СТЕФАН: НЕСПОДIВАНИЙ ПОВОРОТ

— ...Ось така ситуацiя, — пiдсумувала Рашель, коли закiнчила переповiдати свою розмову з цiсаревичем. — Затiя з пiдсадними качками не вигорiла. Проте завдання не можна назвати проваленим, ми таки дещо з’ясували. А головне, вийшли на Павла i вiн погодився з нами спiвпрацювати. — Вона напружено подивилася на мене. — Ми з Естер правильно вчинили, правда ж?

— Так, сонечко. Ви обрали найкращу лiнiю поведiнки, — вiдповiв я, а сам ще вагався, чи варто розповiсти доньцi всю правду про план головного командування.

Утiм, Анн-Марi вирiшила за мене. Вона рiзко пiдхопилася й пройшлася по кiмнатi, задоволено потираючи руки.

— Нi, треба ж, вдалося! Я не вiрила, що вийде, але на тобi... Оце так Дюбарi, оце так бiсiв син! Як здорово вiн усе прорахував!

Рашель запитливо глипнула на неї, потiм знову перевела погляд на мене.

— Що це означає, тату?

— Саме це й планувалось вiд початку, — пояснив я. — Головна мета вашої мiсiї якраз i полягала в тому, щоб зв’язатися з Павлом. Вiн пояснив вам причини, через якi вiдмовлявся вступати в контакт з нашою розвiдкою. Командування вже давно пiдозрювало, що справа не в ньому особисто, а в його найближчих соратниках, якi не хочуть нi з ким дiлитися своїм впливом на цiсаревича i до того ж не довiряють дорослим. Нашi й так i сяк намагалися пiдступитися до Павла, але безрезультатно. Врештi-решт, Дюбарi з Лефевром задумали хитрий план, i вiн, як виявилося, успiшно спрацював. Ви не були пiдсадними качками. Якщо вживати мисливську термiнологiю, то вас використовували для ловiв на живця.

— Стривай! Ти хочеш сказати, що наше викриття було пiдстроєне спецiально?

— Так, Рашель. Це був тонко прорахований хiд. Хоча мушу визнати, що я також сумнiвався в його ефективностi. Але все вийшло: хлопцi клюнули на приманку й вирiшили пограти з вами. А Павло, всупереч їхнiм намiрам, вчинив саме так, як ми й сподiвалися.

Донька ображено насупилася.

— Ви нам нiчого не сказали. Весь цей час дурили нас!

— Так було треба, щоб ви поводилися якомога природнiше.

— Ну гаразд, з iншими зрозумiло, — не вгавала Рашель. — Але я... i Валько. Ми очолюємо групу, ми мусили знати. Це нечесно!

Я забарився з вiдповiддю, оскiльки почувався нiяково, i тут втрутилась Анн-Марi.

— Мiчмане Леблан! — рiзко мовила вона, облишивши нашу гру в маму, тата й доньку. — Здається, ви хибно розумiєте ситуацiю. Ви перебуваєте на вiйськовiй службi, а не в таборi скаутiв. Командування не зобов’язане звiтувати перед вами за всi свої дiї i пояснювати тi чи iншi рiшення. На вiйнi кожен солдат має знати якраз стiльки, скiльки необхiдно для успiшного виконання покладеного на нього завдання. Не бiльше й не менше. Чесно це чи нi — це вже iнше питання, яке не має до справи жодного стосунку. Все зводиться до доцiльностi. Я зрозумiло висловлююся?

— Так точно, мем! — вiдповiла присоромлена Рашель.

— От i все, — вже м’якше сказала Анн-Марi й сiла назад у крiсло. — Iнцидент вичерпано. Тепер я знову не „мем”, а „мама”.

— Добре, мамо, — серйозно кивнула донька. — Отже, наше завдання можна вважати виконаним?

— В основному так, — вiдповiв я. — Проте святкувати успiх ще рано. Ви маєте продовжувати гру для прикриття Естер. I не лише для цього — навiть як „засвiченi” агенти ви можете принести багато користi. У певному сенсi ви будете сполучною ланкою мiж нами й цими юними заколотниками. За ними треба пильно наглядати, щоб вони не накоїли дурниць.

— Ми наглянемо, — пообiцяла Рашель.

Невдовзi донька пiшла до себе, а я на пiдставi її розповiдi склав звiт, який Анн-Марi потiм зашифрувала й надiслала секретними каналами зв’язку представниковi вищого командування, який очолював усю агентурну мережу на Новоросiї.

Менш нiж за чверть години надiйшла лаконiчна вiдповiдь, що iнформацiя отримана й узята до вiдома. Анн-Марi вимкнула термiнал i повернулася до мене.

— Ну, здається, на сьогоднi все. Тепер можна йти спати.

„Атож, спати, — подумав я. — Просто спати. Як завжди, кожен на своїй половинi лiжка...”

За пiвтора тижнi, що їх ми прожили тут як подружня пара, за одинадцять ночей, проведених в одному лiжку, моє первинне i загалом банальне для чоловiка бажання зайнятися сексом iз привабливою жiнкою переросло у щось бiльше — у бажання займатися з нею коханням. Останнiми днями мене все дужче вабило до Анн-Марi, i наша гра в подружжя почала здаватися менi зовсiм не грою, а справжнiсiнькою реальнiстю. Я вiдчував, що починаю закохуватися, i це мене турбувало — навiть не тому, що Анн-Марi була моєю колегою, мало того пiдлеглою, а через Рашель. Я не знав, як поставиться до цього донька, проте боявся, що не надто прихильно. Мене не полишала пiдозра, що в глибинi душi вона таки плекала iлюзiю, нiби я знову можу зiйтися з її матiр’ю. Але це були марнi сподiвання...

— Що з тобою, Стiве? — запитала Анн-Марi, миттю вловивши змiну в моєму настрої. — Чому ти спохмурнiв?

— Я подумав про Рашель, — вiдповiв я, i почасти це була правда.

— Про Рейчел, — поправила вона. — Будь ласка, не забувайся.

— Я не забуваюся, — заперечив я. — Нi на мить. Проте зараз я думаю саме про Рашель, а не про Рейчел. Щодо Рейчел я бiльш-менш спокiйний, з нею все гаразд — вона ходить до школи, флiртує з однокласником, грає в конспiратора... А от Рашель, яка ховається пiд її личиною, останнiм часом непокоїть мене.

— Ага, розумiю, — кивнула Анн-Марi. — Це стосується Олега Рахманова.

— То ти теж помiтила?

— Звiсно. I не бачу в цьому нiчого страшного. Зрештою, Рашель уже доросла, їй дев’ятнадцять. У такому вiцi дiвчата часто закохуються.

— Але вона закохалася в шмаркача.

— Який лише на два роки молодший вiд неї. Теж менi рiзниця! Не смiши мене. Олег справляє враження серйозного й вiдповiдального юнака. У сексуальному планi вiн навiть бiльш зрiлий, нiж Рашель. У всякому разi досвiдченiший.

— Ну, спасибi, — буркнув я, — втiшила.

Анн-Марi дзвiнко розсмiялася.

— А, он що тебе хвилює! Я так i думала. Ти просто ревнуєш. Як i багатьом батькам, тобi неприємна думка, що твоя дочка може любити iншого чоловiка, крiм тебе.

Я почервонiв.

— Вiн ще не чоловiк.

— Гаразд, поки хлопчисько. Та це не назавжди. З часом мине. I не бери дурного в голову, Стiве, з Рашеллю все буде нормально. Втрачати незайманiсть трохи боляче, але зовсiм не смертельно. З власного досвiду знаю.

З цими словами Анн-Марi пiдвелася з крiсла. Пiдкоряючись раптовому iмпульсу, я швидко пiдступив до неї, обiйняв за плечi й припав губами до її губ.

Вона не опиралась, але й не вiдповiла на мiй поцiлунок. Намагаючись розбудити в нiй пристрасть, я почав цiлувати її обличчя й шию, мiцно притискав до себе, енергiйно гладив руками струнку талiю й пружнi стегна. Анн-Марi покiрливо приймала всi мої ласки, проте не реагувала на них. Лише коли я почав розстiбати її сукню, вона м’яко зупинила мене й вивiльнилася з обiймiв.

— Вибач, не можу. Нiчого не виходить. Ти дуже подобаєшся менi, це правда. Але... Коли ти обiйняв мене, все моє тiло немов скам’янiло. Так було й ранiше, з iншими. Сiм довгих рокiв. I я не знаю, що менi з цим робити.

Якийсь час ми розгублено дивились один на одного. Очi Анн-Марi сповнилися болем i тугою. А ще невгамованою жагою нiжностi й ласки...

— Ти зверталася до лiкарiв? — нарештi запитав я.

— Так, i не раз. Жодних вiдхилень у мене не знаходили. I фiзично, i психiчно я цiлком здорова. Мої проблеми лежать поза медичною площиною. Просто менi потрiбен... особливий чоловiк. Один-єдиний на свiтi. На жаль, це не ти. Вибач, будь ласка.

„Будь ти проклятий, Арчiбальде!” — спересердя подумав я.

Анн-Марi обернулася до столу й узяла пачку сигарет.

— Гаразд, — сказала вона рiвним голосом. — Сьогоднi твоя черга першим приймати душ. Iди, а я поки викурю свою останню сигарету.

Сумно схиливши голову, я вийшов з кабiнету.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 21