Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 19

 

19

Таємничий вiзитер, якого Аня з Олегом запросто називали Пашею, прибув приблизно за чверть години. Як я й очiкувала, ним виявився невисокий бiлявий хлопець, чиє обличчя, симпатичне, але не дуже виразне, незмiнно було присутнє в усiх сюжетах новин, присвячених життю царського двору. Вiн був на пiвроку старший вiд Олега, i через два з половиною мiсяцi йому мало виповнитися вiсiмнадцять. Як i на бiльшостi людських планет, на Новоросiї ця дата означає повнолiття — рубiж, переступаючи який, пiдлiток стає молодою людиною, отримує всi цивiльнi права дорослого члена суспiльства й одночасно втрачає цiлий ряд привiлеїв, встановлених для дiтей.

Проте великий князь Павло Олександрович, єдиний син государя i спадкоємець престолу, був виключенням з цього правила — повнолiтнiм вiн став у свiй п’ятнадцятий день народження. Цей правовий казус виник чотири столiття тому, коли цар Михайло III перед складною медичною операцiєю з вельми непевними наслiдками видав указ, яким знизив порiг повнолiття для цiсаревичiв на три роки. Зроблено це було заради того, щоб у разi його смертi влада в країнi перейшла безпосередньо до його п’ятнадцятирiчного сина, оминувши належне в таких випадках регентство. Мiж iншим, операцiя пройшла успiшно, i Михайло III правив ще два десятки рокiв, проте свiй указ залишив чинним. Не скасували його й наступнi царi Новоросiї.

При зустрiчi з наступником престолу ми з Естер постаралися якомога переконливiше зiграти сцену впiзнавання — вiд легкого подиву на обличчi: „десь я його вже бачила”, до широко розплющених очей: „це ж... так, точно!” Не знаю, як це вдалося менi, зате Естер була неперевершена.

А цiсаревич, потиснувши нам обом руки, насамперед заявив:

— Називайте мене просто Павлом. I обов’язково на „ти”. Тiльки так i не iнакше. Домовилися?

— Так, Павле, — вiдповiла я, а Естер лише кивнула.

— От i добре, — сказав вiн. — Одразу вiдчувається, що ви з iнших планет. Нашi спiввiтчизники, навiть переконанi республiканцi, попервах торопiють, коли я прошу їх звертатися до мене на iм’я. А ви спокiйно дивитесь на мене i, мабуть, думаєте: „Це ж треба, демократа з себе корчить!”

— Якщо чесно, то я так i подумала, — з милою безпосереднiстю зiзналася Естер.

Павло повернувся до Анi й Олега.

— Друзi, полiтайте хвилин двадцять над лiсом на моїй тачцi. Про людське око, щоб Вейдеровi було легше дурити Транспортний Контроль. А я тим часом поспiлкуюся з панночками.

Обоє зрозумiли, що вiн просто хоче поговорити з нами вiч-на-вiч, тому не стали заперечувати й слухняно залiзли в кабiну. Коли флаєр вiдлетiв, цiсаревич присiв на траву, схрестивши ноги, дiстав з кишенi сигарету й закурив.

— Тiльки не розповiдайте про це нiкому, — попрохав вiн, ховаючи в кишеню запальничку. — Якщо мама дiзнається, що я палю, то дуже засмутиться.

У вiдповiдь ми з Естер невизначено кивнули i вмостились напроти нього. Десь зо хвилю Павло мовчки дивився на нас. Не пильно, не допитливо, а швидше з простою цiкавiстю, як дивляться на рiдкiсних звiряток. Потiм рiшуче сказав:

— Гаразд, дiвчата, у мене обмаль часу, тож не будемо товкти воду в ступi. Будь ласка, назвiть свої справжнi iмена. I звання, якщо вони є.

Вiд несподiванки я закашлялася. Свiт затьмарився у моїх очах, неначе мене оперiщили палицею по головi. Звiдкись здаля, нiби крiзь щiльний шар вати, до мене долинув спантеличений голос Естер:

— Що... що ти кажеш?

Вона продовжувала грати, зображаючи святу невиннiсть. А я так не могла. До того ж розумiла, що все марно. Ми сiли в калюжу, нас розкусили. Весь хитромудрий план головного командування пiшов коту пiд хвiст...

— Ми знаємо, що ви не тi, за кого себе видаєте, — тим часом вiв Павло. — Ти, Рейчел, не з Аррана, а ти, Естер, не iз Землi Вершинiна. Ви агенти вiльного людства. I не лише ви двоє — ми знаємо i про iнших ваших товаришiв.

Остаточно добиваючи мене, цiсаревич назвав решту членiв нашої розвiдувальної групи. Назвав на тутешнi, вигаданi iмена, але всiх без винятку, в тому числi й Валька. А на десерт вiн припустив, що я є командиром загону, оскiльки iншi хлопцi й дiвчата потрапили в родини мiсцевих пiдпiльникiв або в iнтернати, а я єдина, кого легалiзували на Новоросiї разом iз дорослими агентами.

— Найпевнiше, — пiдсумував Павло, — операцiєю керує твiй буцiмтобатько. А твоя буцiмтомати йому допомагає.

Вiн помилився лише в одному, назвавши мого батька „буцiмтобатьком”. В усьому ж iншому попадання було стовiдсотковим.

Трохи оговтавшись i зваживши всi за та проти, я вирiшила, що втрачати бiльше нiчого. Усе й так уже втрачено, наша мiсiя зазнала фiаско i подальша гра не має сенсу. Оскiльки нашому життю i свободi поки нiчого не загрожувало, я не задiяла кодову фразу для активiзацiї мiнiатюрного аварiйного передавача, вмонтованого в мою праву сережку. В нештатних ситуацiях ми мали право дiяти на свiй розсуд, а зараз якраз виникла ця сама нештатна ситуацiя. За таких обставин вiдвертiсть була найкращою з можливих лiнiй поведiнки. Тому я прямо й чесно сказала:

— Мене звати Рашель Леблан, я мiчман Вiйськово-Космiчних Сил Земної Конфедерацiї.

Пiсля цього й Естер нiчого не залишалося, як назвати себе.

Павло викинув наполовину викурену сигарету й задоволено кивнув.

— Це вже краще. Тепер ми можемо поговорити вiдверто.

— I перше питання, — пiдхопила я, — як ви нас вирахували?

— Щодо цього можу вас заспокоїти: особисто вашої вини тут немає. Ви були викритi ще в процесi внесення iнформацiї про вас у планетарну мережу. Це заслуга Вейдера. Ви ж уже чули про нього?

— Так, чули.

— Вiн i постарався. Ми вже давно чекали на щось подiбне.

— Що до вас пiдiшлють агентiв-однолiткiв? — про всяк випадок уточнила я.

— Атож. Тому ми були напоготовi.

Я розгублено труснула головою.

— Але тодi... тодi я нiчого не розумiю. Коли ви знали, хто ми, чому просто не проiгнорували нас?

— Спочатку ми так i збиралися вчинити. Але потiм зрозумiли, що це буде помилкою. Якщо ми не пiдемо з вами на контакт, то ваше керiвництво вживе iнших заходiв, можливо, найрадикальнiших. Тому ми вирiшили прийняти вашу гру й дозволити вам проникнути в нашу органiзацiю.

Я пригадала, як учора „обробляла” Олега Рахманова, i менi стало соромно. Дурненька, пишалася тим, що так вправно пiдловила його на гачок, а виявляється, вiн просто грався зi мною...

— То Олег вiд самого початку знав, хто я?

— Нi, вiн якраз не знав. I досi не знає. Правда про вас вiдома лише менi, Вейдеру, Анi та ще кiльком нашим товаришам. Що ж до Олега, то ми не стали вводити його в курс справи. Аня лише порадила йому зайнятися тобою — мовляв, Вейдер дещо довiдався про твою дiяльнiсть на Арранi i було б непогано залучити тебе на наш бiк. — Павло слабко всмiхнувся. — Тож не хвилюйся, Рашель, Олег тебе не дурив. Вiн сам учора панiкував, що ти так легко його розкусила.

Його слова трохи втiшили мене, i я вже не почувалася повнiсiнькою iдiоткою...

— Зате Аня мене дурила, — похмуро зазначила Естер. — А я нiчого не запiдозрила.

— Ну, ви з нею одного пiр’я птахи. Аня каже, що якби вона не знала, що ти пiдсадна качка, то без вагань повiрила б твоїй легендi.

— Стривай, Павле! — зiбравшись з думками, промовила я. — Усе це... дуже й дуже дивно. Ви викрили нас i вирiшили погратися з нами, пустивши в свою органiзацiю. Тут усе зрозумiло, все логiчно. Але навiщо ти розказуєш про це? Ти ж псуєш всю вашу гру.

— Тому й розказую, щоб її зiпсувати. Це не моя гра, це гра Вейдера i компанiї. Їхнiй план вiд самого початку менi не подобався, вiн надто ризикований i може призвести до прямо протилежних наслiдкiв, нiж вони розраховують. Проте я бачив, що їх не переконаєш, i вирiшив таємно вiд них зiграти по-своєму.

— А вони не здогадаються про твiй задум? — запитала Естер. — Я помiтила, що Аня була незадоволена, коли ти захотiв поговорити з нами без неї. Вона може щось запiдозрити.

— Не запiдозрить. Аня лише вдавала незадоволення, а насправдi ця наша розмова була спланована наперед. Її мета — постати перед вами таким собi добродушним романтиком-демократом, який мрiє про встановлення конституцiйної монархiї, але не здатний на якiсь рiшучi дiї, тим бiльше — на державний заколот. А надалi вас мали поступово переконати, що й уся наша органiзацiя, попри її розгалуженiсть i ретельну конспiрацiю, не є серйозною силою.

Я похитала головою.

— Нашi не повiрять.

— Твоя правда, — погодився цiсаревич, дiставши нову сигарету. — Я теж так думаю.

— Тому ти вирiшив вiдкрити нам свої карти? Хочеш вступити в контакт з нашим керiвництвом?

Павло вiдповiв не вiдразу. Якийсь час вiн дивився кудись удалечiнь поверх наших голiв, а на його обличчi застиг похмурий вираз.

— Я хочу свободи для своєї країни. Свободи вiд будь-якого гнiту, зовнiшнього i внутрiшнього. Я хочу, щоб мiй народ жив гiдно, як i решта людства, не боячись нi волохатих виродкiв звiдти, — Павло ткнув незапаленою сигаретою у стемнiле небо, — нi тутешнiх покидькiв з оточення моїх батька й дядька. Коли вашi вiйська зазнали в нашiй системi поразки, менi ще не було чотирнадцяти. Для мене це стало трагедiєю. Я так вiрив, так сподiвався, що ми нарештi отримаємо свободу, але... ви пiшли, ви кинули нас. Нi, я не звинувачую вас, я розумiю, що ви зробили все можливе. Винуватий народ Новоросiї, який не пiдняв масового повстання, щоб пiдтримати ваше вторгнення; винен мiй батько, який виявився безхребетним слизняком i закликав людей до покiрливостi. Зараз багато говорять, що вiн учинив так пiд загрозою розправи, мало не пiд дулом пiстолета... Дурницi! Нiхто йому не погрожував, вiн просто злякався — як i весь наш народ.

Цiсаревич нервово запалив сигарету, зробив дуже глибоку затяжку й закашлявся.

— Атож, народ, — гiрко провадив вiн. — Гарний народ, що не смiє виступити проти ворога без государевого дозволу. Ми зганьбилися перед усiм людством, ми по вуха в лай... у багнюцi. Тепер нам доведеться довго вiд неї вiдмиватися. — Павло махнув рукою. — Та це вже сантименти. Пiсля тих подiй я зрозумiв, що нашiй країнi треба все мiняти — згори донизу, бо iнакше ми нiколи не станемо вiльними. А якщо й отримаємо колись свободу, то як подачку, не заслуживши її, а це буде ще принизливiше. Отож я почав шукати зв’язку з вашими агентами. Це було дуже важко, я згаяв понад сiм мiсяцiв, аж врештi-решт вийшов на одну людину, що влаштувала менi зустрiч з представником галлiйської розвiдки.

— Так, знаю про це, — сказала я. — Тодi наше керiвництво визнало твою пропозицiю неприйнятною.

— Якщо називати речi своїми iменами, то вiд мене просто вiдмахнулись, як вiд набридливої мухи. Вирiшили, що я властолюбний хлопчисько, якому до нестерпу хотiлося заволодiти батькiвською короною. А менi не вдалося переконати їх у своїй щиростi. На тому все й скiнчилося. Вашi негайно перетасували всю агентурну мережу — як то кажуть, обрубали кiнцi й поховали їх у воду, — i я вже не мав можливостi зв’язатися з вами.

Кiлька секунд Павло мовчав. Але цього разу дивився не повз нас, а на Естер. Дивився так, неначе милувався нею. А може, й справдi милувався. Часом навiть я, дiвчина, ловила себе на тому, що не можу вiдвести вiд неї погляду. Але при цьому не почувала жодних заздрощiв. Вона була надто вродлива, щоб їй заздрити. З такою зовнiшнiстю її кар’єра складатиметься непросто. Завжди знайдуться цинiки, якi пояснюватимуть її просування по службi винятково нестатутними взаєминами з начальством...

— Наступнi кiлька мiсяцiв, — розповiдав далi Павло, — були найгiршими в моєму життi. Я почувався нiкому не потрiбним, всiма знехтуваним. А згодом познайомився з Олегом i його групою. У них я знайшов своїх однодумцiв, вони цiлком подiляли мої погляди й переконання. Декого з них ви бачили сьогоднi на пiкнiку. Це чудовi хлопцi й дiвчата... та й по всьому. Здебiльшого вони вiддавалися мрiям — про свободу вiд чужинцiв, правову державу, космiчнi польоти, — i я мрiяв разом iз ними. Просто мрiяв, i все. А два роки тому з’явився Вейдер зi своєю командою — Анею Корейко, Сашком Кисельовим, Юрою Ворушинським, Борею Компактовим... та iншими. Їх аж нiяк не можна назвати просто мрiйниками, вони практики й прагматики. Вiдразу розгорнули таку бурхливу дiяльнiсть, що часом менi лячно ставало. Наша органiзацiя росла як на дрiжджах, ви навiть не уявляєте її справжнiх масштабiв... До речi, я теж не зовсiм уявляю, i менi це дуже не подобається. Маю велику пiдозру, що вони багато приховують вiд мене, що менi вiдомо лише про верхiвку айсберга, а бiльша частина створеної ними пiдпiльної мережi тримається в найсуворiшiй таємницi. Мене це сердить i страшить. Попервах я боявся, що Таємна Служба або альвiйська контррозвiдка легко викриють нас, але час iшов, i нiчого не вiдбувалося. Вейдер генiально все влаштував... I, думаю, не вiн один. Схоже, вiн має помiчникiв, про яких я нiчого не знаю. Я взагалi дивуюся, як вам вдалося дiзнатися про нашу органiзацiю.

— Вас виказала надмiрна стараннiсть Вейдера, — пояснила я. — Ваша Таємна Служба тримає в оцi всiх, хто контактує з тобою. Просто так, про всяк випадок. Але наша розвiдка виявила дивну рiч: декотрих твоїх приятелiв охранка нiби не помiчає. У її базi даних немає про них жодної iнформацiї, наче вони невидимки. Природно, це видалося пiдозрiлим, i нашi агенти почали обережне розслiдування.

— Тепер зрозумiло, — кивнув Павло. — Таки приємно усвiдомлювати, що й Вейдер може помилятися. А то вiн лякає мене своєю всеобiзнанiстю. Коли минулого року до мене спробували пiдiбратися вашi агенти — зрозумiли врештi, що з моїм батьком кашi не звариш, — я мусив послати їх до бiса. Менi довелося це зробити, бо бiльшiсть моїх товаришiв категорично проти контактiв з вами.

— А ти? — запитала Естер. — Сам ти не проти спiвпрацi?

— Загалом не проти. Певна рiч, менi прикро, що три роки тому вашi люди так повелися зi мною, але я вже не дитина i заради свободи Новоросiї ладен переступити через власну гордiсть. Однак бiльшiсть моїх товаришiв не хочуть мати з вами жодних справ.

— Чому?

— По-перше, загальна недовiра до дорослих — як до тутешнiх, так i до прийшлих. А по-друге, i це найголовнiше, впевненiсть у власних силах. Ваше керiвництво надто пiзно похопилося. На той час, коли ви почали сприймати мене серйозно, наша органiзацiя стала досить могутньою, щоб самостiйно звести мене на престол. I ми — я кажу „ми”, щоб не вiдокремлювати себе вiд решти, — вирiшили не зв’язуватися з вами, поки я не стану царем.

— Щоб не дiлитися лаврами майбутньої перемоги?

— Грубо кажучи, так. Ми вже вiдчули свою силу й не хочемо, щоб хтось нав’язував нам свою волю, вказував, що робити.

— Гм-м... — з сумнiвом протягла я. — Якщо ваша органiзацiя така могутня, то чому ти досi не цар?

Вiн зiтхнув.

— Усе було готове ще шiсть мiсяцiв тому, але я використовую будь-який привiд, щоб вiдстрочити переворот. Зовсiм не тому, що не впевнений у наших силах, а через мого батька. Я нiколи його не любив, а чотири роки тому, пiсля тих подiй, став його зневажати. Та, попри все, вiн залишається моїм батьком, i я не хочу його смертi. З суто моральних мiркувань, не кажучи вже про те, що це було б поганим початком мого правлiння. Тим-то я й звертався до ваших людей по допомогу — щоб ви забрали його з Новоросiї i вiдвезли на Землю, Терру-Галiю чи десь-iнде, хоч до дiдька в зуби. Просто так усунути його вiд влади й залишити тут, на нашiй планетi, не вдасться. Народ не любить батька, хоча й звик йому коритися, тож особливо не заперечуватиме, якщо я змiню його на престолi. Однак є альви, яким подобається батькова лояльнiсть, а також деякi люди... нi, це навiть не люди, а наволоч, мерзота, що наживається на спiвпрацi з чужинцями. I тi й iншi стануть стiною за батька й не дозволять менi посiсти його мiсце. А якщо батько зникне, то їм не буде за кого вступатися. Ви розумiєте?

— Так, розумiємо, — сказала я.

— Це для мене дуже серйозна проблема. Аня з Вейдером кажуть, що я дарма переймаюся, що ми тимчасово заховаємо батька в надiйному мiсцi, а потiм, коли я коронуюся, передамо його до ваших рук, i тодi вже вам доведеться пристати на наш план. Але я не вiрю їм, я думаю, що вони вб’ють його — для бiльшої певностi, щоб зайве не ризикувати. I я боюся, що решта моїх товаришiв, навiть такi лiберали, як Олег Рахманов, визнають цей крок виправданим. Для них мiй батько не людина, а символ ненависного абсолютизму, уособлення того зла, яке приносить народу необмежена монархiя. Крiм того, вони вважають його головним винуватцем подiй чотирирiчної давностi. I це таки правда, мiй батько — зрадник i заслуговує на смерть. Проте... проте я хочу, щоб вiн залишився живий. I врятувати його, вивезти з планети можете лише ви.

— А чому ти не намагався таємно зв’язатися з нашими? — запитала Естер. — Так, щоб твої товаришi про це не знали.

— Якби я був певен, що вони не дiзнаються, давно б зв’язався. Але я боюся, що Вейдер вiдстежує всi мої контакти. Якщо вiн бодай щось запiдозрить, це означатиме смертний вирок батьковi. Зрозумiйте, Вейдер i вся його команда трохи схибленi. Ба навiть не трохи. Iншi просто не довiряють старшому поколiнню, а вони... часом менi здається, що вони ненавидять усiх дорослих без винятку.

— Можеш пiдтримувати зв’язок через нас, — запропонувала я. — Вони ж хочуть погратися з нами, то й нехай. А ми поведемо зустрiчну гру, будемо твоїми зв’язковими. Адже ти цього хотiв, коли вiдкрився нам?

— Так, але... Боюсь, це буде непросто. Ми не зможемо часто зустрiчатися — маю на увазi по-справжньому, не в мережi. Всi нашi вiртуальнi зустрiчi прикриватиме Вейдер, i ми не зможемо говорити вiдверто. Хоча... — Павло замовк i вп’явся поглядом в Естер. Його обличчя миттю прояснiло. — А знаєте, є iдея! Чудова iдея.

— I яка ж?

— Сьогоднi вночi... Атож, сьогоднi просто серед ночi я зв’яжуся з Анею. Скажу, що закохався в Естер. — Вiн знову глянув на неї. — Ти не проти?

— Я... — Вiд несподiванки дiвчина геть розгубилася. — Ну, не знаю... Це якось... так...

— А що це дасть? — втрутилася я.

— Ясно що! Я захочу щодня бачити Естер. Зажадаю вiд Анi, щоб вона негайно щось придумала. I вони з Вейдером придумають — у цьому можна не сумнiватися.

— Оригiнальна iдея. Але ризикована. Думаєш, вони тобi повiрять?

— Повiрять залюбки. А особливо Аня — вона ж сама до неї небайдужа.

Естер густо почервонiла.

— Як це?

— Хiба ти не помiтила? — здивувався Павло. — Аня ж бiсексуальна... Утiм, зараз iдеться не про неї, а про мене. Не сумнiвайтеся, Вейдер з Анею менi повiрять, це точно. Всiм вiдомо, що менi дуже подобаються рудоволосi дiвчата. А ще всi знають, що я дуже примхливий. Як-не-як я цiсаревич i змалку звик отримувати все, що забажаю. — Вiн широко посмiхнувся, але за його вдаваною зухвалiстю виразно вiдчувалася напруга. — Ну, Естер, що ти про це думаєш?

— Я... не знаю. Якщо так треба для справи, то... — I вона запитливо глянула на мене, залишаючи остаточне рiшення за мною — своїм командиром.

По iдеї, менi слiд було спочатку порадитися з батьком — керiвником усiєї операцiї, яка, до речi, з трiском провалилася. Але якраз через це я не могла гаяти дорогоцiнний час на узгодження своїх дiй. Ми отримали можливiсть налагодити спiвпрацю зi спадкоємцем новоросiйського престолу, i я не мала права втрачати таку нагоду. Якщо батько не схвалить цей план, усе можна скасувати.

— Гаразд, Павле, — сказала я. — Можеш дiяти. Тiльки будь обережний, не перегравай.

— Не турбуйтеся, — впевнено вiдповiв вiн. — Я розiграю все як по нотах.

 

Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 19


Спасибо партнёрам: