Розділ LXVI

Клавдій Іверо

Розбудований на руїнах римської фортеці Калаґурріс-Нассіка замок Калагорра, родове гніздо ґрафів Іверійських, справив на наших друзів гнітюче враження. Розкішна внутрішня обстановка лише підкреслювала пануючу в ньому задушливу атмосферу туги й душевної пустки. Новоприбулі не зустріли тут жодної усмішки, жодного ясного обличчя; тільки три промінчики світла були в цьому похмурому царстві смутку, три юні ґрафівни — Гелена, Діана та крихітка Марґарита, — але й вони воліли ховатися від стороннього погляду за жалобним вбраннями.

Ґраф Іверо навіть не вийшов привітати гостей. Замість нього всім порядкувала ґрафиня Діана Юлія, дочка покійного імператора Корнелія IX, тітка нині правлячого Авґуста XII, висока і ставна сорокарічна жінка з пишною гривою вогненно-рудого волосся та смарагдово-зеленими очима, яку за пристрасне захоплення астролоґією й алхімією (чим грішили багато нащадків римського імператорського дому) в Іспанії прозвали італійською відьмою. З гостями ґрафиня була люб’язна, але стримана; її обличчя не виказувало ніяких емоцій, і лише уважний спостерігач, яким був Ернан, міг помітити в її погляді затамований біль.

Оскільки Альфонсо XIII публічно оголосив про арешт меншого брата, Шатоф’єр вирішив не приховувати цей факт, отож відведені Фернандо де Уельві покої перебували під спільним наглядом королівських ґвардійців і замкової варти. Афішуючи справжній стан речей, Ернан мав цілком певну мету і не помилився в своїх розрахунках: о десятій вечора до нього прийшов ґрафів камердинер з пропозицією від свого пана про зустріч. Ернан тільки й чекав цього і висловив побажання зустрітися з ґрафом якомога швидше. У відповідь на це камердинер запропонував Шатоф’єрові йти за ним і провів його в особисті апартаменти господаря замку.

Ще зовсім недавно Клавдій Іверо вважався одним з найблискучіших вельмож усієї Іспанії. Це був високий, міцної статури чоловік, вольовий, енерґійний і моложавий на вигляд — мало хто давав йому більше тридцяти п’яти років, хоча насправді йому вже йшов п’ятий десяток. Однак траґічна смерть сина надломила його. За останні півтора місяці він постарів щонайменше на двадцять років, і Ернан просто не йняв віри своїм очам: невже цей немічний старик з геть посивілим волоссям, укритим зморшками лицем і стомленим, спустошеним поглядом і є той вишуканий сеньйор, якого він бачив на початку вересня в Памплоні? На якусь мить Ернана охопив сумнів. Чи правильно він робить, збираючись довіритися людині, що однією ногою вже стоїть у могилі і, напевно, з нетерпінням що чекає смерті, як Божої ласки, як звільнення від своїх страждань, — хіба здатна вона на рішучі вчинки? Може, краще було б звернутися до ґрафині?..

— Прошу сідати, пане ґрафе, — скрипучим голосом промовив Клавдій Іверо, вказуючи на крісло біля розпаленого каміна.

Ернан сів. Ґраф кволо кивнув камердинерові, і той вийшов, залишивши їх удвох.

— Отже, — заговорив Клавдій Іверо, щойно двері за слугою зачинилися, — кастільський король звелів арештувати свого брата. За що?

— За звинуваченням у державній зраді.

— Ага... Ну, це не дивно.

По тому в кімнаті запала тягуча мовчанка. Ґраф сидів із заплющеними очима, безсило відкинувшись на спинку крісла. На його обличчі застиг вираз смертельної втоми. Ернан подумки картав себе, що припустився помилки, не довірившись ґрафині. Але тепер вже було пізно щось міняти. Діана Юлія напевно вже лягла спати або ж до ранку усамітнилася в своїй алхімічній лабораторії і чаклувала там над колбами та ретортами.

Нарешті Клавдій Іверо розкрив очі.

— Пане ґрафе, король прислав мені копію протоколу допиту мого сина. — (Ернан зблід.) — Там не вказано ніяких імен — ні виконавців, ні свідків, — вочевидь, він побоювався, що я мститиму... Хоч даремно. Правосуддя є правосуддя... Але за інформацією, що я маю, ви були безпосередньо причетні до всіх тих подій.

„Він роздобував інформацію! — підбадьорився Ернан. — Отже, ще не все втрачено”.

— Так, доне Клавдію, я брав участь у розкритті змови.

— В такому разі, ви саме та людина, яка мені потрібна.

Шатоф’єр встав і вклонився:

— Я весь до ваших послуг.

— Річ у тім, пане, — продовжував ґраф Іверо, — що з протоколу допиту я зрозумів лише те, що мій син з дурного розуму встряв у змову, про справжню мету якої навіть не підозрював. На моє переконання, це чистісінька нісенітниця, що він спокусився на ті злощасні векселі. Зрештою, я не тиран і не скнара, я б продав кілька своїх маєтків і сплатив усі його борги, а в разі потреби й захистив би його від гніву матері. Мені здається вірогіднішим, що Рікард... А втім, ні, не висловлюватиму своїх припущень — вони не роблять честі пам’яті мого сина, бо змушують мене сумніватися в його здоровому глузді. Я лише одне хочу знати: чи вірно я здогадався, що мотиви Рікарда були чисто особисті?

— Так, доне Клавдію. У своєму розриві з принцесою Марґаритою ваш син частково звинувачував теперішню ґрафиню Біскайську, і її брат скористався цією обставиною, а також станом глибокого відчаю...

— Не будемо лицемірити, пане, — перебив його Клавдій Іверо. — Скажіть прямо: Александр Біскайський скористався божевіллям мого сина. Його все ще розшукують?

— Колишнього ґрафа? Так. Нещодавно король подвоїв суму винагороди за його голову.

— Вже напали на якийсь слід?

— На жаль, ні. Він ніби крізь землю провалився.

— А як інші учасники змови?

— Всі, крім одного, страчені.

— Жозеф де Мондраґон ще живий?

— Він був засуджений до довічного ув’язнення. Як мені стало відомо, монсеньйор Франциско де ла Пенья відмовився підписати йому смертний вирок на тій підставі, що не було прямих доказів його причетності до змови — лише припущення інших обвинувачених, що він також брав участь у цій справі... ну, і ще мої власні висновки. Та тепер це вже неістотно. Минулого тижня Жозеф де Мондраґон наклав на себе руки — повісився в своїй камері.

— Про це подбав король?

— Швидше, принцеса Марґарита.

— Зрозуміло... А що кажуть в Памплоні про Рікардову смерть?

— Всі переконані, що його вбив Александр Біскайський. Чому — висловлюють найрізноманітніші припущення, проте жодне з них не кидає тіні на вашого сина.

— Хоч це добре, — полегшено зітхнув ґраф. — Та де ґарантія, що всі посвячені мовчатимуть?

Подумавши про Сімона, Ернан на мить завагався, а потім сказав:

— Будьте певні, доне Клавдію. Мовчатимуть усі.

— Ну що ж, будемо сподіватися... Але стривайте! Ви сказали, що всі, крім одного, мертві. Хто ж цей один? Чи ви мали на увазі Александра Біскайського?

— Ні. Я мав на увазі Фернандо де Уельву.

Уперше за час розмови очі Клавдія Іверо зблиснули.

— Принца Кастільського?

— Так, його.

Ґраф судорожно вчепився пальцями в поруччя свого крісла. Дихання його почастішало.

— І він зараз у мене в замку!

— За це він і арештований своїм братом, королем.

— Отже, я не помилявся, — прошептав ґраф з тихою ненавистю в голосі. — Так я й думав, що принц Фернандо причетний до смерті Рікарда... Пане де Шатоф’єр, якщо ви можете... навіть якщо не можете, навіть якщо не маєте права — прошу вас, розкажіть, у що встряв мій дурний син.

Ернан вдав, що вагається, хоч насправді він вирішив усе наперед.

— Гаразд, пане ґрафе, я розповім вам усе, що можу розповісти. Александр Біскайський і Фернандо де Уельва вирішили позбутися ґрафівни Жоанни, бо вона випадково дізналася про їхні плани захопити за допомогою єзуїтів кастільський та наваррський престоли і загрожувала їм викриттям, якщо вони не відмовляться від своїх задумів і не покаються перед королями Наварри й Кастілії.

— Отже, Фернандо зазіхав на братову корону?

— Так. Він збирався отруїти дона Альфонсо і розповів про це ґрафові Біскайському. А ґрафівна підслухала їхню розмову і...

— І мій син брав участь у цій мерзенній змові?! Яка ганьба!

— Він не знав про їх справжні цілі. Так само він не знав, що за задумом змовників він теж мав померти — разом з сестрою ґрафа.

— Що?! — вражено вигукнув ґраф Іверо.

— На жаль, це так. План двох принців полягав у тому, щоб представити вашого сина винуватцем смерті ґрафівни, її вбивцею, і таким чином відвести можливі підозри від них...

Ернан коротко розповів про залізний прут та кинджал з вензелем Рікарда на рукояті, що були знайдені тієї ночі у Фернандо, і про висновки, які він зробив на підставі цих знахідок. Потім він трохи відступив від правди, сказавши, що Фернандо передав Сімонові пакет, у якому справді був лист, що компрометував Рікарда. (На допиті колишній домініканець Ґаспар признався, що за наказом ґрафа Біскайського він підробив і цього листа, правда, недбало — лише для того, щоб приспати пильність Фернандо. У тому листі Жоанна звинувачувала Рікарда у вбивстві такого собі Хуана Енріке де лас Фуентес, кастільського кабальєро, що весною цього року був коханцем Марґарити і в самий розпал їхнього роману сп’яну потонув у річці. Але з підробленого листа випливало, що то не був нещасний випадок. Жоанна нібито мала в своєму розпорядженні неспростовні докази Рікардової провини і шантажувала його, вимагаючи, щоб він одружився з нею.) Ернан віддав перевагу такій версії подій — не брехні, а радше напівправді, — щоб у жоднім разі не викликати у ґрафа навіть тіні співчуття до Фернандо, який, за задумом Александра Біскайського, також мав померти.

Клавдій Іверо слухав Ернана, низько схиливши голову. Коли ж він підвів її, очі його гнівно блищали, риси обличчя загострили, воно набуло виразу непохитної рішучості. Ернан аж сторопів з несподіванки: де й поділися та втома і спустошеність, якими, здавалося, була просякнута вся істота ґрафа. У немічнім тілі ще жив здоровий дух!

— Пане де Шатоф’єр, — промовив ґраф. — Відколи помер мій син, у мене пропало бажання жити. Я дуже пишався Рікардом, можливо, перебільшував його достоїнства — але він був моїм єдиним сином. А зараз єдине, що ще тримає мене на цім світі, це жадоба помсти. Перш ніж умерти, я хочу помститися тим, хто погубив Рікарда. Раніше я ненавидів і тих, хто розкрив цю змову, хоч і не збирався мстити їм, але тепер... Тепер, коли виявилося, що Рікардові відводилася роль цапа-відбувайла, я щиро вдячний тим людям, що врятували його — хай не від смерті, але від посмертної ганьби. — Він утупився в Ернана допитливим поглядом. — Адже це ви, саме ви, я гадаю, викрили змовників?

Шатоф’єр відкрито глянув йому в очі.

— Так, — незворушно відповів він. — Це був я.

— Дякую вам, ґраф, — просто сказав Клавдій Іверо і сказав він це від усієї душі.

Ернан раптом відчув, як з глибини грудей до його горла підкочується клубок. Яка все-таки складна, думав він, яка страшна ця річ — життя, якщо часом виникають такі ситуації, коли вбитий горем батько щиро дякує людині, що викрила злочин його сина...

Тим часом ґраф, зібравшись з думками, знову заговорив:

— Отже, Фернандо де Уельва. Принц Кастілії, спадкоємець престолу, злочинець. На його совісті смерть Рікарда. Мало того, що він збирався вбити мого сина, він хотів зганьбити його, звалити на нього чужі гріхи — а сам залишився б незаплямованим... Йому немає місця на цьому світі, він має померти! — Клавдій Іверо посунувся вперед і навіть трохи підвівся. Його палаючий погляд, здавалося, пронизував Ернана наскрізь. — Пане де Шатоф’єр, віддайте мені цього виродка! Коли вже мені не судилося розквитатися з ґрафом Біскайським, цим покидьком, то я хоч помщуся іншому негідникові. Ради всього святого, заклинаю вас — віддайте мені принца Фернандо! Я не можу допустити, щоб він покинув ці стіни живим. Це буде наругою над пам’яттю мого сина — хай і не дуже світлою, а проте... Ґрафе, ви не можете, ви не маєте права відмовити мені! Всю відповідальність я беру на себе. Зрештою, ви в моєму замку, воїнів у мене значно більше, ніж у вас, і якщо виникне необхідність, я накажу арештувати всіх кастільських ґвардійців. Якщо ви вважатимете за потрібне, я задля годиться арештую й вас з ґрафом д’Альбре. Вам ніхто не поставить на карб, що ви з власної волі поступилися мені принцом — бо сила на моєму боці. В гіршому разі король Альфонсо звинуватить вас у зайвій довірливості — що ви поклалися на мою гостинність.

Ернан заперечно похитав головою:

— В таких радикальних заходах немає ніякої потреби, доне Клавдію. Кастільський король сповнений рішучості стратити свого брата — але для цього треба роздобути неспростовні докази його провини.

— Але ж вони є. У ґрафівни... цебто у ґрафині Біскайської.

— На жаль, вона знає замало. От якби ... — тут Ернан замовк, ніби не наважуючись закінчити свою думку.

— Ну!

— Інша річ, якщо Фернандо де Уельва сам зізнається в своїх злочинних намірах. Якщо примусити його це зробити.

— І яким же чином?

Ернан в деталях виклав свій план дій.

— Гаразд, — кивнув Клавдій Іверо, вислухавши його. — Це мене цілком влаштовує. Я зараз же дам відповідні розпорядження. Ось тільки... А що коли Фернандо нічого не визнає?

— Тоді я скажу донові Альфонсо, що був змушений поступитися вам. Адже сила справді на вашому боці. Сподіваюся, що в такому разі ви підтвердите цей факт у листі до короля.

— Можете не сумніватися, ґрафе. Я ж з самого початку пропонував взяти всю відповідальність на себе... Втім, так чи інакше, злочинець не уникне заслуженої кари. І тоді зостанеться лише ґраф Біскайський... а також Марґарита, — несподівано для Ернана додав Клавдій Іверо, і очі його знову зблиснули. —Насправді це вона згубила Рікарда... Та її нехай покарає Господь.

Після бесіди з ґрафом Іверо Ернан повернувся до своїх покоїв і негайно викликав до себе лейтенанта кастільських ґвардійців. Це був п’ятдесятирічний солдат з пишними, припорошеними сивиною вусами і суворим, непроникливим обличчям вірного служаки, що користувався безмежною довірою як Фернандо IV, так і Альфонсо XIII.

— Пане де Сальседо, — сказав йому Шатоф’єр. — Ви ознайомлені з розпорядженням короля в усьому коритися мені?

— Так, пане. Ваш слуга ще вчора пред’явив мені це розпорядження. Крім того, я отримав від його величності листа, що містить аналоґічні вказівки.

— Це добре, що у вас не виникає жодних сумнівів, оскільки наступне моє розпорядження може стати для вас несподіванкою. Тому дуже важливо, щоб ви цілком довіряли мені.

— Я цілком довіряю вам, пане. У листі його величності було сказано, що ви наділені надзвичайними повноваженнями.

— Тим краще. — Ернан взяв зі стола пергаментний сувій, скріплений великою королівською печаткою і передав його лейтенантові. — Ознайомтеся з указом короля.

Лейтенант розгорнув сувій і став читати. На його завше незворушному обличчі з’явився вираз глибокого подиву, а щелепа відвисла мало не до самих грудей; здавалося, ще трохи, і вона взагалі відвалиться.

— Пересвідчіться, що підпис і печатка справжні, — за хвилю додав Шатоф’єр.

Похопившись, лейтенант закрив рота, клацнувши зубами, і підвів на Ернана очманілий погляд.

— Поза всілякими сумнівами, пане, підпис і печатка королівські. Весь текст указу його величність написав власноруч.

— І ви готові беззаперечно коритися мені на виконання цього указу?

— Так, пане, готовий, — без вагань відповів лейтенант. Його обличчя знову стало спокійним і незворушним. Двадцять років на службі у Фернандо IV привчили старого ґвардійця філософськи сприймати будь-які несподіванки. Він звик сліпо підкорятися королівській волі і не задавати зайвих питань.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 66