Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 18

 

18

Олег посадовив флаєр на краю широкої галявини бiля озера, де вже стояло п’ять iнших машин. Оддалiк, бiля димлячої жаровнi клопотало троє хлопцiв, якi нанизували на довгi шампури шматки м’яса. Поруч у шезлонгах напiвлежали двоє дiвчат у купальниках. На протилежному боцi галявини прогулювалася пiд руку одна парочка. Ще кiлька хлопцiв i дiвчат купалися в озерi, весело перегукуючись i бризкаючи один на одного водою. Словом, усе було схоже на звичайний пiкнiк найзвичайнiсiньких пiдлiткiв.

— Тут ми просто зiбралися вiдпочити й поспiлкуватися, — вже вкотре попередив мене Рахманов. — Це не конспiративне зiбрання, май на увазi.

— Маю, маю, — вiдповiла я. — Скiльки можна повторювати! Якщо ти вважаєш мене такою тупою, то нiчого було взагалi сюди запрошувати.

— Гаразд, вибач.

Ми вибралися з флаєра i пiдiйшли до хлопцiв, зайнятих приготуванням шашликiв. Олег познайомив мене з ними, а заразом i з дiвчатами в шезлонгах. Тим часом до нас приєдналася решта компанiї, серед них була й Естер Левi. Мiж iншим зазначу, що без одягу (цебто в одних лише трусиках i лiфчику) вона справляла просто запаморочливе враження, i всi присутнi хлопцi, включно з Олегом, знай позирали на неї з ледь прихованим захопленням. А я, зненацька закомплексувавши, вирiшила сьогоднi не купатися, щоб не давати приводу новим знайомим порiвнювати мою фiгуру (загалом теж непогану) з iдеальними формами цiєї рудоволосої богинi.

На Новоросiї Естер, як i я, була легалiзована пiд своїм справжнiм iм’ям, а її прiзвище лише трохи було переiнакшене на вiдповiднiший для уродженцiв Землi Вершинiна штиб — Левiнсон. За легендою у себе на батькiвщинi вона була сиротою i виховувалася громадою у високогiрному кiбуцi, всi мешканцi якого встигли поховатися вiд альвiйської облави в лiсi, i лише Естер не пощастило — вона якраз вирушила до найближчого мiста за покупками й потрапила до лап альвiв. Тут її влаштували в школу-iнтернат, де у випускному класi навчалася Аня Корейко — один iз учасникiв мiсцевого молодiжного пiдпiлля. Слiд зазначити, вкрай загадкового пiдпiлля. Нас, власне, i вiдправили сюди, щоб ми з цим розiбралися.

Всього на пiкнiку, якщо не рахувати нас з Олегом та Естер, було одинадцять осiб — шестеро хлопцiв i п’ятеро дiвчат. Найстаршою з них була Аня Корейко — худорлява вiсiмнадцятирiчна дiвчина середнього зросту, з коротко стриженим чорним волоссям. Обличчя решти присутнiх були знайомi менi за численними знiмками з досьє, зiбраного нашою розвiдкою. Декого я навiть пам’ятала на iм’я — всi вони фiгурували в довгому списку Олегових друзiв i знайомих, хоча щодо їхньої участi в пiдпiльнiй дiяльностi у нас досi не було цiлковитої певностi. В усьому Нiколайбурзi нашим агентам вдалося точно вирахувати лише чотирьох членiв цiєї органiзацiї — Рахманова, Корейко, а також вiдсутнiх на цьому пiкнiку Сергiя Iванова й Олександра Кисельова. Перший з них був кiбером, i саме Вальковi належало встановити з ним контакт. Вони вже познайомилися в мережi й кiлька останнiх днiв iнтенсивно спiлкувалися — у них знайшлося багато спiльних професiйних iнтересiв. А втiм, iнакше й бути не могло — всю нашу команду, за винятком мене, добирали дуже ретельно, i одним з критерiїв цього вiдбору була психологiчна сумiснiсть з об’єктом майбутнього контакту. До речi, з Олегом Рахмановим мала працювати Божена Малкович, але вона була вiдрахована з групи (зазначу, за моєї iнiцiативи), i в результатi менi довелося зайняти її мiсце. Паралельно зi мною до Рахманова пiдбирався Вася Миронов — не через школу, а через юнацьку футбольну команду, за яку вони обидва грали, i його шанси вважалися перспективнiшими. Але треба ж таке — я виявилася вправнiшою. Чи то менi просто поталанило...

Як i попереджав Олег, це зiбрання не мало дiлового характеру, а було лише дружнiм пiкнiком i нiчим бiльшим. Ми їли шашлики з маринованого у винi м’яса (вони справдi виявилися смачнiшими за звичайне барбекю), запивали їх усiлякими напоями — вiд томатного соку до пива, кому як хотiлося, i розмовляли на найрiзноманiтнiшi теми — починаючи зi звичайного базiкання про спорт, музику, фiльми та новi вiртуальнi iгри й закiнчуючи не дуже лояльними анекдотами про життя та побут царської сiм’ї, а також обговоренням свiжих новин iз зовнiшнього свiту, що регулярно потрапляли у планетарну мережу вiд людських розвiдувальних кораблiв — i вже з цим чужинцi нiчого вдiяти не могли.

Серед останнiх новин була також iнформацiя про те, що альви почали виведення своїх вiйськ з локального простору Землi Вершинiна, поступаючись контролем над планетою людям. Однак Олеговi друзi намагалися оминати цю тему, щоб зайвий раз не нагадувати Естер, що якби обставини склалися трохи iнакше, то зараз вона б була на рiднiй планетi й разом з рештою мешканцiв свого кiбуцу святкувала звiльнення.

Сама ж Естер грала свою роль блискуче. Коли один iз хлопцiв необачно бовкнув про Землю Вершинiна, її вродливе обличчя на коротку мить спотворила гримаса болю, а у великих зелених очах промайнула невимовна туга. Все це виглядало так природно й невимушено, що я подумки зааплодувала їй. Естер була справжньою акторкою, вона мала природжений хист до гри, а не просто професiйну виучку, як Анн-Марi. Ну а про мене й говорити не варто — я лише вправна лицемiрка...

Загалом день минув чудово. Спочатку хлопцi й дiвчата з певною насторогою придивлялися до мене (до Естер вони вже встигли придивитися до моєї появи), але зрештою вирiшили, що я їх влаштовую, i беззастережно прийняли в своє товариство. Зi свого боку я намагалася справити на них якнайкраще враження — i не лише для успiшного виконання мого завдання. Я щиро симпатизувала Олеговим друзям, менi дуже подобалася їхня компанiя, дарма що всi вони були молодшi вiд мене. У нашому вiцi рiзниця в два-три роки зазвичай вiдiграє значну роль, проте зараз я її фактично не вiдчувала — почасти тому, що за пiвтора тижнi грунтовно вжилася в образ сiмнадцятирiчної школярки, але в основному через те, що мої новi знайомi здавалися старшими за свiй вiк, майже моїми однолiтками. Всi вони явно належали до так званої „золотої молодi” — у тому сенсi, який вкладають у цi слова на Террi-Галлiї, — тобто не дiти вiдомих i впливових батькiв, а обдарованi й непересiчнi хлопцi та дiвчата, яким пророкують блискуче майбутнє у котрiйсь iз царин людської дiяльностi — вiд науки й мистецтва до бiзнесу, полiтики або вiйськової кар’єри.

Час для мене промайнув непомiтно, i я неабияк здивувалася, коли раптом помiтила, що сонце вже сховалося за обрiєм i потроху почало сутенiти. Хлопцi й дiвчата почали збиратися додому, а Олег випустив з багажника свого флаєра робота-прибиральника, який дiловито заходився наводити лад на мiсцi нашого пiкнiка. Скориставшись моментом, коли поруч нiкого не було, вiн (Олег, певна рiч, а не робот) тихо шепнув менi:

— Не поспiшай, Рейчел. Ми трохи затримаємося. Вiдлетимо останнiми.

Я зрозумiла, що це недаремно, i кивнула на знак згоди.

Аня Корейко з Естер також не квапились повертатися до свого iнтернату. Коли один iз хлопцiв, Шамiль Абдулов, який, мабуть, i привiз дiвчат сюди, покликав їх до своєї машини, Аня вiдповiла, що назад вони поїдуть зi мною й Олегом. У вiдповiдь Шамiль лише знизав плечима й сказав: „Баба з воза, кобилi легше”. Ранiше я цю приказку не чула, але її значення було очевидне. Абдулов просто мав на увазi, що йому не доведеться робити по дорозi зайвий гак.

Коли всi флаєри, крiм нашого, злетiли й зникли за верхiвками дерев, Олег звернувся до мене й Естер:

— З вами хоче зустрiтися один наш з Анею добрий знайомий. Незабаром вiн буде тут.

Я вiдразу зметикувала, що це за „добрий знайомий”, i вiдчула, як у мене легенько запаморочилось у головi. Аж надто гладко все йшло. I дуже стрiмко розвивалися подiї, а це насторожувало...

Естер же, наче нiчого не сталося, поцiкавилася:

— Вiн ваш лiдер?

— Гм, я не впевнений, що його можна так назвати. Вiн один iз нас, iз керiвництва, але займає... е-е, особливе становище. Через це йому доводиться бути обережним, ми рiдко бачимося навiч, зазвичай нашi зустрiчi вiдбуваються у кiберпросторi, пiд надiйним прикриттям. Проте з вами вiн вирiшив познайомитися особисто — гадаю, просто з цiкавостi. Здається, це не дуже вдала iдея. — Олег зам’явся. — Тiльки не подумайте, що я вважаю вас негiдними довiри. Просто вiн перебуває пiд постiйним наглядом, i йому не варто зайвий раз ризикувати.

— Тодi, може, не треба? — невпевнено сказала я. — Коли так, то краще вже вдовольнимося вiртуальною зустрiччю.

— Не переймайтеся, — озвалась Аня. — Вейдер про все подбає. Скрiзь буде зареєстровано, що Паша просто лiтав на флаєрi, без посадок. Вiн любить такi прогулянки. А Вейдер свою справу знає.

Ага! Значить, Паша. Он як вони його називають. Дуже мило. Що ж до Вейдера, то я знала, хто ховається пiд цим псевдонiмом, але з мого боку було природнiм перепитати:

— Вейдер? Дивне iм’я. Здається, не росiйське.

— Це прiзвисько, — пояснив Олег. — Вiн сам собi придумав; не знаю, звiдки взяв. А звати його Сергiй Iванов — банально, на зразок вашого Джона Смiта.

Я посмiхнулася i похитала головою.

— Тут ти помиляєшся. Джонiв Смiтiв серед арранцiв мало. А от Патрiк О’Лiрi — iнша рiч. У нас таких десяток на дюжину. Втiм, це неважливо. Аня сказала, що ваш Вейдер про все подбає. Вiн кiбер чи просто класний хакер?

— Вiн класний кiбер. Один iз кращих, якщо не найкращий. Завдяки йому нам вдається уникати уваги царської охранки й альвiв.

— Мабуть, вiн справжнiй генiй, — погодилася я. — Просто дивно, що вас, з вашим рiвнем конспiрацiї, досi не пов’язали. Узяти, наприклад, мене. Ти ж знайомий зi мною лише тиждень, щойно вчора ми бiльш-менш вiдверто поговорили, а вже сьогоднi ти знайомиш мене зi своїми товаришами. А що, коли я працюю на вашу Таємну Службу або, ще гiрше, на чужинцiв? Чи, може, я зовсiм не людина, може, я замаскований п’ятдесятник? Вам це не спадало на думку?

Олег страшенно знiяковiв i почав було щось розгублено бурмотiти, але Аня рiшуче перебила його:

— Ви з Естер не п’ятдесятники, це точно. I не пов’язанi нi з охранкою, нi з полiцiєю — ми перевiрили. Тобто перевiрив Вейдер. А стосовно того, що вас могли завербувати альви ще на ваших рiдних планетах... ну, тут нам доводиться ризикувати й покладатися на власну iнтуїцiю. Ви не схожi на зрадникiв.

„I все одно, — подумала я, — щось тут не так...”

 

Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 18


Спасибо партнёрам: