Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 3

 

3

Майже на самiй околицi мiського кладовища Паталiпутри є невеличка алея, вздовж якої розташовано в ряд сорок три скромних надгробки, схожi один на одного, як близнята. Iмена на них було викарбувано рiзнi, дати народження — також, зате день смертi скрiзь вказано однаковий. Тут знайшли свiй останнiй прихисток ученi й iнженери Ранжпурського Iнституту Фiзики, якi третину столiття тому зробили вiдчайдушну й безнадiйну спробу пiдняти на Магаваршi масове повстання проти чужинцiв.

Власне, бунтiвникiв було бiльше, нiж сорок три, але деякi з них, зокрема професор Агатiяр, уникли долi своїх товаришiв, бо слiдству не вдалося довести їхню провину, а глава та iдейний натхненник змови, Раджiв Шанкар, зумiв втекти з в’язницi в нiч напередоднi страти. Точнiше, його викрали з камери смертникiв — усупереч його ж власному бажанню. I лише зараз, через тридцять чотири роки, вiн возз’єднався у Вiчностi зi своїми друзями та соратниками...

Пiд збройний салют шеренги сивочолих ветеранiв Опору урну з попелом Шанкара опустили у свiжовикопану могилу, а вiдтак присутнi жменя за жменею засипали її землею. Потiм сипкий горбик ретельно утрамбували, а поверх нього встановили такий же скромний надгробок. Як i на рештi, на ньому було викарбувано лише iм’я з днями народження i смертi. Двi цi дати роздiляло мало не сто рокiв.

Першим квiти на могилу поклав iмператор Магаваршi Падма XIV. Схиливши колiно, вiн тихо проказав:

— Знаю, старий, за життя ти так i не змiг пробачити нас — тих, хто був причетний до твого звiльнення, хто не дозволив тобi померти разом з усiма. Ти розумiв, що це необхiдно; розумiв, що був потрiбен нам живим; розумiв, що ми могли врятувати лише одного з вас — i зробили цей важкий вибiр на твою користь. Усе це ти чудово розумiв, але пробачити нас було понад твої сили. — Iмператор зробив коротку паузу. — Кажуть, що мертвi прощають усе. Сподiваюся, це так. Сподiваюся, що тепер твоя буремна душа знайшла спокiй, а ми дочекалися вiд тебе прощення.

Наступною була дочка Падми, двадцятисемирiчна принцеса Сатi. Поклавши свiй букет, вона зо хвилину мовчки стояла перед надгробком, в її гарних чорних очах блищали сльози. Раджiв Шанкар був для неї не просто прем’єр-мiнiстром країни, яку вона номiнально очолювала. Останнi п’ять рокiв вiн фактично замiнив їй батька, був її наставником i радником, але не в справах державних (жодних владних повноважень вона не мала), а просто як людина, як друг, як старший товариш.

Попередньо планувалося, що Сатi очолить Королiвство Iндiю на Землi, та коли магаваршцi отримали в своє повне розпорядження систему Барнарда, вона вирушила туди разом iз бiльшiстю своїх спiввiтчизникiв. Земна Iндiя, як i в довоєннi часи, стала республiкою, а в Свiтi Барнарда була проголошена конституцiйна монархiя — правонаступниця Держави Магаваршi. Проте Сатi категорично вiдмовилася прийняти королiвський титул, аргументуючи це тим, що її батько, глава iмператорського дому, ще живий i в осяжному майбутньому вмирати не збирається. У результатi Сатi оголосили регентом нового королiвства — що, втiм, сутi справи не мiняло. Так чи iнакше всi її обов’язки зводилися до виконання представницьких функцiй, а реальна влада належала всенародно обраним Нацiональним Зборам, якi на власний розсуд формували Кабiнет Мiнiстрiв. У Свiтi Барнарда вже двiчi проводилися парламентськi вибори, i двiчi на них упевнено перемагала Лiга Свободи на чолi з Раджiвом Шанкаром. Тепер, зi смертю очiльника, правляча партiя залишилася без свого керiвника, держава — без прем’єр-мiнiстра, а країна — без харизматичного лiдера...

Слiдом за Сатi останнi почестi Шанкару вiддали його соратники, якi прибули на „Зорi Свободи”, — колись провiднi дiячi пiдпiлля на Магаваршi, а нинi високопоставленi урядовцi. Серед пасажирiв мого корабля було також два не-магаваршця — дядько Рашелi, адмiрал Клод Брiсо, заступник начальника Генерального Штабу Вiйськово-Космiчних Сил Терри-Галлiї, i доктор Поль Карно, голова Ради Мiнiстрiв Земної Конфедерацiї. За своїми посадовими обов’язками вони часто спiлкувалися з прем’єр-мiнiстром Свiту Барнарда, i протягом цих семи рокiв у них iз Шанкаром склалися теплi, дружнi вiдносини.

Далi настала наша черга — членiв команди крейсера, разом з якими Шанкар брав участь у боях за звiльнення Сонячної системи, а потiм повз надгробок поволi поплив людський потiк старикiв — останнiх мешканцiв Магаваршi. Тут їх зiбралося близько двадцяти тисяч — добра половина населення планети. Вони йшли алеєю неквапом, їм нiкуди було поспiшати, i кожен iз них ненадовго затримувався бiля могили, аби вголос чи подумки сказати кiлька слiв найшанованiшому представнику їхнього поколiння, який ще за життя став легендою для багатьох мiльйонiв спiввiтчизникiв.

Ми не стали заважати старим прощатися з Шанкаром i попрямували до виходу з кладовища, де була стоянка легкового транспорту i вхiд на станцiю метро. Я збирався влiзти у флаєр, де вже зручно розмiстилися Рашель i Анн-Марi, аж тут до мене пiдiйшла принцеса Сатi.

— Батько просить, щоб ви полетiли разом iз ним, — сказала вона. — А я складу компанiю вашим друзям. Не заперечуєте, капiтане?

Не чекаючи на мою вiдповiдь, Сатi прослизнула в кабiну й влаштувалася в крiслi водiя. З деяким подивом я знизав плечима й кивнув:

— Нiяких заперечень, принцесо.

— От i добре. Тодi зустрiнемося в палацi.

З цими словами вона зачинила дверцята й завела двигун. Я помахав рукою, прощаючись з Анн-Марi, послав Рашелi поцiлунок (донька, звiсно, вiдповiла менi тим же) i попрямував до флаєра iмператора.

Падма вже чекав на мене у своїй машинi й був настiльки люб’язний, що надав мiсце водiя в моє повне розпорядження. Мабуть, вiн знав, що я дуже не люблю лiтати пасажиром, а втiм, цього не люблять усi без винятку пiлоти.

Коли я пiдняв флаєр у повiтря, iмператор попросив:

— Спершу зробiть кiлька кiл над кладовищем, а потiм летiмо в палац.

Так я i вчинив. Унизу алеєю все ще плив людський потiк, i на тому мiсцi, де був похований Раджiв Шанкар, уже здiймався значних розмiрiв пагорб iз живих квiтiв, що цiлком сховав пiд собою надгробок. Не обдiлили увагою й могили його соратникiв, якi вiддали свої життя в iм’я майбутньої перемоги. З першого погляду, їхня жертва здавалася марною — вони ж тодi нiчого не досягли, i лише через двадцять шiсть рокiв Магаваршу було звiльнено вiйськами Терри-Галлiї. Але саме пам’ять про тi подiї не дозволила нам остаточно впасти в летаргiю, змиритися з неволею, на яку прирекли нас чужинцi, i десь у глибинi душi, на пiдсвiдомому рiвнi, ми були готовi до боротьби за свою свободу. I через чверть столiття, коли це знадобилося, на планетi спалахнуло масове повстання, яке вiдвернуло на себе увагу окупацiйних вiйськ i дало можливiсть галлiйському флотовi без iстотних втрат захопити контроль над нашою дром-зоною. Це частково пом’якшувало нам, вихiдцям з Магаваршi, почуття сорому за те, що свого часу ми практично без бою капiтулювали перед Чужими, а потiм понад сто рокiв покiрливо прожили пiд їхньою владою, тодi як мешканцi багатьох iнших планет боролися до останку i, навiть зазнавши поразки, продовжували чинити опiр загарбникам...

— Шанкар був великою людиною, — мовив Падма, коли я почав набирати висоту, приєднуючись до решти флаєрiв, що прямували до центру Паталiпутри, де розташовувався iмператорський палац. — Правду кажучи, я не вiрив, коли вiн обiцяв, що за п’ять рокiв Свiт Барнарда стане нарiвнi з Террою-Галлiєю i Землею. Не вiрив, хоча для цього були всi об’єктивнi передумови — i розвинута економiка планети, майже не зруйнована вiйною, i чотиримiльярдний людський потенцiал. Не вiрив, бо знав наших спiввiтчизникiв — працелюбних, самовiдданих, готових зносити тяготи лихолiть, але переважно безiнiцiативних, звичних у всьому покладатися на допомогу й заступництво держави. Проте Шанкар зумiв з цим упоратися, йому вдалося переламати психологiю магаваршцiв, змiнити традицiйну систему цiнностей суспiльства й примусити його динамiчно розвиватися... — Iмператор трохи помовчав. — Шкода, що вiн залишив нас так рано.

— Тепер йому потрiбна гiдна замiна, — пiсля певних вагань сказав я. Вже сiм рокiв я був громадянином Землi й почувався стовiдсотковим землянином, але все одно продовжував вважати нинiшнiх мешканцiв Свiту Барнарда своїми спiввiтчизниками, i менi було небайдуже їхнє майбутнє. — Потрiбна людина, яка за своїм авторитетом i впливом могла б зрiвнятися з паном Шанкаром. Особисто я думаю, що така людина є.

Iмператор кивнув.

— Я розумiю, що ви маєте на увазi. Проте це неможливо.

— Атож, неможливо, — погодився я, перемикаючи флаєр на автопiлот. — Але необхiдно.

Вiн пильно подивився на мене.

— Так само вiдповiла менi Сатi. Ви з нею обговорювали це питання?

Я похитав головою.

— Нi, сер, не обговорював. Просто це очевидно. Бувають ситуацiї, коли неможливiсть мусить поступитися перед необхiднiстю.

— Гм-м, — протяг Падма. — Ви знову точнiсiнько повторили її слова. Для повного збiгу вам слiд ще додати, що менi зовсiм не обов’язково сумiщати королiвськi обов’язки з урядовою посадою. Мовляв, я цiлком можу зректися корони i вже як пересiчний громадянин прийняти портфель прем’єр-мiнiстра.

— Я думав про такий варiант, — вiдповiв я. — Вiн напрошується сам собою.

— Ну, звiсно, напрошується, — зiтхнувши, погодився iмператор. — А на сорок тисяч старих, якi залишаються на Магаваршi, нiхто не зважає.

— Про них можуть подбати й iншi. Ви ж самi переконалися, що людство не кинуло їх напризволяще. А ви зараз потрiбнi в системi Барнарда. Потрiбнi чотирьом мiльярдам людей, якi й досi вважають себе вашими пiдданими. Потрiбнi цiлiй планетi — i не якiй-небудь, а тiй, що входить у трiйку провiдних свiтiв людства. Це ваш обов’язок, сер. Обов’язок, найвищий з усiх, що ви взяли на себе сiм рокiв тому.

Зо хвилину ми летiли мовчки. Нарештi Падма промовив:

— Не буду з вами сперечатися, мiстере Матусевич. Менi вистачає суперечок з донькою i мiнiстрами. А вас я запросив супроводжувати мене не для розмов про полiтику. Мене цiкавить, як ви поживаєте. Мушу визнати, я був дуже здивований, коли побачив вас у колишньому званнi й на колишнiй посадi. Щось ви застрягли на службових щаблях i вище не посуваєтеся.

Я знизав плечима.

— Чому це застряг? Здається, все нормально. Адже своє нинiшнє звання я отримав нiби авансом, а зараз вiдпрацьовую його. Погодьтеся, сер, капiтан цивiльної авiацiї, хоч вiн i носить чотири золотi шеврони, все-таки не рiвня капiтану вiйськово-космiчного флоту. Максимум, на що я заслуговував, та й то з великою натяжкою, це другий ранг — тобто по-нашому звання командора. Просто так сталося, що Рашель примусила мене надiти батькiв мундир, а галлiйське командування вирiшило з цим змиритися, розумiючи, що пониження в чинi образить мене. Така ж ситуацiя i з посадою: я одним махом пересiв з суборбiтального вантажного лайнера в капiтанське крiсло висококласного бойового крейсера. У флотi є чимало офiцерiв старших вiд мене i за вiком, i за вислугою рокiв, якi можуть лише мрiяти про таке призначення.

Iмператор скептично гмикнув:

— Ви надто скромнi, капiтане, i явно недооцiнюєте своїх здiбностей. Ви не належите до числа тих „багатьох офiцерiв”; ви людина неординарна, талантами вас природа не обiйшла. До того ж зараз триває вiйна, а на вiйнi просування по службi визначається не вiком i вислугою рокiв, а реальними бойовими заслугами. Я трохи розбираюся в нагородах, — вiн виразно подивився на орденськi планки з лiвого боку мого парадного мундира, — i бачу у вас не тiльки брязкiтки, якi роздають усьому особовому складу з нагоди чергової перемоги. За цi сiм рокiв ви примудрилися здобути мало не всi вищi ордени та медалi планет Спiвдружностi. Поряд iз вами Арчiбальд Ортега, дарма що носить адмiральськi зiрки, має вигляд шмаркатого новобранця. А проте вiн неухильно рухається вгору, а ви залишаєтеся на мiсцi. Як на мене, це кричуща несправедливiсть з боку вашого начальства.

„От дiдько! — занепокоївся я. — Бракувало лише, щоб вiн висловив своє обурення земному урядовi...”

— Я не вважаю це несправедливiстю, — обережно заперечив я. — I начальство тут, власне, нi до чого. Рiч у тiм, що я сам не прагну пiдвищення — нi на посадi, нi в чинi.

— Он як? — здивувався Падма. — Чому? Хiба вам не хочеться командувати чимось бiльшим, серйознiшим — важким крейсером, дредноутом чи лiнкором? Або очолювати бригаду кораблiв?

— Уявiть собi, сер, не хочеться. Я цiлком задоволений своєю „Зорею Свободи”. На нiй я i капiтан, i перший пiлот, i навiгатор; я не лише командую, а й власноруч керую своїм кораблем. Це саме те, про що я завжди мрiяв. А командир великого судна просто сидить собi на капiтанському мiстку, роздає цiннi вказiвки i контролює дiї пiдлеглих. Теж вiдповiдальна робота, не заперечую, але вона не для мене.

Iмператор ненадовго задумався.

— Авжеж, я пригадую з вашого досьє, що у вiртуальних реальностях ви надавали перевагу кораблям середнiх та малих габаритiв. На зразок тiєї ж „Зорi Свободи”... Проте зараз триває вiйна, — наполегливо повторив вiн. — А на вiйнi у солдата не питають, що йому до вподоби, а що — нi. Його спрямовують туди, де вiн буде кориснiшим. Може, я помиляюся, але чомусь менi здається, що на посадi командира легкого крейсера ви не реалiзуєте повною мiрою свiй величезний потенцiал. Я зовсiм не лещу вам, мiстере Матусевич, я справдi так вважаю. Невже ваше начальство iншої думки?

Пiд його пильним, проникливим поглядом я знiяковiв.

— Нi, сер, воно... мабуть, воно подiляє вашу думку. Але менi поки вдається викручуватися.

— I яким же чином?

— Ну, спочатку, коли земний флот тiльки формувався, мене залишили на колишнiй посадi, оскiльки в моїй особовiй справi було свiже стягнення за те, що я не доповiв своєчасно командуванню про присутнiсть на кораблi двох полонених — Ахмада Рамана i альва Шелестова. Рокiв чотири потому це стягнення було зняте, i вже почалися розмови про моє швидке пiдвищення — мене збиралися призначити капiтаном флагмана ескадри. Менi це зовсiм не подобалося, i я... словом, я заробив ще одне стягнення. Провина була несерйозна, всього лише порушення субординацiї, але цього вистачило, щоб мене викреслили зi спискiв на пiдвищення.

— На цiлих чотири роки?

— Тiльки на пiвтора. Потiм менi ще двiчi доводилося вдаватися до цього прийому. Востаннє, пiсля звiльнення Цзяньсу, йшлося про звання коммодора i передачу пiд моє командування бригади.

Падма здивовано похитав головою.

— Дивна ви людина, капiтане.

— Просто я не створений для вiйськової служби. З мене вийшов кепський солдат.

— Не кепський, а лише недостатньо честолюбний, — уточнив вiн.

— Це одне й те саме. Якийсь давнiй полководець, забув його iм’я, говорив: поганим є той солдат, який не хоче стати генералом. А я саме такий. Я не тримаю в своїй шафi новенький адмiральський мундир, менi нi до чого вищi команднi посади, я просто хочу лiтати. У мирний час я, напевно, став би капiтаном Вiльного пошуку або космiчним торговцем. Але поки бодай одна людська планета перебуває пiд владою чужинцiв, я не можу залишатися осторонь.

— Так, розумiю, — сказав Падма. А потiм, без жодного переходу, додав: — Донька менi говорила, що ви розлучилися з дружиною.

Я спохмурнiв.

— Це правда, сер. Ще два роки тому.

— Чому? Не зiйшлися характерами?

Я вiдповiв не вiдразу. Але все ж вiдповiв:

— Та нi, начебто зiйшлися. Просто... — Я зам’явся. — Луїза так i не змогла забути свого першого чоловiка. Вона намагалася, дуже намагалася, але не змогла. Коли б я був хоч трохи менше схожий на Жофрея, у нас би все склалося, ми iдеально пiдходили один одному. А так... а так я постiйно нагадував їй про нього. В менi вона бачила його, вона любила мене не як Стефана Матусевича, а як Жофрея Леблана. Ми обидва сподiвалися, що з часом це мине, однак нi. Цiлих п’ять рокiв терпiли заради Рашелi, а коли вона стала досить дорослою, аби зрозумiти нас, ми розiйшлися. Тихо й мирно, без сварок i скандалiв, як личить вихованим людям.

У своїй короткiй розповiдi я, зрозумiло, згладив деякi гострi кути. Всi п’ять довгих рокiв, проведених з Луїзою, були для мене справжнiсiнькою мукою, а для неї — правдивим кошмаром. Нашi страждання поглиблювало ще й те, що загалом ми чудово ладили й були, як то кажуть, створенi один для одного. Жофрей Леблан знайшов собi iдеальну дружину, яка так само iдеально пiдходила й менi... Та, на жаль, у Луїзиних очах я був лише тiнню її першого чоловiка. Бiдолашна просто божеволiла, коли у мене прохоплювався якийсь типово жофреївський жест або я, розмовляючи французькою, ненавмисно вживав один iз характерних зворотiв, запозичених у Рашелi, яка, у свою чергу, перейняла їх вiд батька. Одного разу Луїза зiзналася менi, що тодi їй здається, нiби вона потрапила в потойбiчний свiт i зустрiлася з покiйним Жофреєм... Словом, при всiй нашiй сумiсностi нормального подружжя з нас не вийшло. Лише жалюгiдна подоба сiм’ї, зовнiшня видимiсть, щось на кшталт iлюзiї, яка iснувала виключно для Рашелi. А потiм, коли донька пiдросла й почала пiдозрювати негаразди, нам нiчого не залишалося, як розiйтися. Тепер, озираючись назад, я iнколи дивуюся, що ми взагалi зумiли протриматися так довго. Мабуть, це стало можливим тiльки завдяки тому, що в середньому сiм, а то й вiсiм мiсяцiв на рiк я проводив поза домом, на рiзних завданнях...

Iмператор дiстав сигарету, з ввiчливостi спитав моєї згоди й лише потiм закурив.

— Зате з Рашеллю у вас все гаразд, — зазначив вiн. — Це одразу вiдчувається. Вам вдалося замiнити їй батька. Бiльше того, ви не просто замiнили, ви стали їй батьком.

„Що правда, то правда”, — в думках погодився я, пригадавши, як пiд час однiєї з наших нечисленних зустрiчей пiсля розлучення Луїза напряму звинуватила мене у викраденнi доньки. Власне, так воно й було...

— Рашель була дуже милою дiвчинкою, — тим часом вiв далi Падма. — А зараз стала чарiвною молодою дiвчиною. Хоча й надто серйозною як на свiй вiк. Напевно, вам важко з нею.

— Важко, — визнав я i щасливо всмiхнувся. — Але приємно.

Нашу подальшу розмову перервав лункий передзвiн комунiкатора. Iмператор увiмкнув зв’язок, i на екранi з’явилося смагляве обличчя чоловiка мого вiку — того самого диспетчера, який допомагав менi при посадцi корабля. Вiн був одним iз волонтерiв, якi разом з Падмою добровiльно залишилися на Магаваршi, щоб допомагати старим.

— Слухаю, Шантi? У чому рiч?

— Схоже, назрiвають проблеми, сер, — схвильовано доповiв диспетчер. — Серйознi проблеми. Щойно ми отримали повiдомлення вiд чужинцiв. П’ятдесятники термiново перекидають у наш локальний простiр Другий сторожовий флот Суомi, а дварки — свої дислокованi в цiй системi частини.

У моїх грудях похололо. Невже це через нас — точнiше, через прибулих на „Зорi Свободи” пасажирiв? Якимось чином Чужi дiзналися, що корабель доправив на Магаваршу принцесу — регента Свiту Барнарда, заступника начальника Генштабу Терри-Галлiї, а також голову земного уряду з доброю дюжиною мiнiстрiв, i вирiшили не випускати таку цiнну здобич... Хоча нi, навряд. Дуже сумнiвно, щоб п’ятдесятники й дварки пiшли на таку авантюру. Вони знають, за якими законами живе наше суспiльство, i мають розумiти, що втрата окремих лiдерiв не завдасть людству iстотної шкоди, а радше навпаки — лише згуртує людей i пiдштовхне їх до ще рiшучiших дiй.

Судячи з виразу обличчя iмператора, вiн думав про те саме. I висновки його були аналогiчними.

— Чим чужинцi пояснюють свої дiї? — запитав вiн.

— Загрозою вторгнення габбарiв. У повiдомленнi йдеться, що вона цiлком реальна, але чому — не уточнюється. Авангард флоту вже залишив дром-зону й на повнiй швидкостi рухається до Магаваршi. Його прибуття слiд чекати годин за двадцять.

— Це все?

— Так, сер. Радiограма коротка, i я майже дослiвно переказав її змiст. Якщо бажаєте, можу переслати текст оригiналу.

— Нi, не треба. — Падма повернувся до мене. — Мiняйте курс, мiстере Матусевич. Ми летимо в космопорт. Зараз я зв’яжуся з рештою i повiдомлю їх про новi обставини. Дуже неприємнi обставини...

 

Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 3


Спасибо партнёрам: