33

Ми пiдбиралися до станцiї повiльно й обережно, як мисливець пiдбирається до дичини. Або радше як боязкий шакал пiдкрадається до своєї жертви, ладний будь-якої митi щезнути при появi бiльшого хижака.

Проте нi сама станцiя, нi її можливi мешканцi нiяк на нас не реагували. Нi запитiв, хто ми такi, нi грiзних попереджень на зразок „ближче не пiдходити” ми не отримували. Та наближатися на достатню для ведення бою вiдстань не ризикували й задовольнялися спостереженням здалеку.

— Гадаю, тут нiкого немає, — зробив висновок Валько. Ще пiвгодини тому, коли ми остаточно переконалися, що нiхто атакувати нас не збирається, вiн вийшов з кiбертрансу, але залишався пiдключеним до комп’ютера, щоб при найменшiй небезпецi задiяти всi вогневi та захиснi системи. — Жодної живої душi. Усе перебуває пiд контролем автоматики.

— Яка, — пiдхопив Олег, — не надто добре справляється зi своїми обов’язками. Ми тут кружляємо, а їй хоч би що. Дивна безтурботнiсть.

— Ну, не скажи. Зрештою, дром-зона захищена вiд стороннiх темпоральною пасткою, ми прибули сюди на кораблi господарiв бази й назвали правильний пароль. Нас вважають своїми, тому не окликають на кожному кроцi: „Не руш! Ти хто? Назви себе!”

— Проте на станцiю краще не потикатися, — зазначила я. — Поза сумнiвом, її центральний комп’ютер запрограмований на iдентифiкацiю особи.

— Його можна перепрограмувати.

— Ти впевнений?

— Бiльш нiж. Адже я вже з’єднувався з ним, коли надсилав пароль. Тiльки для цього потрiбно задiяти нуль-зв’язок.

— А вiдповiдно, активувати портал. Це ризиковано.

— Не дуже. Я вже казав, що тут нiкого немає. Якби хтось був, давно озвався б.

— I все одно поки утримаємося, — твердо вирiшила я.

Потiм ми полетiли до планети й, поступово знижуючись, зробили навколо неї кiлька виткiв. Бiльша частина її поверхнi була незаймана цивiлiзацiєю, але подекуди виднiлися слiди розумової дiяльностi — кар’єри, шахти, бурильнi свердловини, рiзноманiтнi споруди з виблискуючого на сонцi металу, вочевидь гiрничо-переробнi заводи, злiтнi смуги для транспортних лiтакiв. Усе це виглядало не покинутим, а швидше законсервованим. Бортовi детектори зареєстрували, що вiд бiльшостi споруд iдуть радiосигнали, а комп’ютер розпiзнав у них iнструкцiї для саморушних кiбернетичних пристроїв — роботiв. Двiчi в поле зору потрапляли й самi роботи: спочатку бригада здiйснювала обхiд кар’єру, а потiм розчищала злiтну смугу вiд снiгових заносiв.

I лише в одному мiсцi, на схiдному краю великого пiвнiчного материка, знаходилось щось, умовно схоже на мiсто. Умовно, оскiльки його житлова частина, що складалася з пiвтори сотнi красивих затишних особнякiв, була непропорцiйно мала порiвняно зi значним промисловим сектором, який, крiм усього iншого, включав величезнi ангари кораблебудiвної верфi, розташованої поряд зi злiтним полем космодрому.

По всьому мiсту то там, то тут сновигали роботи-прибиральники, пiдтримуючи в ньому порядок. Людей нiде не було видно.

— I як це пояснити? — нарештi не втрималася я.

— Маю одне припущення, — сказав Олег. — Не про те, навiщо знадобилася ця база i хто її створив, а про долю її персоналу.

— Ну?

— Вейдер, Аня й iншi — дiти тутешнiх працiвникiв.

— Гм-м... — протягнув Валько. — Ну, про це я й сам здогадався. Але що ж сталося з дорослими?

— Вони позбулися їх. Не знищили, а полонили й десь заховали. Можливо, тут, у якомусь пiдземному бункерi. А може, їх перевезли на одну з придатних для життя, але незаселених планет i забезпечили всiм необхiдним для iснування.

— Навiщо?

— Хтозна. Мабуть, чогось не подiлили. Хоч там як, а Вейдер i його друзi дуже озлобленi проти дорослих.

Валько задумався.

— Схоже, нам не обiйтися без посадки на планету.

— Нi, — сказала я. — Краще вже зайнятися станцiєю.

— Станцiєю так станцiєю, — погодився Валько. Вiн явно розраховував на таку вiдповiдь, пропонуючи висадку на планету. — Та спершу огляньмо той корабель. Щось вiн муляє менi очi.

Дотримуючись усiх запобiжних заходiв, ми наблизилися до корабля, який купою брухту висiв на орбiтi. На вигляд вiн був надзвичайно великий, бiльший вiд важкого крейсера, але при ближньому оглядi виявилося, що мало не на дев’яносто вiдсоткiв складається з ходової частини та паливних бакiв.

Ближче до хвоста в його корпусi зяяла величезна дiра, але не пробоїна вiд попадання метеорита чи ракети, а акуратно вирiзана лазером. Також була вiдсутня добра половина дюз. Тi, що залишилися, свiдчили, що його рушiйною силою була зовсiм не термоядерна тяга.

— Отакої! — здивувалася я. — У нього iоннi двигуни. Який мотлох!

— Навiть не мотлох, а справжнiсiнький антикварiат, — уточнив Валько. — Так, так... Ось i маркування. Дуже зблякло вiд часу, але прочитати можна. „Експлорер-13”, здається.

— „Експлорер”... — повторила я, порпаючись у своїй пам’ятi. — Щось знайоме... Ага, пригадала. Це одна з перших серiй стрибкових кораблiв, здатних проходити канали другого роду... Валько, ти казав, що в бортовiй бiблiотецi є Велика Новоросiйська Енциклопедiя?

— Не тiльки. Є також „Британiка”, остання редакцiя. Зараз роблю запит.

Через секунду на екранi з’явилася вiдповiдна енциклопедична стаття. „Експлорер-13” був спущений зi стапелiв корабельної верфi Титана в 2214 роцi. Пiсля кiлькох випробувальних польотiв визнаний придатним до експлуатацiї. У серединi 2215 року на ньому вирушила науково-дослiдна експедицiя, метою якої було вивчення процесiв, що вiдбуваються в Галактичному Ядрi. Цiла когорта широковiдомих у науковому свiтi iмен (досить буде сказати, що начальник експедицiї та його заступник були лауреатами Нобелiвської премiї), високопрофесiйний екiпаж, найдосконалiше за тодiшнiми мiрками устаткування. Кораблю влаштували пишнi проводи, вiн вирушив у полiт, i вiдтодi про нього не було жодних звiсток. Як це часто траплялося в першi столiття космiчних подорожей, „Експлорер-13” безслiдно згинув у глибинах Всесвiту.

До статтi додавався вiдеозапис вiдльоту корабля, а також колективний знiмок усiх двадцяти шести вчених — членiв дослiдницької групи. Мою увагу вiдразу привернув сивочолий вiсiмдесятирiчний чоловiк, очевидно, керiвник експедицiї, доктор Джеймс Ф. Шепард. Вiн менi когось нагадував. Але кого?..

— Ба! — вигукнув Олег, який також розглядав цей знiмок. — Очам своїм не вiрю...

— Що там? — поцiкавилася я.

— Той хлопець злiва. Наймолодший iз них. Ну, викапаний Iгор Федотов, тiльки рокiв на десять старший.

— Хто такий Федотов?

— Один iз Вейдерової компанiї. Я бачив його лише кiлька разiв, але добре запам’ятав. А ось iще... — Олег пiдхопився з крiсла, пiдiйшов до мене й ткнув пальцем у мiй дисплей. — Ця жiнка. Їй би скинути зо два десятки, i буде Аня Корейко.

— Так, справдi...

Я викликала з енциклопедiї статтю про доктора Дж. Ф. Шепарда, нобелiвського лауреата з фiзики, який жив у кiнцi XXII — на початку XXIII столiть. У статтi було кiлька знiмкiв, i на одному з них, самому ранньому, фiгурував юнак рокiв двадцяти в унiверситетськiй мантiї бакалавра.

— Вейдер, сучий син! — вражено мовив Олег. — Точно вiн!

У ходi подальших пошукiв ми переконалися, що вiдомий свого часу астробiолог Гелена Новакова у молодостi була точною копiєю Анi Корейко, а ще знайшли двiйника Борi Компактова — ним виявився професор Новосибiрського унiверситету Василь Хохолов.

Що ж до Сашка Кисельова i Юри Ворушинського, то їхнiх двiйникiв не знайшлося, але не виключено, що вони були серед членiв команди корабля, чиї фото (крiм капiтана Отто Кляйна) в енциклопедiї не розмiстили.

— Клонування, — констатував Валько. — Цi люди клонували себе. Єдино прийнятний спосiб продовження роду для такої нечисленної групи — природне розмноження призвело б до генетичного виродження в наступних поколiннях. Тим паче що серед них було мало жiнок, особливо в репродуктивному вiцi. А Кисельов i Ворушинський, очевидно, клони когось з екiпажу або клони вже дiтей клонiв.

— Але навiщо? — розгублено запитала я. — Навiщо це знадобилося?

— Вiдповiдь ми знайдемо або на станцiї, або на планетi. Хоча... Власне, можна пошукати й тут. Вiрнiше, там. — I вiн указав на зависле перед нами громаддя „Експлорера-13”.

Нашi спроби зв’язатися з кораблем нi до чого не призвели. Вiн уперто мовчав, як розвiдник на допитi. Певно, за минулi сторiччя його бортовi системи, включно зi зв’язком, зламалися. Тодi ще не вмiли будувати кораблi на вiки.

— А якщо послати туди „крота”? — запропонував Олег.

„Кротами” називали невеликих роботiв, якi вгризалися в обшивку й проникали всередину кораблiв. Як правило, їх використовували для попереднього огляду пiдбитих ворожих суден, до того як висадити на борт десант.

— Гм, непогана iдея. Але спершу дещо перевiримо.

Задiявши малопотужний лазер, я зробила невеликий надрiз у носовiй частинi корпусу корабля. Нiякої реакцiї — захиснi системи „Експлорера” не працювали.

— Обшивка пробита наскрiзь, — доповiв Валько, звiрившись з показами приладiв зовнiшнього спостереження. — Проте слiдiв витоку повiтря не знайдено. Корабель розгерметизований. Вiн мертвий, Рашель. Мертвiсiнький. Можна надсилати „крота”.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ЗРУЙНОВАНI ЗОРI. Роздiл 33