20

Коли ми висадили Аню й Естер на стоянцi бiля їхього iнтернату, вже зовсiм стемнiло. Квапливо попрощавшись з нами, дiвчата побiгли до сяючого вогнями житлового корпусу, а Олег, провiвши їх поглядом, набрав на консолi керування мою адресу й запустив автопiлот. Флаєр злетiв i почав швидко набирати висоту.

— Сподобався пiкнiк, Рейчел?

— Все було чудово, — вiдповiла я щиро. — Гарнi в тебе друзi. От тiльки Аня...

— Що „тiльки”?

— Вона не така, як iншi. У нiй є щось дивне... але не збагну, що саме.

Олег кивнув.

— Це точно. Є в Анi щось таке, вiд чого менi стає не по собi. Щось загадкове... чи радше незбагненне. I не лише в неї однiєї, вся її компанiя така.

— А хлопцi й дiвчата, що були на пiкнiку, не з її компанiї?

— Нi, вони мої. Усi, крiм Естер. А втiм, тепер вона теж у моїй командi — її призначили до мене. Як i тебе, до речi. Ти ж не проти?

— Звiсно, нi. Я ж сказала, що в тебе гарнi друзi.

— А як тобi Паша?

Я всмiхнулася.

— Знаєш, трохи кумедно чути, що ви його так називаєте. По телеку вiн „його царська високiсть, великий князь”, а для вас — просто Паша. Але вiн справдi виявився простим i милим хлопцем. Менi вiн сподобався.

— Ви йому теж сподобалися, — сказав Олег. Потiм багатозначно додав: — Особливо Естер.

— Правда? — Я зобразила здивування. — Чому ти так вирiшив?

— Я зрозумiв це з виразу його обличчя, коли вiн на неї дивився. Ми з Пашею знайомi давно, я знаю його як облупленого. Вiн дуже влюбливий i особливо ласий на руденьких. А Естер така красуня, що вiн нiяк не мiг перед нею встояти.

— Еге ж, — з мимовiльною заздрiстю промовила я. — З її фiгурою i личком перед нею нiхто не встоїть. Здається, навiть Аня... — Я осiклася, запiзнiло прикусивши язика.

Олег захоплено глянув на мене.

— А ти спостережлива, Рейчел! Аня в нас така. Зазвичай вона водить шури-мури з Сашком Кисельовим, але й дiвчатами не гребує. А надто з такими гарненькими, як Естер.

— Тобi вона теж подобається?

— Естер? Звичайно, подобається. Вона всiм подобається. Але ти поза всякою конкуренцiєю. Ти...

— Будь ласка, не треба про мене, — попросила я.

— Гаразд, не буду, — зiтхнувши, погодився вiн.

— Повернiмось краще до Павла, — квапливо вела я далi. — Ти впевнений, що вiн не просто рветься до влади, а справдi прагне змiн?

— Я переконаний у цьому. За Пашу можу ручатися головою. Але Вейдер, Аня i їхнi товаришi... вони мене трохи лякають.

— Чим саме?

— Своїми авторитарними замашками. Боюсь, їм не потрiбнi змiни. У сенсi — докорiннi перетворення. Схоже, вони цiлком задовольняться положенням сiрих кардиналiв, таємної влади за троном... Хоча, може, я й помиляюся. Можливо, вони практичнiшi, нiж я, i краще розбираються в людськiй психологiї. Це вони вiдрадили Пашу вiд його iдеї одразу пiсля сходження на престол проголосити конституцiю i призначити вибори до Державної думи. Я не знаю. Менi завжди це здавалося абсолютно природним, але Вейдер заявив, що у такому разi при владi залишаться тi самi люди, що й зараз. Вiн вважає, що наш народ ще не готовий до демократiї, що його слiд поступово до неї привчати. А ти що думаєш, Рейчел?

— Важко сказати. Я ще погано орiєнтуюсь у вашому суспiльствi, щоб судити про такi речi. Але думаю, що людям все ж треба дати право вибору — яку владу вони собi хочуть. На моїй батькiвщинi є приказка: „Кожний народ має такий уряд, на який вiн заслуговує”.

Олег замислився.

— Мабуть, ти маєш рацiю. Це звучить трохи жорстоко, проте справедливо. Якщо народ сам обере собi поганий уряд, то йому нi на кого буде нарiкати, крiм самого себе. — Вiн зо хвилю помовчав. — Хоча нi. Як свiдчить iсторiя, народ майже нiколи на себе не нарiкає. Вiн завжди знаходить винних у своїх бiдах — або зовнiшнiх ворогiв, або внутрiшнiх. Я переглянув багато хронiк з минулого рiзних планет, але жодного разу не бачив, щоб на акцiях протесту люди тримали транспаранти на зразок „Ганьба нам! Ми самi обрали таку владу”.

Я пильно подивилася на нього.

— А ти, виявляється, цинiк. Не думала.

Олег тихо зiтхнув.

— Я не цинiк. Просто iнодi стаю песимiстом. Мабуть, позначається вплив Вейдера й Анi.

Вiн схилився над консоллю керування й пiдкоригував курс таким чином, щоб флаєр пiднявся на максимально дозволену правилами повiтряного руху висоту. Потiм клацнув вимикачем, i свiтло в кабiнi згасло. Залишилися тiльки тьмянi вогники на панелi та сяючi в нiчному небi зорi.

Я чекала, що Олег полiзе до мене цiлуватися, i вже наготувалася дати йому вiдсiч. Але нi — вiн не став нiчого робити, просто вiдкинувся на спинку крiсла й спрямував погляд угору, крiзь прозору стелю флаєра.

— Рейчел, — запитав тихо, — що ти вiдчуваєш, коли дивишся на зорi?

— Ну... мабуть, захоплення, благоговiння, — вiдповiла я.

— А менi стає сумно. Я думаю про далекi вiльнi свiти, де живуть люди, яким вiдкрита дорога в космос, i менi... менi хочеться плакати. Вiд заздростi, досади, власного безсилля. Чим я гiрший вiд iнших? Чому я не можу лiтати до зiрок?.. — Олег рiзко повернувся до мене. — Це несправедливо, розумiєш! Я не хочу прожити цiлiсiньке життя прикутим до планети. Не хочу!.. Не хочу...

У напiвтемрявi його обличчя видалося менi таким близьким, таким рiдним, таким схожим на...

Нi, це лише iлюзiя, гра свiтла й тiнi! Цього бути не може, але...

Я сама не помiтила, як присунулася до Олега впритул i поклала руки йому на плечi.

— Не сумуй, любий, все буде гаразд. Я певна, ти ще полетиш у космос, обов’язково. Ми разом полетимо. Вiр менi — я знаю, що кажу. Я подарую тобi зорi, дай тiльки час. — А вже подумки додала: „Менi це не вперше”.

Олег поцiлував мене. Я не опиралась, а лише мiцнiше притислася до нього. Усю дорогу додому ми просидiли обiйнявшись, цiлуючи один одного й промовляючи ласкавi слова. Таблетки, якi я все ж прихопила iз собою, не знадобилися. Нам i так було добре.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 20