Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 25

 

25

Дорогою я намагався зiбратися з думками й зрозумiти, що вiдбувається.

Ну, гаразд, зi странглетними запалами все бiльш-менш зрозумiло. Наше керiвництво мало рацiю: якесь радикальне угруповання у вищому командуваннi, а може, уряд однiєї з планет, поки неважливо, хто саме, але хтось вирiшив украй загострити ситуацiю й змусити людство до тотального знищення всiх Чужих. Для цього альвам було передано странглетнi запали — надпотужну, але практично непридатну у вiйнi зброю. I навiть кiлькiсть її одиниць Дюбарi вгадав правильно — три. З першим пристроєм альви провели випробування, другий спробували розiбрати, а третiй, єдиний, що залишився, пiсля довгих вагань усе ж таки застосували проти габбарiв.

Проте в цю картину жодним чином не вписувалися Аня Корейко й Сашко Кисельов. Що робили цi дiти (атож, по сутi, ще дiти) на борту корабля, який передавав альвам зброю? Що вони роблять тут, на Новоросiї, у товариствi ще трьох своїх однолiткiв?.. Як мiнiмум трьох, але, судячи з усього, їх набагато бiльше. До чого вони прагнуть, чого добиваються? I головне — хто, хай йому бiс, їх сюди послав?..

А втiм, може, нiхто не посилав. У мене народилася досить дурна гiпотеза, що кiлька рокiв тому група вундеркiндiв розкрила найзахищенiшi секрети людства, заволодiла найпередовiшою технологiєю i зажадала влади. Такої влади нi на Землi, нi на Террi-Галлiї, нi на будь-якiй iншiй вiльнiй планетi пiдлiтки не отримали б, хай би вони були хоч тричi вундеркiнди й володiли якими завгодно секретами. Зоставалися лише контрольованi чужинцями свiти, i серед них Новоросiя — країна, де вся влада, без подiлу на законодавчу, виконавчу й судову гiлки, зосереджена в руках однiєї людини. Треба тiльки вибрати вiдповiдну кандидатуру на цю посаду й здiйснити державний переворот...

Та нi, повна дурня! Схоже на сюжет книги чи фiльму, а не на реальне життя. Дiйснiсть надто жорстока, вона не визнає дитячих iгор.

Проте... проте менi не давали спокою слова цiсаревича Павла, що їх вiн сказав у розмовi з Рашеллю й Естер: „Вейдер i вся його команда трохи схибленi. Ба навiть не трохи. Iншi просто не довiряють старшому поколiнню, а вони ненавидять усiх дорослих без винятку”.

Отак. Не бiльше i не менше...

Я посадив флаєр бiля головної будiвлi замiського мотелю, i ми з Анн-Марi увiйшли до контори. Адмiнiстратор зустрiв нас широкою професiйною усмiшкою:

— Чим можу допомогти, панове?

— Недавно ми замовили у вас номер, — вiдповiла Анн-Марi, яка краще за мене володiла росiйською.

— Вашi iмена?

— Фiона i Патрiк О’Лiрi.

— Так, звiсно, — пiдтвердив адмiнiстратор, навiть не глянувши на екран термiналу. Вiн виклав на стiйку картку-ключ. — Номер сорок шiсть. Як ви й просили, на вiдлюддi, бiля самого лiсу. Там уже прибрано, обiд чекає на вас у мiкрохвильовiй печi, а в холодильнику лежить пляшка шампанського. Якщо знадобиться ще щось, дайте знати.

Анн-Марi взяла картку.

— Дякую, цього вистачить.

Коли ми вже прямували до виходу, адмiнiстратор зауважив:

— Схоже, ви арранцi.

Я озирнувся i з легким сарказмом промовив:

— I як тiльки ви здогадалися!

Флаєр за хвилину домчав нас до потрiбного будиночка, ми вiдчинили дверi й зайшли досередини. Нi в маленькому передпокої, нi в самiй кiмнатi з широким двоспальним лiжком нiкого не було. Всюди панували iдеальний порядок i стерильна чистота.

— Так, — сказала Анн-Марi. — Отже, ми першi. Доведеться зачекати.

— Не доведеться, — пролунав хрипкий хлоп’ячий тенор, i з сумiжної ванної кiмнати вийшов невисокий хлопець рокiв вiсiмнадцяти, з темно-каштановим волоссям, досить довгим, щоб приховати комп’ютерний iмплант на скронi. А в тому, що цей iмплант був, я нi митi не сумнiвався, бо перед нами стояв Сергiй Iванов-Вейдер власною персоною. У руцi вiн тримав нацiлений на нас пiстолет-паралiзатор.

Реакцiя Анн-Марi була блискавичною. Вона рiзко вiдштовхнула мене вправо, сама кинулася влiво, вихопила з кишенi свiй паралiзатор i вистрiлила у Вейдера...

Вiрнiше, натиснула на спуск. Пострiлу не було. Зброя не спрацювала. Анн-Марi з розгубленим виглядом знову й знову натискала кнопку, але безрезультатно.

Вейдер посмiхався, дивлячись на неї мало не поблажливо. Я хотiв було скористатися цим i накинутись на нього з iншого боку, проте вчасно згадав про пристрiй у браслетi мого годинника. Якщо Вейдер пiдстрiлить мене, то спрацює захист, i тодi постраждає не лише вiн, а й Анн-Марi.

Тим часом у дверях з’явилося ще двоє молодих людей, у яких я впiзнав Компактова й Ворушинського. Вони також мали паралiзатори.

— Викиньте, панi, свою цяцьку, — сказав Iванов-Вейдер. — Тут вона не працює. Зате наша зброя у повному порядку, це я вам гарантую.

Я пiдступив до Анн-Марi й мiцно взяв її за руку. По-перше, щоб вона не кинулася в рукопашну. По-друге, через згаданий уже браслет. Тепер вiн захистить нас обох.

— Хлопцi, — твердо промовив я. — Ви мусите пiти звiдси. Негайно, iнакше вам буде непереливки.

— Чекаєте пiдкрiплення? — озвався Компактов глузливим тоном. — Нiкого не дочекаєтеся. Нiхто з керiвництва вам зустрiч не призначав. Вони не знають, що ви тут, i взагалi не отримували вашого листа. Вейдер перехопив його, а у вiдповiдь надiслав фальшивку, щоб заманити вас сюди.

Нiчого нового вiн менi не повiдомив. Я вже й сам про все здогадався. Цi хлопцi були в курсi кожнiсiнького нашого кроку. Вони стежили за нами, пiдслуховували нас, контролювали нашi секретнi лiнiї зв’язку, знали нашi шифри. Вони водили нас за носа, мов малих дiтей...

Так, наразi саме ми опинилися в ролi дiтей. А вони... вони хто завгодно, тiльки не дiти. Вони справжнi дияволи у подобi пiдлiткiв!

— Грiм i блискавка на вашi голови! — пробурмотiла Анн-Марi.

Вейдер гмикнув.

— Дурна фраза. Як я розумiю, це кодовi слова для ввiмкнення передавача. Вiн у вас у сережцi чи в обручцi? Втiм, не має значення. Ваш сигнал тривоги все одно нiхто не почув. Вiн був отриманий найближчим ретранслятором, а потiм безслiдно зник у мережi. Я подбав про те, щоб вашi канали аварiйного зв’язку було заблоковано.

Оце так! Серйозна пастка...

— Ми можемо обiйтися i без сторонньої допомоги, — сказав я. — У мене є один захисний пристрiй. Скажу чесно: не маю уявлення, як вiн дiє. Але знаю, що вiн уб’є вас. У кращому разi серйозно покалiчить. Вiн спрацює автоматично, якщо ви пiдстрелите мене з паралiзатора. А дiстати бластери або щось подiбне ви не встигнете — я ввiмкну його вручну. Повiрте, я не блефую.

— Ми вiримо, — кивнув Вейдер. — Вiримо, що у вас є те, про що ви кажете. Але ви не посмiєте його застосувати.

— Чому?

— Бо тодi ви перевищите необхiдну мiру самооборони. Адже ми не збираємося вас убивати, хiба ви ще не зрозумiли? Коли б ми хотiли, ви були б уже мертвi. Для нас не було проблемою замiнувати цей будиночок i пiдiрвати його. Але нам не потрiбна ваша смерть, як не потрiбна смерть найяснiшого государя Олександра Михалича. Ми стiльки разiв казали це Пашi, переконували його, що все буде гаразд, але вiн, телепень такий, не вiрив нам. I зв’язався з вами, щоб ви врятували його нiкчему-татуся. — Хлопець осмiхнувся. — Авжеж, ми знаємо, про що розмовляють Паша й Естер у лiжку. Нам багато вiдомо. Але й ви знаєте про нас дещо, чого знати не слiд. Тому вам доведеться провести деякий час у полонi. Тiльки й усього. Ми пiдкинемо докази, якi переконають ваше начальство, що вас вистежила й захопила альвiйська контррозвiдка. На нас нiхто не подумає. А згодом ми вас звiльнимо — коли здiйснимо все задумане. Отже, можете не хвилюватися за свої життя.

— Ми цiнуємо вашу великодушнiсть, — сказав я. — Але нас це не влаштовує. Ви вляпалися, хлопцi, ваша гра скiнчилася. А зараз стiйте сумирно, не робiть рiзких рухiв. Ми йдемо.

— Нiкуди ви не пiдете, — спокiйно заперечив Вейдер i вистрiлив з паралiзатора.

Анн-Марi, знепритомнiвши, впала. Я не встиг її пiдхопити, бо боявся випустити зi своєї долонi її руку i бодай на секунду втратити з нею контакт. Сiвши навпочiпки над непритомним тiлом, я насамперед перевiрив пульс — в рiдкiсних випадках дiя паралiзатора викликає зупинку серця. На щастя, все обiйшлося.

Я пiдвiв погляд на Вейдера i зi злiстю промовив:

— Ти дурень, Сергiю Iванов! Хоч як там тебе звати насправдi, але ти все одно дурень. Промiнь мiг зачепити мене, а пристрiй спрацьовує не лише вiд прямого попадання.

— Менi це вiдомо, — так само незворушно вiдповiв вiн. — Тож, будь ласка, вiддайте свого годинника. Адже транслятор у браслетi, правда?

— Щодо транслятора не в курсi, але захисний пристрiй справдi там. I вiддавати його не збираюся. Навпаки... — Я зробив виразну паузу, потiм бовкнув перше, що спало на думку: — Останнє альвiйське попередження!.. До вашого вiдома, це кодова фраза, я запустив тридцятисекундний вiдлiк. Бiжiть геть, ви ще маєте час для порятунку. Ну ж бо!

Хлопцi не зрушили з мiсця. Схоже, вони розкусили мiй блеф. Але я вирiшив стояти до кiнця, сподiваючись, що хоч у одного з них нерви не витримають. А тодi й iншi побiжать за ним.

— Залишилося двадцять секунд, — попередив я.

От чорт! Не було б зi мною Анн-Марi, я спробував би втекти. А якби вони пiдстрелили мене — ну що ж, самi напросилися. Але так, холоднокровно прирiкати їх на загибель або на важкi калiцтва... нi, я не мiг.

— Десять секунд...

Кляте командування! Клятi Дюбарi з Лефевром! Дали менi зброю, якою я не в змозi скористатися. Не годжусь я для такої роботи, не годжуся. Я можу водити кораблi, можу воювати з чужинцями, але вбивати людей...

— П’ять секунд... чотири... три... двi... Увага!..

Я вже збирався сказати, що слово „увага”, вимовлене моїм голосом, деактивує пристрiй, а потiм придумати якийсь iнший трюк, але Вейдер випередив мене:

— Ой! Не спрацювало. От шкода! — Вiн дiстав з кишенi невеличкий плаский прилад i помахав ним перед собою. — Вашi командири не сказали, що є спосiб нейтралiзувати дiю транслятора. Вони взагалi нiчого вам не сказали. Навiть те, для чого призначена та штука, яку ви носите на зап’ястку. I вже тим бiльше не повiдомили, що вакуумний вибух необов’язково має супроводжувати роботу транслятора, що це лише первинна вада конструкцiї, яка легко усувається. Проте в пристроях, що їх використовують вашi розвiдники, цей недолiк залишили спецiально, для маскування — щоб пiд час вибуху замести всi слiди. Хай i цiною людських життiв. Усе-таки ваше керiвництво — жорстокi люди.

— Годi вже, Вейдере, — озвався Ворушинський. — Поламав комедiю, i досить. Нам час iти.

— Атож, твоя правда, — погодився Iванов i вистрiлив у мене.

 

Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 25


Спасибо партнёрам: