17

— А знаєш, Рашель, — сказав Валько, — за цi пiвтора тижнi ти помiтно змiнилася.

Не випускаючи моєї руки, вiн застрибнув на невисокий парапет, що вiдмежовував набережну вiд оповитої вранiшнiм туманом рiки, пройшов десяток крокiв, потiм зiскочив назад на тротуар, трохи не наступивши каблуком на носок моєї туфлi. Збоку ми виглядали цiлком буденно: хлопець i дiвчина прогулюються по малолюднiй набережнiй Хеби-рiки, базiкаючи про всiлякi дурницi, цiкавi лише їм двом.

Насправдi наше побачення мало суто дiловий характер. Ще вчора ввечерi, у суботу, ми домовились зустрiтися, щоб пiдбити пiдсумки першого етапу нашої мiсiї — пристосування до мiсцевих умов i встановлення попереднього контакту з кiлькома школярами, якими дуже цiкавилася наша розвiдка. За цi десять днiв бiльшiсть членiв нашого загону успiшно включилися в роботу, з сiмома об’єктами вже був встановлений той самий попереднiй контакт, а ще в двох випадках вiдбувся швидкий прорив: у мене — з Олегом Рахмановим i в Естер Левi — з дiвчиною на iм’я Аня Корейко.

Власне, зустрiчатися з Вальком особисто доконечної необхiдностi не було, досi ми без проблем спiлкувалися по глобальнiй планетарнiй мережi, анiтрохи не ризикуючи засвiтитися. Бувши кiбером, Валько забезпечував стовiдсоткову безпеку й конфiденцiйнiсть усiх наших контактiв, виступаючи в ролi сполучної ланки мiж нами. Так, скажiмо, вечорами в обумовлений час я навiдувалася на вельми популярну серед новоросiйських пiдлiткiв вiртуальну гру „Арнемвенд”, Валько вже чекав мене там, створював мою копiю, яка успiшно махала мечами й розкидалася закляттями, а ми спокiйнiсiнько розмовляли, i нiхто, за винятком iнших кiберiв, не мiг запiдозрити, що негаразд. Проте кiбери завчасно вiдчували наближення своїх колег, тож заскочити нас зненацька, а тим бiльше пiдслухати, було неможливо.

Проте пiд час нашої вчорашньої бесiди я запропонувала зустрiтися „в живу”, а Валько вiдразу погодився. Розумiв, що менi, некiберу, вiртуальне спiлкування не дає вiдчуття реальностi, та й сам вiн, через моє неповне входження в кiберпростiр, не сприймав мене з абсолютною достовiрнiстю. Нам же обом хотiлося побачити один одного такими, якi ми є...

— Змiнилася, кажеш? — перепитала я. — I в чому ж?

— Та нiби помолодшала, — всмiхнувшись, вiдповiв Валько. — Я зовсiм не жартую. Тепер ти й справдi схожа на школярку.

Я знизала плечима.

— Ну певно ж! Доводиться грати свою роль.

— Гм, не думаю. Швидше якраз навпаки — ти, нарештi, перестала вдавати з себе дуже дорослу й повернулася в природний для свого вiку стан. Це ранiше ти грала, коли корчила з себе бувалого космiчного вовка. Вперше побачивши тебе в лiфтi, одягнену в новенький лейтенантський кiтель, я мало не розсмiявся — так кумедно ти виглядала зi своєю вдаваною суворiстю й неприступнiстю.

— Тому обiзвав мене прапором?

— Ага. Щоб трохи розворушити тебе. I далi продовжив у тому ж дусi. Я вiдразу зрозумiв, що ти дуже мила дiвчина, але надто вже серйозно ставишся до свого мундира. А це тобi геть не личить. От зараз ти зовсiм iнша — розкута й безпосередня. До речi, я сподiвався, що на зустрiч зi мною ти надягнеш не штани, а сукню чи спiдницю.

— Е нi, бiльше жодних спiдниць, — мимоволi вихопилось у мене. — Досить i вчорашнього.

— А що було вчора? — поцiкавився Валько.

Я збентежено потупилася. Переказуючи свою розмову з Рахмановим, я анi словом не обмовилася про останнiй епiзод, коли Олег полiз до мене цiлуватися. На одну згадку про це мене охоплював пекучий сором. I рiч навiть не в тому, що вiн забрався менi пiд спiдницю; найгiрше було те, що тодi я справдi вiдчула оргазм...

Валько подивився на мене проникливим поглядом.

— Так, так, так, — протяг вiн. — А знаєш, я вiдразу зрозумiв, що ти чогось недоговорюєш. Цей хлопець чiплявся до тебе?

Важко зiтхнувши, я сiла на край парапету. Валько влаштувався поруч зi мною, i я пiсля деяких вагань розповiла йому геть усе. Навiть про свої змоклi трусики. Не знаю, в чому тут причина, але Валькове товариство налаштовувало на цiлковиту вiдвертiсть. З ним я почувалася легко й невимушено, як з давнiм довiреним другом... чи радше як з братом, про якого завжди мрiяла. Вiн вислухав мене з легкою усмiшкою — нiтрохи не глузливою, а доброзичливою й розумiючою. Потiм сказав:

— То це ж чудово, Рашель! Схоже, Рахманов мiцно запав на тебе. А може, навiть утюхався. Я буду не я, якщо найближчими днями вiн не вiдкриється тобi повнiстю. Певна рiч, за умови, що ти поводитимешся... е-е, належним чином.

Не вiрячи власним вухам, я запитливо втупилася в нього.

— Як ти сказав? Належним чином?! I що ти маєш на увазi?

— Усе, що знадобиться для виконання завдання, — незворушно вiдповiв Валько. — Вiд легкого флiрту до сексу.

— Що?! — Я мало не задихнулася вiд обурення. — Ти хочеш, щоб я... я...

— А чом би й нi? Ти ж сама фактично зiзналася, що небайдужа до нього. Отже, я не пропоную тобi нiчого такого, що суперечило б твоїм бажанням. Навряд чи я схиблю проти iстини, коли скажу, що в глибинi душi тобi самiй хочеться...

— Замовкни! — вигукнула я й вiдвернулася, аби сховати почервонiле вiд сорому й збентеження обличчя. — Ти... ти бездушний хлопчисько, Валько! Невже ти зовсiм не ревнуєш мене?

— Чому ж, трохи ревную. Але чисто по-братськи. Я б хотiв мати таку сестру, як ти, Рашель. Кажу це цiлком серйозно. Ти розумна, вродлива, така... така цiкава, з тобою дуже приємно спiлкуватися. Ще з жодною дiвчиною я не почувався так добре. Але при цьому ти не викликаєш у мене анiнайменшого сексуального потягу.

— Взаємно, — сказала я i, не стримавшись, усмiхнулася. — Це щодо вiдсутностi сексуального потягу й усього iншого. Так само я ставлюся до тебе. Чи то як до меншого брата, чи як до старшого — тут я ще не визначилася. Бувають моменти, коли ти здаєшся менi справжнiсiнькою дитиною, а вже наступної секунди все перевертається догори дригом, i тодi вже я почуваюсь поруч iз тобою малим дурненьким дiвчиськом.

— Що вдiєш, вади раннього дорослiшання. Така доля всiх вундеркiндiв... Ох i ненавиджу я це слово! У менi все змiшалося — i дитина, i пiдлiток, i дорослий. Боюся, це залишиться зi мною назавжди. Менi наперед шкода мою майбутню дружину. Мiж iншим, i твоєму майбутньому чоловiковi я не заздрю.

— Чому?

— Бо ти дуже дiяльна, честолюбна, цiлком зосереджена на своїй кар’єрi. Для тебе головне — космiчнi польоти, битви, а все iнше, зокрема й сiм’я, на другому планi. Iнакше кажучи, — тут Валько несподiвано проспiвав:

Передовсiм, передовсiм зорельоти,

Ну а хлопцi, ну а хлопцi хай заждуть.

Дурнi слова, — стенувши плечима, сказала я. — Але мелодiя нiчого. Сам вигадав?

— Нi, це наша давня народна пiсня. Щоправда, в канонiчному текстi спiвається не „хлопцi”, а „дiвчата”, але я перефразував її спецiально пiд тебе. Погодься, досить влучно.

— Гаразд, погоджуюсь. Не можна сказати, що сексуальнi питання зовсiм не цiкавлять мене, проте я нiколи не втрачала голову через хлопцiв. Бувало, захоплювалася... так, несерйозно. Та вже за тиждень-другий усе минало без слiду, i залишався тiльки легкий подив: що я в ньому знайшла?

— Ще б пак! — бовкнув Валько. — З таким батьком, як у тебе...

Вiн осiкся i прудко вiдскочив, ухиляючись вiд мого ляпаса. Кiнчики моїх пальцiв лише ледь ковзнули по його пiдборiддю. Я хотiла було накинутися на Валька й подряпати його нахабну пику, але потiм передумала й залишилася сидiти, спопеляючи його лютим поглядом.

— Та як ти смiєш?! Ти...

— Стривай, Рашель, не гарячкуй. Ти неправильно зрозумiла. Я не те хотiв сказати.

— А що?

Трохи боязко Валько знову сiв поруч, ладен будь-якої митi чкурнути геть.

— Я просто мав на увазi, що в тебе чудовий батько. Ти захоплюєшся ним, адже так?

— Ну, припустiмо.

— Ти вважаєш його iдеалом чоловiка й несвiдомо порiвнюєш з ним усiх знайомих хлопцiв. А вони, природно, не витримують конкуренцiї, хоча б через свою молодiсть. У них немає цiлiсностi натури твого батька, його мужностi й рiшучостi, вони не здаються тобi надiйними й упевненими в собi, ну й, нарештi, нiхто з них не носить у петлицях адмiральськi зiрки.

— Батько лише недавно став коммодором, — заперечила я. — Ранiше вiн був капiтаном.

Валько посмiхнувся.

— Яка рiзниця, капiтан чи коммодор, орли чи зiрки. Я про iнше. Тiльки не вдавай, що не розумiєш.

— Нi, я зрозумiла твою думку. — Я трохи помовчала в задумi. — Мабуть, ти маєш рацiю. I навiть не мабуть, а точно. Я справдi шукаю в усiх хлопцях батьковi риси. А свого обранця уявляю схожим на батька з його юнацьких фото... але неодмiнно в бiлому парадному мундирi з капiтанськими погонами.

Кiлька секунд Валько героїчно стримував смiх, та, зрештою, не витримав i голосно розреготався.

— Ой, не можу!.. Бiлий мундир... з погонами... капiтанськими... — Вiн витер з обличчя сльози й уже спокiйнiше, але все ще посмiюючись, заявив: — Ти просто чудо, Рашель! Хрестоматiйний приклад таткової донечки. У чистому виглядi. Не думав, що такi iдеальнi зразки зустрiчаються в реальному життi.

Я хотiла вiдповiсти щось уїдливе, але менi завадила мелодiйна трель виклику. Я дiстала iз задньої кишенi телефон i глянула на диплей. Зображення на ньому не було, а номер абонента нi про що менi не говорив.

— Напевно, це вiн, — сказала я з досадою. — Бiльше нiкому. Дзвонить з якогось таксокому.

— Олег? — про всяк випадок уточнив Валько, миттю урвавши смiх.

— Вiн.

— Вiдповiдай негайно.

— Ти думаєш, що...

— Я кажу: вiдповiдай!

— Ну, гаразд. — Я натисла кнопку й мовила: — Так, слухаю.

— Будь ласка, Рейчел, не вiдключайся, — вiдповiв телефон Олеговим голосом. — Це я.

Тим часом Валько безцеремонно присунувся до мене впритул, нахилив голову й почав слухати разом зi мною.

— Так, я впiзнала тебе, — вдавано сухо вiдповiла я. — Чого тобi?

— Маю одну пропозицiю... Тiльки не вiдмовляйся вiдразу, спершу вислухай.

— Гаразд, вислухаю, — великодушно погодилася я. — Отже?

— Що ти робиш сьогоднi в другiй половинi дня?

— Ще не вирiшила, але точно можу сказати, що зустрiч з тобою не входить до моїх планiв.

— Ой, якi ми категоричнi! — здогадавшись за моїм тоном, що я бiльше не злюся на нього, Олег знову став самим собою — iронiчним, самовпевненим i трохи зухвалим. — Мушу тебе засмутити: про побачення не йдеться. Тут у нас намiчається невеликий пiкнiк за мiстом. Кiлька хлопцiв i дiвчат, прогулянка в лiсi, купання в озерi, гарячi шашлики — це щось на зразок вашого барбекю, тiльки смачнiше, а ще соки, пиво, навiть вино, якщо схочеш... Ну i так далi.

Менi перехопило подих. Ще вчора ввечерi Валько повiдомив, що Аня Корейко запросила Естер на якийсь пiкнiк. Також у лiсi бiля озера i з шашликами. Невже...

Валько трохи вiдсторонився вiд мене й енергiйно закивав, активно жестикулюючи: мовляв, погоджуйся, погоджуйся, тiльки не вiдразу, а спочатку повагайся для вигляду, набий собi цiну.

— Гм, цiкава пропозицiя, — сказала я. — Особливо багатообiцяюче звучить „i так далi”.

— Запевняю, нiчого такого, про що ти подумала.

— А звiдки ти знаєш, про що я подумала?

— Не знаю, але здогадуюся. Нi наркоти, нi груповухи, нi iнших екстримiв програмою не передбачено. Буде просто зустрiч друзiв. Моїх добрих друзiв, з якими я хочу тебе познайомити.

— Вони з нашої школи?

— Нi, це... особливi друзi. Не шкiльнi приятелi, а саме друзi — найкращi, найнадiйнiшi.

— О-о! — протягла я, нiби до мене лише зараз дiйшло. — Здається, розумiю.

— То ти згодна?

— Олеже, я... чесне слово, не знаю. Не впевнена, що хочу цього.

— Боїшся?

— Ну, швидше остерiгаюсь. Ми ще недостатньо знайомi, i взагалi... — Я помовчала.

— I взагалi, ти не повнiстю довiряєш менi, — закiнчив вiн мою думку. — Тодi не варто було заводити зi мною вчорашню розмову.

— Так, не варто. Я шкодую про це.

— Уже пiзно шкодувати, Рейчел. Що було, те було. У всякому випадку, нам треба зустрiтися й поговорити. Давай я заїду до тебе о пiв на першу.

Я помовчала, вдаючи, що роздумую.

— Гаразд, заїжджай. Але не о пiв на першу, а о першiй. Я познайомлю тебе з батьками й скажу, що вирушаю гуляти з тобою мiстом. А ти постарайся справити на них гарне враження. Вони вважають мене вже дорослою i не втручаються в моє особисте життя, але не хочуть, щоб я сплуталася з... гм... як висловлюється мiй тато, з не гiдним мене юнаком.

Я мало не фiзично вiдчула, як Олег осмiхнувся.

— Не турбуйся, люба. Я справлю на твоїх батькiв враження дуже гiдного юнака.

Коли я закiнчила розмову, Валько задоволено ляснув себе по колiну.

— Є! Друге попадання!

Я уважно подивилася на нього.

— А тобi не здається, що зi мною й Естер все пройшло аж надто гладко?

— Нi, не здається. Якраз у вашому випадку це нормально. Ви з iнших планет, тож вас безглуздо пiдозрювати у спiвпрацi з царською охранкою. Ви з демократичних планет, тому можна не побоюватися, що ви симпатизуєте тутешньому полiтичному устрою. А от тим iз нас, що вдають iз себе тубiльцiв, доведеться терпляче чекати, поки нас грунтовно „промацають” i переконаються в нашiй надiйностi. — Валько подивився на годинника. — Уже одинадцята двадцять, тобi час повертатися додому, щоб устигнути поговорити з батьком i пiдготуватися до пiкнiка. А ще, — тут вiн, хитро примружившись, глянув на мене, — я б порадив тобi взяти протизаплiднi таблетки. Так, про всяк випадок, якщо раптом втратиш над собою контроль.

— Та ну тебе!.. — образилася я.

— I все ж вiзьми, — наполягав Валько. — Усяке може трапитись.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 17