24

Коли я повернувся додому, в передпокої чулися приглушенi звуки музики. Знаючи наперед, що саме побачу, я легенько прочинив дверi вiтальнi й зазирнув досередини.

Рашель грала на роялi, а Олег Рахманов, який сидiв неподалiк на стiльцi, з благоговiнням слухав її. Навряд чи вiн був великим поцiновувачем старовинної музики, але пристрасним шанувальником моєї доньки — безумовно, тож любив усе, що вона робила, i її гру зокрема. Його погляд, спрямований на Рашель, був настiльки красномовний, наскiльки це взагалi можливо.

Я обережно зачинив дверi й пiднявся сходами до свого кабiнету. Анн-Марi не було вдома — сьогоднi зранку її запросила в гостi одна знайома, колега по роботi в телекомпанiї, i вона ще не повернулася. Руслан Ковальов i його дружина Iрина також були вiдсутнi — на вихiднi вони поїхали до Верхнього Новгорода вiдвiдати доньку, зятя та онукiв.

Я замкнув дверi, всiвся перед термiналом i почав переглядати записи, отриманi вiд Григорiя Шелестова. У подробицi я не вникав — усi мої думки вертiлися навколо одного-єдиного моменту в усiй цiй заплутанiй iсторiї. Це було неймовiрно, я досi не мiг повiрити цьому, проте факти свiдчили самi за себе. Я кiлька разiв прокручував епiзод з вивантаженням третього контейнера, при великому збiльшеннi уважно вдивлявся в розпливчатi обличчя, що виднiлися крiзь оглядове скло скафандрiв. Неозброєним оком роздивитися якiсь риси було неможливо, зйомки велися на межi розподiльної здатностi приладiв, тож тут був потрiбен комп’ютерний аналiз кожного кадру, їхня обробка, звiрка й синтез. Однак не сумнiвався, що результат такої роботи буде аналогiчним тому, який отримали альвiйськi фахiвцi.

Найлегше було б списати все на простий збiг, банальну зовнiшню схожiсть. Я б, напевно, так i вчинив, коли б мав у своєму розпорядженнi тiльки один знiмок — або Корейко, або Кисельова. Але їх було два, i на обох фiгурували знайомi менi обличчя. Мало того, цi молодi люди були друзями, соратниками, „солодкою парочкою”, як називали їх знайомi; а крiм того, вони належали до вельми пiдозрiлого пiдпiльного угруповання, реальнi масштаби дiяльностi якого й дотепер залишалися для нас загадкою...

Що ж це значить, хай йому бiс? Висновок напрошувався сам собою — цi молодi люди були не тi, за кого себе видавали. I, можливо, не лише вони, а й iншi їхнi товаришi — Сергiй Iванов, Юрiй Ворушинський, Борис Компактов...

Я викликав iз пам’ятi комп’ютера досьє на всiх п’ятьох. Троє з них — Корейко, Кисельов i Вейдер-Iванов — були пiд ковпаком у нашої розвiдки вже дев’ять мiсяцiв. Ворушинський i Компактов потрапили на гачок нещодавно — про них обмовився в бесiдi з Естер i Рашеллю принц Павло.

Отже, що ж робили Аня й Сашко понад рiк тому пiд час лiтнiх канiкул? Утiм, умовно лiтнiх — тодi в пiвнiчнiй пiвкулi планети була зима, а майже всю Пiвденну займає величезний океан. Ага! Згiдно з зiбраними нашими агентами вiдомостями з середини липня до середини серпня вони вiдпочивали в гiрськолижному таборi на Новому Памiрi. Хотiлося б поговорити з iнструктором їхнього загону. Я уявив, як вiн з хвилину напружено розмiрковує, а тодi вiдповiдає: „Знаєте, щось не пригадаю їх. Зараз, стривайте, я подивлюся...”

Пауза, вiн робить запит у базу даних. Потiм: „Так, справдi, були такi. Але, хоч убийте, не можу їх пригадати. Певно, вони були дуже непримiтними, тихонями. Ви хоч уявляєте, зi скiлькома дiтьми менi доводиться працювати протягом року...”

От i все.

Так, а що далi? Тобто — далi в минуле.

Як засвiдчувало досьє, Аня була сиротою. Шiсть рокiв тому її батьки загинули в автокатастрофi. Родичi вiдмовилися брати на себе догляд за дванадцятирiчною дiвчинкою, тож її вiддали в Христовоздвиженську школу-iнтернат номер 18. Через три роки перевели в Нiколайбург. Причина переведення — звичайне перетасовування учнiв. Поширена на Новоросiї практика: найобдарованiших беруть до столицi, а вiдстаючих вiдправляють у провiнцiю.

Цiкаво, що буде, коли я зателефоную в Христовоздвиженськ i поцiкавлюсь у керiвництва iнтернату їхньою колишньою вихованкою, Анною Корейко? Можливо, вiдповiдь буде така: „Так, у нас навчалася ця дiвчинка. Але ми пам’ятаємо її не дуже добре. (Розумiй як „зовсiм не пам’ятаємо”.) Нiчим, окрiм вiдмiнних оцiнок, вона не вiдзначалася...”

А її родичi? Чи не скажуть вони, що не пiдтримували особливо близьких стосункiв з Аниними батьками й взагалi нiби й не пригадують, щоб у тих була донька? Або будуть украй здивованi: „А ми вважали, що Аня загинула разом з ними...”

Що стосується Сашка Кисельова, то вiн, за нашими даними, був з неблагополучної сiм’ї. Батько — безробiтний алкоголiк, мати — повiя й наркоманка. Два з половиною роки тому їх позбавили батькiвських прав, а хлопця всиновило немолоде бездiтне подружжя. Ось питання: якщо розшукати його колишнiх батькiв i запитати про Сашка, чи пригадають вони, що колись у них був син?..

Тепер Вейдер-Iванов. У графi „батько” стоїть прочерк — його мати була одиначкою. Коли Сергiєвi виповнилося п’ятнадцять, вона вийшла замiж за вдiвця з двома дiтьми, власника арктичної ферми з розведення моржiв. Чи то хлопець не вписався в нову сiм’ю, чи то не схотiв жити в Заполяр’ї, але незабаром переселився до своєї прабабусi, яка вже давно впала в старечий маразм. Старенька навряд чи годилася йому в опiкуни, радше це вiн пiклувався про неї, але з цього приводу нiхто не переймався. Сергiй не бомжував, не приятелював з вуличною шпаною, не попадався на крадiжках або прийомi наркотикiв. Вiн був серйозним i самостiйним хлопцем, достроково закiнчив школу, вчився в унiверситетi, добре заробляв як кiбер, забезпечував себе i свою прабабусю — коротше, з ним усе було гаразд...

У Компактова з Ворушинським були iншi iсторiї, але схожi в одному — вони також не жили зi своїми батьками. До того ж усiх п’ятьох об’єднувало ще й те, що два чи три роки тому вони змiнили мiсце проживання та навчання. Ось так!..

„Прокляття! — думав я, втупившись у екран термiналу. — Як же ми ранiше не звернули увагу?.. Втiм, ранiше ми знали лише про трьох i не виокремлювали їх iз загальної маси найближчих соратникiв цiсаревича. Не було нiчого дивного, що серед двох десяткiв молодих людей одна дiвчина-сирота, якийсь хлопчина з неблагополучної сiм’ї, а ще один не живе з матiр’ю. Проте три тижнi тому були виявленi додатковi обставини, а ми досi залишалися слiпi. Надто вже захопилися перемовинами з Павлом i забули про все iнше...”

Мої роздуми перервав дзвiнок у дверi (кабiнет був звукоiзольований), а вiдтак з iнтеркому пролунав голос Анн-Марi:

— Стiве, ти тут? Чому зачинився?

Я квапливо видобув зi зчитувального пристрою диск Шелестова, сховав його у кишеню й лише тодi впустив Анн-Марi.

— А Рейчел навiть не знала, що ти повернувся, — сказала вона з порога. — Ти прошмигнув повз неї, як миша.

— Просто вирiшив їй не заважати, — вiдповiв я, знову замикаючи дверi. — Олег ще не пiшов?

— Нi. Судячи з усього, вiн просидить у нас до пiзнього вечора. До речi, забула тобi сказати, що вранцi менi телефонувала його мати. Ми мило поговорили, i вона натякнула, що найближчим часом вони з чоловiком збираються запросити нас на вечерю. Видно, хочуть познайомитися з потенцiйними... як це тут називається?.. Сватами, здається. — Анн-Марi всмiхнулася, але, не отримавши усмiшки у вiдповiдь, уважнiше подивилася менi у вiчi. — Ти чимось схвильований? Щось трапилося?

Розповiдати їй про свою зустрiч з альвом i про отриману вiд нього iнформацiю я не мав права. Зате цiлком мiг подiлитися своїми висновками, що грунтувалися на доступних їй матерiалах.

— Щойно переглядав досьє на нашу „чудову п’ятiрку” — Корейко, Iванова, Кисельова, Ворушинського i Компактова. I виявив певнi факти, якi окремо нiчого не означають, але в комплексi... А втiм, сама подивися.

Анн-Марi знадобилося лише кiлька хвилин, щоб у всьому розiбратися.

— Господи! Але ж це схоже... це дуже схоже на ретельно розробленi легенди!

— Саме так.

Вона запитливо глянула на мене.

— Гадаєш, цi хлопцi теж агенти?

— Можливо. Питання тiльки — чиї? Таємного угруповання в нашому командуваннi або...

— Або, — пiдхопила Анн-Марi, — уряду однiєї з планет, який затiяв власну гру. Послухай, Стефане, — вiд хвилювання вона забула, що мене слiд називати Стiвом, — це дуже серйозно. Якщо твої пiдозри пiдтвердяться, то... Але спершу треба все перевiрити.

— Так, i негайно, — погодився я. — Проте це не в нашiй компетенцiї. Зараз я складу спецiальний звiт, а ти його надiшлеш.

Анн-Марi кивнула. Слово „спецiальний” означало, що звiт буде секретним навiть для неї.

— Скiльки часу тобi потрiбно?

— Не бiльше десяти хвилин.

— Добре. Тодi я просто покурю в коридорi.

Вона вийшла, а я швидко надиктував текст послання, в якому повiдомляв, що отримав вiд „об’єкта” необхiднi матерiали, а наприкiнцi додав, що виявилися несподiванi обставини. Подумавши трохи, замiнив „несподiванi” на „додатковi” i цим вирiшив обмежитись. У всякому разi для передачi iнформацiї знадобиться особиста зустрiч з уповноваженим резидентом — вмiст диска був дуже „гарячий”, щоб довiряти його мережi, навiть пiд найнадiйнiшим прикриттям.

Наклавши на цей короткий звiт свiй шифр, я покликав Анн-Марi, яка повторно зашифрувала його й надiслала за призначенням.

— От що, Стiве, — сказала вона, вiдкинувшись на спинку крiсла. — Я добре знаю, що таке розвiдка й секретнiсть. У цьому казанi я варюся все своє доросле життя, тому не вимагаю вiд тебе жодних пояснень. Але скажу одне: я впевнена, що на Новоросiю тебе послали зовсiм не для того, щоб ти координував роботу групи хлопцiв i дiвчат. Ти маєш iнше завдання, значно важливiше, нiж це. Я не забула слiв мадам Петi, що тобi мають намiр доручити справу, з якою можуть упоратися лише двоє в цiлому свiтi. Я постiйно сушу собi голову, що б це означало. I переконана, що твоя генiальна здогадка щодо нашої „чудової п’ятiрки” виникла не випадково, не на порожньому мiсцi, а в ходi виконання твого другого, таємного завдання або як побiчний продукт, або як прямий наслiдок. Думаю, що таки другий варiант.

Я нiчого не вiдповiв, бо говорити було нiчого. Хоча вже саме моє мовчання було досить красномовною вiдповiддю.

А буквально за хвилину надiйшло термiнове повiдомлення. Анн-Марi зняла з нього шифр i, переконавшись, що воно зашифроване двiчi, знову залишила кабiнет.

Коли дверi за нею зачинилися, я вiдкрив листа своїм ключем, прочитав його, перечитав, гарненько запам’ятав вказану адресу й видалив без можливостi вiдновлення. Потiм вимкнув термiнал i вийшов у коридор, де на мене чекала Анн-Марi.

— Ну що? — запитала вона.

— Якщо ти мала плани на сьогоднiшнiй вечiр, — вiдповiв я, — доведеться їх переглянути. Зараз ми виїжджаємо.

— Куди?

— На одну зустрiч. Поки це все, що я можу сказати. Я ще не знаю, наскiльки тебе втаємничать у цю справу, та коли вже викликали нас обох, то й тобi щось перепаде.

На обличчi Анн-Марi вiдбилося задоволення.

— Давно б так. А то менi вже до бiса набридло бути лише зв’язкiвцем. Час зайнятися справжньою роботою.

„Займешся, — подумав я. — Чого-чого, а роботи тепер вистачить на всiх...”

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 24