Розділ LXV

Про марність світу цього

Супроводжуваний загоном кастільських королівських ґвардійців, великий оббитий шкірою ридван із запряженими в нього двома парами коней неквапно котився по вибоїстій дорозі, наближаючись до ріки, яку в давнину римські завойовники називали Іберус і яку зараз кастільці звуть Ебро, а ґалли — Іверо. Зо два десятки ґвардійців їхали попереду, по двоє — обабіч ридвана, пильно стежачи за його дверцятами, а решта рухалася позаду. Крім того, ще четверо ґвардійців сиділи всередині, складаючи товариство дону Фернандо де Уельві, меншому братові кастільського короля, задля якого, власне, й була влаштована вся ця помпа.

Процесію замикали Ернан де Шатоф’єр з Ґастоном д’Альбре, а також Етьєн де Монтіні, що понуро плентався кроків за п’ятнадцять позаду них, заглиблений у свої невеселі думи. Його кінь, гарний андалуський жеребець, Бланчин подарунок, живе нагадування про ті незабутні літні дні, коли вони були разом, ніби відчуваючи пригнічений стан свого господаря, теж засумував і не надто поривався вперед, а час від часу взагалі зупинявся пощипати укриту памороззю пожовклу траву на узбіччі. І тільки часті окрики Ернана змушували Монтіні ненадовго повертатися до дійсності, щоб приострожити свого скакуна.

Сонце вже сховалося за обрієм. Вечір стояв холодний, дув пронизливий вітер з гір, і д’Альбре, мерзлякувато щулячись, кутався в свій широкий підбитий хутром плащ.

— І який ґедзь мене вкусив, що я зголосився їхати з тобою? — скаржився він Ернанові. — Сидів би зараз у тій затишній Марґаритиній вітальні, ближче до каміна, грав би з Бланкою та Філіпом у шахи або з Марґаритою та Жоанною в карти і чхав би на цей клятущий вітер.

— А ти підсядь до сеньйора дона Фернандо, — запропонував Шатоф’єр, якому вже осточортіли Ґастонові нарікання. — Перекинешся з ним у карти, якщо, звісно, він побажає. І заодно від вітру сховаєшся.

— Е ні, краще я померзну. Негідний я такої честі — розважати його кастільську високість... У-ух! Щось рано цього року похолодало.

— Листопад як-не-як, — зауважив Ернан. — Примхливий місяць.

— Твоя правда. Понад усе я не люблю листопад та березень. — Ґастон щільніше запахнув плащ і кинув через плече швидкий погляд. — А ось кому начхати на всі примхи Пані Погоди, то це Монтіні. Він саме втілення скорботи. Дуже величне і зворушливе видовище, скажу тобі.

— Авжеж, — погодився Ернан. — Півроку тому, кажуть, з ліжка на ліжко перестрибував, і тепер маєш — закохався до нестями.

— І Філіп утьопався, — докинув д’Альбре. — Як здурів. Бланка справді надзвичайна дівчина. Попервах начебто й не справляє якогось особливого враження, та згодом... Буду відвертий: я цілком поділяю Філіпову думку, що Марґарита не годна і в слід їй ступити. Правда...

— Правда, — з усміхом підхопив Ернан, — ґрафівна Гелена з її посагом вабить тебе більше. І підозрюю, що річ тут не тільки в її посагові. Ти упадав за нею з гідною подиву настирливістю ще за життя її брата. А що ж до твоїх залицянь до Ізабелли Араґонської, то це була лише спроба (і, слід зазначити, не дуже вдала) викликати в Гелени ревнощі і помститися їй за те, що вона — от негідниця! — ну, навідріз відмовлялася лягати з тобою в ліжко.

— Що за дурню' ти верзеш! — розгублено промовив Ґастон, паленіючи від сорому.

— Істинно, істинно верзу, друже. Ні, справді, це ж треба такому трапитися — в свої тридцять два роки закохався, як хлопчисько. Мушу визнати, що я помилявся, вважаючи, що вже знаю тебе, як облупленого. А останні два дні ти взагалі поводишся вкрай дивно — раз у раз бентежишся, то бліднеш, то шарієшся... От і зараз ти зблід... Втім, годі нам теревені правити. Скоро ми будемо на місці, там ти й побачиш свою Гелену. А мені ще треба поговорити з Монтіні. Учора ввечері я його добряче відлупцював, то, може, сьогодні він буде балакучіший.

З цими словами Ернан притримав коня і зачекав, поки з ним не порівнявся Етьєн.

— Про що замислився, приятелю? — доброзичливо запитав він.

Етьєн підняв на нього свої красиві чорні очі, оповиті туманним серпанком смутку.

— Та пусте, пане ґрафе, ні про що.

— Ні, друзяко, не намагайся обдурити мене. Я бачу тебе наскрізь і можу читати твої думки з такою ж легкістю, як відкриту книгу. Ти думаєш про Бланку, думаєш про те, який ти нещасний, ти жалієш себе.

Етьєн промовчав, дивлячись вдалину бездумним поглядом.

— Не годиться мужчині жаліти себе, — знову заговорив Ернан, так і не дочекавшись відповіді. — Це негідно мужчини, будь-якого мужчини. А тим більше мужчини, якого любила така виняткова жінка, як Бланка.

— Вона ніколи не любила мене, — похмуро заперечив Етьєн. — Вона просто використала мене, щоб трохи розважитися. А я, дурень, повірив їй.

— Атож, ти дурень. Дурень, що думаєш так. Ти, до речі, не замислювався над тим, чому я взяв тебе з собою?

— І чому ж?

— Щоб ти не муляв їй очі. Саме їй, а не Філіпові. Зараз Бланка почуває себе винною перед тобою, і я не хочу, щоб ти своїм нещасним виглядом розчулив її, щоб вона почала жаліти тебе, бо коли жінка жаліє чоловіка — діло пропаще. Коли-небудь ти знадобишся Бланці. Рано чи пізно настане момент, коли їй буде потрібна людина, яку вона любить і поважає, беззавітно віддана їй, готова підтримати її у важку хвилину життя. Ти гарний хлопець, Монтіні, і Бланка зможе повністю покластися на тебе — якщо доти вона не перестане любити й поважати тебе.

— Дурниці! — мляво відмахнувся Етьєн. — Вона зневажає мене. Разом з Коро... Вони удвох з Красунчиком сміються з мене.

Ернан сплюнув:

— А щоб ти запропастився! Ти вбив собі в голову цю нісенітницю лише для того, щоб ще дужче жаліти себе. Знедолений, знехтуваний, всіма зневажений — яка багата пожива для самоприниження! Либонь, тобі дуже приємно мучити самого себе, ти просто упиваєшся своїми стражданнями, як п’яниця вином. Біль приносить тобі насолоду, а почуття образи та приниження дає тобі якусь протиприродну радість. Це неподобство, приятелю, це негідно чоловіка. От я, коли... — Тут Ернан прикусив язика, явно бовкнувши зайвого.

Однак Етьєн був хлопець тямущий. Він миттю здогадався, що мав на увазі Шатоф’єр.

— У вас було зовсім інакше, пане ґрафе. Вона вас не зрадила, вона померла. Вам легше.

Ернан промовчав. Звісно, він мав що відповісти на це. Він міг би сказати: „Твоя правда, вона не зрадила мене. Вона до кінця залишалася вірною мені. Але й наклала на себе руки, бо любила мене. Ти, хлопче, вільний — і перед Бланкою і перед власним сумлінням. А я — ні. Я мушу зберігати вірність тій, кого вже давно немає серед живих. Вона захистила свою честь своєю смертю, і з мого боку було б безчестям зрадити її пам’ять. То кому ж легше, скажи? Принаймні, ти можеш втішатися тим, що Бланка твоя жива, що відібрав її в тебе не Ґійом де Марсан, а Філіп. Красунчик-Філіп. Коротун...” Так відповів би Ернан, якби раптом надумав відкрити свою душу.

Але це було не в його звичках. Помовчавши трохи, він стримано промовив:

— Зрозумій, нарешті, приятелю, я бажаю тобі добра...

— Та йдіть ви к бісу зі своїми добрими побажаннями! — несподівано грубо огризнувся Монтіні.

Ернан важко зітхнув:

— По ідеї, мені слід було ще раз відлупцювати тебе, та бачу, що це безнадійно. Тебе тільки могила виправить... Гм, могила, — пробурмотів він собі під ніс, приострожив коня і невдовзі наздогнав д’Альбре. — Нестерпний хлопчисько! — поділився він з ним своїми враженнями.

— От не розумію, — знизав плечима Ґастон. — Навіщо тобі зайвий клопіт? Лишив би його під арештом і все тут.

— Щоб Філіп за моєї відсутності вбив його? Красно дякую! Він як зачує звідкись здавлене хихотіння, сам не свій стає: гадає, що то сміються з нього, і знай поривається поквитатися з Монтіні.

— Ну й нехай поквитається. Що тобі до того?

— А от що: Філіп мій друг і мій государ, і я не хочу, щоб він чинив несправедливість.

— Несправедливість?! Таж цей бовдур мало не замордував його.

— Певна річ, — погодився Ернан. — І, поза будь-яким сумнівом, він заслуговує на суд, але на суд справедливий, без гніву й упередження. А Філіпа зараз ніяк не назвеш справедливим і неупередженим. І взагалі, на мою думку, Монтіні й без того покараний. Жінка, яку він шалено любить, кинула його, а його сестра нещасна в шлюбі... Між іншим, тобі не здається, що занадто багато шлюбів укладається без взаємного кохання: та ж Матільда і Ґабріель, Анна Юлія та Філіп, Марґарита і ґраф Шампанський, Амеліна та Сімон, Бланка і ґраф Біскайський, підозрюю, що й Елеонора Кастільська не дуже тішиться своїм титулом королеви Італії, та й у тебе з Клотільдою... — Він осікся, здивовано втупившись на Ґастона, чиє обличчя нараз спотворила гримаса невимовного болю. — Що трапилося, друже? Тобі зле?

— Клотільди вже немає, Ернане, — хрипко промовив Ґастон, уникаючи його поглядом. — Вона померла.

Від несподіванки Шатоф’єр різко осадив коня.

— О, Боже! Коли?

Д’Альбре також зупинився.

— Минулої середи. А вчора вранці до мене прибув гонець з повідомленням про її смерть.

— І ти весь цей час мовчав?!

— Хотів був сказати Філіпові, але якраз тоді він місця собі не знаходив через ті підозри щодо Бланчиної вагітності, і в мене просто язик не повернувся. Ну, а потім він був такий щасливий...

— Бісів сину! — раптом скипів Ернан. — Чому мені не сказав?

— Як це не сказав? Оце ж я кажу тобі.

— Це сьогодні. А вчора?

Ґастон важко зітхнув:

— Ти запропонував мені скласти тобі товариство, і я боявся, що, дізнавшись про все, ти передумаєш, переконаєш мене їхати до Тараскона. А я не хотів туди їхати, не хотів також залишатися в Памплоні, бачити наших, дивитися їм в очі. Я ладен був утекти світ поза очі.

— Чому?

— Бо мені соромно, Ернане, — з несподіваним запалом відповів Ґастон. — Бо це я, саме я завинив у Клотільдиній смерті. Сімон якимсь чином дізнався про мої плани щодо розлучення і написав про це Амеліні — а та взяла й вибовкала все Клотільді. Це, звісно ж, вразило її, приголомшило... — Він зробив паузу, тамуючи гіркий схлип. — У неї почалися передчасні пологи... і вона померла... Обоє померли — Клотільда і її дитина... моя дитина... син... Я так довго чекав сина, мого спадкоємця... а він помер, так і не народившись... Через мене помер! — Ґастон ударив шпорами коня і вирвався вперед.

Кілька хвилин Ернан їхав позаду нього, а коли наздогнав, то обличчя в д’Альбре було вже спокійне і зосереджене.

— А знаєш, Ґастоне, що це таке? Це совість. Вона завжди прокидається запізно, і то в найнедоречніший час.

Ґастон нічого не відповів, вдавши, ніби не розчув Ернанової репліки. А той після нетривалого мовчання задумливо промовив:

— І все-таки дивна низка смертей, тобі не здається? Все почалося з короля Фернандо Кастільського, потім ґраф Байоннський з обома синами, віконт Ґотійський, віконт Іверо, найсвятіший отець, Філіп-Авґуст Французький, Філіп де Пуатьє, а тепер от і твоя дружина.

— Щомиті десь-інде хтось умирає, — сухо промовив Ґастон. — Чого тут дивуватися?

— Е ні, Ґастоне, таки є чого. Всі ці смерті так чи інакше стосуються мене — ну, наче пошесть якась пішла...

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 65