поцiлунок.

— Це... це була рефлекторна реакцiя.

— Та невже? — скептично мовив вiн, уже цiлком оволодiвши собою. — Отже, i твої трусики намокли рефлекторно? Ти, люба, кiнчила, щойно я обiйняв тебе.

Мо обличчя запалало.

— Ти... — пробурмотiла я, згоряючи вiд сорому й обурення. — Ти... Та пiшов ти до бiса!

Вiдчинивши дверцята, я вискочила з кабiни й прожогом кинулася до будинку. Всупереч моїм побоюванням, Олег не подався за мною, виправдовуючись i вибачаючись. Коли я вибiгла на ганок i встромила картку в щiлину дверного замка, позаду пролунав характерний шум флаєра, що пiдiймався в повiтря. Олеговi вистачило кебети зрозумiти, що зараз я ладна прикандичити його i найкращий вихiд у цiй ситуацiї — забратися геть.

На щастя, в передпокої мене нiхто не зустрiчав. Я швидко пiднялася на другий поверх, пройшла до своєї кiмнати й боязко пiдступила до дзеркала. Як не дивно, вигляд мала цiлком пристойний, хiба що зачiска була трохи зiпсована, на щоках горiв яскравий рум’янець, а очi поблискували. Проте всерединi я почувала себе справжнiсiнькою малолiтньою хвойдою.

Господи! Що ж це зi мною коїться?..

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 16