Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 31

 

СТЕФАН: У ПОЛОНI

31

Нас з Анн-Марi розмiстили в комфортабельнiй каютi, що складалася з двох житлових кiмнат — спальнi та кабiнету. Принаймнi ми вважали, що це каюта космiчного корабля, бо були наявнi всi її характернi ознаки. Хоча, звiсно, ми могли перебувати i в якомусь пiдземному комплексi. Але найвiрогiднiшим уявлявся саме варiант з кораблем.

Бути в’язнем до дiдька неприємно, особливо, якщо не знаєш, хто твої тюремники. Вiд моменту нашого полонення ми не просунулися нi на крок у вирiшеннi цього питання й лише мучилися всiлякими припущеннями.

Добре хоч за Рашель переживати не довелося. Ще на самому початку, коли ми з Анн-Марi щойно прокинулися пiсля дiї паралiзатора й лишень почали обговорювати, що з нами трапилося, до каюти ввiрвалася Аня Корейко, вимахуючи в повiтрi пiстолетом. Її блiде обличчя, запаленi очi й дрiбне тремтiння рук свiдчили, що вона, як i ми, страждає на постпаралiзацiйний синдром. Дiвчина була боса, в короткому квiтчастому халатi, пiд яким, наскiльки я мiг розгледiти, була вiдсутня будь-яка бiлизна.

— Ваша донька, ця сука... — заледве повертаючи язиком, проказала вона, люто зиркаючи на мене. — Я ще доберуся до неї... Я їй таке влаштую...

Очевидно, Аня прибiгла до нас, щоб, з огляду на недосяжнiсть Рашелi, вiдiгратися на менi, але вiд чергової дози паралiзатора мене врятував Борис Компактов. Вiн з’явився в каютi слiдом за Анею, вiдiбрав у неї зброю, ухопив за плечi й буквально потяг її до виходу.

— Та вгамуйся ти! — говорив вiн. — Ви з Сашком самi лоханулись, нiчого винних шукати. I не брикайся, а то й вiд мене перепаде, якщо тобi замало...

Ми з Анн-Марi навiть не намагалися скористатися ситуацiєю, щоб напасти на Бориса й Аню. По-перше, перебували не в найкращiй фiзичнiй формi, а по-друге, це все одно було марно — охоронна система корабля умить пiдстрелила б нас iз паралiзаторiв.

А з цього iнциденту сам собою напрошувався висновок, що Рашелi пощастило бiльше за нас i вона зумiла вислизнути, провчивши Аню Корейко i Сашка Кисельова.

— Молодець дiвчинка! — сказала Анн-Марi. — Бодай за неї ми можемо бути спокiйнi. Тепер цим змовникам не вдасться звалити вину за наше зникнення на альвiв.

— Цiкаво, — уголос мiркував я, — чи був при цьому Олег? А якщо був, то на чий бiк пристав?

Анн-Марi гмикнула:

— Як на мене, питання риторичне. Ясно, на чий. Нiяка дружба, навiть найвiдданiша, не може змагатися з коханням...

Аня з Борисом були першими й останнiми нашими вiдвiдувачами. Бiльше нiхто до нас не заходив, навiть аби принести їжу, тому ми снiдали, обiдали й вечеряли продуктами з харчового автомата.

Комп’ютерний термiнал у каютi було передбачливо деактивовано, проте нашi тюремники виявилися досить люб’язними й повнiстю не вiдрiзали нас вiд зовнiшнього свiту, дозволивши стежити за подiями на планетi за передачами державних телеканалiв. Увесь наступний день пiсля нашого полонення цi передачi не вiдзначалися рiзноманiтнiстю — вiд самiсiнького ранку всюди транслювався якийсь балет. Попервах ми, заклопотанi власними проблемами, не надали цьому особливого значення й лише ближче до вечора, переконавшись, що всi без винятку канали транслюють одне й те саме, запiдозрили якийсь негаразд, але не могли збагнути, що вiдбувається. Лише о дев’ятiй, коли балетна вакханалiя закiнчилася й вийшли довгожданi випуски новин, усе з’ясувалося — таємнi сили, що стояли за Вейдером i його командою, перейшли в рiшучий наступ.

А вже у вiвторок вiдбулися помпезнi жалобнi церемонiї за загиблим царем, кульмiнацiєю яких стала екуменiчна заупокiйна служба, вiдправлена спiльно головним муфтiєм i патрiархом. На всiх цих церемонiях була присутня Естер — i не просто була присутня, а стояла лiворуч вiд нового царя Новоросiї Павла VIII, де за суворими правилами придворного етикету могла стояти лише дружина, мати або наречена.

— Отакої! — сказав я. — Павло справдi збирається одружитися з нею.

— Ага, — кивнула Анн-Марi. — I оголосив про свiй намiр цiлком недвозначно.

— Отже, саме тому Естер дозволили залишитися. А я думав, що її разом iз рештою вiдкличуть вiдразу пiсля нашого зникнення.

— Може, й вiдкликали, але вона вiдмовилася.

— Тобто не пiдкорилася наказу?

— Отож. I чого ти дивуєшся? Кохання не лише сильнiше за дружбу, воно сильнiше i за обов’язок.

По завершеннi жалобних церемонiй Павло видав низку указiв, якi оголосили у вечiрнiх новинах. Колишнiй уряд Новоросiї був розпущений, половина членiв кабiнету вiдправлена на пенсiю, а друга половина на чолi з першим мiнiстром — до в’язницi за обвинуваченням у корупцiї та зловживаннi владою. Сформувати новий уряд цар доручив вiсiмнадцятирiчному студентовi Нiколайбурзького унiверситету Сергiю Iванову. А оберполiцмейстером Новоросiї був призначений курсант полiцiйної школи, ровесник Iванова, такий собi Iгор Федотов; йому вiдразу було присвоєно звання генерала-ад’ютанта.

— Можу закластися на що завгодно, — прокоментував я, — що цей Федотов з Вейдерової компанiї.

— Парi не приймаю, — вiдповiла Анн-Марi. — Бо напевно програю.

— Ти уявляєш, який шок викликали у людей цi призначення!

— Менший, нiж ти думаєш. Новоросiйцi не звикли оспорювати рiшення свого государя. Бiльшiсть iз них щиро вважають, що царевi виднiше. Навiть якщо цей цар — сiмнадцятирiчний юнак.

До речi, про вiк. Серед iнших указiв якось непомiтно промайнула ухвала про зниження порога повнолiття з вiсiмнадцяти до шiстнадцяти рокiв. Коментатори не надали їй належної уваги, визнавши її не бiльш нiж примхою молодого царя, проте ми дивилися на це iнакше. Вiдтепер всi соратники Павла, а не лише найстаршi з них, офiцiйно ставали дорослими й могли обiймати державнi посади.

— Дедалi бiльше переконуюсь, — резюмувала Анн-Марi, — що за ними нiхто не стоїть. Схоже, вони дiють самi.

— Так, схоже, — погодився я. — Питання лише в тому, де вони взяли для цього ресурси. Звiдки у них кораблi, озброєння, надсекретнi технологiї, включно з надпотужними ЕМI-випромiнювачами, странглетними запалами та ще цим бiсовим транслятором. — Я кинув лютий погляд на свiй лiвий зап’ясток, де донедавна у мене був годинник iз вмонтованим у браслет загадковим пристроєм, що його Вейдер назвав транслятором. Коли я прокинувся, годинник, звiсна рiч, зник. — Найбiльше мене дратує, що цi шмаркачi знають про його призначення, а я — нi. I навiть не маю жодних здогадiв...

 

Близько опiвночi Анн-Марi пiшла до спальнi, а я розстелив лiжко на вузькому диванi в кабiнетi, лiг i почав дивитися трансляцiю сьогоднiшнiх жалобних церемонiй у запису, призначеному для мешканцiв захiдної пiвкулi Новоросiї.

Сон до мене не йшов, проте я не думав про подiї на планетi, не сушив собi голову, намагаючись передбачити подальшi кроки нової влади Новоросiї, не вiддавався похмурим роздумам про те, як довго триватиме наше ув’язнення. Я згадував своє минуле життя i з сумом констатував, що менi катастрофiчно не щастить з жiнками. Два важкi шлюби, кiлька невдалих романiв, а от зараз примудрився закохатися в Анн-Марi, яка вiдчайдушно хоче, але нiяк не може вiдповiсти менi взаємнiстю. Мабуть, я належу до того штибу чоловiкiв, самотнiх вовкiв, якi вiд природи не створенi для сiмейного життя. I менi просто казково пощастило, що в мене є донька — моя Рашель, моє сонечко ясне...

Приблизно за годину до кабiнету ввiйшла Анн-Марi, закутана в довгий бiлий халат.

— Я вiдчула, що ти не спиш, — сказала вона, сiдаючи на край дивана. — Не знаю як, але вiдчула. Може, пiдказав той погляд, який ти кинув на мене, коли я виходила. Ти вважаєш мене стервом... Нi, не заперечуй. Ти справдi так вважаєш. Ти думаєш, що я могла б пересилити себе, примусити. Зрештою, нiчого страшного не сталося б, а потiм, дивись, усе б налагодилося. Адже так? Тiльки чесно.

— Так, — неохоче визнав я. — Проте я не вважаю тебе стервом.

— Неважливо, яким словом ти це називаєш, суть залишається тiєю самою. Але зрозумiй мене, будь ласка, дуже тебе прошу. До зустрiчi з Арчiбальдом я була страшенно влюбливою, я закохувалася буквально на кожнiм кроцi, тому жодного разу в життi не займалася сексом без кохання. У цьому просто не було потреби — завжди поруч був чоловiк, якого я щиро кохала... чи вважала, що кохаю. Я й на тебе накинула оком — тодi, на станцiї, коли допомагала обманути Ахмада Рамана. Але потiм зустрiла Арчiбальда. — Вона сумно зiтхнула. — Вiдтодi все й почалося... Вiрнiше, скiнчилося. Скiнчилось моє особисте життя.

— Я кохаю тебе, Анн-Марi, — сказав я безнадiйно. — Мого кохання вистачить на нас двох.

— Нi, Стефане, не вистачить. У кожного має бути своє кохання. Ти менi подобаєшся, для бiльшостi жiнок цього було б досить, але для мене... — Вона трохи помовчала. — Я казала тобi, що сiм рокiв у мене нiкого не було. Це не зовсiм правда. Майже правда, але з маленьким уточненням: нiкого, крiм Арчiбальда. Два роки тому так сталося, що... Словом, я провела з ним одну божевiльну нiч. З ним i його дружиною. Пiсля цього Рита запропонувала менi бути третьою. Вона сказала, що розумiє мої почуття й згодна дiлити зi мною чоловiка... в розумних межах, звичайно.

— О боже! — пробурмотiв я.

— Тодi я вiдкинула її пропозицiю. З обуренням вiдкинула. Але тепер... тепер я передумала. Коли ми виберемося з цiєї халепи, я погоджуся. Краще хоч так, нiж узагалi нiяк. Якщо й ти нiчого не змiг зi мною зробити, то вже нiхто не зможе... — Анн-Марi пiдвелася. — На добранiч, Стефане. I не сердься на мене.

Вона швидко вийшла з кабiнету, а я, провiвши її безпорадним поглядом, знову втупився в телевiзор, де по вуха закоханi й безмежно щасливi Павло з Естер лицемiрно вдавали вселенську скорботу за фальшивим небiжчиком.

 

Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 31


Спасибо партнёрам: