| Попередній Зміст Наступний |
| Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 14 |
Першою ознакою встановлення контакту були б дрiбнi брижi на поверхнi дзеркала, а потiм воно помутнiло б i перестало вiдображати предмети. Я вжив умовний спосiб, бо насправдi нiчого не сталося, i дзеркало залишалося найзвичайнiсiньким дзеркалом.
Можливих пояснень цьому було багато. Дiана могла перебувати у свiтi з надто швидким (чи навпаки — надто повiльним) плином часу, вона могла мiцно спати, могла просто заблокувати свiй Сапфiр або взагалi його перекодувати. Зрештою, було не виключено, що мiж Екваторiальними й Серединними свiтами не можна встановити зв’язок... Але я вже був сповнений лихих передчуттiв.
Пiсля деяких вагань я знову зосередився на Сапфiрi й надiслав виклик до iншого адресата. Цього разу не зустрiв жодного опору, i майже миттєво дзеркальна поверхня покрилася дрiбними брижами. А ще за секунду вона стала схожа на матове скло. З завмиранням серця я зрозумiв, що моє останнє припущення не справдилося — зв’язок мiж Екватором i Серединними свiтами можливий.
ДIАНО, ДЕ ТИ? ЩО З ТОБОЮ?..
— Хто? — почувся сонний, трохи незадоволений i такий рiдний голос.
При дзеркальному зв’язку джерелом звуку було саме дзеркало, що змiнювало не тiльки свої оптичнi, а й акустичнi властивостi. На вiдмiну вiд прямого телепатичного контакту, дзеркальний зв’язок був набагато зручнiший, стiйкiший i мав бiльшу проникаючу здатнiсть мiж свiтами. Крiм того, вiн дозволяв утримувати певну дистанцiю мiж спiврозмовниками й запобiгав неконтрольованому обмiну емоцiями та думками. От i зараз я вiдчув незадоволення лише в голосi — за повної вiдсутностi характерного для прямого контакту емоцiйного тиску.
Я вiдповiв:
— Мамо, це я.
— Артуре? — пролунав з туману чи то скрик, чи то зойк. — О, Зевсе! Артуре, синочку!..
Почулося метушливе шарудiння, вiдтак туман розступився, i я побачив мою маму — таку ж юну й чарiвну, як i ранiше, у наспiх надягненому халатi, зi скуйовдженим волоссям i заспаним обличчям. Обриси кiмнати за її спиною розпливалися, i я не мiг розгледiти, чи є там хтось iще.
— Артуре, ти живий! — радiсно мовила Юнона, протягаючи до мене руки. Її пальцi наштовхнулися на скло по той бiк дзеркала. — Хлопчику мiй... яке щастя! А я думала... — Її голос зiрвався на схлип, а в очах заблищали сльози. — Думала, що втратила тебе... назавжди...
— Мене довго не було?
— Майже двадцять сiм рокiв... Основного потоку...
Це цiлком збiгалося з моїми пiдрахунками. У свiтi, де я жив, час iшов дещо повiльнiше, нiж абсолютний, що визначався Основним потоком Формотворчих; тому для мене минуло лише двадцять рокiв. Щоправда, до маминих слiв я не був певен, що Основний потiк по рiзнi боки нескiнченностi має однаковий плин часу. А виходить, це незмiнна константа.
— Де ти, синку? — запитала Юнона, чимраз частiше схлипуючи. — Як ти? Чому так довго мовчав? Чому не вiдзивався?
— Бо не мiг, мамо. Не пам’ятав, хто я такий. Менi геть вiдбило пам’ять. Лише зараз я згадав себе.
Юнона врештi не витримала й тихо заплакала. Я лагiдно дивився на неї i водночас напружено гадав, сама вона в кiмнатi, чи нi. Але не з батьком, це точно. Вiн би вже приєднався до нашої розмови.
— Я нiколи... нiколи не вiрила, що ти загинув, — знову заговорила мама, витираючи сльози. — Iншi казали, що надiї немає... бо всi, хто пiшов у нескiнченнiсть... всi до єдиного зникли... Та я все одно сподiвалася...
— I багато їх було?
— Чотириста... Здається, чотириста тринадцять...
— Ого! — сказав я i сумно подумав про те, скiльки серед цих безвинно загублених душ було моїх знайомих. — Не думаю, що хтось iще повернеться. Мiж Екватором i Серединними свiтами лежить не просто нескiнченнiсть, їх роздiляє справжнє пекло. А менi просто пощастило. Це був один шанс з мiльярда.
Юнона стривожилася:
— Але... Як же ти повернешся?
Я загадково всмiхнувся:
— За мене не турбуйся. Все буде гаразд.
У маминих очах спалахнули вогники:
— То ти знайшов Джерело?!
Я пiднiс пальця до вуст:
— Про це згодом. При особистiй зустрiчi.
— Авжеж, — сказала Юнона i кинула швидкий погляд кудись убiк. — А знаєш, ми вже були вирiшили, що нiяких Серединних свiтiв i витокiв Формотворчих не iснує, що Ворог вигадав усе це єдино для того, щоб погубити найдiяльнiшу частину нашої молодi. Твiй батько наполягав на поновленнi Рагнароку, бо вважав, що цим самим Хаос порушив Угоду. Проте глави бiльшостi Домiв не погодилися з його аргументами.
— А власне, — запитав я iз вдаваним спокоєм, — де зараз батько?
Юнона зiтхнула:
— Вiн вмер, Артуре. Одинадцять рокiв тому.
Кiлька секунд я витратив на те, щоб уявити свiт без мого батька. Короля Утера називали останнiм лицарем Порядку, вiн був знаковою постаттю для всiх противникiв Хаосу; його поважали, ним захоплювалися, йому поклонялися — i водночас побоювалися його. Я дуже шанував батька, але вiн був надто iдеальний, надто недосяжний i незбагненний, щоб я мiг почувати до нього синiвську любов. Я завжди пишався тим, що вiн мiй батько, але згадував про нього здебiльшого тодi, коли назвав своє повне iм’я...
Зненацька я вiдчув бiль. Проте не за батьком — звiстка про його смерть лише навiяла смуток. А заболiло менi вiд iншого. Нараз я зрозумiв, що мама сказала не все, що найгiрше ще попереду...
— Дiана... — простогнав я, зацiпнувши вiд страшного здогаду.
— Так, синку, — промовила Юнона, дивлячись на мене iз сумом i спiвчуттям. — Дiана пiшла слiдом за тобою. I теж зникла...
Наступної митi я перервав зв’язок i наглухо заблокувався вiд будь-яких спроб контакту зi мною. Це було вкрай неввiчливо i навiть безсердечно стосовно мами, яка двадцять сiм рокiв чекала на моє повернення. Але я не мiг учинити iнакше. Я не знав, хто був у кiмнатi разом з Юноною, та й знати не хотiв. Однаково це був стороннiй — а я не збирався в його присутностi вiддаватися горю...
Я встав зi стiльця, вiдiйшов вiд дзеркала i бухнувся на лiжко. Мене душили ридання, але я нiяк не мiг заплакати. Мiй бiль був такий гострий i пекучий, що висушив мої сльози. Я лежав горiлиць, почуваючи цiлковиту спустошенiсть, i намагався уявити свiт без Дiани. Це було важко. Це було неможливо. Якщо без батька свiт просто збiднiв, то без Дiани вiн став тоскним i безрадiсним. У цьому свiтi я не бачив мiсця для себе... Моє горе було таким глибоким i всеосяжним, що я навiть забув про Дейдру.
Минуло багато часу, перш нiж я змiг заплакати. Сльози принесли менi полегкiсть. Нарештi я згадав Дейдру i зрозумiв, що свiт ще не зовсiм втрачений. А потiм до мене прийшов сон. Мої страждання скiнчилися, i я поринув у рятiвне забуття.
| Попередній Зміст Наступний |
| Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 14 |