| Попередній Зміст Наступний |
| Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 11 |
Бран Ерiксон мов крiзь землю провалився. Востаннє його бачили разом iз Бронвен, а потiм обоє десь щезли. Кевiн гасав по палацу як очманiлий, зазирав в усi закутки i двiчi спускався в пiдземелля. Та поступово його гнiв ущух, певнiше, охолов, i вiн дiйшов висновку, що не слiд так гарячкувати, адже Бронвен, де б вона не сховала барона, явно не має намiру прощати його. Невдовзi Кевiн навiть вiдчув задоволення вiд думки про те, що Ерiксона чекає неминуча смерть — але станеться це не зараз i не одразу, а дуже повiльно й болiсно.
Саме в такому станi Кевiна знайшла Дейдра, стривожена його раптовою агресивнiстю, чутки про яку вже облетiли весь палац. Дивлячись на неї з любов’ю й мукою, з жалiстю й обожнюванням, Кевiн подумав, що немає таких тортур, що їх не заслужили Бран Ерiксон та Емрiс Лейнстер, i швидка смерть була б для них замалою карою за їхнi грiхи. Вiн заприсягся собi, що, попри заступництво Бронвен, її брат Емрiс не уникне розплати...
— Кевiне, — сказала Дейдра, взявши його за руку. — Що з тобою? Я чула вiд Дани, що Бронвен...
— Дана неправильно зрозумiла, — квапливо перебив її Кевiн. — То був Ерiксон.
— Ерiксон? — Дейдринi очi потьмянiли. — То це вiн наклав на тебе закляття? Негiдник!.. А до чого тут Бронвен?
— Вiн чiплявся до неї, а я вступився, — бовкнув Кевiн перше, що спало йому на думку.
— Отакої! — здивувалася Дейдра. — А я думала, що його цiкавлять лише хлопчики...— Тут вона по-справжньому розлютилася й тупнула нiжкою. — Клятий виродок! Вiн уже геть здурiв! Треба заарештувати його.
— Вiн десь зник, — сказав Кевiн. — I Бронвен також.
Дейдра недбало знизала плечима:
— От за неї я не турбуюся. Вона зумiє захистити себе. Дарма ти вплутався в цю справу. Бронвен не потребує нiчийого заступництва, це вiд неї треба всiх захищати. Цiлком можливо, що вона сама спровокувала Ерiксона — аби потiм ти вступився за неї. Останнiм часом вона так i пасе тебе очима. Я б не радила заохочувати її.
— Я й не думав заохочувати її. Мене вона не цiкавить. Менi потрiбна тiльки ти, одна лише ти, i не важливо, що... — Кевiн розгублено замовк. Вiн мав на увазi одне, Дейдра подумала про iнше, i обоє спохмурнiли.
Кевiновi стало гiрко й тоскно. Дейдра, закусивши губу, з нiмим докором дивилася на нього; в її очах застиг бiль усiх дев’ятнадцяти прожитих рокiв... Вони вiдчули полегшення, коли з’явився Морган Фергюсон i звiльнив їх вiд необхiдностi самим шукати вихiд з цiєї прикрої ситуацiї.
— Моє шанування, принцесо, — чемно вклонився вiн Дейдрi. — Я не завадив вашiй розмовi?
— Аж нiяк, мiлорде, — стримано вiдповiла вона. — Я саме збиралася йти. Охоче поговорила б з вами, та в мене багато справ. — Дейдра силувано всмiхнулася Кевiновi й рушила коридором у напрямку Бенкетної зали.
Кевiн провiв її ладну фiгурку сумним поглядом, вiдтак повернувся до Моргана.
— Треба поговорити, — вiдповiв той на його нiме запитання. — Справа нагальна. Ходiмо до тебе.
— Гаразд.
Вони перейшли в захiдне крило палацу i стали пiднiматися сходами. Морган сказав:
— Вибач, що завадив вам з Дейдрою, але...
— Ти тут нi до чого, Моргане. Я сам усе зiпсував. Бовкнув одну дурницю, а вона сприйняла це на рахунок свого неповноцiнного Дару.
— Дуже образилася?
— Ще б пак, — зiтхнув Кевiн.
Вони ввiйшли до його помешкання. Морган захистив вiтальню чарами вiд прослуховування, влаштувався в зручному крiслi бiля вiкна i розкурив сигару.
— Зi мною знову зв’язувався Колiн. Наказав арештувати Брана Ерiксона за звинуваченням у державнiй зрадi.
— Ага... — тiльки й промовив Кевiн, присiвши на м’який стiлець.
— Як ти розумiєш, — продовжував Морган, — я не мiг не зацiкавитися твоїми активними пошуками того ж таки Ерiксона. Звичайно, вас не можна назвати щирими друзями, проте твоя несподiвана агресивнiсть трохи здивувала мене. Особливо коли врахувати, що барон десь запропастився разом iз Бронвен, яка, в свою чергу, перетворила тебе на мумiю.
Кевiн не став повторювати баєчку про те, що закляття наклав Ерiксон, а не Бронвен. На вiдмiну вiд Дейдри, яка швидше захотiла повiрити йому, нiж справдi повiрила, Фергюсон на це не купився б. Тому вiн просто запитав:
— А як пояснив свiй наказ Колiн?
— Нiяк. Доручив менi заарештувати барона й одразу вiдключився. У мене склалося враження, що одночасно вiн з кимсь розмовляв. А тепер розповiдай, що за гедзь тебе вкусив. Чому ти шукав Ерiксона?
— Бо дещо довiдався про його витiвки, — неохоче вiдповiв Кевiн.
— Вiд Бронвен?
— Так... Тiльки не питай, що саме. Я дав їй слово мовчати.
— Добре, не питатиму.
Морган вiдкинувся на спинку крiсла, закусив сигару в правому кутку рота й уп’явся в Кевiна прискiпливим поглядом. За хвилю Кевiн збентежено вiдвiв очi.
— Зрозумiй... я дав слово.
— Атож, розумiю. I разом з тим бачу, що тобi дуже хочеться порушити його. В цьому немає нiчого ганебного, Кевiне. Бувають ситуацiї, коли слiпе й безумовне дотримання слова перетворюється з чесноти на дурiсть. Знаючи Бронвен, я маю велику пiдозру, що ти потрапив саме в таке iдiотське становище. Б’юсь об заклад, вона взяла з тебе обiцянку мовчати, не пояснивши, навiть не давши наздогад, про якi серйознi речi збирається розповiсти.
— Ну... — зам’явся Кевiн. — Власне, вона попереджала, що я пошкодую...
— I цим ще дужче заiнтригувала тебе, — пiдхопив Морган. — А потiм розповiла про таке, що зробило тебе мало не спiвучасником злочину.
— Нi, не спiвучасником. Радше, приховувачем.
— Отож-бо й воно. Якщо називати речi своїми iменами, то Бронвен видурила в тебе обiцянку. А це звiльняє вiд будь-яких зобов’язань. Чесне слово не можна отримати нечесним шляхом.
Зрештою Моргановi вдалося переконати Кевiна, i вiн переповiв усе, що почув вiд Бронвен, нiчого не приховуючи. Вислухавши його, Фергюсон ненадовго задумався, потiм сказав — але зовсiм не те, що очiкував почути вiд нього Кевiн:
— Ти здогадуєшся, навiщо вона це розповiла?
— I навiщо?
— Щоб ти ще бiльше став жалiти Дейдру. А жалiсть часом убиває любов. Бронвен дуже жорстоке дiвчисько.
Кевiн подивився на нього з благанням:
— Моргане, скажи, що це неправда. Скажи, що це неможливо. Скажи, що цього бути не може, що все це — дурницi.
Фергюсон зiтхнув:
— Сказати я можу. Та хiба ти повiриш менi?
— Отже, чари безплiдностi iснують?
— Цiлком можливо. Теоретично я допускаю iснування таких чарiв, щоправда, дуже туманно уявляю механiзм їхньої дiї. — Вiн скрушно похитав головою. — Далебi, чортiвня якась! Спочатку Бронвен з її приворотними чарами, тепер от — Бран Ерiксон iз закляттям безплiдностi...
— Ти зможеш його зняти? — з боязкою надiєю запитав Кевiн.
— Тут краще звернутися до фахiвця з чаклунської медицини. А можливо, доведеться зачекати повернення Колiна з його Силою. Та найперше слiд упiймати Ерiксона й витрясти з нього саме закляття. З чарами завжди легше боротися, коли знаєш їх першооснову. — Морган хмикнув. — Цiкаво, а що б ти робив, якби й далi тримав своє слово?
— Авжеж, — кивнув Кевiн. — Тiльки б мучив себе й жалiв Дейдру... А так у мене хоч з’явилася надiя.
Фергюсон пильно подивився на нього.
— А ти не думав, що Бронвен могла навiяти тобi цю безнадiю? Не грубо, а дуже тонко, ненав’язливо. Особисто менi видається пiдозрiлим, що ти так швидко й без вагань повiрив її словам. А ще я певен, що якби Дана не визволила тебе, якби ти пробув пiд владою чарiв Бронвен стiльки часу, скiльки вона розраховувала тебе протримати, то неухильно дотримувався б своєї обiтницi мовчання.
Кевiн заскреготав зубами:
— Кляте мале стерво! Шкода, що вона Колiнова сестра, iнакше б я... До речi, ти повiдомиш про все Колiна?
— Повiдомлю, але не про все. Жодного слова про Емрiса. Я не буду тiєю людиною, вiд якої Колiн дiзнається, що його рiдний брат — убивця. Та й тобi раджу мовчати. От коли зловлять Ерiксона, i на допитi вiн викаже Емрiса, тодi iнша рiч. А якщо нi, то нехай це залишається в таємницi.
— Емрiс заслуговує смертi!
— Безумовно, — не став заперечувати Морган. — Проте я не збираюсь робити Колiновi ведмежу послугу, змушуючи його до страти рiдного брата. Зрештою, Емрiс уже не становить нiякої загрози. Хай собi скнiє у вигнаннi, хай мучиться докорами сумлiння i страшиться пекла.
Кевiн рiшуче похитав головою:
— Цього я так не залишу. Колiновi теж нiчого не скажу, але не вiдмовлюся при нагодi поквитатися з Емрiсом.
— Це твоє право, — байдуже сказав Фергюсон. — А зараз не заважай. Спробую зв’язатися з Колiном.
Вiн розслабився в крiслi й заплющив очi. Камiнь на його грудях iнтенсивно замерехтiв, встановлюючи контакт на вiдстанi в тисячу миль з Колiновим Знаком Сили. Здатнiсть обмiнюватися думками Кевiн вважав одним з найдивовижнiших чаклунських прийомiв. Мiж ним та Дейдрою зрiдка виникав такий зв’язок, зазвичай вiн тривав лише лiченi секунди, але цi миттєвостi були такi прекраснi й захопливi, що попервах Кевiн не мiг зрозумiти, чому чаклуни та вiдьми вiддають перевагу звичайному спiлкуванню. Згодом вiн дiзнався, що проблема не лише в тих зусиллях, якi треба докладати для утримання телепатичного контакту. Чаклуни, спiлкуючись подумки, мають повсякчас бути напоготовi, щоб не вихлюпнути на спiврозмовника всi свої емоцiї, почуття й переживання, перед якими не встоїть навiть найвiрнiша дружба, навiть найнiжнiша любов. Морган якось сказав, що для того, аби всiма фiбрами душi зненавидiти людину, досить зазирнути в її справдешнi думки. Кевiн не погоджувався з таким категоричним твердженням; йому хотiлося вiрити, що якби вiн знав про всi Дейдринi таємницi, то кохав би її як i перше.
За кiлька хвилин Морганiв камiнь згас. Вiн розплющив очi й позiхнув. Погляд його був похмурий i незадоволений.
— От чорт! Дiвки на сьогоднi вiдмiняються. О першiй попiвночi маємо бути в Колiновiм кабiнетi — я, ти i Дана. Вiн хоче поговорити з нами.
Кевiн здивовано пiдвiв брови:
— I зi мною? Але ж я ще не пробуджений чаклун.
— Не бiда. Ми з Даною допоможемо тобi.
Кажучи це, Морган навiть не пiдозрював, якими пророчими виявляться його слова...
Коли ми залишили володiння Хаосу, я взяв курс на один зi свiтiв-двiйникiв Країни Вiчних Сутiнкiв. Невдовзi Юнона помiтила вiдхилення вiд маршруту й зауважила:
— Здається, ми прямуємо до Сутiнкової Зони. Хочеш порадитися з дiдом?
— Нi, спершу з Дiаною. Щойно зв’язувався з нею.
— Зрозумiло, — сказала вона i трохи докiрливо додала: — Ти навiть не запитав моєї згоди.
— Я не сумнiвався, що ти погодишся. Нам не слiд розголошувати цю iнформацiю, аж поки ми самi не збагнемо, що вона означає. А Дiана допоможе розiбратися в її топологiчних аспектах.
Мама кивнула, визнавши мою слушнiсть. Її менша сестра Дiана, попри свою молодiсть, була справжнiм математичним генiєм. Якщо хтось i мiг зрозумiти дивнi твердження Ворога про Серединнi свiти та витоки Формотворчих, то це саме вона.
— Твоя правда, — сказала Юнона. — Зараз у моїй головi цiлковитий сумбур. Я маю зiбратися з думками, перш нiж звiтувати перед главами Домiв про нашу зустрiч з Нечистим.
— Тодi заблокуй свiй Сапфiр, — порадив я. — Щоб нiхто не заважав збиратися з думками.
Вона зняла з пальця золоту каблучку з Небесним Сапфiром, який, крiм усього iншого, був телепатичним приймачем-передавачем, i поклала до кишенi своєї тунiки.
Майже всю дорогу ми мовчали, i лише наприкiнцi мама замислено мовила:
— Боюсь, Артуре, я прищепила тобi надто сильну любов до мого Дому. Сутiнки тобi дорожчi за Свiтло, а з Сутiнковими родичами ти знаєшся бiльше, нiж з дiтьми Свiтла. От, скажiмо, до жодної зi своїх рiдних сестер ти не прив’язаний так, як до Дiани.
Я вiдчув, що червонiю.
— А що в цьому поганого?
— Загалом нiчого. Але для тебе, як принца Свiтла, це неправильнi прiоритети.
— Якi вже є, — сказав я. Ми якраз дiсталися мети нашої подорожi й вийшли з Тунелю на узлiссi, неподалiк спокiйного струмка. — А от i Дiанин свiт, її власнi Сутiнки.
Великий диск червоного сонця нерухомо висiв над самим небокраєм, не зрушивши нi на йоту впродовж останнiх мiльйонiв рокiв. Це був надзвичайно старий свiт, де припливнi сили вже давно зупинили обертання планети довкола власної осi, i тепер вона дивилася на свiтило лише одним своїм боком. Тут не було змiни дня та ночi, не було пiр року, а була денна пiвкуля, випалена безжальним сонцем, i була нiчна — скута вiчною мерзлотою, а мiж ними тяглася смуга вiчних сутiнкiв, де вiчно панувала осiнь.
Ми йшли по густiй помаранчевiй травi помiж деревами з жовтим, червоним i жовтогарячим листям. Спектр тутешнього сонця був багатий на iнфрачервоне промiння, чим i пояснювався такий незвичайне колiр рослинностi. Проти звичаю, було досить зимно, бо з нiчного боку дув сильний вiтер — з настанням рiвноваги атмосфернi процеси в Сутiнках не припинялися, хоча й проходили не так бурхливо, як у молодих свiтах. Юнона змерзла у легкiй тунiцi, i я накинув на її плечi свою мантiю.
— Дякую, Артуре, — сказала вона. — А чому так далеко йти?
— Та просто захотiв трохи прогулятися з тобою, — вiдповiв я. — Останнiм часом ти мало придiляєш менi уваги.
Мама тихо зiтхнула:
— Ах, синку! Якби я могла присвятити всю себе дiтям, то була б найщасливiшою жiнкою в свiтi. Але не можу — бо я королева...
Нарештi ми вийшли на широку галявину, посеред якої стояло велике шатро з бiлого та синього шовку. Навколо шатра стрибали в травi маленькi золотошерстi звiрята з довгими пухнатими хвостами й вiдстовбурченими вухами. З нашою появою вони притихли й повернули до нас свої гострi мордочки. Та оскiльки ми не виказували жодних ознак ворожостi, за хвилю звiрята перестали на нас зважати й поновили свої iгри.
Завiса на входi в шатро вiдхилилася, i назустрiч нам вийшла висока струнка дiвчина в короткiй зеленiй сукнi. У неї було густе русяве волосся й великi синi очi, що промiнилися веселою й безтурботною юнiстю. Вона була дуже схожа на свою старшу сестру, мою маму, i саме через те я завжди вирiзняв її з-помiж усiх моїх сестер та кузин. Я нiколи не називав Дiану тiткою, бо вона була на п’ять рокiв менша за мене, а за своєю поведiнкою, звичками та манерами взагалi залишалася пiдлiтком — мабуть, така вже доля бiльшостi вундеркiндiв.
— Артуре! Сестро! — радiсно вигукнула Дiана. Її лице осяяла усмiшка — не така слiпуча, як мамина, але також чарiвна.
Вона обняла Юнону, поцiлувала її в щоку, а потiм взяла мене за руку й зазирнула менi в очi.
— Я дуже хвилювалася за вас. Чому ти не сказав про зустрiч з Ворогом?
— Бо й сам не знав, — вiдповiв я. — Все сталося раптово.
— Мiг би зв’язатися зi мною по дорозi.
— Вибач.
— Ти безсердечний егоїст, Артуре!
— Каюсь. I обiцяю виправитися.
Дiана розсмiялася:
— О нi, тiльки не це!
— Чому?
— Бо ти невиправний. А поза тим, я люблю тебе такого, який ти є. — Вона повернулася до матерi, що слухала нас iз доброзичливою усмiшкою. — Ти теж гарна, сестро. Взяла з собою Артура без мого дозволу. Твоє щастя, що з вами нiчого не сталося.
— А що могло статися? Анiчогiсiнько. — знизала плечима Юнона. Вона кинула швидкий погляд навкруги. — То це i є твiй притулок?
— Так. Тобi тут подобається?
— Звiсно, подобається. Бо цей свiт як двi краплi води схожий на Країну Сутiнкiв. Хiба що вiн ненаселений.
— Тому я його й обрала.
Мама хитнула головою:
— Надто вже ти полюбляєш самотнiсть, сестричко.
— Аж нiяк, — заперечила Дiана. — Просто не люблю зайвої метушнi, коли працюю, i ти це знаєш.
— Атож, знаю. — Юнона нахилилася й погладила одне зi звiрят, що першим осмiлiло, пiдiйшло до неї i стало тертися об її ногу, муркочучи, мов кошеня. — До речi, такi тваринки в наших Сутiнках не живуть. Вони тутешнi?
— Нi. Я привела їхнiх дiдусiв i бабусь з iншого свiту.
— I як їх називаєш?
— Просто звiрятами. Поки не придумала щось оригiнальне... Ну, гаразд, — похопилася вона. — Ви, мабуть, зголоднiли? То проходьте, я вже наготувала для вас частування.
Примiщення усерединi шатра було роздiлене шовковими завiсами на три кiмнати. Пiдлога в першiй вiд входу i найбiльшiй була вкрита вовняним килимом; посерединi була розстелена бiлоснiжна скатертина з обiдом на три персони.
Ми влаштувалися на м’яких пухових подушках i взялися до їжi, балакаючи про рiзнi дрiбницi. Розмова про нашу зустрiч з Ворогом за мовчазною згодою була вiдкладена на десерт. Поки Юнона й Дiана обмiнювалися останнiми плiтками, я набирався смiливостi, щоб повiдомити мамi новину, якiй вона зовсiм не зрадiє. Я мав зробити це давно, та нiяк не мiг зважитися i все чекав на слушну нагоду. Правда, зараз був не найвдалiший момент — але я вже не хотiв зволiкати.
Коли в розмовi виникла пауза, я простягнув руку i змахнув з Дiаниного пiдборiддя крихту вiд хлiба. Причiм навмисно зробив це не по-братерському, а з тiєю лагiдною турботливiстю, що надає глибокого iнтимного змiсту навiть найбезневиннiшим доторкам.
— Ви такi любчики, — сказала мама з ласкавою усмiшкою, але в її очах уже промайнула тривога. — Якби ви не були близькими родичами, з вас вийшла б гарна пара.
Дiанинi щоки спалахнули яскравим рум’янцем. Я теж мимоволi зашарiвся. Наше збентеження було дуже красномовне.
Вражена раптовим здогадом, Юнона впустила на скатертину виделку i втупилась у мене ошелешеним поглядом.
— Що я бачу! — нарештi мовила вона, її голос звучав незвично глухо i хрипко. — Нi, я не можу повiрити... Скажiть, що я помиляюся. Ну!
— Ти не помиляєшся, мамо, — сказав я.
Юнона нервово прокашлялася i звернула погляд на свою меншу сестру:
— Дiано, дитинко, ти з глузду з’їхала! Вiн бо твiй племiнник, хiба не розумiєш?
Дiана не вiдповiла. Вона сидiла, опустивши очi, i вдавала, що нiчого не чує.
— Ну то й що? — сказав я, порушивши гнiтючу мовчанку. — Я не бачу в цьому нiчого страшного.
— Зате я бачу, хай вам чорт! — гнiвно вигукнула мама. — Ти мiй син, а Дiана моя сестра.
— Але ж не моя.
Юнона зiтхнула.
— Хоч це добре, — уїдливо сказала вона. — Ну, дякую, потiшили ви мене!
— Вибач, сестро, — винувато промимрила Дiана, не пiдводячи очей. — Я знаю, це неправильно, але...
— Але що?
— Ми кохаємо одне одного, — сказав я. — I хочемо одружитися.
Мама сплеснула руками.
— Уявiть лишень, вони хочуть одружитися! Так ви просто здурiли! Нiхто не визнає ваш шлюб.
— Янус визнає. Вiн буде дуже сердитий на нас, але... за давнiми законами Сутiнкiв, близькi родичi можуть одружитися з дозволу глави Дому. А дiд дозволить, вiн завжди був добрий до нас.
— Он як! — Мама рвучко пiдвелася. — То покваптеся до нього, поки я вас не випередила.
— Ми ще не обговорили... — нерiшуче почав я.
— Дурницi! Ти привiв мене сюди лише для того, щоб повiдомити про ваш грiховний зв’язок.
— Ти помиляєшся, мамо.
— Не бреши, Артуре!
— Це правда, Юноно, — озвалася Дiана, боязко глянувши на неї. — Коли Артур зв’язався зi мною, то сказав, що хоче порадитися...
— От нехай i радиться. А я лiпше пiду... iнакше за себе не ручаюся.
Мама видобула з кишенi каблучку й надягла на палець. Сапфiр зблиснув вiд надто рiзкого контакту з Формотворчими, а наступної митi вона щезла в Тунелi.
А я присунувся до Дiани й обiйняв її за плечi.
— Ось ми й перейшли Рубiкон. Це треба було зробити. Так набагато краще, анiж чекати, коли про нас розпатякає Мiнерва.
— Вона б нiзащо...
— Авжеж, авжеж. — Це був один з тих рiдких випадкiв, коли ми розходилися в оцiнцi людей: Дiана вважала Мiнерву гарною й порядною, а я терпiти її не мiг. — Але тепер це не має значення.
Дiана мерзлякувато пощулилася:
— Артуре, я боюся повертатись додому. Батько буде такий злий... та це ще дрiбницi. От твiй взагалi скаженiтиме.
Як завжди, на згадку про мого батька, короля Утера, менi стало незатишно. Я мiцнiше пригорнув до себе Дiану й потерся щокою об її шовковисте волосся.
— Нiчого, люба, — спробував я заспокоїти її та себе. — Рано чи пiзно все владнається.
— От тiльки коли? Святенники з наших Домiв на чолi з Утером тепер не дадуть нам спокою.
— Можемо перечекати бурю тут, — запропонував я. — Про твiй притулок знають лише Помона з Дiонiсом, на яких можна покластися...
— А вiдтепер i Юнона, на яку не можна покластися через її задовгий язик.
— Але вона любить нас i не розкаже, де ми ховаємось. А ще я сподiваюся, що за нинiшнiх обставин звiстка про нас не приверне особливої уваги. Всiх наших родичiв бiльше зацiкавить iнформацiя Ворога про витоки Формотворчих i Серединнi свiти.
Дiана вивiльнилася з моїх обiймiв i заiнтриговано глянула на мене:
— Кажеш, витоки Формотворчих? Хiба вони є?
— Ворог стверджує, що є. За його словами, вони лежать у самiсiнькому центрi Всесвiту, де сходяться нескiнченнi послiдовностi свiтiв. Це мiсце вiн називає Джерелом. — I я майже дослiвно переказав їй всю нашу розмову зi Стражем Хаосу.
— Цiкаво, дуже цiкаво... — замислено промовила Дiана, коли я скiнчив. У її очах засвiтилися добре знайомi менi пожадливi вогники. — Знаєш, теоретично це цiлком можливо. У деяких новiтнiх моделях, що описують потоки Формотворчих, невизначенiсть граничних умов на нескiнченностi усувається за рахунок уведення точкової, витокової сингулярностi. Але ще нiкому не спадало на думку iнтерпретувати цей суто математичний прийом буквально — в тому сенсi, що десь за межами нескiнченностi лежать витоки Формотворчих. — Вона трохи помовчала. — До речi, я дещо згадала. Однин епiзод з давнiх батькових щоденникiв часiв короля Артура. Там вiн писав, що якось за келихом вина твiй прадiд заявив, буцiм прийшов до нас iз нескiнченностi.
— Отакої! — здивувався я. — Янус нiколи про це не казав.
— Мабуть, вiн взагалi забув про той випадок, адже вiдтодi минуло понад тисячу рокiв. Як я розумiю, батько не поставився до цих слiв серйозно. Та i я, коли читала щоденники, сприйняла їх просто як недбалу вiдмовку. Тому й тобi нiчого не сказала.
— А, виходить, дарма...
Як i всi iншi, я знав про походження мого легендарного предка водночас i багато, i мало. Багато було суперечливих чуток, припущень та домислiв, i надто мало — достовiрних фактiв. Засновник Дому Свiтла Артур Пендрагон, на чию честь мене назвали, був справжньою загадкою для сучасникiв — з’явився невiдомо звiдки, володiв незбагненною могутнiстю i навiдсiч вiдмовлявся розповiдати про своє минуле. Його походження й дотепер оповите цiлковитою таємницею.
У багатьох свiтах, здебiльшого у Свiтанкових i Теллурiйських, iснують легенди, мiфи та перекази про короля Артура, що оповiдають про його життя та славнi дiяння i пропонують рiзноманiтнi версiї його походження; при цьому часто згадується мiсто Авалон, що начебто знаходиться в країнi за назвою Логрiс. У цi легенди не можна вiрити беззастережно, так само як i цiлком вiдкидати їх — бо в кожнiй з них, поряд iз вимислом, є й крупиця правди. Усi вони виникли аж нiяк не на порожнiм мiсцi, їх породила сама особистiсть мого прадiда, чий вплив на долi свiту можна порiвняти iз впливом таких знакових постатей, як Мойсей, Будда, Одiн, Iсус, Мухамед. Його дiяльнiсть спричинила сильний резонансний ефект у значнiй частинi населених свiтiв, де серед простих смертних почали з’являтися свої королi Артури. Причому характерно, що коли у Свiтанкових свiтах переважають легенди з пiзнього артурiвського циклу, в основi яких лежать подiї, пов’язанi з утворенням Дому Свiтла i його становленням як наймогутнiшого з усiх Домiв Порядку, то в Теллурiйських свiтах побутують бiльш раннi iсторiї, що вiдбивають ту частину Артурового життя, про яку ми достеменно нiчого не знаємо. На цiй пiдставi iсторики роблять висновок, що мiй прадiд, найпевнiше, був родом з якогось вiддаленого свiту групи Теллуса. Та невже аж iз такого вiддаленого — з нескiнченностi?..
— Якщо це правда, — спроквола мовив я, — то навряд чи король Артур був адептом Порядку, як стверджує Книга Пророкiв Мiтри.
— Мiж iншим, — зауважила Дiана, — немає жодного переконливого свiдчення, що твiй прадiд володiв Знаком Янь. Я взагалi вважаю, що людина неспроможна опанувати сили Порядку або Хаосу, не утративши своєї людяностi. А король Артур, без сумнiву, був людяною людиною.
— Отже, вiн мав силу iншого роду. Силу, породжену Джерелом.
— Силу Рiвноваги, — додала Дiана, — Можливо, ще небезпечнiшу за Порядок i Хаос разом узятi. Не даремно ж твiй прадiд приховав її походження.
— А Ворог розкрив нам таємницю, — пiдхопив я. — I не думаю, що зробив це з щирими намiрами. Мабуть, вiн розраховує, що Джерело, втрутившись у протистояння мiж Порядком та Хаосом, схилить шальки терезiв на користь останнього. Але цього не можна допустити. Сила Рiвноваги має й надалi служити Рiвновазi.
Дiана стривожилася:
— Артуре, невже ти...
— Так, — рiшуче вiдповiв я. — Можна не сумнiватися, що найближчим часом з’явиться чимало охочих знайти шлях до Джерела й оволодiти його Силою. I я зовсiм не впевнений, що вони застосують її належним чином. Тому я маю випередити iнших i взяти ситуацiю пiд свiй контроль.
Дiана приречено зiтхнула й погладила мене по щоцi.
— Ти авантюрист, Артуре, — сказала вона. — Ти такий нерозсудливий... Та саме за це я тебе й люблю.
Ось так починалася ця iсторiя...
| Попередній Зміст Наступний |
| Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 11 |